Вчення Платона про суспільство

Проблема пізнання у філософії Платона

Згідно з вченням Платона процес пізнання являє собою процес пригадування /по гр. "амнезис"/душі. Такою здатністю наділена тільки людська душа, яка до переселення в тіло існує в царстві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває про то, що споглядала, але за певних умов вона здатна пригадати забуте. Розглядаючи пізнання, Платон використовує притчу про печеру: "Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до печери, на стінах якої очі бачать гру тіней. Змушені бачити усе життя лише тіні, не бачачи реальних предметів, люди звикають вважати ці тіні справжніми предметами. Тіні – це результат сприймання світу почуттями. Пізнання ж істинної дійсності – світу ідей – можливе лише за допомогою розуму. Методами пізнання, з точки зору Платона, є діалектика та математика. Діалектика як 'здатність ставити запитання і давати відповіді на них. Математика /особливо геометрія/ здатна вивести людину із світу почуттів та невизначеності у світ ідеального сущого.

Теорія пізнання. Для позначення знання у греків існувало декілька понять: «матема» (mathema) – вигляд точного знання, «епістеме» (episteme) – близьке за значенням, точне вивідне знання, а «гносис» (gnosis) – знання як форма безпосереднього розсуду істини, що близько за формою до містичної інтуїції. У Платона ми знаходимо співіснування всіх трьох видів пізнання. Розумова діяльність зумовлена існуванням «розумної частини душі».

Пізнавальна здатність має власну ієрархічну градацію. На нижньому рівні розумової діяльності знаходиться здатність висувати нічим не обґрунтовану думку (doxa), більш високу евристичну позицію займають розсудливі судження (dianoia), нарешті, вищою мірою пізнавальної здатності є діяльність розуму (nous).

Теорія пізнання Платона будується як теорія пригадування, керівним початком при цьому виступає розум або розумна частина душі. За Платоном, душа безсмертна, причому до народження людини вона знаходиться в позамежному світі, де вона спостерігає блискучий світ вічних ідей. Тому в земному житті душі людини виявляється можливим осягнення ідей як пригадування про бачене раніше.

Людина отримує істинні знання, коли душа пригадує те, що вона вже знає. Знання як пригадування того, що було до народження людини, є в Платона одним із доказів безсмертя душі.

Людина та суспільство у вченні Платона існують як єдине ціле. Індивідуальна добродійність і суспільна справедливість – це два основні полюси людського життя, котрі повинні бути узгоджені між собою. Звідси необхідність відповідного суспільного укладу буття, за ідеал якого править узгодженість окремо людської добродійності з державним ладом в цілому.

Розглядаючи форми державності, – Платон визначає дві "правильні" – монархію та аристократію, сюди відносить і демократію, якщо остання дотримується законів; х чотири "неправильні" – беззаконну демократію, теократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі "Держава". За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона – це поліс. Його поліс – це "правління кращих" /аристократія/.

Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має працювати на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди /філософи/. Саме. в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави в суспільстві.

соціальна філософія. Ідеальна держава. Теорія ідеальної держави найповніше викладена в “Державі” й розвинута в “Законах”. Істинне політичне мистецтво є мистецтво спасіння й виховання душі, а тому Платон висуває тезу про співпадіння істинної філософії з істинною політикою. Тільки якщо політик стає філософом (або навпаки), можна побудувати справжню державу, що ґрунтується на вищій цінності Правди й Блага. Побудувати Місто-Державу означає пізнати до кінця людину й її місце в універсумі.

Держава, за Платоном, як і душа, має трійчасту структуру. Відповідно до основних функцій (керування, захист і виробництво матеріальних благ) населення поділяється на три стани: землеробці-ремісники, стражники й правителі (мудреці-філософи). Справедливий державний устрій має забезпечити їх гармонійне співіснування. До першого стану належать люди, в яких переважає пожадливий початок. Другий стан складають люди, в яких переважає вольовий початок, обов’язок стражника – мужність по відношенню як до внутрішньої, так і до зовнішньої небезпеки. Згідно з Платоном, державою покликані керувати лише аристократи як найкращі й наймудріші громадяни... Правителями мають бути ті, хто вміє любити своє Місто більше за інших, хто здатний виконати свій обов’язок з більшою старанністю. А найважливіше, якщо вони вміють пізнавати й споглядати Благо, тобто в них переважає раціональний початок і їх можна справедливо назвати мудрецями. Отже, досконала держава – це така держава, в першому стані якої переважає самовладання, у другому – мужність і сила, у третьому – мудрість.

Концепція справедливості полягає в тому, що кожен робить те, що йому належить робити; це стосується громадян у державі й частин душі. Справедливість у зовнішньому світі є лише тоді, коли вона є в душі. Тому в досконалій державі має бути досконала освіта й виховання, причому для кожного стану воно має свої особливості. Велике значення надає Платон вихованню стражів як активної частини населення, з якої виходять правителі. Виховання гідне правителів мало сполучати практичні навички з опануванням філософії. Мета виховання – через пізнання Блага дати приклад, який має наслідувати правитель в своєму прагненні втілювати Благо в своїй державі.

В фіналі IX книги “Держави” говориться, що “не так важливо, як має чи як може бути” в ідеальній державі, досить вже, якщо хтось один живе за законами цієї держави, тобто за законом Блага, Добра й Справедливості. Адже перш, ніж виникнути в реальності ззовні, тобто в історії, платонівська держава народжується всередині людини.

Дата добавления: 2015-05-08