Донцов Дмитро. Дух нашоїдавнини

XIX столітті в Україні популярні були ідеї німецького класичного ідеалізму. Найбільш відомими популяризаторами, дослідниками систем І. Канта, І. Фіхте, Г. Шеллінга і Г. Гегеля, стали українські філософи: П. Лодій, Л. Якоб, В. Довгович, Я. Рубан, Й. Шад, М. Максимович, Й. Міхневич, О. Новицький, С. Гогоцький. В другій половині XIX - на початку XX століття філософський процес в Україні зазнав впливу від ідей позитивізму, зокрема махізму - М. Грот, В. Лесевич.

Можливо 32. Українська філософіяXIX-XXст. у контексті світової філософської думки.

Боротьба світоглядів і різних напрямків у вітчизняній філософії ХІХ-ХХ століть була обумовлена декількома причинами.

Перша причина корениться в гострих соціально-економічних і політичних протиріччях суспільного буття. Якщо в Західній Європі в цей період панують протиріччя буржуазного способу виробництва, то в Україні характер соціально-політичного і духовного розвитку визначає протиріччя між феодальними і буржуазними відносинами і в, той же час починають проявлятися сутнісні протиріччя буржуазного способу виробництва. У суспільній свідомості (ідеології, світогляді) ця ситуація відбилася в наявність декількох ідеологічних полюсів: старої, традиційної аристократично-феодальній ідеології (в філософії - це, як правило, релігійно-ідеалістичний напрямок, сформований в середньовіччі), і соціал-демократичним напрямки, які відображали ідеологію нових класів (в філософії - це розвиток матеріалістичної традиції), а також соціалістичної і комуністичної ідеології, виразницею протиріч буржуазного суспільства.

Друга причина пов'язана з ростом національної самосвідомості і прагненням вибороти державну і культурну незалежність. Ось натягу цього протиріччя обмежили ідеологи західництва і українофільства. Представники першої стверджували, що Україні необхідно орієнтуватися на Захід і постаратися якнайшвидше наздогнати його, пройшовши шлях капіталістичного розвитку. Украинофилы наполягали на власному, національному шляху розвитку країни, як гарантії благополуччя і прогресу. От як пише про це один з ідеологів Кирило-Мефодіївського братерства Микола Костомаров (1817-1885): "Алі було два лиха в слов'ян: одне - незгода між собою, а другу ті, що смороду, як менші брати, вусі переймали від старіших; чи до діла, чи не до діла, не бачачи того, що в їх своє було краще ніж братерське"2.

Третя причина полягає в самому філософському процесі, що (як будь-яке інше суспільне явище) являє собою діалектику традицій і новаторства; власних, традиційних, національних способів осягнення світу і запозичень із інших культур. В

Четверта причина або джерело нових філософський ідей, насамперед матеріалістичних, корінилася в розвитку природничих наук. Вчені-натуралісти боролися проти ідеалістичного світогляду, сприяли розвитку і поширенню ідей матеріалізму і діалектики. Це Т. Осиповський, П. Шумлянський, М. Остроградський, В. Лапшин, І. Сеченов, І. Мечников, М. Умов, М. Бекетов, П. Ковалевський. В. Данилевський, К. Тімірязєв, О. Северцев, М. Хандриков, В, Талієв, Л, Тарасевич. Обгрунтування конкретно-наукових ідей часто піднімалося до загальнонаукових і філософських узагальнень. Деякі з них набагато випередили свій час, наприклад, вчення В. Вернадського про перехід біосфери в ноосферу почало в повну міру усвідомлюватися тільки наприкінці XX століття.

Отже, серед безлічі напрямків і шкіл в розвитку філософії XIX - початку XX століть виділимо чотири основних: S розвиток традиційних ідей національної філософії, що йде від Київської Русі і українського просвітництва (як правило, це ідеалістичні системи); S розвиток ідеалізму як результат запозичення, впливу німецької класичної філософії і махізму; S розвиток матеріалістичної філософії в соціал-демократичному таборі і в марксизмі; S поширення і обґрунтування матеріалістичного світогляду в природознавстві.

Далі докладніше охарактеризуємо перший і третій з названих напрямків. А зараз про загальну рису, яка поєднує всі ці напрямки - різні і часто протилежні. До XIX століття сформувалися і почали рельєфно проявлятися традиційні, своєрідні риси української філософії. В більшій або меншій мірі вони вплинули на характер, настрій, стиль філософських ідей всіх названих вище напрямках. Назвемо деякі, на наш погляд, самі значні, своєрідні риси української філософії.

1. Екзистенціальність (від existentia - існування) - прагнення осягнути світ, буття через внутрішнє духовне існування людини: звідси психологізм, інтуїтивізм, тяжіння до ірраціональних способів осягнення предмета. Незважаючи на те, що вітчизняна філософія постійно зазнавала впливу від раціоналізованої західноєвропейської культури і філософії, вона змогла зберегти свій ірраціональний дух, здатність відображати світ не через наукову систему (переважно), а через символ, міф, художній образ.

2. Зв'язок філософії з мистецтвом, насамперед з літературою. Видатні українські філософи були поетами, письменниками, літературними критиками: М. Гоголь, Т. Шевченко, М. Вовчок, М. Костомаров, І. Франко, П. Грабовський, Л. Українка, М. Коцюбинський, В. Винниченко і інші. Наприклад, О. Потебня обґрунтовує спільність філософії і літератури в цілісності (нерозчленованості) пізнання світу:

"Наука роздробляє світ, щоб заново скласти його в складну систему понять; але ця мета віддаляється в міру наближення до неї, система розвалюється від будь-якого факту, який не ввійшов в неї... Поезія попереджує це недосяжне аналітичне знання гармонії світу; вказуючи на цю гармонію конкретними своїми образами, які не вимагають нескінченної безлічі сприйняттів, і заміняючи єдність поняття єдністю уявлення, вона деяким чином винагороджує за недосконалість наукової думки і задовольняє вроджену людську потребу бачити скрізь цільне і доконане. Призначення поезії - не тільки готувати науку, але і тимчасово влаштовувати і завершувати невисоко від землі зведений її будинок. В цьому полягає давно помічена подібність поезії і філософії".

3. Тісний зв'язок з життям, з практикою суспільного буття. Український філософ, як правило, не кабінетний вчений, а "учитель" народу, суспільний діяч; тому вітчизняна філософія більше орієнтована на соціально-філософські, етичні, психологічні проблеми.

Обґрунтування і поширення матеріалістичного світогляду пов'язане з діяльністю революціонерів-демократів: Т. Шевченко, М. Вовчок, М. Гулак, П. Мирний, Ю. Федькович, М. Драгоманов, І. Фесенко, О. Потебня, І. Франко, М. Подолинський, П. Грабовський, М. Павлик, Л. Українка, М. Коцюбинський. Для їх поглядів характерний матеріалізм, атеїзм, раціоналізм і в деяких випадках - позитивізм. Проте, навіть через раціоналізм простежується екзистенціальний характер і ірраціонали-стичні особливості стилю української філософії. Приклад тому - філософія І. Франка.

Іван Якович Франко (1856-1916) народився в селі на Галичині, закінчив сільську школу і Дрогобицьку гімназію, вчився на філософському факультеті Львівського університету, вищу освіту закінчив у Чернівецькому університеті. Зі студентських років і до кінця свого життя брав активну участь у революційній визвольній боротьбі. Його революційно-демократичні погляди ґрунтувалися на діалектичних ідеях: "Теперішній економічний стан, - писав він, - не є вічне незмінним. Він виник у формі історичного розвитку і також повинен впасти, звільнити місце іншому, більш вдосконаленому, більш людяному суспільному ладові. Я переконаний, що велика світова революція поступово знесе теперішній порядок і встановлює новий"'. В своїх філософських творах: "Думки про еволюцію в історії людства", "Що таке прогрес?", "Щирість тону і щирість переконань", "Кілька слів про те, як упорядкувати і вести нами народні видання", "Наука і її відношення до трудящих класів". Франко прагне з'єднати матеріалізм із діалектикою. Причину існування, єдності і зміни світу він вбачає в саморушній матерії: "Ми тепер знаємо, - пише він, що ні тьма ні світло не є ізольованими тілами, а тільки сильним або більш слабким рухом часток матерії, що заповнює увесь світ, ми знаємо тепер, що якщо була у світі матерія, то не було необхідності окремо створювати світло, тому що, рухаючись, матерія повинна була світитися"2. Відстоюючи філософський монізм, Франко стверджував, що необхідно відкинути подвійність в природі і стояти в єдності (монізм), тобто треба визнавати, що матерія і сила - одна суть, що дух і тіло - одна суть. Процес розвитку матерії філософ розумів як суперечливий процес перетворення простого в складне. Досягши певного етапу у своєму розвитку, матерія здобуває властивість мислити. Звертаючись "до матерії-природі", поет писав:

"Той максимум, що змогла створити ти - то людина".

Пізнання філософ розглядав як складний процес відбиття об'єктивного світу у свідомості людей. Джерелом наших знань, на його думку, є почуттєві дані (сенсуалізм), на основі яких виникають абстрактні поняття. Але в ряді випадків він схиляється до раціоналістичного тлумачення джерел пізнання, стверджуючи, наприклад, що математика створює всі свої правила сама із себе.

Поет - громадянин і патріот важко переживав соціальний і національний гніт свого народу:

Як я люблю тебе, мій рідний краю,

Як я красу твою, твій люд.

Як гаряче молюся і бажаю

Для твого щастя свій віддати труд!

Як радо я життя свого зречуся,

І щастя, і вдохновления, й житла.

Прийму все горе, в муках і скінчуся,

Щоб тільки ти не знав руїн й зла

І. Франко, який поділяв погляди революціонерів-демократів так в поетичній формі обґрунтовує необхідність революційної зміни суспільства:

"Вы так боитесь, чтобы наводненье

Кровавое не обвивало дом

Блестящего прогресса, лишь каменья

Кой где оставив на пути своем?

Не бойтесь! Шелуху, а не ядро

Не сгинет мысль, и правда, и добро:

Привольнее им, светлее на просторе.

Не бойтесь! Шелуху, а не ядро

Волна расколет, гневно поднимаясь, -

Ядро лишь крепче станет, очищаясь".

I. Франко бачив діалектику соціального і національного звільнення. Соціальний ідеал він розглядає в той же час і як моральний. Метою суспільного розвитку, вважав філософ, є особистість, її свобода; створення такого суспільного устрою, де виключалася б будь-яка влада людини над людиною, де були б достатні умови для прояву споконвічно доброї природи людини. Етику Франко вважає однієї з головних наук про людську культуру: "Етика вчить людину жити по-людськи -вона керує завжди і всюди її кроками: вона змінює тварин у природу людини і облагороджує, - і в такий спосіб робить її здатною до сприйняття щастя як внутрішнього самозадоволення, так і суспільного, що ґрунтується на узгодженій праці всіх людей і на братській взаємній любові"1.

Науково-літературна і суспільно-революційна діяльність Івана Франка дуже вплинула на визвольний рух, розвиток матеріалістичної філософії і української культури.

Памфіл Юркевич (1827—1874), послідовник Г. Сковороди, більш детально розробляв "філософію серця".

Закінчив Київську духовну академію, пройшов шлях викладача, магістра, професора. У1861 р. запрошений до Московського університету на посаду завідувача кафедри, був деканом історико-філологічного факультету, його учні — В. Соловйов, В. Ключевський.

Філософські погляди П. Юркевича — теологічний ідеалізм. Біблія, на його думку, є єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, стверджує Юркевич, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини. Центральною фігурою в його філософській системі є індивідуальна особа, суттю її є не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку реалізують люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і душевною діяльністю існує не причинний зв'язок, а лише ідеальний, "доцільний", в основі якого лежить духовна сутність.

П. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Матеріалізм не спроможний дати правильну картину світу, зрозуміти суть свідомості, руху. В праці "З науки про людський дух" виступає проти матеріалізму Л. Фейербаха і М. Чернишевського. Не задовольняє його також ідеалістична філософія, критикує діалектику Гегеля.

Можливо 33.Філососька думка української діаспори (Винниченко, Грушевський, Донцов)

М.Грушевський 1666-1933 рр., український історик і громадський діяч. Основні твори – "Історія України-Руси", "Нарис історії київської землі" та ін. Це був вчений, що мислив широкими історико-філософськими категоріями. В центрі його уваги стояло питання національного визволення українського народу, що він пов’язував із загальнодемократичними перетвореннями. Мислитель підняв багато цікавого фактичного матеріалу, змальовуючи самобутню історію українського народу. Історичні праці Грушевського мають неабияке значення для розбудови української держави і відродження самосвідомості народу в сучасний період.

Кожен поворот політичної історії змушує дивитись на суспільне минуле інакше, вимагає "переписування історії" з більш віддаленої від попередніх подій позиції, робити про минуле інші, у тому числі хибні, висновки. Тому М. Грушевський розглядав історичне пізнання як перманентний суд, на якому нові покоління судять минулі, не маючи ніяких гарантій, що судять правильно. Не дивно, що історичні дослідження завжди викликають у суспільстві як глибокий слід, так і масу некомпетентних суперечок та інсинуації

Націоналізм як світоглядно-ідеологічний феномен є відображенням світоглядних установок певних соціальних груп, що проявляється в усвідомленні певної соціальної спільноти як тотальної цілісності і протиставлення цієї цілісності іншим подібним їй за формою соціальним цілісностям. Український націоналізм як своєрідний соціокультурний паросток у древі націоналістичної ідеології є віддзеркаленням всього політико-історичного шляху українства у всьому багатоманітті його проявів.

Д.Донцов є яскравим представником української школи націоналістичної ідеології, пройшовши світоглядний генезис від мислителя соціалістичної орієнтації до мислителя з чітко окресленою націоналістичною орієнтацією з атрибутом у формі якісної негації лівих ідеологій. Його світоглядна позиція є аперцептивним виразом певних соціальних груп, що прагнули до незалежності України, незважаючи на засоби, якими ця незалежність буде досягнута.

При побудові концептуального каркасу теорії провідної верстви Д.Донцовим були використані праці італійських соціологів, якi розробляли теорію „елітаризму” (Г.Моска, В.Парето, Н.Міхельс). Позитив Донцова як мислителя в тому, що він зміг пройти вульгарне тлумачення концепцій даних діячів, спромігшись переробити даний конструкт під українські реалії, сформувавши якісну теорію української національної еліти.

На думку мислителя, саме зрада національної еліти є однією з детермінант, що привели до встановлення чужоземної влади в Україні. Причинами, що привели до даної констеляції, Д.Донцов вважає заміну войовничого елементу національної еліти „пасивною” інтелігенцією „драгоманівського” типу, партикулярний меркантилізм української національної еліти, нездатність синхронізувати свої сили тощо…

Д.Донцов малює контрастний портрет представника української національної еліти, що складається з так званої теорії „трьох рис” (мудрість, мужність, благородство). Мислитель вважає їх атрибутивними для процесу формування молодого покоління української національної еліти.

Акцентування філософом на архаїзмі та традиціоналізмі як важливих складових ланок концепції національної еліти Д.Донцова. Мислитель звертається до історичної минувшини українського народу (Київська Русь, Україна за часів Богдана Хмельницького) як величними прикладами соціальної активності української національної еліти.

Донцов підкреслює роль міста Києва як потужного імпринта до відродження української національної еліти. Мислитель акцентує увагу на історичній минувшині Києва як базисі того, на чому зможе бути побудований якісно новий конструкт української національної ідеї.

Дата добавления: 2015-04-24