Не меншими

були апетити і у російського самодержавства. Прикриваю­

чись ідеєю «об'єднання усіх руських земель» під владою

російського царя, самодержавство планувало акцію при­

єднання Галичини, Буковини та Закарпаття.

З початком війни українські землі перетворилися на

арену воєнних дій, а самі українці мусили воювати за

чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протисто­

янні, адже в російській армії перебувало 3,5 млн україн­

ців, у австроугорській — 250 тис.

Війна зумовила глибокий розкол національного руху,

який відбувся у двох площинах: як між українцями вою­

ючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорсь-

кої імперій — на прибічників та противників перемож­

ної війни. Відверто проавстрійські позиції зайняла утво­

рена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада,

що була міжпартійним блоком, до складу якого входили

радикальна, соціал-демократична та націонал-демократич-

на партії. На чолі цього об'єднання став К. Левицький.

За ініціа­

тиви Головної Української Ради незабаром було створено

легіон Українських січових стрільців (УСС).

Водночас з утворенням Головної Української Ради гру­

па емігрантів із Східної України (Д. Донцов, В. Дорошен­

ко, А. Жук, О. Скоропис-Йолтуховський та ін.) заснували у

Відні свою організацію — Союз визволення України (СВУ).

Програмною метою СВУ було утворення самостійної

Української Держави, встановлення конституційної мо­

нархії, заснування демократичного устрою, надання рів­

них прав і свобод представникам усіх національностей,

забезпечення самостійності української церкви. СВУ вів

активну пропагандистську та агітаційну роботу, домігся,

щоб українські полонені в Австрії та Німеччині були ви­

ділені в окремі табори. Він отримував матеріальну допо­

могу від країн Четверного союзу, яка зараховувалася я к

державний борг майбутньої самостійної України.

Затяжний характер війни, погіршення становища на

фронтах, ускладнення внутрішніх проблем призвели до

посилення жорсткості режимів обох імперій, зведення на­

нівець легальних можливостей політичної діяльності, при­

душення опозиції, численних репресивних акцій. Одне

за одним у Російській імперії закриваються демократич­

ні українські видання «Рада», «Дзвін», «Україна», «Рід­

н ий край», «Літературний вісник» та ін. Лідера україн­

ського руху М. Грушевського було заслано до Симбірсь­

к а. Не в кращому становищі опинилися

й українці Австро-Угорщини. Поступово офіційна австрій­

ська влада відходить від власних заяв початкового періо­

ду війни щодо доцільності утворення незалежної Украї­

н и. Зменшується матеріальна підтримка діяльності СВУ,

звужується сфера її діяльності, планується перенесення

штаб-квартири цієї організації з Відня до нейтральної кра­

їни.

Війна принесла українським землям руйнацію госпо­

дарства, гальмування поступального розвитку, деформа­

цію структури виробництва, посилення залежності від іно­

земного капіталу.

Водночас з деградацією господарства в роки війни зрос­

тала його залежність від іноземного капіталу.

Отже, суть трагедії українського народу, пов'язаної з

початком Першої світової війни, полягає в тім, що війна

перетворила українські землі на об'єкт експансії, арену

воєнних дій, а їхніх жителів — на учасників братовбивчо­

го протистояння. Крім того, війна зумовила й інші нега­

тивні тенденції та процеси в суспільному розвитку цих

земель: розкол національного руху, зведення нанівець ле­

гальних можливостей політичної та культурної діяльнос­

ті, придушення опозиційних сил, застосування імперсь­

кими державними органами репресивних акцій, руйнацію

народного господарства, деформацію структури виробни­

цтва, посилення залежності від іноземного капіталу.

38. Дипломатична діяльність „Союзу визволення України”

СВУ - політична організація емігрантів із Наддніпрянської України, що виникла 14.8.1914 у Львові. 4 серпня 1914р. в Академічному домі у Львові відбулися збори колишніх членів РУП, а потім УСДРП, за участю Д.Донцова, В.Дорошенка й А.Жука, на яких утворився Союз визволення України. Наступного дня у СВУ був прийнятий М.Залізняк. Союз відразу отримав своє представництво в ГУР – два місця з дорадчим голосом. Через кілька днів членами СВУ стати М.Меленевський і О.Скоропис-Йолтуховський, які прибули у Львів з Лондона і Лозанни.
Союз був створений як безпартійна політична організація, що мала репрезентувати національно-політичні та економічні інтереси українського народу в Російській імперії. Основним політичним постулатом члени СВУ проголошували державну самостійність і соборність України. Реалізацію своїх змагань вони пов'язували з поразкою Росії у війні та поваленням царизму, внаслідок чого "на руїнах Російської імперії, сеї тюрми народів, встане вільна самостійна Україна".
З моменту утворення Союз потрапив у фінансову залежність від австрійських органів влади. У Відні, де він отаборився після захоплення Львова російськими військами, була видана на кошти міністерства закордонних справ написана Д.Донцовим брошура "До українського народу в Росії". В ній лунав заклик боротися проти російського поневолення, не лякатися австрійського війська, в якому служать сотні тисяч галицьких українців і, зокрема, українські січові стрільці, що допоможуть наддніпрянцям розвалити царську тюрму народів, принесуть волю і землю.
Відозви до нейтральних народів, які друкувалися Союзом, були передані до дипломатичних представництв у Відні, пресових агентств, окремих політиків і дипломатів. Вони дали поштовх до зацікавлення українською справою з боку широких кіл західноєвропейської громадськості. Це були перші акти української закордонної політики від часів мазепинської еміграції.
Проблема фінансування видавничої, пропагандистської та іншої діяльності СВУ в багатьох країнах завжди залишалася для його керівництва вразливим місцем. Президія СВУ брала гроші у Центральних держав відкрито й розглядала видані їй суми як борг майбутнього уряду незалежної України. Діяльність
В центрі уваги СВУ опинилися військовополонені
Ідучи назустріч побажанням Союзу, які співпадали з інтересами Центральних держав, австрійські, а потім і німецькі власті відкрили спеціальні табори для військовополонених українців. Члени і співробітники СВУ проводили з військовополоненими велику культурну і політичну роботу, пробуджуючи національну свідомість і поширюючи ідею здобуття української державності.

Справжнє розуміння ваги української проблеми пробуджується в Туреччині за часів Першої світової війни, коли ідея визволення України за допомогою держав Четвірного союзу знаходить повне співчуття й підтримку з боку керманичів турецької політики. Перші українсько-турецькі контакти припадають на початок Першої світової війни і пов’язані з діяльністю місії Союзу визволення України (СВУ) в Константинополі.

Ще до вступу у війну Туреччини Союз визволення України виступив з відозвою до турецького народу. Ця відозва — перший офіційний документ у новітніх відносинах між Україною і Туреччиною. Україна і Туреччина трактувались як союзники, що мають спільного противника в особі російського царизму.

Союз визволення України зустрів вступ Туреччини у війну із захопленням. Для встановлення контактів з турецькими і болгарськими урядовими і громадськими колами до Софії і Константинополя були направлені представники Головної Української Ради і СВУ. Делеґати підтримали прагнення створити на руїнах переможеної Росії незалежну українську державу, що буде охоронним муром проти російської навали на Балкани і Середземне море.

Діяльність Константинопольської групи СВУ сприяла поширенню інформації про українське питання в турецькій провінції.

Найбільшим досягненням місії СВУ в Константинополі стала декларація Талаат-бея (міністра внутрішніх справ Туреччини, одного з трьох фактичних керівників країни) з українського питання, опублікована 24 листопада 1914 р. Передбачалося, що після висадки в одному з пунктів російського узбережжя Чорного моря невеликий український підрозділ при підтримці значних турецьких сил спробує викликати революційний рух в Україні.

39. Українська революція й пошук її зовнішньополітичних орієнтацій

Лютий 1917 року приніс в Україну великі надії на національне відродження, на третю історичну спробу встановлення власної державності, самостійності й суверенітету.

За автономію України у складі Росії виступала й створена 17 березня 1917 року Центральна Рада, і різноманітні форуми у вигляді з'їздів різних політичних і громадських організацій.

Іноземні офіційні особи виявляють дедалі більший інтерес до України. На III військовому з'їзді 2 листопада були присутні представники французької, бельгійської, румунської військових місій. А козацький з'їзд, що відбувався тоді ж у Києві, вітали голова Чехо-Словацької Революційної Ради професор Томаш Масарик і англійський консул у Києві Довглес. Усіх їх дуже непокоїло питання, чи вимагатиме Україна самостійності. Вони з полегкістю зітхали, коли рдержували бажану для себе відповідь: ні, не вимагатиме. А значить, Україна не вийде зі складу Росії, яка стала головним постачальником гарматного м'яса, найбільш надійним союзником країн Антанти.

Після Жовтневого перевороту в Україну переїхали з Петрограда посольства низки великих європейських держав. Розпочалися переговори з Францією, Румунією та деякими іншими державами про допомогу Україні грішми, технічним приладдям. На деякий час Київ став центром політики всієї Східної Європи. Серед певної частини українського суспільства виникла надія, що посли різних держав приїхали з метою встановлення дипломатичних відносин і визнання України світовим співтовариством. Але насправді вони просто повтікали від загрози більшовицького терору. І не поспішали з визнанням нашої країни, очевидно, вичікуючи, як розвиватимуться події.

Проте представники Антанти з великим обуренням зустріли звістку про початок переговорів України з Німеччиною та Австро-Угорщиною, бо тепер вони залишалися з Четверним союзом наодинці. А мир давав Україні можливість легалізуватися й закріпитися на міжнародній арені. Щоправда, існуюче державне право виключало право федеративних частин підтримувати міжнародні зносини незалежно від цілого. Але тоді на такі тонкощі вже ніхто не звертав уваги. Реальним у житті стало революційне право.

Участь України в цих переговорах страшенно стривожила союзників. Вони намагалися всіляко поліпшити своє становище в Україні, особливо ті з них, хто мав там міцні економічні позиції, як, наприклад, Франція. 18 грудня 1917 року Франція визнає УНР де-факто. З січня 1918 року генерала Табуї призначили комісаром Французької республіки при уряді УНР. Але найважливіша подія сталася 5 січня. Того дня таємною угодою Англія та Франція поділили Росію на так звані «зони впливу». Французька зона пролягала на захід від лінії: Керченська протока — гирло Дону — Дон — Царицин, а англійська — на схід від цієї лінії. Понад цю угоду до англійської зони відійшло узбережжя Білого моря, а до французької — Польща.

40. Дипломатія Центральної Ради в реалізації автономістсько федералістичного курсу. Стосунки з Тимчасовим Урядом

Попри значні труднощі, пов'язані зі становленням української державності періоду Центральної Ради, саме в цей час закладалися основи української зовнішньої політики та дипломатії, саме в цей час незалежна Україна зробила низку важливих кроків, котрі стосувалися розбудови національної зовнішньополітичної служби, активної участі України в тогочасних міжнародних відносинах. Дотримання керівництвом ЦР курсу на політичну автономію України у складі федеративної Росії, звичайно, гальмувало самостійний вихід нашої держави на міжнародну арену. Однак навіть за цих умов було зроблено чимало. Певні зовнішньополітичні повноваження були покладені на секретаріат міжнаціональних справ Центральної Ради. Проголошення УНР у листопаді 1917 р. дало змогу Україні активно включитися у міжнародну діяльність в рамках боротьби за припинення Першої світової війни. Формується перша дипломатична місія республіки - делегація на мирні переговори у Брест-Литовську. Протягом грудня 1917 р. секретаріат міжнаціональних справ трансформується у відомство міжнародних справ. До Швейцарії підряджається представник уряду УНР Ю. Гасенко для погодження умов запровадження постійного представництва України за кордоном. Англія та Франція призначають своїх представників в Україні. З січня 1918 р. починає діяти міністерство закордонних справ УНР. Після укладення Брестської угоди з Центральними державами Україна відправляє послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Румунії. Була тут і серйозна проблема: зовнішньополітична залежність України від австро-німецького блоку гальмувала встановлення нормальних зносин з державами Антанти.

Значну увагу уряд УНР приділяв організації консульської служби. МЗС виробило проект закону, який визначав компетенцію та структуру консульських установ України, їх планувалося запровадити в державах Центрального блоку, нейтральних європейських країнах, а також на території колишньої Російської імперії в місцях компактного проживання українців. Керівництво зовнішніми справами УНР доби Центральної Ради в якості генерального секретаря міжнародних справ, міністра закордонних справ і державного секретаря закордонних справ відповідно здійснювали О. Шульгин, В. Голубович, М. Любинський.
Треба зазначити, що на початковому етапі свого становлення Українська Центральна Рада, бачила Україну лише як автономну частину Росії. Важко сказати чому ідеї повного відокремлення від Росії, тогочасними політиками в більшості своїй, не сприймались. Можливо вони просто вже не уявляли Україну повністю незалежною: досвід історії цілком чітко продемонстрував, що будь-які прагнення українців до власної державності, так чи інакше, жорстко присікались російським самодержавством; Можливо, для Центральної Ради нагальнішими здавались економічні проблеми, і саме їх вирішення вони бачили більш реальним в союзі з Росією. До того ж, провідники Центральної Ради намагались дивитись на речі реально. Чого б досягли українці, проголосивши незалежність, яку б ніхто в світі не визнав? А що станеться саме так, очевидно, в цьому очільники Центральної Ради не сумнівались, оскільки чудово розуміли, що українці сприймаються світом лише через призму Тимчасового уряду, і звичайно ж ніхто б не пішов на конфлікт з Росією, оскільки фактично вона забезпечувала Антанту гарматним м`ясом під час війни. Центральна Рада обрала інший шлях, не революційний, а більш поступальний – розвиватись автономно, а коли українці будуть готові – заявити про себе на міжнародній арені, як про самостійного гравця.

Отож, Центральна Рада відряджає до столиці переговорників, сподіваючись на підтримку з боку Тимчасового уряду, одним з лозунгів якого, було “право на самовизначення народів”. Однак не все так сталось, як гадалось українцям. Нашій делегації влаштовують “прохолодний прийом”, даючи зрозуміти, що уряду зараз м`яко кажучи, не до українців з їхніми проблемами. Ображені українці, які, по суті, нічого крім декларацій від Тимчасового уряду, і не вимагали, починають усвідомлювати, що росіяни розуміють лише мову сили та ультиматумів. Так народжується І Універсал, в якому проголошується автономія та створюється власний уряд – Генеральнийй Секретаріат. Наляканий шаленою підтримкою Центральної Ради в армії та на флоті, Тимчасовий уряд бере курс на “умиротворення” Центральної Ради. Росіяни надсилають до Києва делегацію для переговорів, під час яких, просто намагаються “замилити очі” різними заявами про визнання прав українців на автономію, всіляко уникаючи конкретних дій. Згідно київських домовленостей Генеральний Секретаріат відповідальний перед Центральною Радою і є найвищим органом влади в Україні, і що найголовніше, визначаються територіальні межі української автономії у складі 9 губерній. Після приїзду українців до Петрограду для закріплення домовленостей, росіяни, усіляко принижуючи наших дипломатів, провокують українців, щоб вони самі відмовились від угоди. В таких умовах нашим нічого не залишається як погодитись на запропоновану урядом, “Тимчасову інструкцію”, згідно якої, Генеральний Секретаріат призначався зверху і влада Центральної Ради розповсюджувалась не на 9, як було домовлено раніше, а лише на 5 губерній.

Проте навіть “Тимчасова інструкція”, з усіма її недоліками, визнавала головне – автономію України, що під час перших петроградських переговорів було вершиною всіх українських вимог. І що найголовніше – про Україну нарешті заговорив світ.

Отже, дипломатичні відносини Центральної Ради та Тимчасового уряду пройшли шлях від категоричного несприйняття вимог українців, до вимушеного компромісу. Українцям все ж вдалось досягти, нехай і формального, визнання Тимчасовим урядом. І що найголовніше, ці переговори показали світові, що Україна здатна стати самостійним гравцем на міжнародній арені.

41. Створення УНР і початок її дипломатичної діяльності
Важливою п одією в історії Української революції стало прийняття Української Центральною Радою (УЦР) 7 (20) листопада 1917 року ІІІ Універсалу. У цьому документі УЦР проголосила створення Української Народної Республіки (УНР), що мала бути автономною частиною у складі федеративної не-більшовицької Росії. Вперше в ІІІ Універсалі УЦР визначила територіальні межі української автономії. Визначення державної приналежності земель відбувалося на основі етнічного принципу – там, де більшість населення складали українці, визнавалась їхня державна приналежність до УНР. Території Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської губерній, а також Таврія без Криму оголошувались землями, які мали увійти до складу УНР.

Центральна Рада оголосила себе прихильником якнайшвидшого завершення світової війни, підписання всіма воюючими країнами мирного договору, який би носив демократичний характер, не містив анексій та контрибуцій, забезпечив би право націй на самовизначення.

Універсал проголошував скасування смертної кари та амністії політв’язням. Генеральне секретарство судових справ мало здійснити всі необхідні заходи щодо впорядкування судової сфери УНР і привести «до згоди з правними поняттями народу».

Проголошення ІІІ Універсалу юридично оформлювало віковічну мрію українського народу про створення власної держави, яка отримала назву Української Народної Республіки.
Історія сучасної української дипломатії веде початок з часу утворення

Української Народної Республіки. Перший етап дипломатичної діяльності уряду

УНР тривав від моменту створення Української Центральної Ради до середини

листопада 1917, другий розпочинається з листопада 1917 р., коли було

проголошено ІІІ Універсал Української Центральної Ради і третій період –

від цього часу і до кінця існування УНР на українських землях

Після прийняття ІV Універсалу 22 січня 1918 р., котрий проголосив

державну самостійність Української Народної Республіки, українська держава

завершила свій рух до незалежності. Виконавчі структури Української

Центральної Ради перетворено на повноцінний уряд, який зберіг на початку

назву Генеральний Секретаріат. Серед них чільне місце зайняло

зовнішньополітичне відомство – Генеральне секретарство міжнародних справ.

Варто назвати прізвища людей, які стояли біля витоків української

дипломатії, вказати дати і тим самим підкреслити, що національна

зовнішньополітична діяльність після відновлення державної самостійності

України у 1991 р. мала своїх попередників. Отож першим керівником

Генерального секретарства міжнародних справ була високоосвічена людина,

патріот України Олександр Шульгин, із 30 січня 1918 р. міністерством

закордонних справ керував голова Ради народних міністрів Володимир

Голубович, а із 3 березня по 28 травня 1918 р. – Микола Любинський.

Українська дипломатія починалася практично з нуля: за короткий термін

вдалося закласти підвалини закордонної політики, розпочати активну

діяльність зі створення українських посольств за кордоном, розпочати прийом

у себе посольств різних країн. Поступово Україна набирала значення

самостійного міжнародного чинника, і роль її могла би бути більшою, якби не

агресивність сусідніх держав, котрі не могли змиритися з фактом існування

української держави.

У час правління гетьмана П. Скоропадського з 3 травня1918 р. обов’язки

міністра виконували Голова Ради міністрів Микита Василенко, Дмитро

Дорошенко і Григорій Афанасьєв – аж до 14 грудня 1918 р., тобто до кінця

правління Скоропадського.

Директорією УНР міністром закордонних справ 26 грудня 1918 р.

призначено Голову Ради народних міністрів Володимира Чехівського, з 13

лютого1919 р. - Костянтина Мацієвича, з 9 квітня 1919 у новому складі уряду

портфель міністра закордонних справ залишався вільним, згодом міністром

призначено Володимира Темницького. Із 27 серпня 1918 Андрій Лівицький –

керуючий міністерством закордонних справ, 26 квітня 1920 р. міністром став

Андрій Ніковський. Це останній уряд УНР, який діяв на українських землях.

Подальше він перебував у еміграції. Державний Центр УНР в екзилі

підтримував ідею державної самостійності України цілих 70 років, звертаючи

чи не найголовнішу увагу у своїй діяльності на міжнародні справи.

Першим виходом УНР у міжнародну політику була участь у підготовці і

підписанні Берестейського миру 1918 р. Українська дипломатія уклала цей

договір на досить вигідних для себе умовах. Після того, як УНР визнала

більшість країн учасників Берестейського миру, Центральна Рада у 1918 р.
вислала перших українських послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини,

Румунії.

За Гетьманату створено нові посольства: Донська область, Польща,

Фінляндія, Швейцарія, Румунія, Кубань, Швеція. До Києва прибули посли

Азербайджану, Грузії, Фінляндії, Кубані та Румунії.

За Директорії Україна мала за кордоном 11 повноцінних посольств 1-го

розряду - Німеччина, Австрія, Угорщина, Туреччина, Болгарія; другого

розряду - Румунія, Чехо-Словаччина, Естонія, Латвія, Фінляндія, Грузія (з

Азербайджаном, Кубанню, Північним Кавказом), а також у Великої Британії,

США, Італії, Греції, Бельгії (і Голландії), Данії, Ватикані.

Перші дипломатичні представники іноземних держав прибули до Києва у

грудні 1917 У Києві та інших містах України діяли консули Німеччини, Австро-

Угорщини, Туреччини, Фінляндії, РРФСР, Іспанії, Грузії, Данії, Греції,

Норвегії, Швейцарії, Швеції, Італії, Персії, Білорусії.

Незважаючи на об’єктивні труднощі, що були пов’язані з ворожістю

зовнішнього світу, браком підготовлених кадрів, досвіду роботи,

прорахунками і помилками, політичними

пристрастями, дипломатична діяльність як складова частина діяльності уряду

УНР за досить короткий час і важких обставин встигла зробити дуже багато, а

головне - заявити світові, що незалежна українська держава існує.

42. Природа і сутність конфлікту Центральної Ради з РНК: пошук дипломатичних варіантів врегулювання

Своєрідним каталізатором подій наприкінці 1917 р.

став Маніфест РНК до українського народу з ультимативними

вимогами до Центральної Ради, я к и й надійшов

до Києва радіотелеграфом 3 грудня. У цьому документі,

підписаному В. Леніним та народним комісаром закордонних

Дата добавления: 2015-05-23