Мілетська натурфілософія

( 6ст до н.е. – 6 ст. н.е – антична філософія)

Докласичний період скл з: ранніх філософів моністів (іонійська філософія, елея і піфагор); пізні філософи плюралісти (левкіт, демокріт, анаксагор).

Фалес народився і виріс в м. Мілет, недалеко було місто Ефес, в ньому жив ивдатний філософ Геракліт. Области цих міст наз Іонія, тому є і оніська філософія.

Фалес вперше в античному світі поставив питання: а що знаходиться в основі світу? Проблема пошуку основи світу -архе – головна філософська проблема до класичного періоду античної ф. фалес вважав, що архе – це вода, тобто все - з води, і життя без води не можливе. Видатний геніальний учень Фалеса – Анакримандр. Він і вважається першим філософом. Від дума, що архе це апейрон – ще в перекладі «невизначене», це поняття яке не існує в світі, воно існує в нашій душі і нашій свідомості. Учень Анаксимандра – Анаксімен, говорив що архе – це апейрос – це повітря, бо без повітря життя неможливе.

Проблема субстанції (архе) існує і до сьогодні.

*************

Мілетська школа (іонійська школа натурфілософії) — (давньогрецька) філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н.е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом.

Натурфілософія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Вона вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це суще вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр — VI ст. до н. е.), Геракліт, елеати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокрит.

У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космос вважався живим, мав розум і душу й розвивався за своїми законами, головним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебільшого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зразком, що породжував подібний до нього тип людського існування — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса це вода, у Анаксимена — повітря, у Анаксимандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізичні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки окремої людини.

На думку Геракліта (близько 544—483 рр. до н. е.), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон). Останній існує об'єктивно, не є добрим чи злим у людському розумінні, і дотримання його є істинним і мудрим. Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве віддаляє людину від Логосу.

Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природна». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змінюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апейроном. Якщо відбувалася несправедливість (отримання індивідуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали загальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедливості відбувається згідно з нормами таліона і розуміється як «рівна відплата».

18.Піфагорійська філософія.

Докласичний період скл з: ранніх філософів моністів (іонійська філософія, елея і піфагор); пізні філософи плюралісти (левкіт, демокріт, анаксагор).

Антична філософія — це філософська думка Стародавньої Греції й Риму, що існує в період з VI ст. до н.е. до ІV ст. н.е. У філософській літературі найбільш часто пропонується така її періодизація: досократична філософія від Фалеса до Сократа; класична антична філософія, представлена творчістю Сократа, Платона й Аристотеля; елліністично-римська філософія.

Античну філософію важко уявити також без Піфагора і піфагорійців. Піфагор (бл 580 - бл 500 рр. до н. е.).

Життя Піфагора, згідно з існуючою інформацією, сповнене легенд і містики. Тому ставив себе вище за інших людей, вважав, що існує три види розумної живої істоти: бог, людина і «подібні Піфагору» (останні походять із сім'я кращого, ніж людське).

У цьому магіко-міфологічному контексті вимальовується теза Піфагора про те, що «наймудріше — число», воно володіє всіма речами, серед них і моральними, і духовними якостями. Душа — гармонія, що є числовим відношенням. Розповідають, що Піфагор прийшов до цього висновку так: проходячи повз кузню, він помітив, що удари різних за вагою молотів, збігаючись, дають різні гармонічні співзвуччя. Вагу молота можна виміряти. Тобто якісне явище (співзвуччя) точно визначається через кількість. Звідси висновок, що взагалі «число володіє речами».

Піфагор відомий як творець «теореми Піфагора», він став на шлях перетворення математики емпіричної на математику теоретичну. Він надав геометрії форми вільної науки, досліджував теореми з інтелектуальної точки зору. В космогонії Піфагор - один з перших геоцентристів, який вчив про «гармонію сфер». Йому приписують конструювання слова «філософ».

Піфагореї́зм — давньогрецька філософська школа піфагорійців. Назва школи походить від імені засновника — Піфагора (6 століття до н. е.).

Спочатку піф. виникло як релігійний рух, що сформувався у релігійну громаду в місті Кротон. Осн полож релігійного вчення були віра в живе тіло Космосу, що вбирає в себе безмежну порожнечу і Хаос безмежного простору. Ця релігійна громада була переконана у переселенні душі людини після її фізичної смерті в тіла інших істот. Надалі (5—4 століття до н. е.) серед піфагорійців набула поширення філософська тенденція самоусвідомлення. Найвідомішими піфагорійцями були Філолай, Евріт, Архіт, Алкмеон.

Поштовхом до створ власної філософ системи було вирішення проблеми взаємозв Порядку і Хаосу. Основою вирішення цієї проблеми, як і у мілетців, була ідея протилежностей, спочатку єдиного та множинного, потім межі та безмежного (або ж оформленої та неоформленої речовини). Внаслідок змішування, поєднання протилежностей — безмежного та обмеженого — утворюються усі речі, які ототожнювалися піфагорійцями і з числами. Це ототожнення було можливим за умов невіддільності чуттєво даного і неданого в уявленні. Наділення чуттєво неданого властивостями утворювати закони для чуттєво даного фактично призвело до створення вчення про виникнення космосу із лоґосу, а не першоречовини. Чуттєво неданим, але реально існуючим, що підкоряє своїм законам усе чуттєво дане, є число, взаємовідношення чисел. Тому піфагорейці вважали, що тільки математика може дати знання законів Космосу (1 — це точка, 2 — лінія, З — площина, 4 — тіло тощо). Знаходження числових закономірностей світу готувало народження суто ідеалістичної філософії. Таблицю множення, теорему Піфагора, тощо піфагорійці розглядали саме як доказ їхньої теорії світу.

Дата добавления: 2015-05-08