Загалом за Ярослава Мудрого великокня

Нею прибуло пишне посольство з трьома

З данським королем Свеном (1047 -1075).

Згодом став норвезьким королем, - (бл. 1047-1066).

Володимира. Сам Ярослав був одружений з

Лисим, друга - з чеським королем Болеславом

Премислава - з угорським королем Ладисла-вом

Польського короля Болеслава Хороброго,

Син, Святополк, був одружений з дочкою

Ярослав - з дочкою короля Швеції Олафа

(помер бл. 1024 р.) Інгігердою-Іриною, дочка

Рудим, третя дочка, Доброніга, з королем

Польщі Казимежем Обновителем.

Ця практика родичання з європейськими

володарями була продовжена і за наступників

донькою шведського конунга Інгігердою. Го-ловною метою цього шлюбу, на думку істо-риків, було убезпечення північно-східних зе-мель Русі від набігів варягів. Ладозька земля

стала володінням Інгігерди і одержала гарантії

недоторканности з боку шведського та норвезь-кого королів.

Дочка Ярослава Мудрого Єлизавета стала дружиною Харальда Грізного, який

Згодом Єлизавета Ярославна одружилася

Важливою сторінкою міждержавних відно-син Київської Руси був шлюб дочки Ярослава

Анни з королем Франції Анрі І (бл. 1050 р.). За

єпископами. Анна прибула до Франції з вели-ким посагом і була коронована в Реймсі. Вона

брала участь у правлінні державою ще за життя

короля, а після його смерти залишилася

регенткою. Її син Філіпп став королем Франції.

З кінця XI ст. ближчі стосунки Руси встановлюються з Угорщиною. 1104 р. Святополк

видав доньку Предславу за угорського коро-левича. 1119р. Мономахову доньку Євфимію

висватав сам король Коломан. Але невдовзі

Коломан звинуватив дружину в невірності й

відіслав її назад до батька.

зівська дипломатія розширила коло диплома-тичних зв'язків Руси, до кола її інтересів увій-шло налагодження постійних політичних кон-тактів з багатьма європейськими країнами,

формування та участь у військово-політичних

союзах, активна шлюбна дипломатія.

14. Дипломатія Володимира Мономаха

Передостаннім єдиновладним правителем Київської Русі виявився Володимир Всеволодович Мономах, який зумів об’єднати руські князівства та землі і високо піднести свій авторитет самодержця серед правителів тогочасної Європи.

Володимир Мономах був не тільки рішучим політиком, а й далекоглядним стратегом та тонким дипломатом. Так, відчувши небезпеку війни з військом Болеслава ІІІ, Мономах не став очікувати нападу поляків на Русь, а сам в союзі з половцями у 1120 р. завдав упереджувального удару полякам, який видався розгромним.

Мономах здійснював спроби й укріпитися з Пониззі Дунаю,однак вони не видалися абсолютно вдалими через активний спротив візантійців. Однак на південно-східному напрямі Мономаху вдалося забезпечити корінний перелом у боротьбі проти половецької загрози. У 1103, 1105, 1107, 1109, 1111 та 1116 рр. військо Мономаха здійснило блискучі походи на половців,в результаті чого ті були здебільшого змушені переселитися на Кавказ.
Цей великий князь, вольовий і сміливий, де силою, а де непересічним дипломатичним хистом, під постійною загрозою половецьких нападів, зумів на деякий час згуртувати довкола себе якщо не всіх, то більшість удільних князів. Володимир Мономах об'єднав переважну частину держави Ярослава Мудрого. Під його руку стали Київ, Волинь, Переяслав, Смоленськ, Новгород, верхньоволзькі землі. Володимир Мономах, подібно до Ярослава, підтримував широкі династичні зв'язки з низкою зарубіжних країн: Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Німеччиною, Угорщиною.

Енергійною боротьбою з половцями Мономахові вдалося встановити на цілих п'ятдесят років безпеку степового кордону. Низка половецьких орд піддалася під його руку. Володимир колонізував ними південні околиці Русі, змусивши їх нести сторожову службу.

Успіхи руської зброї так прославили Мономаха на Сході й на Заході, що, за висловами літописців, його ймення гриміло у світі. Сусідні державці шанували й боялися його. Мономах наводив жах і на Візантійську імперію. Він послав Мстислава з великим військом під Адріанополь і завоював Фракію.

Він залишив про себе добру славу не лише своїми справами, а й спеціально написаним для своїх дітей «Повчанням».
Торгівля, зумовлюючи знайомство з багатьма народами, сприяла нагромадженню й багатств, і досвіду. Попри свій занепад, Київ продовжував приваблювати іноземців. У місті жило багато греків, вірмен, німців, моравів, венеціанців, їх приваблювала насамперед вигідна торгівля й гостинність господарів,

Володимир Мономах передав великокнязівський престол у надійні руки свого старшого сина Мстислава-Гаральда (1 червня 1076 – 15 квітня 1132 рр.), чия самовладність дозволяла утримувати великодержавний статус Русі в тогочасному дипломатичному житті.

15.Феномен Литовсько-Руської держави

Литовсько-Руська держава -складне, синтетичне утворення, своєрідний феномен в європейських державотворчих процесах. Історія становлення і розвитку цієї держави характеризується цілим рядом особливостей.

Механізм утворення держави відзначався поєднанням елементів завоювання литовськими князями руських територій з подальшим юридичним закріпленням відносин; приєднання руських земель на договірній основі: за ініціативою литовських князів, дипломатичних союзів, шлюбних зв'язків, успадкування і купівлі прадавніх руських земель. Це була так званна "тиха експансія". Політика литовських князів будувалася за принципом "старовини не рухати, новини не вводити", який стосувався всіх сфер життя: державного устрою, правової системи, культури та побуту. Визнання влади великого Литовського князя не привело до погіршення становища українського етносу. Значна частина населення Русі вбачала в енергійних литовських князях могутніх спільників у боротьбі з Золотою Ордою. Останні справді завдали кількох поразок ординцям і сприяли тому, що українські землі звільнилися від іга вже на початку 15 ст., тобто на півстоліття раніше, ніж російські землі.

На чолі держави стояв Великий князь литовський, при ньому існував дорадчий орган - Рада Великого князівства Литовського (Пани-Рада). На рубежі 15-16 ст. сформувався Литовський сейм як орган станового представництва, створення якого передало під контроль шляхти всю законодавчу діяльність. Управління на місцях здійснювали спочатку удільні князі, які користувалися певною автономією. Але у 15 ст. ця автономія була ліквідована, і влада перейшла до намісників, воєвод, старост та інших урядовців, призначених великим князем.

Основним джерелом права тривалий час була "Руська Правда" Ярослава Мудрого. Згодом ЇЇ замінили власні акти Литовсько-Руської держави. Литовські статути виникли як правові акти багатонаціональної держави.

В ті часи велику загрозу для Литви, як і для Польщі, становив Тевтонський орден.

У 1385 р. була укладена Кревська унія, за якою Ягайло отримує титул польського короля, одружившись з польською королівною Ядвігою, землі Литви і України приєднувалися до польської корони, і всі литовці мали бути навернені у католицизм. Польські магнати скористалися унією насамперед для оволодіння Галичиною у 1387 р.

Після загарбання Галичини польські пани намагалися повністю ліквідувати Литовське князівство як окрему державу і перетворити його землі на польські провінції. Проте, внаслідок опору литовських феодалів, Ягайло змушений був у 1392 р. підписати Островську угоду, за якою Литовське князівство зберігалося, і його довічним правителем на основі васальної залежності від польського короля був визнаний племінник Ольгерда Вітовт.

Російська держава, яка утворилася внаслідок об'єднання північно-східних руських земель навколо Москви, уже наприкінці 15- початку 16 ст. стала однією з могутніх і впливових держав Європи. Вона стала силою, яка змогла протистояти зазіханням на її землі з боку Золотої Орди, Литви, Польщі, Туреччини та Кримського ханства. Разом з тим московські великі князі, а потім царі стали претендувати на приєднання до своєї держави всіх східнослов'янських земель, які в давні часи входили до складу Київської Русі.

Уже великий князь московський Іван III, за якого сформувалося основне територіальне ядро єдиної Російської держави, об'єднуючи навколо Москви землі, ставив своєю метою возз'єднати в межах однієї держави всі землі, які входили колись до складу Давньоруської держави, вважаючи українські і білоруські землі, захоплені Литвою і Польщею, своєю "отчиною", а себе - "государем всея Руси".

16. Литовсько-Польське зближення і доля українських земель

В серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об'єднання (унію) між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружується з польською королівною Ядвигою, переходить в католицьку віру, проголошує католицтво єдиною релігією для населення Литви і стає польським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острові підписується компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським. Тим самим фактично було відмінено Кревську унію. Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідує Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасувавши колишню автономію українських земель.

Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти Тевтонського ордену (1409—1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), в якій на боці союзників виступили чесько-моравські, угорські, татарські, волоські загони, а також українці, росіяни та білоруси.

Дата добавления: 2015-05-23