Дати оцінку об’єднанню українських земель 1939 – 1940 рр. та політиці радянізації Західної України

У 1939 р. ставлення Німеччини до “українського питання” змінилося – вирішується воно на користь СРСР. 23 серпня 1939 р. Німеччина і СРСР підписали договір про ненапад терміном на 10 років (“пакт Молотова-Ріббентропа”) і таємний протокол про розподіл Польщі і входження західноукраїнських земель до складу СРСР (трохи не до кордонів 1913 р.). Протокол мав незаконний характер і після нападу Німеччини на Польщу (1 вересня 1939 р. почалася Друга світова війна, участь у ній взяли 72 держави, 110 млн. чол.) поставив СРСР у становище фактичного союзника чи навіть агресора, однак створив умови для об’єднання українських земель.

17 вересня 1939 р. радянські війська під командуванням С.Тимошенка перейшли польський кордон і почали наступ на західноукраїнські землі (і Західну Білорусь). Офіційно радянське керівництво пояснило цей крок необхідністю запобігти фашистській окупації західноукраїнських і західнобілоруських земель. За десять днів ці землі були зайняті Червоною армією, як і передбачалося радянсько-німецьким пактом (так розпочалася Друга світова і для українців). 28 вересня 1939 р. СРСР і Німеччина підписали договір про дружбу і кордони, який фактично ліквідував Польщу: польська частина Західної України увійшла до складу СРСР (за винятком Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя). Рішення Народних зборів Західної України від 26 жовтня 1939 р. про возз’єднання Західної України з УРСР було затверджене Верховними Радами СРСР (1 листопада) і УРСР (14 листопада).

Формування кордонів радянської України завершилось у 1940 р.: у червні Румунія заявила про передачу СРСР Бессарабії і Північної Буковини, їх возз’єднання з УРСР затвердила 2 серпня Верховна Рада СРСР. Унаслідок приєднання у 1939-1940 рр. нових територій населення України збільшилося на 8 809 тис. чол. і на середину 1941 р. становило 41 657 тис., а територія розширилась до 565 тис. км².

На приєднаних землях радянська влада розпочала здійснювати політичні, соціальні та економічні перетворення, які отримали назву «радянізації». Позитивне значення мали націоналізація фабрик та заводів (8 годин. робочий день), ліквідація осадництва, запровадження безкоштовної медицини, українізація і поліпшення системи освіти.

Невдоволення населення викликали політичні переслідування (заборона всіх політичних партій, крім комуністичної, розпуск культурно-просвітніх товариств, кооперативів, репресії політичних діячів – судовий процес над 59 членами ОУН у Львові у 1941 р.) і сталінські методи колективізації (до осені 1940 р. у колгоспи “вписалися” лише 2 % селян). Контроль над суспільством радянська влада посилювала завдяки репресіям: з осені 1939 р. до осені 1940 р. до Сибіру було репресовано за політичні погляди і депортовано без суду і слідства близько 10 % населення Західної України і Західної Білорусі. За даними на листопад 1940 р. з цих районів було вислано 312 тис. сімей або 1 млн. 173 тис. чол. (військові, цивільні, польські осадники, українські лісники, польські чиновники, поміщики, жандарми, громадські і політичні діячі, колишні члени КПЗУ, підприємці, купці, заможні селяни, сім’ї ворогів народу). Нова влада ліквідувала церковні заклади і наукові установи – вже восени 1939 р. припинили свою діяльність Богословська академія у Львові, Львівська, Перемишльська, Станіславська єпархіальні духовні семінарії, Богословське товариство (всі – греко-католицької церкви). Був знищений офіцерський складпольської армії: у квітні – травні 1940 р. у Катинському лісі під Смоленськом, а ще раніше – під Харковом і в інших місцях були розстріляні понад 15 тис. польських офіцерів.

Входження західноукраїнських земель до складу СРСР стало важливим кроком у розв’язанні “українського питання”. Уперше за багато століть більшість українських етнічних земель об’єдналося у складі однієї держави. Тому більшість населення вітала цю подію. Однак насадження тоталітарного режиму спричинило посилення антирадянських настроїв серед значної частини суспільства.

Дата добавления: 2015-05-08