Структура політичної науки

Основні функції політології.

1. Описова, суть якої полягає в констатації фактів політичної реальності, на підставі чого можна отримати відповідь, якою є ця реальність.

2. Пояснювальна, що дає змогу зрозуміти суть політичних явищ, причини їх виникнення, закономірності функціонування.

3. Прогностична, яка зводиться до передбачення, якою буде політична дійсність у майбутньому. Прогностичну політику поділяють на інструментальну (1 рік), тактичну (5-7 років) і стратегічну (25-30 років).

4. Інструментальна, яка полягає в розробці певних проектів прийняття рішень для досягнення конкретного політичного результату.

5. Ідеологічна, яка орієнтує на вибір певної системи ідеологічних цінностей.

6. Методологічна, яка охоплює способи, методи і принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації набутих знань.

7. Світоглядна, яка утверджує цінності, ідеали, норми, що характеризують цивілізовану політичну систему, політичну культуру соціальних суб’єктів.

8. Політичної соціалізації, яка забезпечує процес включення людини в політичну сферу суспільства і формування певного типу політичної культури.

9. Організаційна, яка полягає в опрацюванні рекомендацій для організацій, політичних інституцій, відносин, переговорних процесів тощо.

Центральними категоріями політології є: влада, політика, політична система суспільства, держава, демократія, політична культура, політична свідомість та інші.

В структурі політології виокремлюють два рівні знань – емпіричний та теоретичний. Емпіричний рівень знання (тобто знання, що спирається на дані спостереження, експерименту та чуттєвий досвід), представлений прикладною політологією. Вона висвітлює практичні аспекти політичного життя, а саме відносини між державою і суспільством, суспільними групами, класами, політичними інституціями тощо. Важливе значення в цьому відношенні відводиться політичному маркетингу і політичному менеджменту.

Теоретичний рівень знання сфокусований у порівняльній та нормативній політології. Порівняльна політологія передбачає розгляд політичних явищ через порівняльне вивчення теоретичних поглядів мислителів минулого й сучасного, різноманітних політологічних шкіл, а також через узагальнення історичного й сучасного політичного досвіду.

Українська політологія – це нова наука і навчальна дисципліна, яка почала свій процес становлення з 90-х років ХХ ст. Сучасні дослідники пропонують наступну періодизацію української науки про політику:

1) період Київської Русі та Галицько-Волинської держави;

2) козацько-гетьманський (кінець XV ст. – до другої половини XVIII ст.);

3) дворянський (кінець XVIII – перша половина XIX ст.);

4) дореволюційний (1848-1917 рр.);

5) міжвоєнний (1918-1939);

6) післявоєнний (1945-1991);

7) новітній (з 1991 р.).

В Радянському Союзі політологія як наука не визнавалася. Від 1917 р. до кінця 80-х років на неї було накладено ідеологічне “табу”. Її називали “лженаукою”, “буржуазною наукою” тощо.

Політологія в Україні, Росії та інших колишніх республіках СРСР одержала імпульс до бурхливого розвитку лише на початку 90-х років ХХ ст. До цього часу були спроби окремих вчених надати політичній науці статус як окремої та необхідної для суспільства науки, але вони інтенсивно гальмувалися верховною владою і не давали можливості інституційно сформуватися.

З проголошенням Україною незалежності, політологію як навчальну дисципліну почали викладати в українських вищих навчальних закладах, були відкриті перші кафедри політології при Київськомому, Одеському, Дніпропетровському, Харківському, Львівському університетах та інших освітніх закладах, починає здійснюється підготовка спеціалістів по даному профілю. Станом на 7 травня 2006 р. захищено та затверджено ВАКом України 608 дисертаційних праць на здобуття наукового ступеня доктора і кандидата політичних наук.

В Україні плідно діє Інститут політики, який очолює народний депутат України Микола Томенко. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень та Інститут держави і права ім. В.Корецького, Національний інститут стратегічних досліджень, Інститут проблем міжнародної безпеки та ряд аналітичних центрів. Зокрема, плідно працюють Український центр економічних і політичних досліджень (УЦЕПД) ім. О. Разумкова, який видає журнал “Національна безпека і оборона.Створені й діють Українська академія політичних наук, Українська асоціація політологів, Асоція молодих політиків і політологів України.

1.4 Політичні уявлення і концепції Стародавнього Сходу. Конфуцій і легісти.

З виникненням перших розвинутих культур розпочинається історія людства. Перші центри цивілізації з’являються на березі річок Ніл (Єгипетське царство), Тігр і Євфрат (Месопотамія), Інд (Індійське царство) та Хуанхе (Китайське царство). Для найдавніших цивілізацій були характерні наступні ознаки: поява міст та центрів торгівлі і влади; виникнення держави з ієрархічним поділом суспільства; розподіл праці; виникнення і використання писемності як засобу комунікації; формування духовної спільності людей на основі єдності мови, культури і релігії.

Політично-правова думка Стародавньої Індії сформувалася і розвивалася під впливом міфологічних і релігійних уявлень. З цим пов’язано і домінуюче становище, яке протягом століть займали жреці (брахмани) в духовному і суспільно-політичному житті давньоіндійського суспільства. Світовий закон (індійська назва – „рта”) визначав будову суспільства, місце, роль і становище різних варн, а відповідно, права і обов’язки членів цих варн. Всі вони загалом були вільними, так як раби знаходилися поза варнами. Проте самі варни були нерівноправними. Варни брахманів та кшатріїв (воїнів) відносилися до пануючих, а вайші (селяни, ремісники, купці) та шудри (вільні слуги) – були залежними від двох перших. Їх характеристика дається у „Ведах” та „Упанішадах” – найдавніших пам’ятках давньоіндійської культури. У цих творах чітко констатується, що всі варни повинні притримуватися дхарми – закону, обов’язку, звичаю, правилам поведінки. Винних у порушенні „дхарми” жорстоко карали.

В VI ст. до н.е. незадоволення індійських мас брахманізмом, який захищав кастовий лад, призвело до зародження релігійно-етичного вчення буддизму, яке перетворилось у вчення мільйонів. Засновник буддизму – Сіддхартха Гуатама (563-483 рр. до н.е.) – син царя арійського племені шаків. Будда відкидає думку про бога як верховну особу і морального правителя світу. Справи людські залежать від власних зусиль людини, а система варн протилежна людській свободі. Будда висуває на перший план ті із страждань, які в силу їх біологічної природи мають незворотний характер: хвороби, старіння і смерть. Одночасно Будда вказує на соціальну невлаштованість життя, яке переповнене різноманітними нещастями і стражданнями. Буддизм абсолютизує їх, поширює на все існуюче і піднімає в ранг всезагального закону буття.

Будда засуджує нестримне гоніння за мирськими насолодами та аскетичні самознущання і умертвлення плоті. Він вважав, що спасіння доступне всім людям, до якої б варни вони не належали; закликав до терпимості, всепрощення, ненасильства, стриманості. Головний закон життя – усвідомлення того, що ніколи в цьому світі ненависть не припиняється ненавистю, але відсутністю ненависті вона припиняється. Буддизм проповідує індивідуальне спасіння та вводить поняття нірвани – стану найвищої просвітленості. Таким чином, в основі буддизму й понині лежить положення про те, що життя – це страждання, а благо досягається лише шляхом пізнання, яке повинно охоплювати всі сфери людського буття.

Китайський варіант східної деспотії. Даосизм, конфуціанство і легізмКонфуціанство. Зароджується на рубежі VI – V ст. до н.е. як етико-політичне вчення. Його родоначальником був китайський мислитель Конфуцій (551-479 рр. до н.е.). Він народився в царстві Лу, в повіті Чанпі. Батько Конфуція Шулянхе був начальником найнижчої адміністративної одиниці, що мала назву і. Про матір залишилося мало достовірних даних, відомо тільки, що прізвище її Янь і віддана вона була заміж за Шулянхе в юному віці. За деякими джерелами, коли народився Конфуцій, його матері виповнилося 16 років, а батькові – 70 і в сім’ї вже виростали двоє дітей – хлопчик і дівчинка. Батько помер, коли Конфуцію було лише три роки. По смерті батька сім’я опинилася у скрутному становищі. Мати померла, коли Конфуцію виповнилося 17 років. Спочатку він працював дрібним чиновником, а згодом помічником на жертовних церемоніях. У 30 років, заснувавши власну школу, почав викладацьку роботу. Незабаром Конфуція призначили на одну з вищих чиновницьких посад, яка включала і прокурорські функції. Фактично, він став найближчим радником з політичних питань Дин-гуна, що посідав престол у Лу.

Найголовніші пропоновані ним політичні принципи викладені в збірці його висловлювань “Лунь Юй” (“Судження і бесіди”). Конфуцій справедливо вважається великим моралістом, тому що соціально-політична частина його доктрини похідна від моральних максим. Конфуцій висунув патріархально-патерналістську (з латинського pater – батько) теорію держави. Він розглядав її як велику родину, владу імператора (“сина неба”), як аналог влади батька, а стосунки правителів і підданих – як родинні стосунки старих і молодих. Основу державного управління Конфуцій бачить у моральному прикладі тих, хто управляє державою, тим, хто їм підпорядкований. Мудрий адміністратор, вважав Конфуцій, повинен завойовувати довіру людей до себе. По-перше, невпинною турботою про людей. По-друге, твердим слідуванням нормам ритуалу, традиціям. По-третє, невпинним самовдосконаленням, тому що той, хто не в змозі вдосконалювати себе, ніколи не зможе виправити поведінку інших. Звідси і розділює Конфуцій населення на мужів благородних, які дотримуються конфуціанських моральних заповідей та простолюдинів. Мораль благородного мужа, вважає він, подібна до вітру, мораль же простолюдина подібна траві. Куди дме вітер, туди має нахилятись трава.

Суспільний ідеал мислителя знаходиться в минулому, тому і створює він вчення “про виправлення імен”, для того щоб привести речі у відповідність з їх минулим значенням. Отже, незважаючи на те, що конфуціанство заперечувало участь народу в управлінні державою, воно пропагувало громадянський мир і злагоду в суспільстві, стверджувало, що сенс і ціль державної політики полягають у тому, щоб впроваджувати етичні принципи в політичне життя. Поступово конфуціанство стає впливовою політичною течією, а в II ст. до н.е. – навіть офіційною ідеологією і державною релігією Китаю.

Легізм. Школа легістів у Китаї захищала інтереси нової, майнової знаті. Засновником вчення прийнято вважати Шан Яна (390-338 рр. до н.е.) – прем’єр-міністра царства Цінь. Його ідеї викладені ним у трактаті “Книга правителя області Шан”. Суть цієї доктрини, яка і нині користується немалою популярністю на Сході, полягає у відкиданні гуманності й справедливості в політиці за рахунок абсолютизації інтересів держави. “Слабкий народ – означає сильна держава. Ослаблення народу – головне завдання держави” – основний постулат легізму.

В основу управління державою Шан Ян поклав наступні принципи: 1) мати в державі багато покарань і мало нагород, адже там, де панує страх, легше управляти; 2) жорстоко карати за найменшу провину, тоді злочину взагалі не буде звідки взятись; 3) роз’єднувати людей взаємною підозрілістю і всеохоплюючим стеженням та доносами. Головна ціль держави, - вважали легісти, - її цілісність, міць, підкорення інших царств. Заради цього треба знищити в країні інакомислення, а значить мистецтво, філософію, літературу.

Проте царство Цінь не прийняло методів управління Шан Яна. Після смерті правителя він був страчений. Та все ж таки його ідеї були втілені через 125 років у політичну практику Китайської імперії (династія Цінь). Для того щоб знищити інакомислення, ініціювалось спалення книг з історії та філософії, а тих, хто цьому чинив опір, страчували. Це була перша культурна революція в Китаї, попередниця тієї, яку пов’язують з іменем Мао-Цзедуна. Тоді популярним стало гасло легістів: “книги у вогонь, вчених – до ями”.

Даосизм. Зародження даосизму пов’язують з іменем напівлегендарного мудреця Лао-Цзи (IV ст. до н.е.), якого вважають укладачем канонічного трактату “Дао де цзін” (“Книга про дао і де”). В основі цього вчення лежить поняття “дао”. Дао – джерело всього існуючого, закон, за яким розвивається Всесвіт, і який змінити людина безсила. Тому основою даної доктрини стає принцип недіяння. Недоліки, які існують в суспільстві, даосисти пояснюють тим, що люди, захопившись суєтними устремліннями, відійшли від природного ходу речей. А тому не слід виступати проти існуючих порядків, слід зачекати і загальний закон “дао” сам змінить все на краще.

У соціально-етичному плані лейтмотивом даосизму були осуд гордині, проповідь середнього достатку і помірності. Якщо знать і правителі дотримуватимуться дао, то в суспільстві пануватиме злагода і порядок. Розумний правитель, - твердили вони, - править країною за допомогою недіяння, не нав’язуючи підлеглим своїх уявлень і переконань, не втручаючись у їхні справи.

Даосизм захищає в основному інтереси селян общинників. З часом усі зазначені давньокитайські політичні вчення пройшли своєрідну селекцію. Історія здійснила серед них свій вибір. Легізм наповнюється моральним змістом, а даосизм переплітається з буддизмом і місцевими віруваннями, після чого його вплив на політичну ідеологію практично припиняється. Зате конфуціанство стало на десятки століть державною релігією Китаю.

Дата добавления: 2015-05-23