Філософія Київської Русі.Проблема людини, мудрості та пізнання у філософії «книжництва»

Християнська філософська думка до Х ст. була поширеною на півдні України у візантійських володіннях північного Причорномор'я. Саме християнство формувалось "знизу" як релігія і філософія збіднілих мас і рабів, а тому до певного часу переслідувалась державою, Крім цього, християнству у філософському плані довелось вести тяжку боротьбу з античною філософією, іудейством, богомільством (маніхейством), аріанством, гностицизмом тощо. Ця боротьба нерідко завершувалась тим, що християнська думка включала певні аргументи й ідеї своїх противників і доповнювала ними свій ідеологічний потенціал.

Але на землях Київської Русі християнство з'явилось у вигляді готової церкви, що проповідувала одного бога, але у трьох лицях. При цьому церква і віра відразу постали як державна, офіційна справа, бо, як писав митрополит Ілларіон (1050 р.), люди в 988 р. хрестились не стільки добровільно, скільки від страху перед князем Володимиром.

Тепер є багато протилежних оцінок акту введення християнства в Київській Русі, але нас цікавить світоглядно-філософський аспект цього процесу. Складність у світоглядному плані полягала в тому, що в Русі зустрілось два світогляди, що мали не співпадаючу архітектоніку архетипів, сформовану на різному ментальному ґрунті. Український світогляд при поясненні світу спирався па архетипи "Хаос-Космос", "верх-низ", "Макрокосм-Мікрокосм" тощо. Християнський же світогляд, що сформувався на ґрунті єврейське-грецько-римській ментальності та частково – на ґрунті азіатства, спирався на архетипи "одне-чисельне", "бог-людина", "Небо-Земля-Пекло", "Бог-Диявол" та ін. Щоб прижитись в Русі, християнство потребувало постійної державної підтримки, а також мусило пристосуватись до місцевого язичницького загалу. Усвідомивши безперспективність боротьби проти язичництва, християнство "покрило" його, давши місцевим святам інші назви.

Разом з тим церква, як заклад, що організовував віросповідання, потребувала богослужебну і навчальну літературу. Тому церковна діяльність принесла з собою і слов'янську та грецьку писемність. Як писав Чорноризець, богослужіння грецькою мовою було неможливе, бо його в Русі, не розуміли люди, а богослужіння на місцевій мові теж було неможливе, бо вона була "без устрою", тобто без письма. Виявилось також, що у грецькій мові немає багатьох слів, якими користувались русичи (життя, бог, істина та ін.), а тому треба було адекватно по смислу перекладати тексти з грецької на слов'янську. Причому грецький текст вважався "істинним", а його засвоєння, переосмисленим і тлумачення слов'янською мовою розумілось як філософія. Отже, перші філософи на Русі ототожнюються з "книжниками", а якщо книжник був начитаним, то вважався "зело філософ". Першим, кого серед русичів назвали філософом, був Клим Смолятич.

Загалом, перший філософський текст доби Київської Русі міститься в "Ізборнику" князя Святослава (1073 – 1076 рр.), де дається тлумачення деяких понять. Популярною в Русі була "Діалектика" І. Дамаскіна, збірники різних афоризмів, у тому числі із творів античних філософів, що називались "Пчела" та ін. Проте до 1487 р. в Україні не було повного тексту Біблії. Це давало можливість вільно тлумачити різні теми християнської віри, але потім такі роботи заборонялись як хибні і "апокрифічні". У них поєднувались язичницькі світоглядні ідеї з християнством.

Розрізнялись в Русі також теологія ("слово боже") і філософія. У "Повісті минулих літ" пишеться про те, що філософія – це мудрість земна, а ".святе письмо" мовить про премудрість небесну.

Характерною формою філософствування був книжницький символізм. Якщо в Західній Європі XI-ХІІІ ст. світ у філософи розглядався як створена богом реальність" то в Київській Русі світ ототожнювався з книжкою (Біблією), а всі речі у світі уподібнювались літерам. Виникав у зв'язку з цим специфічний символічний метод філософствування, який ототожнював пізнання світу з процесом читання. Вій полягав у тому, щоб за "літерами" – речами, які видимі, збагнути їх невидиму суть, Пізнання набувало значення "розуміння" і "одкровення" у речах "сокровенної" істини. Людина також витлумачувалась як "книга", яку слід читати. Загалом, книжницька філософія виконує дуже важливу функцію, переосмислюючи язичницький символізм та надаючи йому більш досконалу письмово-образну форму.

Але філософами-книжниками були ченці, негативно настроєні щодо язичництва і зваб мирського життя. Тому з книжницької філософії випали такі значні пласти, як осмислення природи, ерос, світський героїзм та Інше. У західноєвропейській філософії все це продовжувало жити, хоч і в магічній формі (алхімія, астрологія, математика та ін.). У літературі Київської Русі тема людської любові обмежується, по суті, тим, що викладене у "Слові о полку Ігоревім". Зберігся також фрагмент математичної роботи Кирила Новгородця. Важливі світоглядно-філософські мотиви розуміння людини е у "Повчанні" Володимира Мономаха, у "Посланні" митрополита Никифора, у творах Д. Заточеника тощо.

Книжництво, таким чином, специфічне переплетенням мотивів давньоукраїнського язичництва з ідеями християнської філософії. Воно готує грунт для утвердження в Україні філософії, як специфічної форми діяльності, хоч загальна його спрямованість була релігійно-церковна. Це означало, що натуралістична тенденція давньоукраїнського світогляду і християнське офіційно-державне розуміння світу, як втіленого у предметність духу-бога, повинні були якимсь чином знайти компроміс.

Дата добавления: 2015-04-24