Соціально-економічний розвиток та національно-релігійне становище Правобережжя та Східної Галичини під гнітом шляхетської Польщі в першій половині XVIII ст

Соціально-економічний розвиток. До початку XVIII ст. в Західній Україні остаточно завершується полонізація української шляхти, зникають останні православні церкви та монастирі. На Закарпатті, яке перебувало під владою Австрійської імперії, становище українців було особливо важким внаслідок географічної відрізаності від решти України. Тут панівне становище продовжували займати угорці. В Західній Україні українці майже повністю належали до селянського стану і зазнавали нещадної економічної експлуатації, особливо гостро стояло питання малоземелля.
Аналогічною була ситуація і в Правобережній Україні. Тут було збережено панівне становище польських феодалів. Посилювалась панщина, національні та релігійні утиски. У 1696 р. було завершено переведення діловодства та судочинства на польську мову. Поступово втрачають своє значення привілеї міст із магдебурзьким правом, і воно більше не надається. Сейм 1717 р. позбавив православних громадян права брати участь в управлінні державою і запланував остаточно ліквідувати Православну церкву в межах Речі Посполитої. Українці, окрім утисків в релігійному питанні, були практично позбавлені можливості навчання рідною мовою та розвитку національної культури. Зростав також економічний визиск населення Правобережної України (панщина у XVIII ст. доходить до 6 днів на тиждень).
Виняток у цій політиці становили прикордонні землі, головним чином Південна Київщина та Південна Брацлавщина, які дуже постраждали внаслідок безперервних війн другої половини XVII ст. і продовжували зазнавати нападів татар. Тому, задля заохочення переселення людей на ці землі та економічного відродження краю, польський уряд погодився на відновлення тут козацького устрою, а переселенці почали отримувати звільнення від податків та панщини і не закріпачувались. Завдяки цьому на Київщину пішов масовий потік переселенців з інших регіонів України. Але термін цих пільг, починаючи з 1720-х років, закінчується, зникає загроза з боку Криму і Туреччини. Як наслідок — Правобережна Україна стає досить спокійним регіоном. Відповідно місцеві феодали починають збільшувати панщину, інші види відробітків, зростає оброк, посилюється закріпачення. Зміна соціально-економічної політики Речі Посполитої щодо Правобережної України вилилась у нову хвилю народних повстань.

Наприкін. XVIII ст. відбувся черговий переділ України. Внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. Галичина увійшла до складу Австрійської монархії. У 1774 р. імперія Габсбургів загарбала північну частину Молдавії з містами Чернівці, Серет та Сучава. Північну частину нового краю, названого Буковиною, заселяли українці. Протягом XVI—XVII ст., раніше, ніж Галичина та Буковина, під владу Габсбургів потрапило Закарпаття.

Східна Галичина разом з частиною польських земель входила до "королівства Галіції та Лодомерії з центром у Львові. На чолі Галичини був губернатор, якого призначав Відень. Буковиною певний час управляла військова влада, а в 1786 р. її було приєднано до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 р., а потім була перетворена в окрему провінцію. Закарпаття, у зв'язку з тим, що підпорядкування Угорщини Відню було дуже умовним, фактично управлялося з Будапешта. Отже, навіть перебуваючи у складі однієї держави, західноукраїнські землі були розчленовані на три частини.

Австрійські правителі, як і їх попередники, бачили у західноукраїнських землях насамперед джерело для поповнення державної казни та армії. Але водночас вони змушені були подбати про забезпечення там хоча б елементарної соціальної справедливості та порядку. Тому австрійська імператриця Марія-Терезія (1740—1780) та її син Йосиф II (1780—1790) здійснили т.зв. реформи "освіченого абсолютизму", які мали на меті поліпшити матеріальне становище жителів імперії. Одним із головних об'єктів реформаторської політики стала Галичина, де правляча польська шляхта довела місцеве населення до крайнього зубожіння та морального занепаду і яка була потенційним джерелом державних смут і заворушень. Перетворення зачепили насамперед аграрні відносини, церкву й освіту.

Найжаданішою для галицького населення була аграрна реформа. Вона передбачала: 1) звільнення селян з особистої залежності від поміщиків; 2) передання права здійснення суду над селянами від пана до спеціально призначеного державного чиновника; 3) заборону збільшувати поміщицькі землеволодіння за рахунок "прирізки" селянських земель; 4) обмеження панщини, тривалість якої не могла перевищувати 3 днів на тиждень; 5) заборону проживати у селі лихварям (як правило, євреям), які відмовлялися займатися сільським господарством, тощо.

Важливою для західноукраїнських земель була церковна реформа, яка докорінно змінила на краще становище греко-католицької церкви. її основними положеннями були: 1) зрівняння прав католицько!, протестантських і греко-католицької церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей; 2) підпорядкування церкви державі та надання священикам статусу державних службовців із відповідною платнею; 3) заборону місцевій верхівці римо-католицької церкви переводити греко-католиків на латинський обряд та вживати термін "уніат", що мав образливий підтекст.

Тісно була пов'язана з церковною освітня реформа, яка, серед іншого, передбачала: 1) ліквідацію ордену єзуїтів (1773) і його багатолітнього домінування у навчальних закладах та відкриття у Львові на місці єзуїтської колегії університету (1784); 2) створення греко-католицьких семінарій для навчання українського духовенства; 3) запровадження системи початкових і середніх шкіл, причому на рівні початкової школи навчання для дітей мало проводитися рідною мовою.

Дата добавления: 2015-05-23