Проаналізувати проблеми реформування економіки України у період незалежності

Перетворення у суспільстві і державі почалися при низькому рівні політичної і економічної культури мислення та складному становищі в економіці.

Стартові економічні показники України у 1990 р. були досить високими. Доля України у загальносоюзному виробництві складала: у виробництві вугілля – 23,5 %, чавуну – 40,8 %, сталі – 34,5 %, залізної руди – 44,5 %, цукру – 54,4 %, м’яса – 21,3 %, масла – 25,5 %, олії – 32,8 %. Однак вже перебудова показала об’єктивні труднощі реформування економіки України: більше 60 % її становила важка промисловість, оборонні галузі охоплювали 2/3 наукового потенціалу і 95 % продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування. Таке становище у н/г зумовило слабші стартові можливості України порівняно з іншими республіками. Недосконала організація державної влади ускладнила на перших порах державотворчий процес та реформування економіки.

Першочерговим завданням для творення національної економіки був перехід від командної до ринкової економіки. У силу обставин Україна виявилась втягнутою у ринкові відносини за російським зразком: у січні 1992 р. уряд Є.Гайдара за концепцією “шокової терапії” зняв державний контроль над ціноутворенням. Регулювати ціни, зростання інфляції, створення ринкових структур українські уряди не змогли. Стара система господарювання була підірвана, а нова ще не створена. 1992-1994 рр. стали для економіки України найбільш скрутними. Спад виробництва в Україні у 1994 р. досяг 27,7 %. Виробництво товарів народного споживання зменшилось на третину. Місцевий ринок заполонили неякісні імпортні товари.

Урядова політика мала на меті досягти фінансової стабілізації і вже після цього розпочинати реформи. Загальмувати інфляційні процеси уряд Ю.Звягільського зміг у липні 1994 р. (2,1 %, найменше за останні три роки) завдяки відстроченню бюджетних виплат. За шість місяців 1994 р. спад виробництва порівняно з відповідним періодом минулого року становив 36 %; у паливній промисловості – на 35,6 %; у чорній металургії – на 34,8 %; у легкій промисловості – на 50,7 %. Тіньовий сектор економіки України наприкінці 1994 р. становив 60 %.

Купівельна спроможність населення протягом 1991-1994 рр. фактично знизилася у 5 разів. Основна маса населення опинилася за межею бідності (у 1992 р. майже 64 %), зник “середній клас”, зросла кількість багатих (10 %). Особливо великих розмірів люмпенізація населення досягла у Донбасі (80 % працюючих займаються важкою фізичною працею). Розширення ринкових відносин не розв’язувало соціальні проблеми.

Метою урядової економічної політики з 1994 р. проголошувалось прискорене реформування як основний засіб виходу з економічної кризи. З 1995 р. у владних колах почалося корегування реформ, пошук власної української моделі ринкового трансформування економіки. Її основними напрямками у 1997 р. Президент України Л.Кучма визначив: прискорення приватизації, лібералізація податкової політики, інтенсифікація аграрного сектора, пріоритетність соціальної політики тощо.

З кінця 1994 р. в Україні розгорнулася приватизація підприємств, житлового фонду (квартир). Однак приватизація державної власності не супроводжувалася реорганізацією та модернізацією виробництва.

У 1996 р. була здійснена грошова реформа (купоно-карбованці були замінені на гривні). Це дещо зміцнило економіку України, але не зробило гривну стабільною. На фінансове становище держави негативно вплинула світова фінансова криза 1998 р.

У другій половині 90-х років спад в економіці дещо пригальмувався, відновлюються втрачені зв’язки з Росією та іншими державами СНД, стабілізуються ціни, розвивається мале підприємництво, ліквідується товарний дефіцит. Однак фінансове становище більшості підприємств залишалося дуже важким. У 1998 р. збитковим було кожне друге з них, близько 40 % усієї промислової продукції реалізувалося за бартером через гостру нестачу готівки.

Нові пріоритети економічного та соціального розвитку України на 2000 – 2004 рр. Президент визначив у лютому 2000 р. (у Посланні до ВР): визначення шляхів виведення економіки на траєкторію сталого розвитку, тісного поєднання політики структурних змін та економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою держави.

Із 2000 р. в Україні різко пішли вгору обсяги промислового виробництва практично в усіх галузях. За цими показниками Україна посіла провідне місце на пострадянському просторі.

Упродовж 2000 – 2003 рр. спостерігалися стабільні і високі темпи економічного зростання (середньорічні темпи – 7 %). Це були найвищі темпи в Європі.

Отже, позитивними тенденціями і процесами у національній економіці є формування фінансової, податкової, митної, банківської та інших систем. Деяких успіхів досягли процеси приватизації і створення корпоративного та приватного сектора в економіці. На поч. 2001 р. понад 70 % загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах.

Негативними тенденціями економічного розвитку протягом останнього десятиріччя стали: обвальний розрив економічних зв’язків з колишніми радянськими республіками і, особливо з Росією, непродумана податкова і митна політика (60 % економіки перебуває у тіні, процвітає корупція), безпідставні позики валютних коштів у МВФ і Всесвітнього банку, неконтрольовані державою риси “хижацького” капіталізму (масова спекуляція, надмірна роль посередницьких структур, вивезення за кордон сировини, беззаконні валютні перекази у офшорні зони), “службовий” характер бізнесу. У результаті об’єктивних і суб’єктивних упущень більшість галузей промисловості знаходяться у кризовомустані: харчова, цукрова, масложирова. Легкій промисловості загрожує повний крах. Скандальний характер має приватизація (наприклад, у 1995 р. замість запланованих 8 тис. великих і середніх підприємств на аукціон виставили всього 945; тепер усі великі об’єкти в основному приватизовано, а деякі – наприклад, „Криворіжсталь” – приватизовано вдруге). Криза у виробництві посилила нерівномірність соціально-економічного розвитку регіонів – Волинська, Закарпатська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька області відстають в індустріальному розвитку.

Реформи у сільському господарстві (розпочалися із Закону “Про селянське (фермерське) господарство” від 20 грудня 1991 р.) привели до руйнування старих виробничих відносин на селі. Однак нові відносини недосконалі: фермерські господарства не змогли перетворитися у міцного товаровиробника (мають у середньому по 26 га землі при необхідних 200), а колгоспи були реорганізовані згідно з законом 1999 р. Загалом на селі завершився перший етап земельної реформи – роздержавлення землі і передача її у власність юридичних осіб. Головним завданням другого етапу реформи, який триває нині, є формування реального власника на землю (Земельний кодекс 2001 р. передав у власність громадян земельні ділянки /паї, розміром ≈5 га/) і перетворення землі на товар. У 2011-2012 рр. активно обговорюється питання проведення земельної реформи, а саме – дозволу купівлі-продажу сільськогосподарської землі в Україні. У зв’язку з загальним економічним становищем у державі селянські господарства залишаються малорентабельними.

Відсутність чіткої програми радикальних економічних змін в уряді (лише за 10 років змінилося 10 урядових кабінетів), провали фінансово-кредитної політики, недоліки в управлінні економікою залишають соціально-економічне становище в Україні у надзвичайно незадовільному стані. Незважаючи на різні спроби реформування, економічну кризу в Україні подолати до кінця не вдалося.

Для соціально-економічного розвитку України характерні прорахунки у розробці економічної стратегії і тактики, відсутня глибока політика трансформаційного етапу. Разом з ідеєю комунізму був відкинутий важливий компонент соціальних досягнень.

Дата добавления: 2015-05-08