Посполиту

У 1413 р. в

м. Городлі між польським королем Ягайлом і великим

князе м литовським Вітовтом було укладено Городельсь-

ку унію. Згідно з нею Польщ а змушена була визнати

право на існування політично самостійного Великого кня­

зівства Литовського, українські землі після смерті Ві­

товта не мали переходити під владу польського короля

Однією з умов Городельської унії було зрівняння в правах шлях­

ти католицького віросповідання Королівства Польсько­

го та Великого князівства Литовського. Литовські фео-

дали-католики на противагу православним отримали пра­

во повністю розпоряджатися своїми земельними воло­

діннями (до цього їхнє землеволодіння мало умовний

характер), обіймати державні посади.

З 1434 р. в руських провінціях було запроваджено

польське право, нав'язано польський адміністративний

апарат, створено шляхетське самоуправління.

В кінці XV — XVI ст. Велике князівство Литовське втрачає свою колишню могутність, а українські землі у складі Литви остаточно втрачають автономні права. Одночасно посилюється вплив централізованої Російської держави, яка проголошує свої права на територію Південно-Західної Русі. В українських землях посилюються проросійські настрої. У 1508 р. відбувається повстання під керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це була остання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки.
розгортаються процеси централізації, посилюється вплив Поль­

щі та прогресує занепад Литви. Тривале протистояння з

Московським царством, спустошливі напади татар, нев-

щухаюча боротьба за великокнязівський престол поста­

вили Велике князівство Литовське на межу катастрофи.

Намагаючись її уникнути, литовці звернулися по допо­

могу до Польщі. Драматичні й гострі польсько-литовсь­

кі переговори закінчилися 1569 р. компромісом — укла­

денням Люблінської унії, яка об'єднала Польську держа­

ву і Велике князівство Литовське в єдине ціле — Річ

Часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик І. Крип'якевич, «українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умов. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи».

польське проникнення в українські землі нап­

рикінці XIV — в середині XVI ст. суттєво відрізнялося

від литовського, оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальну католизацію, полонізацію і ко­

лонізацію краю, чим запрограмували загострення релі­

гійних, соціальних та етнічних відносин.

17. Становище українців в Речі Посполитій

Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об'єктивні умови для унії між Польським королівством і Литвою.

Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема військової повинності - адже у Польщі домінувало наймане військо.

Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою, підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Велике князівство Литовське гребувало значної військової та фінансової допомоги.

Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання.

Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.

Якщо до 1569 р. становище українських і білоруських земель у складі Литви було стерпним, то тепер ситуація докорінно змінилася: розпочався повсюдний наступ польсько-литовської адміністрації на права українського населення. Він охоплював насамперед економічну сферу, де уряд новоствореної Речі Посполитої всіляко підтримував магнатство, в руках якого навіть король зоставався маріонеткою. Різко посилився національний, релігійний і культурний гніт. Як свідчила доля Галичини, із переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільноти. Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, українські землі, що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ).

У кінці XVI ст. почалася бурхлива колонізація Східної України, в т. ч. Лівобережжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщини. Хоча деякі польські історики твердять, що заселяли ці простори переважно мазури, факти засвідчують протилежне — Східну Україну колонізували селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Услід за хліборобами приїжджали магнати і тисячі їхніх наймитів, які захоплювали найбагатші у світі чорноземи. Утворювалися величезні латифундії, фактично незалежні від польської корони. Ці пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат

Нелегко жилося в Польській державі й українському міщанству. Незважаючи на надання містам магдебурзького права, з нього користалися майже виключно поляки і німці, тоді як самоврядування українських міщан було значно обмежене. Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски, обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура.

18. Формування козацтва і паростки дипломатії Запорізької Січі
Чинниками, що робили можливими

появу та формування козацтва, були:

1) існування великого масиву вільної землі зі сприят­

ливими для життєдіяльності умовами в порубіжжі між

хліборобською та кочовою цивілізаціями;

2) досвід освоєння південних територій уходниками,

добичниками, бродниками та ін;

3) природне прагнення людей до міграції в пошуках

кращого, до самозбереження, самоствердження і саморе-

алізації.

Необхідність виникнення козацтва зумовлена:

1) зростанням великого феодального землеволодіння,

що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господар­

ського освоєння та колонізації нових земель;

2) посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим

закріпаченням, наростанням релігійного та національно­

го гніту;

3) зростанням зовнішньої загрози, нагальною потре­

бою захисту від нападів турків і татар.

Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової

цивілізацій між слов'янським та тюркським етнічними ма­

сивами, між християнством та магометанством.

Цей маргінальний прошарок населення зростав на ґрунті

взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочо­

вою та хліборобською цивілізаціями.

Перші згадки про козацтво датуються XIII ст., проте

як нова соціальна верства суспільної ієрархії воно фор­

мується водночас зі шляхтою протягом XV— XVI ст. Фак­

тично майже до кінця XVI ст. термін «козацтво» фіксу­

вав не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять.

На початку XVII ст. козацтво як соціальна верства не

було однорідним: реєстрове (городове) козацтво — замож­

ні, привілейовані козаки, які перебували на державній служ­

бі в Речі Посполитій; запорозьке (низове) козацтво — коза­

к и, які проживали в пониззі Дніпра в межах військово-

політичної організації Запорозька Січ; нереєстрове козацт­

во, яке виникло внаслідок самовільного «покозачення» і не

маючи офіційно визначеного статусу вело козацький спосіб

життя у прикордонних районах. Проте, незважаючи на не­

однорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне

місце в становій ієрархії Речі Посполитої.
Заснування першої Запорозької Січі

історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ва-

Дата добавления: 2015-05-23