Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Автономними правами). 2 страница




Маючи свої інтереси в Україні, а саме — вивезення з її території різних товарів, продовольства та сировини, німецький уряд відразу відгукнувся на прохання української сторони. 18 лютого 1918 німецькі війська почали просуватися на територію України. 27 лютого їх підтримали частини австро-угорської армії. Загальна кількість німецьких і австро-угорських військ становила 450 тисяч солдатів та офіцерів. В авангарді німецьких підрозділів йшли нечисленні українські військові частини. До кінця квітня 1918 вся територія України опинилася під контролем німецької та австро-угорської армій. На сході окупаційна зона була обмежена лінією Батайськ—Дон—Сіверський Донець—Дьогтево—Осиповка—Новобіла—Валуйки—Грушевка—Бєлгород—Суджа—Рильськ. До сфери впливу Австро-Угорщини за домовленістю від 29 березня 1918 між німецькою та австро-угорською сторонами входили частина Волині, Подільська, Херсонська та Катеринославська губернії. Управління й експлуатація вугільних і металургійних регіонів були обопільними. Решту губерній і Крим займали німецькі війська. Залізничний і водний транспорт на всій території України перебував під контролем нім. командування.

У зверненні Української Центральної Ради 11 березня 1918 до українського народу та заяві представників союзного командування в Україні військова присутність іноземних держав трактувалась як дружня акція допомоги, наголошувалось на невтручанні німців у внутрішні справи України.

Командування нім. і австро-угор. військ досить швидко зрозуміло слабкість УЦР та безперспективність, з його погляду, співпраці з нею. Нездатність УЦР керувати внутрішньополітичною ситуацією в Україні та виконати обіцянки щодо постачання центральним державам хліба і сировини призвели до того, що німецбке і австро-угорське командування почало активно й безпосередньо втручатися у внутрішні справи УНР. Наказ головнокомандаючого німецькими військами генерала-фельдмаршала Г. Ейхгорна від 6 квітня 1918 у справі засіву полів, виданий без попереднього узгодження з українським урядом, був втручанням у внутрішін справи УНР, так само, як і наказ від 25 квітня щодо запровадження в Україні німецьких військово-польових судів. 23 квітня 1918 між УНР та Німеччиною і Австро-Угорщиною укладено господарський договір. Україна брала зобов’язання поставити центральним державам 60 млн пудів зерна, 400 млн штук яєць, значну кількість іншого продовольства й сировини. Зі свого боку, німецький і австро-угорська сторони мали постачати в Україну сільськогосподарчі машини та паливо. В умовах присутності іноземних військ на території України такі відносини не могли бути рівноправні. Частину сировини й матеріальних цінностей німецькі і австро-угорські війська вивозили з України як військову здобич.



При безпосередній підтримці німецького командування 29 квітня здійснено державний переворот, наслідком якого стало усунення УЦР й проголошення Української Держави. Вирішальним чинником і опорою існування режиму Скоропадського були німецькі та австро-угорські війська.

Австро-німецький військовий контроль над територією України, крім негативних, мав для України й позитивні наслідки. Австро-німецькі війська були підпорою встановленого в Україні державного ладу, певною мірою перешкоджали здійсненню великодержавницьких планів і соціально-економічних експериментів більшовиків в Україні і в цьому сенсі виконували роль стабілізуючого фактора. Німеччина, згідно з 4-ю статтею Брестського мирного договору РСФРР з державами Четверного Союзу 3 березня 1918, наклала на Росію примусові зобов’язання щодо визнання за Україною права на самовизначення, чинності влади УЦР, умов мирного договору УНР з центральними державами, укладення українсько-російського мирного договору, звільнення української території від формувань Червоної гвардії тощо.

З поразкою Німеччини у Першій світовій війні австро-німецькі війська були виведені з території України після листопада 1918 року. В результаті антигетьманського повстання 1918 влада в Україні перейшла до Директорії УНР.

50. Проблема ратифікації брестського мирного договору з Австро-Угорщиною

Напруженими були відносини з Австро-Угорщиною. Ця монархія відмовилася ратифікувати Брестський мир через незгоду з вирішенням питання про Галичину та інші землі, які б вона воліла бачити польськими. Під впливом Польщі Австро-Угорщина анулювала таємні статті договору щодо утворення коронного краю з Галичини та Буковини й навіть намагалася віддати Польщі Холм-щину, на яку претендувала Україна.

Союзники наполягали на збільшенні поставок з України сировини й продовольства,

Першим відступом від імперської політики щодо пригноблення націй стала досягнута за день до укладення Брестського договору домовленість між Австро-Угорщиною і УНР про поділ Галичини на українську й польську частини і злучення Східної Галичини з Буковиною в один український коронний край. Ця поступка свідчила про глибоку заінтересованість цісарського уряду в найшвидшому припиненні стану війни. Він зобов'язувався запропонувати імперському парламентові не пізніше 20 липня 19І8 р. проект відповідної реорганізації і «зробити все, що тільки в його змозі, щоб цей проект дістав силу закону». Український уряд, зі свого боку, зобов'язувався прийняти закони, які забезпечували б права німців, поляків і євреїв в УНР.

Домовленість було зафіксовано в таємному додатку до мирної угоди, виконаному німецькою мовою у двох примірниках. Один з них зберігався в австрійському міністерстві закордонних справ, а другий було видано на руки представникові делегації УНР у Бресті О. Севрюку.

Справедливо розглядаючи додаток до Брестської угоди як величезне досягнення делегації УНР, Севрюк під час перебування у Відні похвалився ним галицьким українцям. Таємницю, отже, було розкрито. Зчинився скандал, однаково неприємний для обох зацікавлених сторін. Польське коло в імперському парламенті висловило недовіру голові австро-угорського уряду Е. фон Зайдлеру, підпис якого стояв під документом. Поляки завжди заперечували можливість поділу краю, бо вважали всю Галичину польською землею. За умов, що склалися, міністр закордонних справ граф О. Чернін, який також підписав документ, домовився з урядом УНР про те, що примірник української сторони зберігатиметься у Берліні до виконання закладеного в ньому зобов'язання в погоджені терміни. Якби зобов'язання залишалося нереалізованим, документ мали передати українському урядові.

Надалі протягом кількох місяців стосунки між Віднем і Києвом ускладнювалися бажанням цісарського уряду анулювати незручну для нього домовленість. Австро-угорські дипломати робили все, щоб український уряд не виступив із протестом після визнання Віднем нечинності додатку до Брестської угоди. Такий протест не міг не розглядатись як втручання у внутрішні справи імперії, але ж імперський уряд, погоджуючись свого часу на додаток, мав передбачити такі наслідки. Український уряд відступив, лише тоді, коли дізнався, що Німеччина підтримує Австро-Угорщину в цьому питанні, а примірник, який зберігався в Берліні, знищено.

51. Переговори Української Держави в РСФРР 1918 р.

МИРНІ ПЕРЕГОВОРИ МІЖ УКРАЇНСЬКОЮ ДЕРЖАВОЮ ТА РСФРР 1918

відбулися 23 травня — 4 жовтня 1918 на мирній конференції в Києві. Для укр. сторони переговори з РСФРР диктувалися необхідністю вирішення проблем, що об’єктивно постали внаслідок розпаду Рос. д-ви і самовизначення України. Для рос. сторони — були вимушеним заходом, до якого її зобов’язував Брестський мирний договір РСФРР з державами Четверного союзу 3 березня 1918. Переговори велись у формі пленарних засідань, на яких вирішувалися всі важливі питання, укладались угоди тощо. Крім того, у ході конференції, залежно від питань, що розглядалися, працювали відповідні комісії з політ., екон., фінансових, культ. питань, які готували відповідні матеріали до пленарних засідань. Рос. делегацію очолювали Х.Раковський і Д.Мануїльський, українську — ген. суддя Укр. Д-ви С.Шелухін. З укр. сторони у переговорах брали участь: І.Кістяківський, О.Сливинський, О.Ейхельман, Х.Барановський, А.Свіцин, П.Линниченко, О.Шульгін, В.Бронський, Г.Лерхе, С.Гутник, Є.Сакович, П.Холодний, М.Могилянський та ін.

12 червня 1918 був укладений прелімінарний мирний договір. За його умовами бойові операції на фронті мали припинитися на час ведення переговорів, визначались умови репатріації громадян обох д-в, відновлення залізничного сполучення й повернення в Україну рухомого складу залізниць, перегнаного до Росії навесні 1918. Згідно з договором укр. уряд 22 червня 1918 прийняв постанову про заснування ген. консульств Української Держави в Москві і Петрограді (нині м. Санкт-Петербург) та 30 консульських агентств в ін. містах Росії. В Україні були відкриті рос. представництва: ген. консульства в Києві, Харкові, Одесі та консульські агентства в Кам’янці-Подільському, Чернігові, Житомирі, Полтаві.

Гол. метою конференції було вироблення умов мирного договору. Особливо ретельно обговорювалася проблема встановлення держ. кордонів. Фактично всі наступні пленарні засідання так чи інакше зводилися до запеклих дискусій з цього приводу. Навмисно гальмуючи хід переговорів, рос. делегація висловлювала незгоду з укр. проектом кордонів, вважала його наступальним, експансивним щодо Росії. Зі свого боку, укр. сторону не влаштовував рос. проект, метою якого було задоволення великодержавницьких претензій РСФРР та її більшовицького уряду, намагання зруйнувати територіальну й екон. цілісність Укр. Д-ви. Суперечки між сторонами з цього приводу фактично завели переговори в глухий кут.

На переговорах розглядалася низка питань: екон., торг., фінансово-розрахункових, поділу боргів і майна колиш. Російської імперії тощо. 7 липня досягнуто угоду про товарообмін. 25 липня — про поділ майна і боргів колиш. Рос. імперії. Укр. Д-ва заявила свої права на частину майна і золотого фонду колиш. Рос. д-ви і зажадала цілковитого повернення вивезених з України до Росії культ. цінностей, що становили її культурно-істор. спадщину. Однак до практичної реалізації цих угод справа не дійшла. Розгляд багатьох питань затягувався через зволікання переговорів рос. представниками. На початку жовтня 1918 переговори були перервані, не дійшовши до осн. мети — укладення мирного договору між обома д-вами. У ході переговорів чітко визначилися підходи обох сторін до вирішення важливих проблем українсько-рос. співіснування на новому міждерж. рівні. Вони відповідали політичним курсам урядів обох д-в.

З анулюванням РСФРР 13 листопада 1918 Брестського мирного договору з д-вами Четверного союзу вона звільнилася від виконання як брестських угод, так і тих, що були досягнуті під час українсько-рос. переговорів.

52. Україна у взаєминах з Доном, Кубанню та Кримом у 1918 р.

Одним з пріоритетних напрямків зовнішньополітичної діяльності українського уряду в цей період були стосункрг з Кримом, де діяв краєвий уряд. Виріщення цього питання тісно перепліталось з проблемою створення українського чорноморського флоту. Д. Дорошенко зазначав, що Україні не можна було відмовлятися від Криму з цілого ряду причин: політичних, стратегічних, етнографічних. Він наголошував, що не можна було залишати Севастополь військовоморську базу і ключ до панування на Чорному морі, що слід було враховувати високрій процент українського населення в Криму.

Однак пррілучення Криму до складу Української Держави супроводжувалося певними труднощами. До них насамперед, призвели помилки попереднього українського уряду за часів Центральної Ради, III Універсал якої, не включав Крим до складу України. Це суперечило позиції гетьманського уряду, який виходив із приналежності Криму до Української Держави. Подруге, це позиція радянської Росії, для якої Крим також був стратегічно важливим регіоном.

Визнання права Криму на самовизначення мало носити характер не політичний, а лише культурнонпціональний з забезпеченням прав татарського народу. Ук~ раїнська Держава не повинна була робити жодних компромісів у справі Криму, бо приналежність Криму до України, вважяв Д. Донцов, є необхідною умовою української незалежності. Український уряд мав добиватися від РСФРР визнання його суверенітету над Кримом і вести переговори про його статус в Українській Державі, виходячи з того, що півострів е її складовою і невід'ємною частиною. Інші чинники при вирішенні кримської справи мали бутіі відкинуті.
питання про прилучення Криму до України обговорювалося на засіданні Ради Міністрів Української Держави. Були ухвалені рішення про необхідність прилучення Криму до України і доцільність інформувати німецького посла про важливість цієї справи. Дізнавшись про наміри представників Криму увійти в переговори з українським урядом відносно умов прилучення Криму до України, а також співчуваючи населенню півострова, яке перебувало у тяжкому становищі, Рада Міністрів Української Держави 18 вересня • вирішила тимчасово припинити митну війну щодо Криму, а також зняти митний догляд з вантажів, що прямували з України до Криму.

Переговори між Українською Державою і представниками Криму розпочалися у вересні. Однак кримська делегація всіляко нампгалась обійти питання про злуку. Тоді українська сторона заявпла про невизнання її компетентною виявляти волю та побажпння кримського населення і зажадала вести справи з іншими уповноваженими, які б представляли усі народності Криму.

Після довгих і гострих переговорів з новими представниками від Криму було досягнуто. порозуміння й вироблено прелімінарні умови договору, за яким Крим діставав внутрішню автономію у складі Української Держави, свою адміністрацію, територіальне військо тощо.

Одною з складових зовнішньополітичної стратегії уряду Українською Державрі щодо новоутворених держав були відносини з Всевеликим Військом Донським і Кубанським краєм. До зближення і налагодження добросусідських відносин між ними вели наявність спільних інтересів, а також необхідність вирішення політичних, економічних і територіаяьних питань.
на території Дону жило багато українського населення. Донський уряд мав територіальні претензії до України відносно Таганрозького району, Старобільського повіту Харківщини і Луганська, які мали величезне економічне значення для Української Держави. однією з причин, що затримувало визнання Всевеликого Війська Донського, був курс його керівних кіл на відновлення "єдиної великої Росії" і підкреслення тимчасовості ііого існування як окремої держави по досягненні цієї мети. офіційне визнання Україною Всевеликого Війська Донського як суб'єкта міжнародного права вело до конфронтації з РСФРР, яка вважала його за короткочасну і непевну державну формацію, що виникла внаслідок воєнних обставин, недістала визнання переважної більшісті народу і являла собою, за визначенням представника РСФРР на українськоросійських мирних переговорах у Києві Д. Мануїльського, класове самовизначення идуже вузьких кіл".

В такій обстановці у Києві в травні розпочалися переговорм з делегацією Всевеликого Війська Донського які тривали майже два місяці. Обговорювалися навіть питання про можливість федерації Дону з Україною. Але представники Донщини не погоджувалися відступити Таганрозький округ і домагались Луганська. Тому, як зазначав Д. Дорошенко: "розмови і переговори у справі федерації залишилися в області теоретичних міркувань". Українська сторона сподівалась, що заключенням українськодонської угоди, зокрема встановлення державного кордону на південному сході, може вплинути на прискорення внрішення питання про кордони на переговорах з радянською Росією. Для скорішого улагодження справи українська сторона була готова навіть пітрі на певні поступки.

Підтримку українського національного руху на Дону шляхом фінансування українських організацій і видань взяло на себе міністерство закордонних справ, як це воно ро било в Криму і на Кубані.

8 серпня 1918 р. між Українською Державою і Всевеликнм Військом Донським був укладений договір, за яким обидві сторони визнавали себе незалежними і суверенними державами, встановлювали державні кордони. Умови договору передбачали забезпечення політичних, цивільних, культурних прав своїх громадян на територіях обох держав, укладення в подальшому окремих угод щодо вільного транзиту, товарообміну, митних, фінансових відносин тощо. 3 свого боку Всевелике Військо Донське зобов'язувало ся вжити заходів для забезпечення Донецького басейну продовольчіши і мастильними матеріалами, а Україна постачати ліс і металовироби.

Слід зазначити, що встановлення відносин з Військом Донськіім а також визнання останнього за суб'єкт міжнародного права і укладання з ним відповідних умов різко загострило і до того вкрай напружені відносини Української Держави з РСФРР.

РСФРР пов'язувала вирішення питань стосунків України з новоутвореними державами на Дону, Кубані, Криму з умовами Брестського мирного договору, який, будучи укладений державами Четверного союзу з Росією, як однією з договірних сторін, не передбачав виникнення на її території будьяких державних новоутворень.

Українська сторона вважала заяви російських представників безпідставними, а власні дипломатичні дії цілком виправданими, оскільки угоди РСФРР з державами австронімецького блоку не торкались гарантій непорушності і цілісності території колишньої Росії, що перебувала під радянською владою.

Щодо Кубані український уряд проводив лінію на зближення з кубанським козацтвом з метою схилення його до злуки з Укрлїною. Як зазначав Д. Дорошенко, український уряд дивився на Кубань аяк на частину української землі, котра раніше чи пізніше повинна приєднатися до України, або як автономна область, або на федеративних основах".Справа зближення з Кубанню ускладнювалась тим, що з початку літа майже вся її територія знаходилась під контролем більшовиків. Кубанський уряд, Краєва Рада і залрішки козацького війська перебували на півночі Кубанського краю. Північносхідну частину контролювала Добровольча армія. Таким чином кубанський у]>яд опинився в оточенні сил, які неприхильно ставились до української державності та ідеї зближення Кубані з Україною.

Проте 28 червня до Києва на переговори прибула кубанеька урядова делегація. її представники, серед яких головну роль відігравали українці, йшли назустріч стремлінням включити Кубань до складу Української Держави, якщо не на автономних, то гтринаймні на федеративних засадах.

Слід зазначити, що у відносинах Української Держави з Всевеликим Військом Донським і Кубанню, крім вищенаведених фактів міжурядових контактів, укладення договорів і угод, встановлення дипломатичних і консульських відносин, підтримки українського національновизвольного руху, були присутні ще й військові аспекти.

Український уряд за гроші і в кредит постачав цим державним утворенням зброю для боротьби з більшовиками.

53. Дипломатія України щодо окраїнних держав, які виникли на теренах колишньої російської імперії в 1917-1921 рр.

Налагодження відносин з країнами, що постали на територіях, які відокремились від Росії, було важливим напрямком зовнішньополітичної діяльності уряду Української Держави. Визнання Україною державних новоутворень суб'єктами міжнародного права було вдалим тактичним ходом української дипломатії.
Здійснюючи власний зовнішньополітичний курс, Українська Держава ставала природним союзником для інших новостворених держав. 3 більшістю з них були встановлені прямі стосунки, інтенсивність яких визначалась наявністю невирішених проблем, головннм чином територіальних. За часів Української Держави були встпновлені дипломатичні відносини і відбувся обмін послами з Фінляндією, Грузією, Вірменією, Польщею, Білорусією, Кубанськнм краєм, Всевеликим Військом Донським; з Литвою були встановлені консульські відносини.

В діях української дипломатії в цьому напрямку проглядалпсь загальні закономірності, які базувалися на принципах добросусідства, забезпечення суверенітету, територіаяьної. цілісності Української Держави тощо. Однак, зважаючи на складну внутріідню і зовнішньополітичну ситуацію, пов'язану з присутністю німецьких окупаційних військ на території України а також політичною нестабільністю в деяких регіонах, з якими зав'язувалися стосунки, від української сторони вимагалось застосування більш гнучкої тактики.

Щодо відцосин з Білорусією, то в інтересах Української Державп було бажано мати справу з цілком незалежною білоруською державою. В дійсності Білоруська Народна Республіка, проголошена в березні 1918 р. не була визнана німцями, які на той час окупували частину її території.

В квітні, а потім в червні 1918 р. до Києва приїздили білоруські урядові делегації на переговори. Однак, внаслідок розбіжностей поглядів щодо територіального розмежування, а також непевності становища білоруської влади (відсутністю офіційно визнаного уряду і чітко визначеної форми білоруської держави) обидві сто ронп не дійшли порозуміння. Питання про кордони білоруська сторона ставила вельми принципово, зазначаючи важливе значення для неї областей, які відійшли до України за Брестським миром.
Гострою та болючою була й проблема Бессарабії. Скориставшись складним політичним становищем України, союзниця Антанти Румунія захопила Бессарабію й не поспішала її повертати. Зав'язалася виснажлива дипломатична гра, в якій поперемінно брали участь уряди то УНР і Української Держави, то РСФРР і Радянської України.

Але потім доля Бессарабії вирішилася дуже просто. 6 вересня 1919 року між Петлюрою й Румунією укладається угода, за якою Петлюра відмовився від претензій на Бессарабію, а Румунія брала на себе зобов'язання постачати йому зброю та амуніцію.

Наддніпрянщині українська партія самостійницького напряму – Українська Народна Партія була готова прийняти тимчасову автономію в межах Російської імперії).

політики не підлягав суттєвому переглядові ні після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р., ні після перемоги антигетьманського повстання під проводом Директорії 14 грудня того ж року, демонструючи спадковість і наступність міжнародного курсу України, принаймні, в регіональній політиці.

Значну роль у розв’язанні проблеми міжнародного визнання для України, як і новопосталих країн європейської частини постімперської Росії та Кавказу, відігравав суб’єктивний фактор, тобто як бажання й здатність їхнього політичного керівництва до вироблення виваженого, реалістичного й далекоглядного зовнішньо- політичного курсу, так і вміння цілеспрямовано та послідовно його здійснювати.
територіальна відірваність дипло- матичних представництв у Прибалтиці й на Кавказі від центрального апарату МЗС УНР ускладнювала проведення узгодженої політики та знижувала її ефективність. Насамкінець, амбітність, нетолерантність, нетерпимість і навіть банальна заздрість, помножені на гуртківщину, лишалися тяжкою й невиліковною хворобою, якою були вражені значна частина діячів вітчизняного національно-визвольного руху, в тому числі й частина представників українського дипломатичного корпусу.

Безперечно, саме Наддніпрянська Україна з її найчисельнішими у Балто-Чорноморському регіоні людськими ресурсами, найрозвиненішими економічним потенціалом і транспортною інфраструктурою, надзвичайно вдалим геополітичним розташуванням об’єктивно була покликана відігравати провідну роль серед “рандштатів”, в тому числі і в організації їх військово-політичних і економічних союзів.
Очолюване С.Петлюрою й домінуюче в керівництві УНР із весни 1919 р. угрупування чітко усвідомлювало потребу зближення з Варшавою, навіть коштом поступок їй окремих територій у Холмщині, Підляшші, Західній Волині та Східній Галичині, що на кінець 1918 р. уже були окуповані польськими військами. Попри окремі нерівноправні положення щодо УНР, Варшавський договір 21-24 квітня 1920 р. забезпечував можливість продовження військово-дипломатичної боротьби за національну державність і надавав їй широкого міжнародного резонансу.
Невдачі у спробі започаткування рівноправного діалогу з більшовицькою Росією та у справі захисту українських національних інтересів на Паризькій мирній конференції, зрештою, активізували участь Директорії у створенні “Балтійської (Східної) Антанти”.
З погляду пріоритетності чорноморського чи балтійського векторів зовнішньої політики молодої української державності, найоптимальнішим за тогочасних умов видавалося їхнє природне поєднання у формі Балто-Чорноморського союзу, ключовою ланкою котрого мала бути УНР. Однак на останньому етапі національно-визвольних змагань, оточена звідусіль агресивно налаштованими й ворожими чи, у кращому випадку, неприхильними силами (за винятком, можливо, Чехословаччини), без належної соціальної підтримки та міжнародного визнання, УНР під керівництвом Директорії безповоротно втрачала на користь відродженої Другої Речі Посполитої вирішальну роль в інтеграційному процесі на теренах Центрально-Східної Європи.

Відтворення цілісної картини зовнішньополітичної діяльності українських національних урядів 1917-1921 рр. зумовлює необхідність дослідження їхніх відносин із українськими національними організаціями Середньої Азії, Сибіру та Далекого Сходу, політичними центрами російського демократичного антибільшовицького руху (“Російський політичний комітет” Б.Савінкова, паризька “Російська політична нарада”, Уфимська директорія тощо), а також визначення місця України та інших “окраїнних держав” колишньої Російської імперії у зовнішньополітичних концепціях та стратегіях суміжних із ними держав: Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Болгарії та Туреччини.

54. Відновлення УНР і суперечності в Директорії з приводу зовнішньополітичних орієнтацій

У травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації

утворили опозиційний гетьманові Український національ­

но-державний союз (з серпня Український національний

союз). 13 листопада на таємному засіданні цієї організа­

ції розглядалося питання про збройний виступ проти

П. Скоропадського. Було вирішено не поспішати з від­

новленням Української Народної Республіки, а визначи­

ти оптимальну форму державного правління після пере­

моги повстання. Для керівництва виступом обрали тим­

часовий верховний орган УН Р — Директорію — у складі

В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрі-

євського, А. Макаренка. Проголошений наступного дня

гетьманом курс на федеративний союз з небільшовиць-

к ою Росією прискорив розвиток подій. Члени Директорії

спішно прибувають до Білої Церкви, де була зосереджена

їхня головна ударна сила — формування Січових стріль­

ців, і переходять до активних бойових дій.

для Директорії розпочинається

період політичної нестабільності, жорсткої боротьби за

владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внут­

рішньої підтримки, нескінченних переїздів (Вінниця —

Проскурів — Рівне — Станіслав — Кам'янець-Подільсь-

кий), періодичних реорганізацій уряду

та кардинальних змін офіційної по­

літичної лінії. Протягом свого існування Директорія пос­

тупово еволюціонізувала до диктатури військових на чо­

лі з С. Петлюрою. Наприкінці 1920 р. Директорія остаточно втрачає кон­

троль над територією України і С. Петлюра емігрує за





Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 95; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:





studopedia.su - Студопедия (2013 - 2018) год. Не является автором материалов, а предоставляет студентам возможность бесплатного обучения и использования! Последнее добавление ip: 54.80.189.255
Генерация страницы за: 0.01 сек.