Воєнні та політ. Передумови утв. Гетьманської держави. Держ. Концепція Б. Хмельницького

Державотворча діяльність І.Мазепи

І.Мазепа – укр. державний і політичний діяч, гетьман Лівобережної України, гетьман Війська Запорізького обох берегів Дніпра, князь Священної Римської імперії. Політика гетьмана Мазепи була продовженням політики Самойловича, але провадилася іншими темпами та подекуди іншими методами. Ця політика виразно сприяла зростові козацької старшини, зміцненню її економічної бази й соц.го становища й перетворенню її на зверхній стан Гетьманщини, а тим самим і на провідну верству в Козацько-Гетьманській державі. Політика українського уряду щодо козацтва за часів гетьманування Мазепи була цілком ясна і послідовна. Козацтво на той час являло собою дуже поважну силу і як заможна сільська верхівка і як головний військовий резерв держави. В руках козацтва були чимала площа землеволодіння, млини, інші промислові торговельні заклади, а головне - права та вольності здобуті Богданом Хмельницьким. Селянство в часи І.Мазепи становило більшу частину населення України. Закріпачення в часи Мазепи не відбувалося. Селяни не втратили юридичного права на землю. Не менш важливий був вклад гетьмана Мазепи в духовне життя. В часи Мазепи відбувається розвиток образотворчого мистецтва та архітектури. В добу Мазепи відроджується Київ, як духовний центр України.

Мазепа займав позицію відстоювання інтересів власної держави, саме тому цар як вогню боявся нац.-визвольного руху під його керівництвом. Місце Мазепи у цьому русі визначається його методами боротьби. Мазепа сподівався здобути для України волю за допомогою таємних переговорів і угод з європейськими монархами. Він розраховував підняти народ на боротьбу спираючись на власний авторитет правителя. Роль Мазепи полягає в тому, що усвідомлюючи загрозу політики Петра І Українській державі, сміливо підняв прапор нац.-визвольної боротьби за свободу.

У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648—1657) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки було чітко сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї:

— право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;

— незалежність і соборність Української держави;

— генетичний зв'язок козацької державності з Київською Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.

Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького, еволюція світогляду якого була надто складною — від ідеї козацького автономізму до створення суверенної незалежної держави

Українська держава доби Хмельниччини сформувалася на двох принципових засадах, які часто вступали між собою в протиріччя — демократії та авторитаризму. На початковій фазі національно-визвольних змагань переважають демократичні засади, про що свідчить існування таких суспільних явищ та норм:

— функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу мала уся «чернь», тобто все військо;

— виборність усіх посадових осіб від сотника до гетьмана;

— відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що давало змогу міщанам і селянам «покозачитися» і стати частиною привілейованої верстви — козацтва.

З часом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває рис класичної охлократії (домінування в політичному житті суспільства натовпу, юрби, всевладдя та свавілля мас), під впливом Б. Хмельницького та його однодумців набирають силу авторитарні начала. Безпосередніми виявами цього процесу були:

— поступове обмеження впливу «чорних» рад та витіснення їх старшинською радою;

— зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана;

— домінування командних методів управління в державному житті;

— встановлення спадкового гетьманату, тенденція до переростання гетьманської влади в монархічну.

Соціально-економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. Боротьба за соціальне визволення вже влітку 1648 р. тісно переплелася з національно-визвольною і фактично переросла в Селянську війну. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на землю.

Умови Зборівського (1649) та Білоцерківського (1651) договорів тимчасово загальмували розгортання прогресивних змін. Знову відновлюються феодальне землеволодіння і колишні форми експлуатації, що викликало нове загострення соціальних протиріч та черговий виток Селянської війни. Лише після перемоги в битві під Батогом (1652) на території Української держави були остаточно ліквідовані фільварково-панщинна система господарювання, велика земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти.

Дата добавления: 2015-05-08