Виконавчі органи рад. Власні й делеговані повноваження органів місцевого самоврядування. Депресивні території

В

иконавчі органи рад (надалі – В.о.р.) –(сільс., селищних, міських, районних у містах у разі їхнього створення), згідно з Конституцією України, ЗУ “Про місцеве самоврядування в Україні”, – виконкоми, відділи, управління та ін. створювані радами виконавчі органи, які є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів державної виконавчої влади – також підконтрольними цим органам влади.

У сільс. радах, що уособлюють терит. громади чисельністю до 500 мешканців, за рішенням відповідної терит. громади або сільс. Ради

В.о.р. можуть не створюватися, тоді функції В.о.р. (крім розпорядження земельними та природними ресурсами) здійснює сільс. голова одноособово.

Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад.

Обсяг і межі повноважень районних у містах рад та їхніх виконавчих органів визначаються відповідними міськими радами за узгодженням з районними в містах радами з урахуванням загальноміських інтересів і колективних потреб терит. громад районів у містах.

Виконком ради утворюється на строк її повноважень, кількісний склад його визначається відповідною радою. Персональний склад виконкому сільської, селищної, міської ради затверджується радою за пропозицією сільс., селищного, міського голови, районної в місті ради – за пропозицією голови відповідної ради. До складу виконкому ради входять: сільс., селищний та міський голова відповідної ради, голова районної в місті ради, заступник (заступники) сільс., селищного, міського голови, голови районної в місті ради, керівник справ (секретар) виконкому, а також керівники відділів, управлінь та ін. виконавчих органів ради, ін. особи.

До складу виконкому сільс., селищної, міської ради входить за посадою секретар відповідної ради. Депутати, окрім секретаря ради, не можуть входити до складу виконкому сільс., селищної, міської, районної в місті ради. Очолює виконком сільс., селищної, міської ради, відповідно, сільс., селищний, міський голова, районної в місті ради – голова відповідної ради. У виконкомі сільської ради функції секретаря виконкому за рішенням ради може здійснювати секретар відповідної ради. На членів виконкому відповідної ради, які працюють у ньому на постійній основі, поширюються вимоги щодо обмеження сумісності їхньої діяльності з ін. роботою (діяльністю). По закінченні повноважень ради, сільс., селищного, міського голови, голови районної в місті ради виконком здійснює свої повноваження до сформування його нового складу.

Згідно з Конституцією України та чинним законодавством, районні й обласні ради виконавчих органів не мають, а створюють лише власний виконавчий апарат.

В.о.р. мають усі ознаки самостійно структурованих органів місц. самоврядування. Вони є юридичними особами, наділеними виконавчо-розпорядчими функціями і повноваженнями, від свого імені видають нормат.-прав. акти, які є обов’язковими для виконання на території відповідної ради. В.о.р. не можуть самостійно здійснювати державно-владні повноваження, оскільки не належать до органів виконавчої влади. Згідно з законодавством, В.о.р. здійснюють надані (делеговані) повноваження органів виконавчої влади.

Основні функції виконкому ради:

1) попередній розгляд проектів місц. програм соціально-економічного і культурного розвитку, цільових програм з ін. питань, місц. бюджету, проектів рішень з ін. питань, що вносяться на розгляд відповідної ради;

2) координація діяльності відділів, управлінь та ін. виконавчіх органів ради, підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідної терит. громади, заслуховування звітів про роботу їхніх керівників;

3) право змінювати або скасовувати акти підпорядкованих йому відділів, управлінь, ін. В.о.р., а також їхніх посадових осіб.

Комплекс повноважень В.о.р. сільс., селищних, міських поділяється на власні (самоврядні) (віднесені законом до їхнього повного відання) та делеговані (окремі повноваження, надані їм згідно із законом органами місц. самоврядування або органами місц. державної виконавчої влади).

Повноваження, надані законом виконавчим органам сільс., селищних, міських рад, класифікують за такими сферами (галузями):

1) соціально-економічного й культурного розвитку, планування й обліку;

2) бюджету, фінансів і цін;

3) управління коммунальною власністю;

4) житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громад. харчування, транспорту і зв’язку;

5) будівництва; 6) освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту;

7) регулювання земельних відносин і охорони довкілля;

8) соціального захисту населення;

9) зовнішньоекономічної діяльності;

10) оборонної роботи;

11) вирішення питань адмін.-терит. устрою;

12) забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян;

13) відзначення державними нагородами, відзнаками Президента України і присвоєння почесних звань України.

Основною формою роботи виконкому сільс., селищної, міської, районної в місті (у разі її створення) ради як колегіального органу є засідання. Засідання виконкому скликаються головою відповідної ради, а в разі його відсутності чи неможливості здійснення ним цієї функції – його заступником з питань діяльності виконавчих органів ради (районної в місті ради – заступником голови ради) у міру необхідності, але не рідше одного разу на місяць, засідання є правомочним, якщо в ньому бере участь понад половина від загального складу виконкому.

Організаційно-процедурні питання діяльності виконкому ради регулюються регламентом, який затверджується з метою забезпечення здійснення покладених на виконком повноважень і впорядкування документування управлінської діяльності. Регламент передбачає такий механізм здійснення основних напрямів діяльності виконкому ради:

а) планування й організація роботи;

б) організація взаємодії з міською громадою, міськрадою, її постійними комісіями та депутатами, з ін. виконавчими органами міськради, органами державної влади;

в) організація роботи з кадрами;

г) організація роботи з документами та здійснення контролю їхніх проходження й виконання;

д) порядок розгляду звернень і організації прийому громадян.

Власні й делеговані повноваження місцевого самоврядування в Україні – визначений Конституцієюта законодавством України комплекс прав таобов’язків терит. громад (Т.г.), їхніх органів іпосадових осіб із вирішення питань місц. значення.

Власні, або самоврядні, повноваження (В.п.)закріплюються Конституцією України і ЗУвиключно за певними суб’єктами місц. самоврядування і реалізуються останніми самостійно і під свою відповідальність. Делеговані повноваження (Д.п.) – це надані закономмісц. самоврядуванню окремі повноваження державної виконавчої влади, реалізаціюяких пов’язано зі здійсненням функцій держави на місцях і у виконанні яких суб’єктимісц. самоврядування підконтрольні й підзвітні органам виконавчої влади. Аналіз положень Конституції та законодавства Українипро місц. самоврядування свідчить про те, щов загальному обсязі прав і обов’язків місц. самоврядування переважають повноваження власного, або самоврядного, характеру.

Основний носій функцій і повноважень місц.самоврядування – Т.г. сіл, селищ, міст, щовиступають первинним елементом системимісц. самоврядування. Т.г. наділено виключними В.п. – повноваженнями безпосередньо вирішувати питання місц. значення намісц. референдумах, загальних зборах громадян, громад. слуханнях, шляхом внесеннямісц. ініціатив, формування місц. Виборівпредставницьких органів місц. самоврядування й обрання сільс., селищного, міськогоголови. Безпосередньо або через органимісц. самоврядування Т.г.: управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічногоі культурного розвитку, контролюють їхнєвиконання; затверджують бюджети відповідних адмін.-терит. одиниць і контролюютьїхнє виконання; встановлюють місц. податки і збори відповідно до закону; утворюють,реорганізовують і ліквідовують комунальніпідприємства, організації й установи, контролюють їхню діяльність; вирішують ін. питання місц. значення, віднесені законом доїхньої компетенції.

Похідними від компетенції Т.г. є повноваження сільс., селищної, міської ради як представницького органу місц. самоврядування. Закріплені за місц. радами В.п. можна поділитина виключні й такі, що можуть бути доручені(делеговані) ін. органам і посадовим особаммісц. самоврядування. Ст. 26 ЗУ “Про місцеве самоврядування в Україні” визначає колопитань виключної компетенції сільс., селищних і міських рад, вирішуваних виключно наїхніх пленарних засіданнях:

1) щодо організаціїроботи відповідної ради;

2) формування органів влади;

3) контролю діяльності головисела, селища, міста та виконавчих органів відповідної ради;

4) безпосереднього вирішення питань, віднесених до відання місц. самоврядування.

Закріплюючи виключні повноваження представницьких органів, Законстворює правові гарантії від втручання в їхнюдіяльність ін. органів місц. самоврядування таорганів виконавчої влади.Ін. повноваження, які не є виключними, можуть бути рішенням самої ради доручені (делеговані) ін. органам або посадовим особаммісц. самоврядування. Напр., сільс., селищні,міські ради можуть дозволити за ініціативоюжителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та ін. органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власних компетенції, фінансів, майна (п. 1 ст. 14 зазначеного ЗУ). Згідно з п. 3 ст. 143 Конституції України, органам місц. самоврядування можутьнадаватись законом окремі повноваженняорганів виконавчої влади. Відповідно, Д.п. надаються як радам, так і їхнім виконкомам.

Однак зміст гл. 2 розд. ІІ ЗУ “Про місцеве самоврядування в Україні” свідчить про те, щоделеговані органами виконавчої влади повноваження надаються тільки виконавчимиорганам сільс., селищних, міських рад.

Виконавчі органи місц. рад – один із ключових елементів системи місц. самоврядування. Саме вони, працюючи на постійній і професійній основі, повсякденно здійснюютьосновний обсяг роботи з вирішення питаньмісц. значення і забезпечення життєдіяльності Т.г. Законом виконавчі органи сільс.,селищних, міських рад у т. ч. департаменти,управління, відділи, служби, інспекції та ін.)наділяються широкими повноваженнями усферах: соціально-економічного і культурного розвитку, планування й обліку; освіти,охорони здоров’я, культури, фізкультури іспорту; регулювання земельних відносин таохорони довкілля; соціального захисту населення; у галузях: бюджетів, фінансів і цін;житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв’язку;__ будівництва; зовнішньоекономічної діяльності; оборонної роботи; а також щодо:управління комунальною власністю, вирішення питань адмін.-територ. устрою; забезпечення законності, правопорядку, охорониправ, свобод і законних інтересів громадян;відзначення державними нагородами України; ін. наданих законом повноважень.

В.п. виконавчих органів місц. рад доповнюються Д.п. Кількість і зміст Д.п. визначаєтьсязазначеним ЗУ. Конституція України (п. 3ст. 143) зобов’язує державу фінансувати здійснення цих повноважень у повному обсязіза рахунок коштів держбюджету або шляхомвіднесення до місц. бюджету окремих загальнодержавних податків, передавати органам місц. самоврядування відповідні об’єкти державної власності. Д.п. надаються наневизначений період. Виконкоми місц. рад зпитань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади. Делегування повноважень державної виконавчоївлади виконавчими органам місц. рад зумовлюється:

1) необхідністю реалізації цих повноважень за умови відсутності органів виконавчої влади на рівні села, селища, міста;

2) взаємозалежністю і взаємозв’язком проблем загальнодержавного характеру і питаньмісц. значення.

Делегуванню повноваженьсприяє єдність цілей і завдань держави і місц.самоврядування в забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, у реалізації загальнонародних інтересів. Відповідно до ЗУ“Про місцеве самоврядування в Україні”, завиконавчими органами місц. рад закріплюється 85 В.п. і 72 Д.п. (відповідно, 54 і 46 % узагальному обсязі повноважень).

У світі на сьогодні для більшості країн з розвиненим місц. самоврядуванням характернатенденція скорочення власне комунальнихсправ і розширення обов’язкових і доручених. Подібна ситуація відбиває інтегруваннямісц. органів у державний механізм, їхнєпристосування до вирішення, передусім, завдань, що мають загальнодержавне значення. Показово, що в Німеччині на сьогодніобов’язкові та доручені справи складають 80 –90 % загального обсягу справ, виконуванихорганами місц. самоврядування.

Депресивна територія (надалі – Д.т.) (depressedarea) – територія, де існує ситуація різкогоспаду виробництва, зростання безробіття,зниження рівня життя населення, за якої регіон втрачає інвестиційну привабливість.

Д.т. з економічних, політичних, соціальних,екологічних та ін. причин втрачає стимулисаморозвитку, отже, безпідставно розраховувати на самостійний вихід її з кризової ситуації.

Найчастіші чинники ситуації Д.т.:

- реформування виробничих відносин,

- загальна соціально-економічна криза в країні,

- відчутназміна структури господарства, за якої традиційні для території галузі спеціалізації стаютьекономічно неефективними і потребують технічного переоснащення або заміни новими.

ЗУ “Про стимулювання розвитку регіонів” нормативно визначає механізми державної регіон. політики щодо мінімізації диспропорцій соціально-економічного розвитку територій держави, вводить поняття Д.т., встановлює процедуру її визначення, порядок застосування механізмів державного впливу на подолання депресивності; передбачає запровадження договірних засад у відносинах між ЦОВВ та місц. органами влади на основі угод щодо регіон. розвитку. Д. т. – регіон чи його частина (район, місто обласного (республіканського) значення або кілька районів, міст обласного (республіканського) значення, рівень розвитку якого (якої) за показниками, визначеними ст. 9 зазначеного ЗУ, є найнижчим серед територій відповідного типу.

Групи Д.т.:

- регіон,

- промисловий район,

- сільс. район,

- місто обласного (республіканського) значення.

До промислового належить район, де частка зайнятих у пром-сті перевищує частку зайнятих у сільс. господарстві, а також район, на території якого знаходяться закриті або перебувають у стадії закриття вугледобувні й вуглепереробні підприємства.

До сільс. належить район, де частка зайнятих у сільс. господарстві перевищує частку зайнятих у пром-сті.

Статус Д.т. надається з метою створення правових, економічних і організаційних засад для вжиття органами державної влади та органами місц. самоврядування особливих заходів для стимулювання розвитку територій. Депресивним може бути визнано: 1) регіон, де протягом останніх 5 років середній показник обсягу валового регіон. продукту (до 2004 р. – обсягу валової доданої вартості) на 1 особу є найнижчим; 2) промисловий район, де протягом останніх 3 років рівень зареєстрованого безробіття та частка зайнятих у пром-сті є значно вищими, а обсяг реалізованої промислової продукції (робіт, послуг) на 1 особу та рівень середньомісячної платні значно нижчими за відповідні середні показники розвитку територій цієї групи; 3) сільс. район, де протягом останніх 3 років густота населення, коефіцієнт природного приросту населення, рівень середньомісячної платні та обсяг реалізованої сільгосппродукції (робіт, послуг) на 1 особу є значно нижчими, а частка зайнятих у сільс. господарстві значно вищою за відповідні середні показники розвитку територій цієї групи; 4) місто обласного (республіканського) значення, де протягом останніх 3 років рівень зареєстрованого, зокр. тривалого, безробіття є значно вищим, а рівень середньомісячної платні значно нижчим за відповідні середні показники розвитку територій цієї групи.

Пропозиції щодо визнання Д.т. розробляються за результатами щорічного моніторингу розвитку регіонів, районів та міст обласного (республіканського) значення відповідно до показників, визначених ЗУ “Про стимулювання розвитку регіонів”. Моніторинг здійснюють ЦОВВ з питань економічної політики, Рада міністрів АРК, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації на підставі даних державної статистичної звітності та ін. даних ЦОВВ в порядку, що встановлюється КМ України. Моніторинг соціально-економічного розвитку територій є необхідною умовою, складовою організаційно-інституційного забезпечення процедури виявлення ознак

Д.т. За результатами моніторингу КМ України визначає: території зі статусом депресивних, встановлюючи їхні межі; строк статусу Д.т.; заходи державного стимулювання розвитку території з метою подолання стану Д.т. та форми й умови застосування їх; співвідношення державних, регіональних та ін. фінансових ресурсів, що спрямовуються на виконання програми подолання стану Д.т. Строк, на який надається статус Д.т., не може перевищувати 7 років. Якщо, попри виконання програми подолання стану депресивності, територія за визначеними показниками розвитку залишається Д.т., КМ України за погодженням із відповідною місц. радою можуть продовжити строк надання статусу Д.т., але не більше ніж на 5 років.

Для подолання депресивності території ЦОВВ з питань економічної політики за участю ін. ЦОВВ, відповідних місц. органів виконавчої влади та органів місц. самоврядування розробляють програму подолання депресивності, яка затверджується КМ України і передбачає: стислу характеристику Д.т., аналіз причин депресивного стану; заходи ЦОВВ і місц. органів виконавчої влади, органів місц. самоврядування щодо подолання стану Д.т., строк їхнього здійснення, обсяги фінансування з державного, місц. бюджетів та ін. джерел, передбачених законодавством; порядок здійснення моніторингу виконання програми, показники розвитку, за якими визначатимуться результати її виконання; загальну оцінку очікуваної соціально-економічної ефективності реалізації програми.

ЗУ “Про стимулювання розвитку регіонів” запроваджений механізм підтримки Д.т. Передбачається виділення бюджетних коштів на реалізацію програм подолання депресивності, залучення міжнародної технічної допомоги та ін. джерел фінансування відповідно до законодавства України. З метою стимулювання розвитку Д.т. в їхніх межах можуть здійснюватись: 1) цільове спрямування державних капітальних вкладень у розвиток виробничої, комунікаційної та соціальної інфраструктур; 2) надання державної підтримки, у т. ч. фінансової, малим підприємствам; 3) сприяння формуванню об’єктів інфраструктури розвитку підприємництва; 4) спрямування міжнародної технічної допомоги на розв’язання актуальних соціально-економічних та екологічних проблем.

Під дією низки об’єктивних (світова фінансова криза, зміна зовнішньої кон’юнктури на національну експортну продукцію та ін.) і суб’єктивних чинників (практика “ручного” управління економікою, політична нестабільність тощо) соціально-економічна диференціація розвитку регіонів в Україні невпинно посилюється. Ситуація не лише загрозлива для стабільного розвитку окремих територій (старопромислових регіонів, віддалених від обласних центрів периферійних територій, гірських районів тощо), але й погіршує загальну макроекономічну ситуацію.

Для забезпечення добробуту населення й підтримки соціальних стандартів життя економічно проблемних територій (Д.т.) держава традиційно виділяла цільові бюджетні ресурси, надавала Д.т. гарантовану бюджетно-фінансову підтримку. Водночас в умовах кризи та хронічного дефіциту держбюджету провадження такої практики стає проблематичним і не дає очікуваних позитивних результатів.

У ХХІ ст. країни відмовляються від традицій бюджетної підтримки Д.т. (проблемних територій), бо це породжує “утриманські” настрої, відволікає кошти від стратегічного інвестування в терит. розвиток. Одним із пріоритетних завдань сучасної регіон. політики у світі стає відмова від прямих бюджетних дотацій регіонам та перехід до формування інституційних засад державного регулювання Д.т. з метою стимулювання їхнього розвитку за допомогою ринкових методів господарювання. Ці загальносвітові тенденції регіон. політики має враховувати й Україна.

Оскільки проблемність території зумовлюють економічні, соціальні та екологічні групи взаємопов’язаних та взаємозумовлених факторів, визначення сили їхнього впливу – необхідна передумова формування регіональної політики розвитку Д.т., оскільки залежно від фактору вирішального впливу на рівень розвитку певної території слід розробляти і відповідні напрями цієї політики.

Література:

1. Баймуратов М. А. Роль международных стандартов местного самоуправления в формировании компетенции публичной самоуправленческой (муниципальной) власти / М. А Баймуратов, В. А. Григорьев. – Одесса, 2003;

2. Баймуратов М. О. Муніципальна влада: актуальні проблеми становлення й розвитку в Україні / М. А. Баймуратов, В. А. Григорьев. – Одеса, 2003;

3. Барановський М. О. Депресивні території: сутність поняття, особливості розвитку, підходи до типології / Барановський М. О. // Укр. геогр. журн. – 2007. – № 3;

4. Біленчук П. Д. Місцеве самоврядування в Україні(муніципальне право): підручник / П. Д. Біленчук,В. В. Кравченко, М. В. Підмогильний. – К.: Атіка,2000. – 304 с.;

5. Кампо В. Муніципальна політика Президента України / В. Кампо, М. Пухтинський. – К., 2003;

6. Конституція (Основний Закон) України. – К., 1996;

7. Крусян А. Р. Взаємодія місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування в Україні: автореф. дис.... к.ю.н.: 12.00.02 / А. Р. Крусян. – Одеса, 1999;

8. Муниципальное право: учебник /под ред. Ю. А. Дмитриева. – М.: ЭКСМО, 2005. –1200 с.).

9. Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до2015 р.: постанова Кабінету Міністрів України від 21.07.2006 р. № 1001 // Офіц. вісн. України. – 2006. – № 30. – Ст. 2132;

10. Про затвердження Порядку здійснення моніторингу соціально-економічних показників розвитку регіонів, районів та міст обласного, республіканського в Автономній Республіці Крим значення для визнання територій депресивними: постанова Кабінету Міністрів України від 02.03.2010 р. № 235 // Офіц. вісн. України. – 2010. – № 16. – Ст. 754;

11. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21.05.1997 р. // ВВР України. – 1997. – № 24;

12. Про стимулювання розвитку регіонів: Закон України від 08.09.2005 р. № 2850-IV // ВВР України. – 2005. – № 51. – Ст. 548;

13. Пухтинський М. Актуальні питання імплементації Європейської хартії місцевого самоврядування та реформування місцевого самоврядування в Україні / М. Пухтинський, В. Толкованов // Європейська хартія місцевого самоврядування та розвиток місцевої і регіональної демократії в Україні: матеріали наук.-практ. конф. / за ред. М. О Пухтинського, В. В. Толкованова. – К., 2003. – С. 148–159;

14. Соляннік К. Є. Організація та діяльність виконавчих органів місцевих рад в Україні: дис.... к.ю.н.: 12.00.02 / К. Є. Соляннік / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2003;

15. Территориальное управление экономикой: словарь-справник. – 2-е изд., доп. и перераб. / глав. ред. В. П. Колесов, В. М. Шупыро. – М.: ТЕИС, 2001.

16. Ярощук О. В. Досвід організації муніципального управління в зарубіжних країнах / О. В. Ярощук. – Тернопіль: Екон. думка, 1999. – 64 с.).

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Управління як соціальне явище.

2. Цілі, функції, види управління.

3. Поняття регіонального управління.

4. Управлінська діяльність: сутність і форми.

5. Влада: поняття, види, класифікації.

6. Владна вертикаль, апарат влади, алгоритм влади.

7. Державна влада: поняття і концепції.

8. Нормативно-формалістична концепція державної влади.

9. Органістична концепція державної влади.

10. Теорія еліт.

11. Суб’єктивно-психологічна концепція державної влади.

12. Інструменталістська концепція державної влади.

13. Індивідуалістично-соціологічна концепція державної влади.

14. Марксистська концепція державної влади.

15. Реляціоністська концепція державної влади.

16. Баланс інтересів як підґрунтя державної влади.

17. Децентралізація державної влади.

18. Державне, державно-громадське, громадсько-державне і громадське управління.

19. Суб’єкти й об’єкти влади.

20. Методи реалізації державної влади.

21. Примус та авторитет – необхідні ознаки будь-якої влади.

22. Рівні організації державної влади.

23. Концепція поділу державної влади на гілки.

24. Виконавча влада як різновид влади.

25. Підходи до організації виконавчої влади в різних країнах.

26. Організація виконавчої влади в Україні.

27. Державні адміністрації як місцеві органи виконавчої влади, їх

система й особливості конституційно-правової природи.

28. Державна політика як сукупність дій урядута його територіальних органів на місцях.

29. Механізм держави.

30. Поняття механізму державного управління та його основні елементи.

31. Апарат державного управління.

32. Сутність, поняття і ознаки політичної влади.

33. Легітимність політичної влади.

34. Державне управління як діяльність держави і вид економічної діяльності.

35. Державне управління як освітня і наукова галузь.

36. Управління суспільним розвитком.

37. Методи державного управління.

38. Державно-управлінський процес.

39. Управлінські технології.

40. Внесок Фр.Тейлора, А.Файоля, Г.Емерсона, Г.Форда в розвиток управлінських технологій.

41. Управлінська культура.

42. Результативність управління.

43. Раціоналізація державного управління.

44. Депресивна територія.

45. Поняття місцевого самоврядування за Конституцією України і Законом України «Про місцеве самоврядування».

46. Основні теоретичні концепції місцевого самоврядування, їх вплив на практику державотворення в Україні.

47. Державницька концепція місцевого самоврядування.

48. Громадська концепція місцевого самоврядування.

49. Концепція муніципального дуалізму.

50. Територіальні громади, їх види, основні функції та повноваженя.

51. Поняття регіону.

52. Регіоналізація і регіоналізм.

53. Державна регіональна політика.

54. Державне регулювання розвитку регіонів.

55. Державне управління регіонами.

56. Регіональне управління як різновид управлінської діяльності.

57. Регіональна стратегія розвитку.

58. Регіональна програма розвитку.

59. Місцеві органи виконавчої влади.

60. Асоціації місцевих органів влади в Україні.

61. Асоціації органів місцевого самоврядування в Україні.

62. Місцеві ініціативи.

63. Виконавчі органи рад.

64. Власні й делеговані повноваження органів місцевого самоврядування.

Дата добавления: 2015-03-31