Козацька держава, безумовно, залишила. 2 страница

- Московський уряд зобов'язувався вступити у війну з Польщею навесні 1654 року;

- Передбачалося утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою;

- у випадку татарських нападів на Україну передбачалося організовувати проти них спільних походи як з боку України, так і Московської держави;

- Гетьманський уряд просив установити утримання для козацької залоги кількістю 400 осіб у фортеці Кодак та для запорожців, виконання цього прохання також було відкладене до окремого рішення. Тут же містилася вимога до гетьмана негайно почати укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч козаків, і після завершення роботи треба було надіслати його до Москви

Згідно цих статей Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщини без обмежень мало продовжувати діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення стосунків з іноземними державами, правда з дозволу царського уряду і не мав права на зносини з Польщею та Туреччиною. Гетьман обирався на козацькій раді пожиттєво, а царя лише повідомляли про результат виборів. Влада Гетьмана поширювалась на всю територію України. Всі податки і доходи збирались українськими фінансовими органами. Представники Москви лише мали приймати від них належну їй данину.

При виборах наступних гетьманів приймалися договірні статті, в яких ряд пунктів Березневих статей скорочувався, вводилися нові статті.Угода розірвана у вересні 1658 року козацькою Україною, розчарованою у своїх надіях досягти в конфедеративному союзі з Росією возз'єднання українських етнічних земель у межах національної держави

24. Пошуки Б.Хмельницьким політичних комбінацій для забезпечення самостійності і незалежності Української козацької держави після Переяславської Ради

Розчарування козацтва переяславською угодою почалося з перших же кроків її реалізації. Замість допомоги військами в боротьбі з Польщею цар розмістив в Україні свої гарнізони, призначені зовсім не проти того ворога. Фінансові справи лишилися у віданні гетьмана, його ж урядовці збирали податі. Гарнізон з воєводою був тільки в Києві.

Пересвідчившись у зажерливості царя, Хмельницький намагався всіляко обмежувати його апетити щодо України, не сковуючи себе ніякими угодами й грамотами. Коли не стало необхідності в союзі з Московією, Богдан Хмельницький уклав союз зі Швецією (1650 р.), який більше відповідав українським інтересам. А це свідчило про те, що Україна не сприймала угоду з Московією як щось назавжди дане.

Гетьман багато зробив для того, аби втягнути Московію у війну з Польщею. Й така війна розпочалася навесні 1654 року. Московські війська здобули низку перемог на заході.

Богдан Хмельницький розвинув бурхливу дипломатичну діяльність. Особливо цінними були угоди з курфюрстом бранденбурзьким Фрідріхом-Вільгельмом та шведською короною. Заручившись підтримкою гетьмана, шведи розпочали війну проти Польщі, до якої мали давні династичні й територіальні претензії. Це сталося влітку 1655 року. Одночасно й Хмельницький зі своїм військом та допоміжною російською армією Бутурліна пішов на Західну Україну.

У вересні 1656 року між Україною й Семигородом укладається так званий «вічний союз», за яким Україні відходили від Польщі Галичина й Білорусь. У грудні того ж року Швеція, Семигород і Бранденбург підписують між собою трактат про поділ Польщі. Швеція отримувала Помор'я, Західну Пруссію, Курляндію, Ліфляндію, воєводства Плоцьке й Мазовецьке і частину Литви, а також Бранденбург, Познань, Каліш і Ленчицю. Семигород діставав Краків і Малопольщу. А Литва мала стати самостійною державою в межах Віленського, Трокського і Новогрудського воєводств.

Передчуваючи свій близький кінець, він порушує питання про обрання нового гетьмана, хоча раніше при живому й не скинутому гетьмані подібного ніколи не робили. Він просить скликати у квітні 1657 року генеральну раду старшин, яка обирає гетьманом його молодшого сина 16-річного Юрія.

Оголосила війну Швеції сусідня Данія, і шведський король мусив відводити свої війська додому. Військовий корпус вислала на допомогу Янові Казимиру Австрія. Не міг позбавити себе задоволення вже вкотре пограбувати беззахисну територію кримський хан, який також прибув на допомогу полякам.

І тут до випробуваної політики за принципом «поділяй і пануй!» вдалася Москва. Не бажаючи дальшого розвитку союзу України із Швецією та Семигородом, вбачаючи в цьому для себе велику небезпеку, цар відряджав до Хмельницького посольство за посольством і з проханнями, і з вимогами розірвати свої союзницькі відносини. Гетьман же, застосовуючи різноманітні дипломатичні хитрощі, намагався уникнути цього. Тоді московський уряд вдався до іншої тактики. В Україну були заслані таємні агенти, які почали вести серед населення й у корпусі діючого війська агітацію проти гетьмана

І тут до випробуваної політики за принципом «поділяй і пануй!» вдалася Москва. Не бажаючи дальшого розвитку союзу України із Швецією та Семигородом, вбачаючи в цьому для себе велику небезпеку, цар відряджав до Хмельницького посольство за посольством і з проханнями, і з вимогами розірвати свої союзницькі відносини. Гетьман же, застосовуючи різноманітні дипломатичні хитрощі, намагався уникнути цього. Тоді московський уряд вдався до іншої тактики. В Україну були заслані таємні агенти, які почали вести серед населення й у корпусі діючого війська агітацію проти гетьмана

25. Дипломатична практика українських гетьманів доби „Руїни” 1657-1687 рр.

Зі смертю Б.Хмельницького Національна революція вступила в нисхідну стадію розвитку, що був позначений громадянською війною та розколом Козацької України на два ворогуючі гетьманства – Лівобережне й Правобережне, подіями, які козацькі літописці лаконічно й гірко найменували „Руїною”. 21 жовтня 1657 р. генеральна козацька рада в Корсуні визнала ге­тьманом І.Виговського, при цьому були присутні посли із Швеції, Ав­стрії, Польщі, Туреччини, Криму, Трансільванії, Молдови і Валахїї. Під час засідань ради було нарешті ратифікованосоюзний договір із Швецією, а також відновлено спілку із Кримом і Туреччиною. Однак шведсько-українська угода не мала практичного значення: заклопотана війною з Данією, Швеція звільнила польські землі, а шведський корольшукав шляхів до порозуміння з Річчю Посполитою.

Водночас завдяки талановитому польському дипломату Станіславу-Казимиру Беньовськомубула досягнута згода між Варшавою й Чигирином не вдаватися до взаємних ворожих дій і дотри­муватися кордону по р.Горинь. У зовнішній політиці гетьманського уряду з’явилися нові акценти, що мали на меті замирення Війська Запорозького з Річчю Посполитою на основі повернення України до її складу.

Українсько-польські переговори завершилися в середині липня схваленням проекту угоди, статті якого пізніше стали основою Гадяцького договору; Рада висунула вимогу створення удільного Великого Руського князівства (Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Руське й Чернігівське воєводства, Пінський і Мстиславський повіти Великого князівства Литовського). Але поль­ська комісія погоджувалась на визнання Руського князівства на терені лише трьох воєводств – Київського, Брацлавського і Чернігівського. Зрештою, рада прийняла польську пропозицію – й угода була укладена.

В політичному відношенні Козацька Україна в особі Руського князівства поверталася на правах автономії до Речі Посполитої. Руське князівство повністю позбавлялося такої важливої ознаки дер­жавного суверенітету, як право на міжнародні відносини з іншими країнами.
Новий уряд гетьмана Юрія Хмельницького (1641-85) (з 24 вересня 1659 р.)вирішив діяти обережно, граючи на суперечностях між Москвою і Варшавою. Ю.Хмельницький насамперед вирішив укласти новий договір із Моско­вією, статті його проекту передбачали збереження суверенітету України в її конфедеративному зв’язку з Росією, включення до складу Війська Запорізького Північної Чернігівщини і частини Білорусі, право на зовніш­ньополітичну діяльність.

Однак на скликаній 17 жовтня 1659 р.козацькій раді було ухвалено новийПе­реяславськийдоговір з підроблених московським урядом статей угоди 1654 р.

Договірні статті зобов’язували гетьмана відряджати козацькі полки в розпорядження царського уряду і водночас забороняли козацькому військові (60 тис. реєстру) брати участь у військових походах без попереднього дозволу Москви. До того ж гетьману категорично заборонялося укладати міжнародні договори, передусім, військового характеру, приймати іноземних послів і відряджати власних, тощо. Т.ч., договірістотно міняв характер українсько-московських взаємовідносин, переносячи їх із сфери конфедеративних у площину обмеженої автономії України в складі Московського царства, зокрема, за­боронялися зносини з іншими країнами.

Значно погіршилося і зовніш­ньополітичне становище козацької України: уклавши на поч. травня 1660 р. мирний договір зі Швецією і заручившись підтримкою кримського хана Мехмеда ІV Герая [1641-44, 1654-66], польський уряд пішов на зрив переговорів у Борисові з Московією й почав підготовку до наступу. Внаслідок невдалої для українсько-московських військ кампанії 17(27) жовтня 1660 р. Ю.Хмельниць­кий уклав зі С.Потоцьким Слободищенський трактат, що передбачав відновлення Гадяцького договору без статті про створення Руського князівства.

Нова політична ситуація таїла небезпеку розпаду козацької Ук­раїни, оскільки дядько Ю.Хмельницького – переяславський полковник і наказний гетьман ЛівобережжяЯким Сомко (? – 1663) від імені свого Переяславського, а також Ніжинського й Чернігівськогополків склав у Переяславі повторну присягу на вірність московському цареві. Ближче до сер. 1660-х рр. внаслідок загострення міжусобної боротьби старшинських угруповань за владу склалася особливо сприятлива політична ситуація для поділу Війська Запорізького навпіл між Московією і Річчю Поспо­литою.

У відповідь обраний 10 жовтня 1665 р. правобережним гетьманом Петро Дорошенко (1627-98) висунув програму „вигнати всіх ляхів із України до Польщі”, поновити в союз із кримським ханом і йти на лівий берег Дніпра, щоб об’єднати його з Правобережжям під однією булавою. Аби відсунути загрозу поділу України, П.Дорошенко вирішив ударити на Польщу, примусити її зректися прав на Правобережжя і поставити учасників переговорів у Андрусові перед фактом унезалежнення цієї частини України.

Перші успіхи гетьмана примусили Річ Посполиту 30 січня (9 лютого) 1667 р. укласти з Москвою Андрусівське перемир’я на 13,5 років, за яким під владою Московського царства залишалась північна частина Лівобережної України, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленська земля, тобто територія Речі Посполитої зменшилася на 247 тис. км². Правобережна Україна і Білорусь із Вітебськом, Полоцьком і Двінськом зосталися в складі Речі Посполитої. Київ на 2 роки передавався Московській державі для устрою справ православної громади, а в кінці 1669 р. мав повернутися під польський контроль. Лівобережна Україна на південь від р. Оріль проголошувалась зоною, що контролювалася Запорозькою Січчю, над якою Польща і Москва здійснювали кондомініум. За втрачені шляхтою й магнатами землі на Лівобережжі царський уряд мав виплатити Польщі компенсацію в 1 млн. злотих (близько 200 тис. срібних рублів).

Таким чином, прецедент фактичного існування двох Козацьких Україн – Ліво- і Правобережної – узаконювався юридично, що мало надзви­чайно трагічні наслідки для історичної долі українського народу, на Лівобережній Україні звістка про угоду викликала справжню паніку. Тому козацькі політичні еліти на обох берегах Дніпра негативно сприйняли підписання Андрусівського перемир’я, що спричинило зростання політичного впливу тієї козацької старшини, яка розраховувала на підтримку Османської імперії та Криму.

Після невдалого українсько-татарського походу восени 1667 р. у Галичину П.Дорошенко став схилятися до думки про досягнення своєї мети за допомогою Османської імперії. Відчуваючи, що турецька протекція не наближає його до здійснення мети, П.Дорошенко зробив останню спробу порозуміння з Річчю Посполитою. Та оскільки польський уряд не бажав визнавати автономії України, а П.Дорошенко виявляв непоступливість і вимагав гарантій для безпечної роботи комісій, Варшава зробила ставку на значно поступливішого „альтернативного” правобережного гетьмана Михайла Ханенка(1620-1680). На початку вересня 1670 р. Варшава визнала його „справжнім” гетьманом Правобережжя та уклала з ним угоду, в якій був відсутній будь-який натяк на українську державну автономію.

Готуючись до продовження боротьби з Річчю Посполитою, П.Дорошенко намагався зміцнити міжнародне становище України, зокрема встановити політичні контакти з бранденбурзьким курфюрстом Фрідріхом Вільгельмом, Москвою, навіть Степаном Разіним, але реальну допомогу могла надати лише Туреччина. За укладеним 18(28) жовтня 1672 р. у м. Бучачі (нині – райцентр на півдні Тернопільської області) мирним договором між Османською імперією й Річчю Посполитою остання втрачала Подільське воєводство й визнавала „Українську державу” (така назва Козацької Украї­ни в офіційних документах зазначалася вперше) в складі Брацлавщини й Південної Київщини під управлінням П.Дорошенка, що став васалом Туреччини. Землі Запорозької Січі залишалися володіннями козаків, а прибічники М.Ханенка одержали право або виїхати за межі „Української держави”, або ж залишитися за умови „статечної поведінки”.

на поч. липня 1673 р. П.Дорошенко відновив переговори з Москвою, але погоджувався прийняти царську протекцію лише за певних умов: в Україні мав бути один гетьман, царська присяга на збереження всіхправ і вольностей Війська Запорізького, виведення з Києва московської залоги, 40-тис. наймане козацьке військо і т.д. Вони не були прийняті, на поч. грудня цар наказав князю Григорію Ромодановському та лівобережному гетьману Івану Самойловичу [1672-87] розпочати наступ проти П.Дорошенка.

Хоча в ході бойових дій П.Дорошенку,за допомоги турецько-татарських військ, вдалося втримати Правобережну Україну, але це було досягнуто жахливою ціною - вона лежала в руїнах, а ко­лишня популярність гетьмана обернулася в ненависть до нього, як винуватця цієї руїни.
Все ж таки 6(16) травня 1686 р. між Москвою та Польщею було укладено договір про „Вічний мир”, що знову підтвердив попереднє рішення про поділ України, але в категоричнішій форм

1687 козацька рада обрала гетьманом генерального осавула Івана Мазепу (1639-1709). в особі нового гетьмана Лівобережна Україна дістала талановитого політика і дипломата. Ступінь його дипломатич­ної вправності засвідчив не лише спосіб, яким І.Мазепа здобув собі посаду, але й виявлена ним здатність надалі утримувати її

26. Дипломатія І. Виговського. Гадяцький трактат 1658 р.

Під орудою гетьмана Виговський пройшов хорошу дипломатичну школу, виявивши при цьому блискучі здібності. Саме за його безпосередньою участю розроблялися документи, яким судилося відіграти вирішальну роль у історичній долі України.

Про увагу до зовнішньополітичної позиції України й можливих її змін свідчить те, що на вибори Виговського гетьманом прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигороду, Молдови й Волощини — головних дипломатичних партнерів України. Під час ради щодо виборів Виговського був остаточно оформлений союзний договір зі Швецією. Король Карл-Густав X зобов'язувався домогтися визнання Польщею незалежності України, приєднання до неї всіх західноукраїнських земель і посування кордонів Української держави до Пруссії. Від Литви до України мали відійти Берестейське й Новгородське воєводства аж до річки Березини. Україна поновила союз з Туреччиною й Кримом. З Польщею було укладене перемир'я. До Москви вирушило посольство з проханням підтвердити договір 1654 року. На основі Переяславської угоди Москву ставили до відома про обрання нового гетьмана.

Наприкінці 1657 р. проти політики І. Виговського активно виступили народні маси.Боротьба велася під гаслом повернення козацьких вольностей — права вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно перехо­дити на Запорожжя, а також вибирати гетьмана «чорною радою». Повстання швидко охопило насамперед Полтав­

ський полк і Запорожжя.

І. Виговський зумів перемогти військо повстанців у вирішальній битві під Полтавою (травень 1658 р.).

В цей неспокійний час особливого значення набуває Гадяцький договір. Він був укладений 16 вересня 1658 року в Гадячі. Це програмний документ стратегічної важливості. Гадяцький договір проголошував унію України з Польщею та Литвою (Україна ставала третім членом федерації — Речі Посполитої). Верховна влада належалагетьманові, який обирався довічно та затверджувався королем.Король обирався один на всі три держави. Українська армія маланараховувати 30 тис. козаків та 10 тис. найманого війська.

У відповідь на Гадяцький трактат цар Олексій Михайлович звернувся з грамотою до українського народу, в якій проголошував Виговського зрадником і закликав до непокори гетьманові. У свою чергу гетьман надіслав до всіх європейських дворів маніфест, де сповіщав про розрив з Москвою та про причини цього розриву.

100-тисячна московська армія, весною 1659 року розпочала наступ на Україну. Народні маси, налякані можливим поверненням під Польщу, підтримали повстання московської партії проти Виговського.. Вирішальна битва відбулася в червні 1659 р. під Конотопом. Вона тривала три дні й закінчилася цілковитою перемогою І. Виговського.

У жовтні 1659 р. відбулися дві козачі ради, на яких звинувачували гетьмана й прихильників Гадяцької унії в тому, що за шляхетські привілеї вони продали козацьку свободу. Виговського позбавили посади та обрали гетьманом Юрія Хмельницького.

27. Чинники зовнішньої політики і дипломатії гетьманської України другої половини XVIIІ ст.

Слободищенський трактат, який став початком розколу України за територіальноюознакою, водночас відкрив новий етап боротьби за гетьманську владу.Лівобереж­

ж я, яке перебувало під патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється та відмежовується від Правобережжя.На Лівобережжі основна боротьба розгорнулася між

Я. Сомком, І. Брюховецьки м та В. Золотаренком.

Фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну поглиблювався. Глибока криза державності викликала бажання у патріотичних сил зупинити цю руйнівну тенденцію, об'єднати українські землі в межах однієї держави та відновити її незалежність. Лідером цих сил став новий правобережний гетьман П. Дорошенко, який прийшов до влади в серпні 1665 р.

Спочатку, заручившись нейтралітетом Польщі, П. Дорошенко зміцнив свої внутрішні позиції й переміг своїх суперників у боротьбі за владу. Проте вже того часу відносини з Польщею були досить своєрідними: декларуючи свою рихильність, правобережний гетьман водночас відмовляв у розміщенні польських залог на його території, вимагав скасування унії, зменшення податкового тягаря та ін. Андрусівське перемир'я (20 січня 1667 р.) між Польщею та Росією, укладене на 15,5 років, ставило під загрозу стратегічні об'єднавчі плани гетьмана. Відповідно до його умов територія козацької України поділялася на три частини: Лівобережжя закріплювалося за Росією, Правобережжя — за Польщею, а Запорожжя потрапляло підспільне управління обох країн. Тому українське територіальне питання набуло міжнародного характеру.

Активною була і зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка. Спочатку, спираючись на підтримку татар, він намагається витіснити поляків з Правобережжя і водночас проводить переговори з Росією. Основна мета переговорів — повернення в повному обсязі прав і вольностей Війську Запорозькому, возз'єднання у межах єдиної держави усіх етнічних українськихземель по Перемишль, Львів, Галич і Володимир Однак ці переговори закінчилися безрезультатно.

Зміцнивш и свої позиції на Правобережжі, відчуваючи за спиною підтримку могутньої держави, П. Дорошенко разом з військом переходить на лівий берег Дніпра і після вбивства козаками І. Брюховецького 1668 р. його проголошено гетьманом усієї України.

П. Дорошенко посилює протурецьку орієнтацію. Корсунська генеральна старшинська рада (березень 1669 р.) погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату, хоча і відмовляється від принесення присяги турецькому султанові. Влітку 1672 р. Оттоманська Порта розпочала воєнні дії проти Польщі, Правобережна Україна знову стала театром воєнних дій, а П. Дорошенко змушений був виступити на турецькому боці.

У середині 1675 р. ситуація стає критичною: спроби дійти згоди з Росією та відмовитися від протурецької орієнтації закінчуються безрезультатно

Капітуляція 1676 р. правобережного гетьмана П. Дорошенка, його присяга російськомуцареві не зняли проблему територіального розколу українських земель. Туреч­чинашвидко знайшла заміну Дорошенкові, вручивши булаву Ю. Хмельницькому разом згучним титулом «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького». Розпочавсяновий етап збройного протистояння між Правобережжя м і Лівобережжям.

Останню крапку в процесі поділу українських земель у XVII ст. між сусідніми державами було поставлено 1686 р. під час підписання між Росією та Польщею «Вічного миру». Текст договору складався на основі умов Андрусівського перемир'я 1667 р. Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею та Московією. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (1699 р. було приєднане до Польщі).

Це кудись вставишб або просто скажеш:Насамперед партнерами України прагнуть стати Пруссія, Швеція, Австрія. В ці країни вивозять збіжжя, льон, прядиво, худобу, віск, сало, шкіри, тютюн, а звідти імпортують різні тонкі тканини, білизну, металеві вироби, коси, предмети розкошів, музичні інструменти, книги, дорогі вина, колоніальний крам тощо.

Після усунення І. Самойловича гетьманська булава на Лівобережжі 1687 р. дісталася генеральному осавулу І. Мазепі. Своє правління новий гетьман розпочинав як політик чіткої промосковської орієнтації.В же на початку гетьманування доля підготувала Мазепі серйозне випробування. У 1689 р. на російський трон сідає новий цар— Петро І. Добившись аудієнції в царя щедрими дарами (тільки шабля, подарована Петру І, коштувала 2 тис. крб.), демонстрацією покори (стояв навколішки перед царем, доки його силою не підвели), гетьман досягає своєї мети і завойовує прихильність російського царя.Проте головною його метою було об'єднання в межах однієї держави всіх українських земель — Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини.

У 1700 р.розпочалася Північна війна. Втягнута у війну Україна потрапила в трагічнуситуацію.Перемога будь-якої із сторін у російсько-шведському протистоянні означала загибель Української держави. Так, якщ о перемогадіставалась Карлу XII і його ставленику Станіславу Лещинському, то Україна як союзник Росії дісталась би Польщі, а у разі перемоги Пет­ра І і його протеже Августа II українські землі чекав по­діл між Росією та Польщею. Отже, в обох випадках Укра­їна втрачала навіть надію на автономію.

навесні 1709 р. укладає угоду зі Швецією, яка передбачала від­новлення державної незалежності України. Цього ж року гетьман виступив як союзник шведів у вирішальній

Полтавській битві та зазнав поразки.

28. Дипломатична історія формування українсько-шведського союзу 1708-1709

рр.

Карл XII попри свою молодість успішно розвивав бойові дії на всіх фронтах. Під виглядом допомоги Польщі Петро І наказав Мазепі просуватися в глиб цієї країни. Виконуючи наказ царя, гетьман захопив Київщину, Волинь, а згодом і Галичину зі Львовом.

В Україні в цей час недаремно боялися, що Петро І в разі наступу Карла XII залишить її напризволяще, кинувшись рятувати свої північні надбання і безпосередньо Москву.

І перед Мазепою постав тяжкий вибір: з ким бути? Старшина, пам'ятаючи давні традиції, дедалі більше схилялася до союзу зі Швецією. Між Карлом XII і Мазепою почалися переговори. Переговори були непростими: посланцями чи посередниками з обох боків виступали й польська княжна, і ченці, і священики.

Перші спроби гетьмана Мазепи нав'язати безпосередні зносини з Карлом XII, як відомо, належать до 1706 р. Отже, після Варшавської угоди 1705 р., коли шведська армія загрузла була на терені Польщі й Саксонії, Мазепа міг спокійно вичікувати й навіть гальмувати хід українсько-польських переговорів. Але Альтранштадтська угода й неминучий похід Карла XII на Росію висували питання про долю України на порядок денний української і міжнародньої політики.Ще більше пожвавлюються таємні зносини Мазепи з Карлом XII в 1708 р.

Деякі дослідники вважають, що переговори Мазепи з Карлом XII завершилися формальною угодою між Україною й Швецією, яка нібито була укладена в лютому або березні 1708 р. в м. Сморгоні (на Білорусі). Проте немає жадного сумніву, що це могло бути тільки прелімінарне погодження між Гетьманом і королем, а не формальний договір двох держав, якого, мабуть, не було аж до самого вступу Карла XII на територію України і з'єднання з ним гетьмана Мазепи.

Українська історіографія вважає, що існувало дві угоди Мазепи з Карлом XII: перша угода, яка була укладена в 1708 р., чи перед вступом шведського війська на Україну, чи після того (це більш правдоподібно), і друга, укладена в кінці березня 1709 р., коли на бік Швеції перейшло Запоріжжя на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком.

Друга українсько-шведська угода (Крупницький вважав її за єдину формальну угоду українсько-шведського союзу) була укладена між гетьманом Мазепою і кошовим отаманом К. Гордієнком -- з одного боку, і королем Карлом XII -- з другого боку, 8 квітня (нов. ст.) 1709 р. у Великих Будищах. Доповнюючи угоду 1708 р., вона говорить лише про те, що шведський король зобов'язується не укладати мирової угоди з царем, доки не визволить з-під московської влади України й Запоріжжя (решта пунктів цієї угоди має технічний характер).

27 червня 1709 року в генеральному бою під Полтавою шведська армія зазнала поразки. Наслідки цього бою мали величезне значення. Вони відчувалися в усій Європі впродовж цілого століття. Могутня колись держава Ґустава Адольфа впала, перетворившись на малу державу. На поталу Росії була віддана Польща. Полтавська битва мала фатальні наслідки для всіх народів Східної Європи, на яких насувалася російська експансія. Перед Росією тепер була відкрита дорога на Крим, на Грузію та й на Туреччину з протоками Босфор і Дарданелли — рожевою мрією всіх російських самодержців.

Після Полтавської битви Карл XII з Мазепою та залишками війська почали втікати до Туреччини.

29. Державотворча і дипломатична діяльність П.Орлика

Після смерті Мазепи емігранти вирішили продовжити славетну традицію виборів гетьмана. І 5 травня 1710 року рада в Бендерах обрала гетьманом Орлика. Його відразу ж визнали шведський король і турецький султан. З Карлом XII була негайно укладена навіть спеціальна угода, за якою король зобов'язувався не складати зброї, аж поки Україна не буде звільнена з-під московського панування. Проте найголовнішим документом цього періоду є договір, складений Орликом зі своїми виборцями — запорожцями. Власне, це мала бути Конституція самостійної Української держави, за яку боролися українські емігранти. У Конституції наголошувалося на обмеженні самовладдя гетьмана, оскільки саме «через те самодержавство, невластиве гетьманському урядуванню, виросли численні в Запорозькому війську незлагоди, розорення прав і вольностей, посполите утяження. Конституція прокламувала розширення демократичн их засад у суспільстві. Йшлося про створення своєрідного козацького парламенту — загальної Ради.Конституція прокламувала розширення демократичн их засад у суспільстві. Йшлося про створення своєрідного козацького парламенту — загальної Ради. До складу цього представницького політичного органу мали входити вся старшина (генеральна, полкова, сотники), делегати Запорозької Січі та представники від полків. Характерно, що загальна Рада мала бути не формальним, а робочим органом. З цією метою планувалося її збирати тричі на рік — на Різдво Христове, Воскресіння Христове та Покрову Пресвятої Богородиці.

Орлик робив і практичні кроки на шляху визволення України. Уклавши договори з кримським ханом (1711 р.)та поляками, він спробував повернути Правобережну Україну, Успіх супроводжував його похід, аж поки ті фатальні союзники — татари — не почали грабувати й хапати бранців. Орликові довелося через султана визволяти населення, захоплене татарами на Правобережжі.

Дата добавления: 2015-05-23