Поняття регіону. Державна регіональна політика. Державне регулювання розвитку регіонів

Р

егіон (надалі Р.) – адмін.-терит. одиниця субнаціонального рівня, утворена в законодавчому порядку з урахуванням історичних, політичних, соціальних і культурних особливостей з метою здійснення державної політики та реалізації спільних інтересів населення, що забезпечується діяльністю терит.органів виконавчої влади та органів місц. самоврядування. Р. є багатофункціональноюсистемою, яка створюється шляхом синтезуполітичних, екологічних, соціальних, економічних, психологічних та інших сфер життєдіяльності населення.

Декларація щодо регіоналізму в Європі,прийнята 1996 р. Асамблеєю європейськихрегіонів, яка репрезентує майже 300 європейських регіонів, підкреслює, що регіони“мають взяти на себе відповідальність в тихгалузях, де в них є перевага серед інших: векономіці (зайнятість), в культурі, у захистінавколишнього середовища, в регіональному та загальнодержавному плануванні, в наукових дослідженнях тощо”. У ній викладенотакі основні положення щодо визначення Р.:

– Р. є територіальним утворенням, яке сформовано у законодавчому порядку на рівні,що є безпосередньо нижчим після загальнодержавного, та наділене політичним самоврядуванням;

– Р. визнається національною конституцієюабо законом, які гарантують його автономію,самобутність, владні повноваження та організаційний устрій;

– Р. має власну конституцію, статут автономіїабо інший закон, який є частиною загальнодержавної правової системи на найвищомурівні; в одній державі можуть бути регіони зрізним статусом, який може бути зміненийлише за узгодженням з регіоном;

– Р. формує і фінансує свою адміністрацію тавстановлює свою представницьку символіку;

– розмежування повноважень між державоюта Р. встановлюється національною конституцією або законодавством у відповідностідо принципів політичної децентралізації та субсидіарності.

Поняття Р. з’явилося в науковому обігу в 50 –70 рр. ХХ ст., хоча ще в кінці ХІХ – першійполовині ХХ ст. розвиток держави відбувався у двох напрямках – раціоналізації та демократизації управління. Одним із проявів цихпроцесів був розвиток терит. системи державного управління та місц. самоврядування. Розширення сфери діяльності державноївлади призвело до кількісних та якісних змін,перерозподілу управлінських функцій на всіхрівнях державного управління. Вже післядругої світової війни раціоналізація системидержавного управління супроводжуваласязростанням частки терит. планування розвитку при збереженні прерогативи визначення основних цілей і принципів у центрі, тобто виникли процеси передачі права прийняття рішень органам державного управління, які знаходились в ієрархічній підпорядкованості центральному рівню, але компетенція яких була обмежена рамками територіальної одиниці, тобто почали здійснюватисяпроцеси деконцентрації.

Регіоналізація державного управління зумовила в подальшому надання права прийняття рішень з питань місц. значення терит. органам влади. Станом на початок 2011 р. в Україні відсутнєзаконодавче визначення Р. та його статусу,хоча цей термін та похідні від нього (регіональна політика, регіональне управління, регіональний розвиток та багато ін.) досить широко використовуються і серед наукових кіл, і вуправлінській практиці, і навіть зустрічаютьсяв нормативно-правових актах вищого, центрального та місцевого рівнів (ЗУ “Про стимулювання розвитку регіонів”, Концепція державної регіональної політики, регіональні програми, регіональні правила забудови і т. ін.).

У зарубіжних країнах сьогодення є поширеними декілька підходів до розуміння Р., один зяких має переважно економічний характер івідрізняється багатоваріантністю, другий –соціальний, інші – спеціалізовані (у США регіоном називають частку окремого штату,штат в цілому, декілька штатів у сукупності).

У теоріях економічного регіону розглядаються: регіон-квазідержава – більш-менш відособлена підсистема загальної системи – держави і національної економіки; регіон-квазікорпорація – крупний суб’єкт регіональної імуніципальної власності, а також економічної діяльності; регіон-ринок – нібито ринковий ареал, що має певні межі та підприємницький клімат, а також особливості функціонування різних видів ринків (товарних, кредитно-фінансових, цінних паперів і т. ін.).

Ширшим, ніж економічний, є підхід до Р. Яксоціуму – територія відтворювання суспільного життя (населення, трудових ресурсів,освіти, охорони здоров’я, культури тощо). Наеволюцію регіональних учень також впливають сучасні тенденції, що відображається утлумаченні регіону як підсистеми інформаційного суспільства або учасника інтернаціоналізації та глобалізації економіки.

В Україні є два підходи до трактування Р. Якоб’єкта управління: як адмін.-терит. Одиницісубнаціонального рівня, якій притаманні такіхарактеристики: чітко визначені кордони, вбудованість у систему державного управління,єдність нормативно-правової бази тощо; якнеадмін. одиницю субнаціонального рівня,об’єднання кількох областей в єдину терит.систему за геовиробничим принципом зі створенням надобласних органів управління.

Державна регіональна політика (Д.р.п.) – (латин. regionalis – обласний, помісний і грец. politike – мистецтво управляти державою) –система цілей і завдань органів державної влади з управління політичним, економічним, соціальним, екологічним, соціогуманітарним розвитком регіонів держави, а також заходів, засобів, механізмів, інструментів, форм і методів та взаємоузгоджених дій ЦОВВ і місц. органів виконавчої влади та органів місц. самоврядування з їхньої реалізації.

Д.р.п. – стрижень внутрішньої політики, їїскладова, спрямована на організацію території держави в різнобічних – економічному,соціальному, гуманітарному, екологічному,політичному – аспектах відповідно до державної стратегії розвитку; у термінах “діяльнісної концепції” – здійснення управління різнобічним розвитком держави в регіон. Розрізівідповідно до державної стратегії розвитку.

Д.р.п. включає такі складові, які одночасно єнапрямами регіон. політики: а) соціальну(соціального захисту, житлову, демографічну, урбаністичну, рекреаційну, політику зайнятості); б) економічну (промислову, аграрну); в) екологічну; г) гуманітарну (національно-етнічну, культурну, освітню, міжконфесійну); д) науково-технічну; е) інформаційну; ж) зовнішньоекономічну; з) управлінську тощо. Для кожної з них держававстановлює цілі, пріоритети за регіонами тавизначає обсяг централізованих ресурсів ізавдання МДА. Кожна складова має своїмету, механізми, інструменти, засоби, форми і методи реалізації. Відповідно, можнаговорити про економічні, соціальні, гуманітарні, політичні цілі регіон. політики. Д.р.п. розробляється на основі завдань що стоятьперед державою в певний період, наявних іпрогнозованих внутрішніх і зовнішніх загроздля розвитку суспільства і держави та відповідно до стратегії розвитку держави і суспільства. Мистецтво управління полягає втому, щоб перетворити проблеми, які створюють для держави зовнішні та внутрішні виклики, на нові можливості її розвитку.

Суб’єктами Д.р.п. є Президент України, ВРУкраїни, Уряд, ЦОВВ та їхні терит. підрозділи, ВР АРК, Рада міністрів АРК, МДА, представницькі й виконавчі органи місц. самоврядування. На регіон. політику впливають рішення Конституційного Суду, адмін. СудівУкраїни. Дедалі більшого значення для побудови організаційних форм Д.р.п. та її здійснення набуває співпраця органів публічноївлади з інститутами громадянського суспільства. Щобільше, з розвитком демократії вУкраїні громад. організаціям передається частина повноважень із надання громад. послуг, зокр. в соціальній сфері. Значний впливна Д.р.п. мають бізнес-структури. У забезпеченні реалізації Д.р.п. беруть участь асоціації та ін. об’єднання органів місц. самоврядування, організації громадянського суспільства, юридичні та фізичні особи. Об’єктами Д.р.п. у просторовому вимірі є територіядержави, визначені законодавством її регіони, ін. терит. утворення, які характеризуються специфічністю, цілісністю та спільністюпроблем розвитку і визначені законодавством для досягнення особливих цілей розвитку територій. До об’єктів регіон. політики вчасовому вимірі належать усі суспільні процеси та правовідносини регіон. рівня.

Д.р.п. спрямовується на гомогенізацію регіонів. Повністю згладити регіон. відмінності неможливо, але їх можна і треба враховувати івикористовувати в інтересах цілого – держави. Розвиток регіонів не обмежується інвестиціями в соціальну та інженерну інфраструктури. Потрібні інституції, підготовленілюди-організатори, які побудують внутрішньорегіональний механізм розвитку і задіютьйого внутрішні чинники розвитку. Це передбачає впровадження у практичну діяльністьпринципів партнерства, відкритості, інформування, консультацій і залучення громадськості й бізнесу.

Регіон. влада в такій моделівиступає одним із партнерів розвитку; функцію координації зусиль усіх зацікавленихсторін із розвитку регіону беруть на себе агентства регіон. розвитку, засновані на принципах державно-приватного партнерства.

Першими кроками цього процесу є партнерство влади, громад. організацій, регіональних і місц. ділових кіл на основі спільного розуміння ситуації та бачення напрямів їїзміни. Основним ресурсом будь-якого регіону є його громадяни, інститути, співпрацяміж ними в реалізації комплексного стратегічного плану розвитку регіону. Стратегіїрегіон. розвитку кожної області та планиїхньої реалізації, які складаються з реальнихпроектів і програм, на державному рівніоб’єднуються у “План реалізації державноїстратегії регіонального розвитку”. Для фінансування регіон. проектів створюється,подібно до структурних фондів ЄС, Державний фонд регіон. розвитку. Механізм отримання коштів – конкурси. Д.р.п. повинна датиможливість кожному регіону розвиватисявідповідно до його потенціалу.

Розрізняють стару і нову регіон. політику.Перша провадилася виключно державоюзгори. У новій Д.р.п. акторами є органи публічної влади, ділові кола (бізнес – без поділуна легальний і тіньовий), громад. організації,політичні партії. Тому вона є більш відкритою, ширшою, отже, з нею можна будуватимодель політичної, економічної і гуманітарної співпраці між регіонами. Нова регіон. політика послуговує опорою унітаризму. Проте будь-який регіон (складна соціально-економічна система) має власну множину цілей розвитку, тому перед демократичноюдержавою стоїть завдання узгодження цілейрегіон. розвитку.

З 1991 р. в Україні одночасно напрацьовувалося 3 парадигми Д.р.п.: реструктуризація економіки регіонів, стимулювання точок зростання і допомога депресивним регіонам. Сьогодні тенденції та проблеми регіон. РозвиткуУкраїни, що пов’язані зі становленням ринкової економіки, громадянського суспільства,зумовлюють необхідність розроблення нової Д.р.п., покликаної подолати диспропорції врозвитку окремих регіонів. Відповідно, формується нова парадигма – регіон. саморозвитку, яка полягає у створенні умов для реалізації інтересів регіонів під відповідальністьмісц. влади. Має бути проведено децентралізацію і деконцентрацію публічної влади, сформовано під нові повноваження відповідну ресурсну базу, посилено політико-юридичнувідповідальність органів публічної влади. Це,зокрема, означає і зміну обсягів фінансування зрізних джерел. Нову Д.р.п., перш за все, маєбути спрямовано на вирівнювання якості життя населення різних регіонів, а це означає, щоповинно бути створено рівні умови доступудо якісних освітніх, медичних, культурно-побутових та ін. послуг.

Ключовим завданням Д.р.п. на сучасномуетапі має бути забезпечення державних стандартів (нормативів) і державних соціальнихгарантій рівня життя громадян України незалежно від місця їхнього проживання. Стратегічні пріоритети Д.р.п. України на сучасному етапі: підвищення якості життя людини, духовно-ментальна, суспільно-політична,соціально-економічна консолідація регіоніві досягнення на цій основі цілісності й гомогенності гуманітарного та економічного простору; підвищення конкурентоспроможностірегіонів. Регіон. політика повинна, у першучергу, мінімізовувати загрози національнійбезпеці й реалізовувати національні інтереси. Потрібно подбати про створення механізмів саморозвитку регіонів і зміцнення їхньоїфінансово-ресурсної бази, що передбачає:

1) можливість виходити на міжнародні ринки фінансових і кредитних ресурсів;

2) введення регіон. податків і зборів і переданнячастини загальнодержавних податків на регіон. рівень;

3) формування інноваційноїструктури і регіон. інноваційних систем;

4) забезпечення економічної мотивації інноваційної діяльності малих і середніх підприємств;

5) розроблення і здійснення системних структурних реформ економіки регіонів,спрямованих на забезпечення сталого розвитку регіонів на інноваційній основі.

Цілі Д.р.п.:

1) створення і зміцнення єдиногоекономічного, інформаційного, соціогуманітарного простору і забезпечення основ державності;

2) вирівнювання соціально-економічного розвитку регіонів;

3) пріоритетнийрозвиток регіонів, що мають особливо важливе стратегічне значення для держави;

4) максимальне використання особливостейрегіонів;

5) забезпечення сталого розвитку регіонів тощо.

Завдання Д.р.п. випливають ізпроблем і пріоритетів соціально-економічного розвитку. Інструментами Д.р.п. є способи ізасоби вирішення регіон. проблем: податковіпільги, субвенції, кредити, держзамовлення,інвестиційні гранти, субсидіювання відсоткових ставок, податкові знижки на амортизацію,транспортні пільги тощо. Здійснюючи державну регіональну політику (економічну, соціальну, гуманітарну, екологічну), Уряд Українимає сформувати і обґрунтувати цілі, розкласти їх на галузевому і регіональному рівнях,поставити завдання перед суб’єктами, забезпечити ресурсами (у т. ч. фінансовими) державні програми і проекти, здійснювати контроль їхньої реалізації.

Україні, на сьогодні сусідці, а в майбутньому – учасниці ЄС, потрібно подбати про зближення її регіон. політики з регіон. політикоюЄС. Необхідно: а) проводячи адмін.-терит. реформу, врахувати вимоги ЄС до номенклатурно-територіальних одиниць для статистики (NUTS), щоб виділити адмін.-терит.одиниці, відповідні рівням NUTS-2, NUTS-3;б) розвивати єврорегіональне співробітництво та співробітництво “Україна – ЄС” у межах 7-ї рамкової угоди; в) ширше впроваджувати механізми та інструменти регіон. розвитку, що використовуються в ЄС; г) для регіонів, що межують з країнами ЄС, – використовувати доступ не тільки до ринків, а йдо фондів ЄС.

Використання механізмів та інструментіврегіон. розвитку ЄС дозволить регіонамУкраїни ефективно працювати у 4 програмах сусідства, в яких бере участь Україна, атакож у таких формах співробітництва, як“Інтеррегіон”, “Стратегія транскордонногоспівробітництва”, “Карпати 2004 – 2011”,“Ніредьгазька ініціатива”, “Концепція спільного розвитку транскордонних територійУкраїни і Угорщини” чи білатеральне спів- робітництво. Через ці програми можна узгодити регіон. пріоритети розвитку із загальнонаціональними та європейськими.

Державне регулювання розвитку регіонів (надалі Д.р.р.р.) – сукупність інструментів, за допомогою яких держава встановлює вимоги до підприємств і громадян. Також набір здійснюваних державними структурами заходів із контролювання поведінки індивідів або груп, які потрапляють під контроль цих структур.

Д.р.р.р. включає закони, формальні й неформальні розпорядження й допоміжні правила,що встановлюються державою та недержавними організаціями або організаціями саморегулювання, яким держава делегувала регуляторні повноваження. Здійснюється виходячи із законодавчих і нормат.-прав. актів. В основі регулювання лежить, передусім, ЗУ “Промісцеве самоврядування в Україні”, в якомувизначено засади терит. управління.

Д.р.р.р. передбачає збереження певного співвідношення між ринком і державним втручанням. Принципом його дотримання можепослуговувати формулювання: конкуренціяскрізь, де можливо, регулювання там, де необхідно. Форми Д.р.р.р. відповідають завданню створення економічної бази, що стабільно розвивається, як основи реальної самостійності розвитку всіх регіонів, що передбачає створення умов для оптимального поєднання адмін. та економічних методів регулювання господарської діяльності.

Теоретичне обґрунтування й методологічне забезпечення Д.р.р.р. щодо господарської діяльності практично виявляється у формах участі регіонів у процесі управління. Ціформи різноманітні та визначаються в кожному регіоні залежно від поставлених цілей,конкретних завдань, стану економіки регіону і галузі, ринкової кон’юнктури, наявностівласних ресурсів і можливостей залученняїх, експортного й імпортного потенціалу таін. характеристик.

Розглядаючи принципи державного регулювання міжрегіональних економічних зв’язківна різних рівнях, назвімо найбільш значущічинники: поглиблення поділу праці та спеціалізації регіонів усіх рівнів, розширення соціально-економічних зв’язків між ними; розвиток системи комунікацій і вдосконаленнязасобів зв’язку; розвиток ринкових відносин;посилення конкурентної боротьби, зокр. Іззарубіжними товаровиробниками; концентрація і централізація капіталу; глобалізаціяекономіки.

У процесі переходу України до ринкової економіки спостерігається послаблення державного впливу на економічні процеси і на загальнонаціональному, і на регіон. рівнях. Проте, як показує світовий досвід, ринковій економіці, особливо системі вільного ринку, притаманна низка суттєвих недоліків, основним зяких є те, що ринок позбавлено механізму, якийби забезпечував економічну стабільність.

Ефективність Д.р.р.р. виражається через досягнуті показники соціально-економічногорозвитку, що віддзеркалюють наслідки регуляторного впливу. Це, насамперед, ступінь реалізації поставлених завдань, досягнення соціально-економічних стандартів, усе те, щоможна визначити як функціональну ефективність. Зміст процесу регулювання економікистановлять відносини суб’єктів господарювання, населення й органів державного управління з приводу вирішення соціальних, економічних, екологічних та ін. проблем розвитку регіону і національної економіки в цілому.

Особливістю перехідного періоду є поява нових активних учасників економічних процесів – органів місц. самоврядування, комерційних банків і фондів, фірм, підприємців,приватних осіб, громад. організацій.

Держава покликана відігравати активну рольу стабільному соціально-економічному розвитку регіонів, забезпечивши правову основу їхніх економічних рішень, як-от: захистприватних інтересів, формування інфраструктури, контроль базових параметрів грошового обігу тощо. У зв’язку з цим найважливіше завдання Д.р.р.р. – забезпечення економічної безпеки країни. Вплив держави на регіональний розвиток країни здійснюєтьсясаме через процес управління, точніше – державне управління, який не може бути зведенийлише до функції регулювання (або держрегулювання), навіть за умов істотного зниження частки використання адмін. методів, бо єзначно ширшим за усунення відхилень відзапланованих або запрограмованих результатів розвитку терит. соціально-економічнихсистем та охоплює всі управлінські функції.

Література:

1. Isard W. Metods of Regionals Analisis: an introduction to Regional science / W. Isard. – New York, 1960; Marcusen A. Regions: The Economics and Politics of Territory / A. Marcusen. – Totowa: Rowman and Littefitld Publishers, 1987).

2. Безверхнюк Т. М. Ресурсне забезпечення регіонального управління: теоретико-методологічні засади / Т. М. Безверхнюк. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2009;

3. Бутко М. Державне регулювання як інструмент підвищення конкурентоспроможності регіонів / М. Бутко, Л. Подоляк // Економіка України. – 2007. – № 6. – С. 36–44;

4. Декларація щодо регіоналізму в Європі // Асамблея Європейських регіонів. – 1996. – Базель, 4 грудня;

5. Долішній М. І. Регіональна політика на рубежі ХХ-ХХІ століть: нові пріоритети: монографія / М. І. Долішній. – К.: Наук. думка, 2006;

6. Керецман В. Ю. Державне регулювання регіонального розвитку: теоретичні аспекти: монографія / В. Ю. Керецман. – К.: Вид-во УАДУ, 2002;

7. Концепція державної регіональної політики / затв. Указом Президента України від 25.05.2001 р. № 341/2001 // Офіц. вісн. України. – 2001. – № 22. – 15 черв.; Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 р. // Офіц. вісн. України. – 2006. – № 30. – 9 серп.).

8. Коротич О. Б. Державне управління регіональним розвитком України / О. Б. Коротич. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2006;

9. Мамонова В. В. Методологія управління територіальним розвитком / В. В. Мамонова. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2006;

10. Михасюк I. Р. Державне регулювання економіки / за ред. I. Р. Михасюка; Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка. – Львів: Укр. технології, 2003;

11. Про стимулювання розвитку регіонів: Закон України від 08.09.2005 р. № 2850-ІV // ВВР України. – 2005. – № 51;

12. Регіони України: проблеми та пріоритети соціально-економічного розвитку / З. С. Варналій, А. І. Мокій, О. Ф. Новікова та ін.; за ред. З. С. Варналія. – К.: Знання України, 2005;

13. Фрис Р. Д. Сучасні аспекти взаємодії державного регіонального управління з органами місцевого самоврядування / Р. Д. Фрис, В. І. Копитко // Регіональна економіка: наук.-практ. журн. – 2001.

Дата добавления: 2015-03-31