Чехословаччина 1 страница

Польща

Поява

Поява

на польсько-українському фронті свіжих, добре озброєних сил кардинально змінила ситуацію на користь поляків. Вже на початку червня 1919 р. польські війська контролювали майже всю Галичину, за винятком трикутника м іж Дністром, Збручем і Заліщиками.

За цих обставин ЗОУНР провела реорганізацію власних владних структур. Уряд С. Голубовича склав свої повноваження, а вся повнота військової та цивільної влади, за рішенням Української Національної Ради, перейшла до диктатора ЗОУНР Є. Петрушевича.

Начальним вождем було призначено генерала О. Трекова. Саме під його командуванням УГА провело Чортків- ську офензиву (7—28 червня 1919 р.) — широкомасштабну наступальну операцію, що мала на^меті стабілізувати ситуацію та знову перехопити стратегічну ініціативу із рук ворога. Ця операція для українців спочатку розгорталася досить успішно — за два тижні було відвойовано значну частину Галичини, відкривався шлях до визволення Львова. Проте цей визвольний похід поглинув останні сили УГА.

Під потужними ударами ворога дедалі більше слабіюча УГА вже встояти не могла. 16—18 липня її формування перейшли річку Збруч і Східна Галичина опинилася під польською окупацією.

Отже, зумовлені Першою світовою війною революційні процеси, призвели до падіння Австро-Угорської імперії. Однією з держав, що утворилась на її уламках, стала Західноукраїнська Народна Республіка. З моменту її виникнення вона зіткнулася з претензіями на західноукраїнські землі сусідніх держав, особливо Польщі; збройною агресією на територію ЗУНР; міжнародним невизнанням тощо. За цих обставин об'єднання ЗУНР та УНР в одну державу було спробою вийти з глухого політичного кута та реалізувати споконвічні мрії українців про возз'єднання. На жаль, Акт злуки мав декларативний, символічний характер. Сторони, що об'єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах. Під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР, попри відчайдушні спроби відстояти свою незалежність, втрачає контроль над власною територією.

56. Акт злуки 22 січня 1919 р. І міжнародні аспекти діяльності соборної України

Кульмінацією національно-визвольних змагань українців стало 22 січня 1919 р. — День злуки УНР і ЗУНР. Уже практично з першого дня утворення Західноукраїнської Народної Республіки між урядами УНР і ЗУНР проводились переговори про втілення ідеї соборності.

1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір між Радою державних секретарів ЗУНР та Директорією УНР про "злуку обох українських держав в одну державну одиницю". На засіданні З січня 1919 р. УНРада в Станіславі, куди переїхав весь апарат уряду, одностайно прийняла ухвалу про об'єднання ЗУНР та УНР
Невдовзі 36 галицьких делегатів виїхали до Києва на урочистий Акт злуки, приурочений до першої річниці проголошення самостійності Наддніпрянської України.

День 22 січня 1919 р. був одним із найпрекрасніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії, назавжди залишившись у пам'яті українського народу як свято Соборності України. Але до справжнього об'єднання справа так і не дійшла. Вже через кілька днів після проголошення злуки Директорія під тиском більшовицьких орд змушена була покинути Київ. Тому західним українцям годі було! чекати якоїсь реальної допомоги з Наддніпрянщини. Справа боротьби з польськими агресорами цілком лягала на їхні плечі.
Водночас політичне зближення західноукраїнського регіону з Наддніпрянською Україною все ж дало і певні практичні наслідки.

Реорганізована УГА дедалі впевненіше почувала себе в ході польсько-українського протистояння і, незважаючи на хронічну нестачу зброї, боєприпасів тощо, методично витісняла поляків з Галичини. Намагаючись остаточно взяти стратегічну ініціативу до своїх рук, збройні формування ЗОУНР розпочали в середині лютого 1919 р. Вовчухівську операцію.

Успішний початок операції (фактично було виконано завдання першого етапу) був перерваний втручанням у польсько-український конфлікт представників Антанти. Прагнучи втримати розвиток подій під своїм контролем, західні держави направили 22 лютого 1919 р. до Галичини місію на чолі з французьким генералом Ж. Бартелемі. Делегація Антанти намагалася переконати керівництво ЗУНР у необхідності припинення польсько-українсько- го протистояння та перенесення питання про державну належність Галичини на розгляд майбутньої Паризької мирної конференції.

З одного боку, антантівська пропозиція давала можливість об'єднаній українській державі (ЗУНР і УНР) припинити боротьбу на два фронти і сконцентрувати сили для боротьби на Сході, а це був шанс зберегти ще слабку українську державність у критичних умовах збройних протистоянь. З іншого боку, заявлений в ультимативній формі проект демаркаційної лінії був грабіжницьким та образливим для української сторони.

Час, який було втрачено ЗОУНР на переговори, поляки використали для перегрупування сил та зміцнення своєї армії. Тому УГА починає катастрофічно втрачати здобутки першого етапу Вовчухівської операції Стратегічна ініціатива знову вислизнула з рук української сторони. За цих обставин Рада країн Антанти знову запропонувала воюючим сторонам укласти перемир'я. Цього разу керівництво ЗОУНР погодилося з пропозиціями делегації Антанти, яку очолював генерал Л. Бота.

на польсько-українському фронті свіжих, добре озброєних сил кардинально змінила ситуацію на користь поляків. Вже на початку червня 1919 р. польські війська контролювали майже всю Галичину, за винятком трикутника м іж Дністром, Збручем і Заліщиками.

За цих обставин ЗОУНР провела реорганізацію власних владних структур. Уряд С. Голубовича склав свої повноваження, а вся повнота військової та цивільної влади, за рішенням Української Національної Ради, перейшла до диктатора ЗОУНР Є. Петрушевича.

Начальним вождем було призначено генерала О. Трекова. Саме під його командуванням УГА провело Чортків- ську офензиву (7—28 червня 1919 р.) — широкомасштабну наступальну операцію, що мала на^меті стабілізувати ситуацію та знову перехопити стратегічну ініціативу із рук ворога. Ця операція для українців спочатку розгорталася досить успішно — за два тижні було відвойовано значну частину Галичини, відкривався шлях до визволення Львова. Проте цей визвольний похід поглинув останні сили УГА.

Під потужними ударами ворога дедалі більше слабіюча УГА вже встояти не могла. 16—18 липня її формування перейшли річку Збруч і Східна Галичина опинилася під польською окупацією.

Отже, зумовлені Першою світовою війною революційні процеси, призвели до падіння Австро-Угорської імперії. Однією з держав, що утворилась на її уламках, стала Західноукраїнська Народна Республіка. З моменту її виникнення вона зіткнулася з претензіями на західноукраїнські землі сусідніх держав, особливо Польщі; збройною агресією на територію ЗУНР; міжнародним невизнанням тощо. За цих обставин об'єднання ЗУНР та УНР в одну державу було спробою вийти з глухого політичного кута та реалізувати споконвічні мрії українців про возз'єднання. На жаль, Акт злуки мав декларативний, символічний характер. Сторони, що об'єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах. Під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР, попри відчайдушні спроби відстояти свою незалежність, втрачає контроль над власною територією.

57. Місія С.Мазуренка до Москви

Після приходу до влади директорії наступ червоного війська на Україну тривав. У відповідь на нього міністр закордонних справ Директорії В. Чехів-ський 31 грудня 1918 року, 3 й 4 січня 1919 року надіслав Раднаркомові ноти із запитом, на яких підставах ведеться наступ радянського війська на Україну. У відповідь нарком закордонних справ Чичерін нотою від 5 січня 1919 року запевнив, що на Україну наступають не червоні війська Росії, а воєнна сутичка на українській території відбувається між збройними силами Директорії та Українського Радянського уряду, який проголошувався цілком незалежним від Радянської Росії. Це, звичайно, був просто дипломатичний крок.

У відповідь на чичерінську ноту Директорія 9 січня 1919 року надіслала Раднаркомові ультиматум, у якому досить відверто змалювала наміри Росії І справді, Радянська Росія була максимально зацікавлена в ресурсах і сировинних запасах України.
Далі в ноті ультимативно вимагалося протягом 48 годин дати відповіді на такі запитання: «1. Чи згоден Уряд Російської Республіки припинити воєнні операції проти Української Республіки та її трудового народу 2. Коли згоден, то чи зобов'язується негайно вивести своє військо з території України?» Директорія попереджала, що в разі невиконання її умов, ухиляння від прямої відповіді або ж мовчання вважатиме це за офіційне оголошення війни з боку Росії.

Відбувся обмін нотами, мотив яких був схожий. Нарешті на пропозицію Раднаркому до Москви була відряджена надзвичайна дипломатична місія Директорії на чолі із С. Мазуренком. Перед нею ставилося завдання відстоювати 3 головних пункти: нейтралітет Ук-раїни, протистояння контрреволюції й наступу Антанти, система радянської влади у формі трудових рад. Попри всю несхожість позицій підписаний врешті мирний договір визнавав нейтралітет України із захистом від Денікіна, Краснова, Польщі й Антанти. Але цей договір підписали тоді, коли Директорія вже здала Київ, — 4 лютого. Тобто реалізований договір фактично не був.

Війна з боку Росії, розгул отаманщини, опозиція найближчих сусідніх держав спричинили намагання уряду Директорії встановити контакт з командуванням військ Антанти, які окупували південь України. З французьким командуванням цих військ вели переговори міністр закордонних справ Мацієвич і генерал Греков, які з цією метою постійно перебували в Одесі. Але всі аргументи українських представників не діяли. Антанта вперто виступала за збереження «єдиної неділимої» Росії, де самостійній Україні місця не було. Мало того, що Україні відмовляли в засобах боротьби з більшовиками, одночасно Денікін, який уособлював для Антанти оту «єдину неділиму», отримував усе необхідне — озброєння, обмундирування, гроші.

Під впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх чинників із 100-тисячної армії, що підтримувала Директорію під час повстання проти гетьмана, залишилися вірними Директорії трохи більше 20 тисяч вояків. Цього було замало, аби протистояти наступу червоних військ та отаманщини. 2 лютого 1919 року Київ зайняли більшовики. Директорія переїхала до Вінниці. З цього часу розпочалися її мандри по Україні.
______________

59. Війна за незалежність УНР у кільці фронтів 1919 р.
Наприкінці 1918 р. Донська армія П. Краснова разом з Добровольчою армією А. Денікіна розгорнули наступ на Донбас. Незабаром Денікін підпорядкував собі Донську армію і оголосив себе головнокомандуючим збройними силами Півдня Росії.

Антанта забила на сполох, і сусідні з Угорщиною країни відразу ввели свої війська, щоб знищити радянську владу. Керівники Угорщини звернулися за допомогою до Росії.

Однак становище в Донбасі невпинно погіршувалося. Білогвардійці підійшли до околиць Луганська, де розгорнулися тривалі запеклі бої. Створивши велику перевагу в силах, Денікін 4 травня захопив Луганськ. Радянські війська зазнали поразки. Донбас було втрачено.

У січні 1919 р. в Катеринодарі Денікін зробив заяву з визначенням основних засад своєї політики; єдина, велика й неділима Росія; боротьба з більшовизмом до кінця; встановлення порядку і запровадження тимчасової військової диктатури; смертна кара за участь в «бунтах», більшовицьких організаціях, дезертирство з армії. Ключове питання про форму державного устрою країни відкладалося до кінця війни.

На території окупованої України було створено три області — Харківську, Київську і Новоросійську. їх очолювали генерал-губернатори з необмеженими повноваженнями.

Принциповий борець за «єдину і неділиму» Росію, Денікін не визнавав незалежності України в жодній з форм державної організації, що з'являлися протягом громадянської війни: ні Української Держави, ні УНР, ні УСРР. Він боровся не тільки з національно-визвольним рухом, а й з будь-якими проявами українського національного життя.

Войовничий шовінізм білогвардійських військ проявлявся в різних формах. Як тільки вони захопили Київ, чорносотенний натовп скинув з п'єдестала бюст Т. Шевченка і розтрощив його.

Боротьбу мас прагнули очолити різні політичні сили. Найкраще це вдавалося більшовикам, які завжди були організованими і мали за собою усі переваги державної партії, зокрема можливість розпоряджатися величезними матеріальними ресурсами.

Не менших масштабів набрав повстансько-партизанський рух на Херсонщині.

Після прориву фронту тяжкі бої з наступаючими білогвардійцями вела бригада Н. Махна.

під командуванням Махна виявилося чотири корпуси, зведені в армію. Ці сили дістали назву Революційно-повстанська армія України (махновців). Петлюра запропонував йому разом тримати фронт проти Денікіна.

Польща також не піддалася тиску Антанти і не утворила єдиного фронту з А. Денікіним.

Ситуація в регіоні тоді була складною. Там змагалися чотири сили, які воювали між собою не на життя, а на смерть. Це були Директорія, Червона армія (російська й українська), біла гвардія генерала Денікіна і, нарешті, поляки, Чи не в найневигіднішому становищі перебувала саме Директорія, змушена боротися відразу з трьома силами. Денікін воював з червоними й Директорією, оцінюючи поляків як можливих тимчасових союзників, хоч і вважав їх ворогами «єдиної неділимої». Червоні боролися з Директорією та Денікіним, залишаючи поляків на потім. Поляків же насамперед цікавили Східна Галичина та Правобережжя України, а тому вони були згодні й здатні воювати за це будь з ким.

У такій ситуації Антанта діяла за старим випробуваним методом «поділяй і володарюй». Тепер від неї залежала стабільність тієї чи іншої країни.

Поляки використовували будь-яку нагоду для того, аби довести Антанті, нібито українці нічого не мають проти приєднання Галичини до Польщі. Нарешті, після численних спроб помирити УНР з Польщею в липні 1919 року Верховна рада держав Антанти ухвалила передати управління Східною Галичиною Польщі, аби згодом населення регіону скористалося правом вирішувати питання про свою територіальну приналежність. Проте таке рішення не зняло напруження довкола Східної Галичини.

Не зникло воно й у відносинах тих чотирьох сил, про які вже йшлося. Переплетіння інтересів та боротьби за їхнє досягнення було різноплановим. Весна й літо 1919 року ознаменувалися переможним ходом двох із згаданих сил на Київ. Під натиском військ Директорії та генерала Денікіна ЗО серпня червоні без бою залишили місто. Але Денікін, змінивши свій генеральний план, він у вересні 1919 року оголосив війну УНР. Таку політику підтримували й Англія та Франція. Денікінська авантюра, його відкритий виступ проти України не міг не змінити політичну ситуацію. Цим кроком Денікін призвів до виключення будь-якого порозуміння з ним. І 24 вересня 1919 року Директорія, міністри уряду та президент ЗУНР Петрушевич підписали декларацію, якою оголошували війну Денікінові й закликали український народ до боротьби з ним.

Дванадцята червона армія мала передати військам УНР 20 тисяч рушниць з тисячею набоїв на кожну, 12 нових гармат, потрібну кількість кулеметів та амуніції. Але такими поступливими більшовики були до повної перемоги над Денікіним. Після неї вони знову почали виявляти агресивність до УНР, що змусило її змінити свої політичні орієнтири.

Тепер керівні діячі УНР стали орієнтуватися на Польщу. А Польща окупувала значну частину українських земель — Лемківщину, Посяння, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, всю Східну Галичину. Крім того, вона прагнула офіційно закріпити за собою ці землі. Польські дипломати тиснули на українську місію у Варшаві, доводячи необхідність підписати вигідний полякам договір. До цього ж кроку підштовхувала УНР і Антанта.

60. Україна і паризька мирна конференція 1919 р.

На Паризьку мирну конференцію з 18 січня 1919 р. по 21 січня 1920 р. зібралися представники понад 30 країн. Вирішальна роль на конференції належала лідерам трьох великих держав — прем’єр-міністрові Франції Ж. Клемансо, прем’єр-міністрові Великобританії Д. Ллойд Джорджу і президентові США В. Вільсону. Вони справляли домінуючий вплив на роботу її керівних органів — спочатку Ради десяти, з березня 1919 р. Ради чотирьох, з кінця червня — Ради п’яти. Враховуючи, що з усіх великих держав Франція найбільше потерпіла від німецької агресії, головував на конференції Ж. Клемансо.
Український народ, який внаслідок свого геополітичного становища (будучи розділений між двома ворогуючими блоками і опинившись в самому епіцентрі військових дій на Східному фронті) чи не найбільше постраждав у ході тієї війни, сподівався на справедливе розв’язання українського питання цим найавторитетнішим міжнародним форумом. Тим більше, що своє прагнення до волі, державної незалежності і соборності він неодноразово демонстрував у той період, відродивши ще в листопаді 1917 р. на теренах колишньої підросійської України власну державність у формі Української Народної Республіки (УНР), а в листопаді 1918 р., відразу після краху Австро-Угорської імперії, утворивши на західноукраїнських землях ще одну українську державу — Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). Природно, що участь українських представників у мирній конференції була одним із зовнішньополітичних пріоритетів молодої держави, яка з самого початку заявила про бажання будувати свої міжнародні відносини на цивілізованих засадах, спираючись на принцип самовизначення народів. 29 грудня 1918 р. Рада Міністрів УНР ухвалила послати Надзвичайну дипломатичну місію до Парижа, яка одночасно була б делегацією на мирну конференцію. Делегацію очолив колишній міністр шляхів УНР Г. Сидоренко, його заступником було призначено державного секретаря закордонних справ ЗО УНР В. Панейка. На жаль, через внутрішні та міжнародні негаразди вся українська делегація приїхала до Парижа із великим запізненням — у квітні 1919 р., що негативно позначилося на результатах її діяльності. Перед українськими дипломатами стояли завдання: добиватися міжнародно-правового визнання УНР і допомоги з боку Антанти для боротьби проти агресії більшовицької Росії, а також відстоювати територіальну цілість України. У першій же ноті, направленій Г. Сидоренком 10 лютого 1919 р. голові конференції, висловлювалося прохання українського уряду визнати УНР і допустити її делегатів до участі в роботі міжнародного форуму. Але ці, як і наступні, спроби представників УНР привернути увагу конференції до українського питання були проігноровані.
У цілому за час свого перебування в Парижі делегація провела велику роботу, спрямовану на захист і роз’яснення української справи. Наші дипломати проводили зустрічі й консультації з дипломатами і вищими урядовцями Франції, Великобританії, США, інших великих держав, зустрічалися з представниками Польщі, російського «білого руху», контактували і навіть вдавалися до окремих спільних акцій з делегаціями Азербайджану, Естонії, Грузії, Литви, Північного Кавказу, Білорусі.
На жаль, за весь час роботи конференції українське питання в цілому окремо не обговорювалося, а лише у зв’язку з вирішенням двох інших, на думку її організаторів, набагато важливіших питань — російського і польського. Останнього у зв’язку з українсько-польською війною за Східну Галичину і проблемою східних кордонів Польщі. Наддніпрянська ж Україна розглядалася ними як одна з територій колишньої Російської імперії, а отже, частиною російського питання.
Чим серйознішою ставала для країн Заходу небезпека з боку більшовицької Росії, тим менше залишалося в УНР шансів бути визнаною державами Антанти. Небажання розглядати УНР як суверенну державу обумовило також підхід лідерів Антанти до долі західноукраїнських земель, які з моменту виникнення ЗУНР зазнали збройної агресії з Польщі, Румунії та інших держав.
Варто підкреслити, що справа Східної Галичини була єдиною проблемою, щодо якої Паризька мирна конференція офіційно зверталася до дипломатів УНР. Українську делегацію було допущено як спостерігача на засідання її робочих органів, де розглядалася ця проблема. Вона брала участь у роботі спеціальної комісії генерала Л. Боти щодо перемир’я між Україною і Польщею.
На жаль, Україна виступала на Паризькій мирній конференції не як суб’єкт, а об’єкт міжнародної політики, як арена експансіоністських інтересів інших держав. Головні творці післявоєнної карти Європи — лідери Франції, Великобританії і США проігнорували законне право українського народу на державну самостійність і соборність його земель. Це свідчить про недооцінку ними важливості справедливого розв’язання українського питання в контексті тодішнього міжнародного розвитку.

61. Воєнно-політичний союз радянських республік, місце і роль в ньому УРСР

Після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. на території України постало державне утворення - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Проте дипломатичні угоди укладалися зовнішньополітичним відомством РСФРР від імені всіх республік, що потрапили під пильне око Москви та ВКП (б).

етапи: перший (кінець 1920 — квітень—травень 1922 р.) — рішучийдипломатичнийпрорив, вихідізізоляції; На першому етапі окреслилося коло завдань та визна­

чилися магістральні напрями діяльності української дипломатії: розбудова дипломатичних структур;

Першу мирну угоду радянської України було підписано Ф. Коном та Ю. Коцюбинським14 лютого 1921 р. з Литвою. Протягом 1921 р. УСРР встановила дипломатичні відносини з Латвією та Естонією, а пізніше з Польщею (18 березня 1921 р. було укладено з нею Ризьку мирну угоду. Державним кордоном сторони визнали лінію фактичного розмежування до початку радянсько-польської війни), Іраном, Афганістаном та Туреччиною (2 січня 1922 р). Незалежні радянські республіки, хоч формально і мали статус "самостійних" держав, були тісно пов'язані між собою, причому роль центру відігравала Російська Федерація, навколо якої гуртувалися всі інші республіки. Прагнення до об'єднання зумовлювалося економічними зв'язками між республіками, що складалися протягом тривалого часу, однаковою політичною структурою, а також активною об'єднавчою політикою безмежно зацентралізованої правлячої більшовицької партії, в структурі якої керівні комітети партії у національних республіках, хоч і називалися центральними, насправді користувалися не більшими правами, ніж обласні або губернські парткоми в РСФРР, і тому змушені були підкорятися рішенням ЦК РКП(б).

Республіки формально розцінювали ці зв'язки як федеративні. Формування радянської федерації відбувалося на основі підписаних наприкінці 1920 - на початку 1921 р. союзних договорів між РСФРР та іншими республіками.

Так, 28 грудня 1920 р. представники РСФРР Ленін і Чичерин та представник УСРР Раковський підписали в Москві договір про воєнний і господарський союз між Російською Федерацією і Україною. У ньому наголошувалося, що обидві республіки визнають "незалежність і суверенність" кожної із сторін і укладають цей договір, усвідомлюючи необхідність "згуртувати свої сили з метою оборони, а також в інтересах їхнього господарського будівництва". За договором об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх уповноважених. Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося через Всеросійські з'їзди Рад і ВЦВК, до складу яких включалися представники УСРР. У лютому 1921 р. договір ратифіковано V Всеукраїнським з'їздом Рад.

Другий етап.Нажаль, незважаючинапорівняноінтенсивнудіяльністьУкраїнинаміжнароднійарені, в1921 — напочатку 1922 р.всечіткішевимальовуєтьсятенденціяобмеженнядипломатичноїактивностіреспубліки. Це було зумовлено як зовнішніми причинами — небажанням західн их держав юридично визнати усі радянські республіки,що утворилися на уламкаРосійської імперії, так і внутрішніми — зміцненням централізації, посиленням унітаризму, концентрацією владних важелів у руках Москви.

Підтискомцентрунапочаткуквітня 1922 р. УСРРзмушенабулаліквідуватисвоюдипломатичнумісіювкраїнахБалтії.

Тенденція до обмеження дипломатичної активності української дипломатії в другій половині 1922 р. почала переростати в процес ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР. 18 жовтня 1922 р. ЦК КП(б)У приймає постанову «Про згортання апарату НКЗС», а вже в серпні 1923 р. консулати та дипломатичні служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС. Нарешті, 20 вересня 1923 р. остаточно перестав існувати апарат НКЗС УСРР. З того часу майже протягом двох десятиліть Україна навіть формально не здійснювала власних дипломатичних кроків, не виявляла активності на міжнародній арені.

Внутрішнє становище УСРР на початку 20-х років характеризується глибокою кризою, яку визначали:

1. Економічна розруха. (Після закінчення громадянської війни республіка

перетворилася на руїну. Збитки оцінювалися у 10 млрд крб. золотом)

2. Політична нестабільність. Вона була наслідком невдоволення селян продрозкладкою.Реквізиції та заборона торгівлі викликали глибоке невдоволення, тому розкладка виконувалася з величезним напруженням

3. Голод 1921—1923 рр. Катастрофічна посуха та неврожай 1921 р. загострили ситуацію з хлібом у найважливіших зернових районах Росії, Поволжі, Північному Кавказі та на Півдні України. УСРР зібрала лише 30% урож а ю 1916 р.

62. УНР і „білий рух”: проблеми стосунків

В Україні зародження Білого руху мало свою специфіку, яка проявилася влітку-восени 1917 р., коли заходи, спрямовані на посилення центральної влади у Петрограді та наведення порядку в країні (Корніловський виступ), мали обмежене коло прибічників.

УНР і Білий рух в кінці 1917 – на поч.1918 р. мали тотожну стратегічну ціль – наведення порядку в країні, проте різнилися засобами для її досягнення. Центральна Рада виступала за поглиблення революційного поступу і подальшу демократизацію, тоді як Білий рух – за уповільнення демократизації і “замороження” революційних змін.

Інтервенція військ Антанти на півдні України дала поштовх для розвитку Білого руху. Відбулася оптимізація його організаційної структури, додала впевненості практична підтримка союзників. Проте війська Антанти зайняли очікувальну оборону навколо Одеси. Проведенню активних наступальних дій заважали невизначеність у стосунках “білих” з союзниками у питанні контролю над Одеським регіоном.

Суттєво впливали на відносини Білого руху півдня Росії з Українською Державою та УНР зовнішні фактори. Пронімецька орієнтація режиму П.П.Скоропадського спричинила його значні політичні розходження з Добровольчою армією. Втручання у громадянську війну країн Антанти, які беззаперечно підтримали реінтеграційні процеси на теренах колишньої Російської імперії, зумовило політичне та військове посилення Білого руху.

Попри невдалу спробу окупації України за допомогою союзників, Білий рух продовжував навесні 1919 р. утримувати Донбас. В результаті походу ЗСПР на Москву влітку – восени 1919 р. була окупована Лівобережна, Наддніпрянська Україна та її південь. Наріжний камінь політичної доктрини Білого руху – збереження “єдиної, великої, неподільної Росії” – обумовив його політичну і військову конфронтацію з українським національним рухом.

у 1920 р. керівництво Білого руху, очолене П.М.Врангелем, визнало в принципі можливість та необхідність співробітництва з національними державними утвореннями, в тому числі і з УНР. Зазнала змін і національна програма Білого руху, зокрема було висунуто гасло “федерації знизу”, що означало відновлення Російської держави через взаємоузгоджені зусилля суб’єктів майбутньої федерації

Війна українських армій та ЗСПР закінчилася поразкою українців. Перехід УГА на бік “білих” не посилив останніх, призвівши до закінчення фронтальної боротьби українців за незалежність.

63. Україна і Польща в 1920 р.: союз і війна

21 квітня 1920 р. голова дипломатичної місії УНР А. Левицький та міністр закордонних справ Польщ і Я. Домбський з метою створення єдиного антибільшовицького фронту підписали політичну та торговельно-економічну конвенції (Варшавську угоду).

Підписані документи стосувалися широкого кола питань:

— Польща визнавала незалежність УН Р та Директорію УН Р на чолі з С. Петлюрою як верховну владу в державі;

— польський уряд зобов'язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України;

Дата добавления: 2015-05-23