Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В.Ю. Короля. – С. 9

Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В.Ю. Короля. – С. 6-9.

Із книги Йордана «Про походження і діяння гетів» (IV ст.)

Йордан (прибл. 500 –?) – історик готів, алан за походженням, духовна особа, можливо, єпископ. Будучи секретарем готських королів у Італії, описав події IV ст. – зітк­нення готів з антами, що значною мірою є скороченим переказом втраченого аналогічного твору Кассіодора (прибл. 490 – 585), латинського письменника, який при дворі готського короля Теодоріха Великого обіймав посаду держав­ною секретаря.

Позаяк, наслідуючи сказане старшими письменниками, я, наскільки зумів, розвинув [ті події], коли обидва племені, остроготи й везеготи, були ще одним цілим, а також з достовірністю прослідкував [історію] везеготів, які відокремилися від остроготів, доведеться нам знову повернутися до давніх їхніх скіфських поселень і уявити так само послідовно генеалогію і діяння остроготів. Про них відомо, що після смерті короля їхнього Германариха[12] вони, відокремившись від везеготів і підкорившись владі гунів, залишилися в тій самій країні[13], причому Амал Вінітарій утримав усі знаки свого панування. Наслідуючи доблесті діда свого Вультульфа, він, хоч і був нижчим від Германариха за щастям і удачею, з болем сприймав підкорення гунам. Помалу звільнюючись з-під їхньої влади і випробуючи свою силу, він спрямував військо у землі антів, і, коли вступив туди, у першому бою був переможе­ний, але надалі почав діяти рішуче і розіп‘яв короля їхнього Божа із синами його і з сімдесятьма старійшинами для залякування[14].

З «Повісті минулих літ»

Походження і розселення слов‘ян (перші століття нашої ери)

«Повість минулих літ» – найдавніший серед давніх літо­писів, що збереглися до наших днів. Названий так за вступним реченням: «Ось повісті минулих літ, звідси пішла Руська земля...»

«Повість» є основним джерелом з історії східного слов‘янства і Київської Русі з перших століть нашої ери до початку XII ст.

...По довгих же часах сіли слов‘яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов‘ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами свої­ми – [од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що, прий­шовши, сіли по річці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се – ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов‘ян на дунайських, і осіли між них, і чи­нили їм насильство, то слов‘яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні, що] прозвалися полянами, другі ляхи [прозвалися] люти­чами, інші – мозавшанами, ще інші – поморянами.

Так само й ті ж слов‘яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип‘яттю і Двіною і називалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами – од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов‘яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іме­нем [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і Сулі і назвалися сіверянами.

І так розійшовся слов‘янський народ, а від його імені й дістали [свою] назву слов‘янські письмена.

Коли ж поляни жили особно по горах сих [київських], то була тут путь із Варягів у Греки, а із Греків [у Варяги]: по Дніпру, а у верхів‘ї Дніпра – волок до [ріки] Ловоті, а по Ловоті [можна] увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього озера витікає Волхов і впадає в озеро Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю [можна] дійти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж Морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понт-море, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і плине на південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і входить у море Варязьке. Із того лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма гирлами в море Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і на схід дійти в уділ Симів, і по Двіні – у Варяги, а з Варягів –– і до Риму, од Риму і до племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це зовуть Руським....

Поляни, що жили особно, як ото ми сказали, були з роду слов‘янського і назвалися полянами, а деревляни теж пішли від слов‘ян і назвалися древлянами. Радимичі і вятичі [походять] од ляхів. Бо було в ляхів два брати – один Радим, а другий Вятко. І, прийшовши, сіли вони: Радим на [ріці] Сожу, [од якого] й прозвалися радимичі, а Вятко сів своїм родом на Оці, од нього прозвалися вятичі. І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і вятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки «Велика Скіфія».

[Усі племена] мали ж свої обичаї, і закони предків і тих, і заповіти, кожне – свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер. І до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили її ввечері; а на завтра приносили [для її родини те], що за неї дадуть. А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і в’ятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, срамослів’я [було] в них перед батьками і перед невістками. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав – чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали їх у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як це роблять в’ятичі й нині. Сей же обичай держали і кривичі. Й інші погани, не відаючи закону Божого, бо творили вони самі собі закон.

Говорить Георгій [Амартол] у літопису, що «кожному народові [дано] закон. В них є писаний, а в других – звичай, який ті, що не мають [писаного] закону, вважають отчим законом».

Дата добавления: 2015-05-23