Перша медична допомога при пораненнях, переломах. 1 страница

Перша медична допомога. Елементи первинного огляду.

Перша медична допомога - це комплекс найпростіших медичних заходів, що виконуються на місці ураження, переважно у порядку само - і взаємодопомоги особовим складом аварійно-рятувальних формувань немедичного профілю, бригадами швидкої медичної допомоги, лікарсько-сестринськими бригадами і медичними бригадами постійної готовності першої черги, з використанням табельних і підручних засобів.

Основною метою першої медичної допомоги є рятування життя постраждалих, усунення дії уражаючих факторів, попередження чи зменшення тяжких ускладнень і якнайшвидша евакуація з осередку ураження.

Елементи первинного огляду -?

Усі рани, крім операційних, вважаються первісно інфікованими. Мікроби потрапляють до рани разом із предметом, яким заподіяно рану, а також із землею, шматками одягу, повітрям і при дотиках до рани руками. Найнебезпечнішими є мікроорганізми, що розвиваються у рані за умови відсутності повітря і спричиняють газову гангрену. Небезпечним ускладненням ран є зараження їх збудником стовбняка.

Профілактика зараження рани — найшвидше накладення на неї асептичної пов’язки, для запобігання доступу мікробів.

Найнебезпечнішим ускладненням ран є кровотечі, що безпосередньо загрожують життю постраждалих.

При наданні першої медичної допомоги здійснюють тимчасову зупинку зовнішньої кровотечі.

Тимчасово кровотечу можна спинити одним із таких способів: накласти кровоспинний джгут або тугу пов’язку; притиснути пальцем магістральну судину вище місця кровотечі, притиснути і максимально зігнути кінцівку.

Накладання тугої пов’язки — найпростіший спосіб зупинки незначної кровотечі. Для такої пов’язки використовують індивідуальний перев’язувальний пакет. Проте, пов’язку не слід накладати занадто туго. Якщо, після накладання пов’язки, кінцівка посиніє, то це означає, що пов’язка здавила вени, відтік крові до серця утруднений і вона застоюється. У такому випадку кровотеча може тільки посилитися. Збліднення кінцівки нижче місця накладання тугої пов’язки означає повне припинення кровообігу.

Притиснути артерію пальцями до кісток або поверхні суглобів, з метою зупинки кровотечі, можна за будь-яких обставин. Притискання проводиться не в рані, а вище — ближче до серця, перед накладанням джгута або пов’язки.

Щоб уміло й швидко зупинити кровотечу цим способом, потрібно добре знати місця притискання артерій. Знаходять артерію за пульсом, притискають її до найближчих кісток вище місця поранення, до припинення пульсу і зупинки кровотечі.

Коли поранено обличчя, слід притиснути такі судини: на лобі — вискову артерію спереду від вуха; якщо рана на підборідді або щоці — зовнішню щелепну артерію; при пораненні шиї або голови — сонну артерію збоку від гортані до хребта.

При кровотечах у ділянці плеча і плечового пояса, потрібно притиснути підключичну артерію до першого ребра в надключичній ямці або пахвову артерію — до плечової кістки в підпахвовій ямці.

При кровотечах із ран передпліччя, притискають плечову артерію з внутрішнього боку плеча до плечової кістки.

При кровотечах із ран стегна, гомілки і стопи притискають стегнову артерію.

Основні ознаки переломів кісток — біль, набряк, гематома, незвична рухливість у місцях перелому, порушення функцій кінцівки.

У тяжких випадках переломи супроводжуються шоком. Особливо часто розвивається шок при відкритих переломах з артеріальною кровотечею.

Щоб зменшити больові відчуття і запобігти виникненню травматичного шоку, постраждалому необхідно ввести знеболювальний засіб з аптечки індивідуальної (АІ-2).

Основне правило надання першої медичної допомоги при переломах кісток — здійснення в першу чергу тих заходів, від яких залежить збереження життя постраждалого, а саме: зупинка артеріальної кровотечі, попередження травматичного шоку, накладання стерильної пов’язки на рану, проведення іммобілізації кінцівки табельними чи підручними засобами.

Іммобілізація кінцівки — це забезпечення нерухомості кісток у місці перелому; вона зменшує біль, що дає змогу уникнути травматичного шоку. Проводячи іммобілізацію, необхідно щадити постраждалого. Нерухомість кісток у місці перелому досягається накладанням спеціальних шин або підручних засобів і фіксацією двох найближчих суглобів (вище і нижче місця перелому). Така іммобілізація називається транспортною.

37. Перша медична допомога при забитті, контузіях і синдромі тривалого здавлювання.

Забій- закрите пошкодження тканин і органів без істотного порушення їх структури. Найчастіше пошкоджуються поверхнево розташовані тканини (шкіра, підшкірна клітковина, м'язи і окістя). Особливо страждають при сильному ударі м'які тканини, придавлюємо в момент травми до кісток.
Перша допомога, якщо ви отримали забій
При забитті треба накласти щось холодне, через тканину. Йодна сітка на забите місце накладається тільки через 24 години. Застосовувати місцево-подразнювальні засоби безпосередньо після травми не можна, це викличе ще більший набряк пошкоджених тканин.

Контузія – ураження всього організму людини внаслідок раптової механічної дії на всю чи велику частину поверхні тіла ударна хвиля). Можливий струс мозку, можливі розриви легенів та інших органів, тріскають барабанні перетинки. Існує 3 ступені контузії: легкий, середній, важкий.
I ступінь – легка контузія: тремтять кінцівки, голова, нас тає заїкання, зниження слуху, людину похитує.
II ступінь – середньої важкості: неповний параліч кінцівок, часткова або повна глухота, порушення мови, відсутність реакції зіниць на світло.
III ступінь – важка контузія: втрата пам’яті, переривчасте, судорожне дихання, з носа і рота тече кров, можливі судоми.
Долікарська допомога – розстебнути тісний одяг, повернути потерпілого набік, обережно прочистити вуха і ніс від згустків крові, при кровотечі накласти марлеві пов’язки в порожнину вуха чи носа, не давати пити і не робити штучне дихання. Лежачого потерпілого відправити в медпункт.

Постраждалому з синдромом тривалого здавлення, після звільнення його від компресії, необхідно зробити туге бинтування кінцівки ” від центру до перифері”, провести транспортну іммобілізацію та ввести знеболювальний засіб.

До накладання джгута вище рівня здавлювання зараз відношення більш ніж стримане, тим більше, що відсутність контролю за ним у процесі евакуації може призвести до незворотних змін в тканинах і стане причиною ампутації. Дуже важливо, щоб постраждалий з синдромом тривалого здавлення був доправлений до лікувального закладу, а не відправлений до місця проживання або дислокації аварійно-рятувальних формувань.

38. Перша медична допомога при опіках і обмороженнях.

Опіки виникають під дією високих температур. Опіки від світлового випромінювання, полум’я, окропу і гарячої пари називаються термічними, а від дії на шкіру і слизові оболонки сильних кислот і лугів, що спричиняють не тільки місцеве ураження, а й загальне отруєння організму, — хімічними.

Тяжкими є опіки від напалму та інших запалю­вальних речовин. Напалм прилипає до одягу і, про­довжуючи горіти, уражає не лише шкіру, а й підшкірну клітковину та м’язи й утворює глибокі опіки.

Залежно від глибини ураження шкіри і тканин тіла, розрізняють чотири ступеня тяжкості опіків: легкий (І) — почервоніння шкіри; середньої тяжкості (II) — утворення пухирів; тяжкий (III) — змертвіння всієї товщини шкіри; надзвичайно тяжкий (IV) — обвуглювання тканин тіла.

При великих (понад 10—15% усієї поверхні тіла) опіках II—III ступенів, виникає тяжке загальне ураження організму — опікова хвороба, що нерідко ускладнюється опіковим шоком. Особливістю опікового шоку є його довготривалість (24—72 години). Опікова хвороба характеризується гострою інтоксикацією, порушенням у організмі водно-сольового обміну, що часто приз­водить до запалення легень, ураження печінки, нирок, гострих виразок шлунково-кишкового тракту.

При опіках, насамперед, потрібно погасити одяг, для чого на ураженого слід накинути пальто, ковдру тощо. Потім дати потерпілому випити теплої підсоленої води. Обпечену частину тіла звільняють від одягу, обрізаючи і залишаючи на місці ті його шматки, що прилипли до тіла. Не можна розрізати або роздушувати пухирі, торкатись обпаленої поверхні руками, змазувати її жиром, маззю чи іншими речовинами. На опікову поверхню накладається стерильна пов’язка.

При великих опіках, що займають значну поверхню тіла, ураженого слід загорнути в чисте простирадло, вжити всіх необхідних заходів для запобігання шоку і терміново транспортувати його до медичного закладу.

Відмороження — це пошкодження тканин організму внаслідок дії на них низьких температур. Відмороження можливі навіть за температури вище 0°С, особливо при періодичних відлигах. До відмороження призводить тривале перебування у мокрому і тісному взутті, у нерухомому стані на холоді і у снігу, під холодним дощем. Найчастіше уражаються кінцівки, насамперед нижні.

Залежно від глибини ураження тканин тіла, розрізняють чотири ступеня відмороження: легкий (І) — набряклість, синявість шкіри; середньої тяжкості (II) — болісність шкіри; тяжкий (III) — утворення пухирів (заживлення без наслідків); надзвичайно тяжкий (IV) — змертвіння м’яких тканин тіла і навіть кісток.

Надаючи першу медичну допомогу, постраждалого кладуть у ванну з теплою водою, а коли такої можливості немає, то захищають від холоду на місці: дають йому випити гарячий чай, каву, а мокрий одяг, мокре взуття за­мінюють сухим. Якщо ще не настали зміни у тканинах (пухирі на шкірі, змертвіння), то відморожені місця протирають спиртом чи одеколоном й обережно розтирають ватним тампоном або чистими сухими руками до почервоніння шкіри. Якщо ж зміни вже є, то пошкоджені місця протирають спиртом і накладають стерильну пов’язку. Не рекомендується при відмороженнях будь-якого ступеня розтирати ушкоджені місця шкіри снігом, бо це може погіршити стан постраждалого.

39. Перша медична допомога при електротравмі.

Ураження електрострумом виникають у побуті й на виробництві, найчастіше через порушення правил користування джерелами електроенергії; іноді трапляються ураження блискавкою. Проходження електричного струму викликає в організмі загальні й локальні зміни. Ураження відбувається тоді, коли людина виявляється увімкненою в електричне коло і струм проходить крізь неї в землю, а також під час дії індукційного струму. Тяжкість ураження залежить від сили струму, віку і стану здоров’я потерпілого. Мають також значення ступінь опірності тканин організму і навколишнє середовище. Так, електричний струм добре проходить крізь вологі тканини тіла і погано — крізь шкіру долонь і п’ят.

Постійний струм напругою до 40В не викликає смертельного ураження. При дії струму напругою 220—380В, помирають 20—30%, при 1000В — 50% постраждалих. Дія струму на­пругою 3000В і більше практично завжди призводить до смерті потерпілого. Змінний струм напругою 127 — 220 — 380В і частотою 50Гц не безпечніший, ніж постійний.

Суха шкіра має достатній опір і не ушкоджується струмом напругою 60В. При ураженні струмом напругою 220В, шкіра пошкоджується завжди. При напрузі понад 500В виникають «пробої» шкіри; тоді електричному струму чинять опір лише внутрішні органи.

При ураженні блискавкою, дуже небезпечним є пряме попадання в голову 80—90% потерпілих непритомніють. Порушення серцевої діяльності при ураженні блискавкою менш небезпечне, ніж при ураженні електричним струмом, у зв’язку з короткочасністю дії і високою напругою в зоні розряду. Зупинка дихання найчастіше виникає як вторинне явище, що спричиняється рефлекторною зупинкою серця, ушкодженням ребер і мозку після падіння потерпілого.

При наданні першої медичної допомоги слід, насамперед, дотримуючись правил безпеки, припинити дію електричного струму на постраждалого (вимкнути струм, відвести дріт). Усе це треба зробити дуже швидко, обережно, користуючись предметами, що не проводять струм (палицею, сухою мотузкою). Слід одягнути гумові рукавиці, гумові чоботи, якщо вони є. При зупинці дихання, про­водять штучну вентиляцію легень. У разі зупинки серця, роблять його закритий масаж; перед цим потрібно один-два рази вдарити кулаком у нижню частину грудної клітки.

40. Перша медична допомога при втопленні.

Утоплення – одна із форм механічної асфіксії, яка наступає частіше всього від попадання води у верхні дихальні шляхи, бронхи і легені. На терміни та характер смерті під водою впливають як зовнішні фактори (температура, солевий склад води та інше), так і стан організму (перевтома, гостре порушення мозгового кровообігу, алкогольне сп’яніння, травма та ін.).

Основа успіху надання допомоги при утопленні – це правильна й чітка організація водно-рятувальної служби з максимальним наближенням медичної допомоги до місця події. На домедичному етапі перша допомога повинна бути надана не пізніше ніж за 1-4 хв. з моменту утоплення, на медичному етапі - за 5 хв. з послідуючим транспортуванням постраждалого в реанімаційний центр. Якщо перша допомога надається в першу хвилину після утоплення, вдається повернути до життя 95% потерпілих, якщо після 6-ти хв. – тільки 6 %.

Реанімаційні заходи повинні розпочинатися негайно. Штучне дихання починають проводити прямо на воді, до того як потерпілий буде доставлений на берег або на борт рятувальної шлюпки. Штучне дихання проводиться методом “ з роту в ніс”, “ з роту в рот”.

Після підняття потерпілого з води треба видалити з легень воду, на що витрачають не більше 10-15 сек. (зробити 5-6 поштовхоподібних натискувань на його спину, перевернувши потерпілого на живіт на своє коліно, пригнувши до землі його голову та груди). Потім швидко звільнити від одежі верхню половину тулуба, швидко відкрити рот потерпілого з допомогою підручних засобів. Щоб утримати рот відкритим, між корінними зубами кладуть марлево-ватний валик, вузол носової хустини, пробку, та інше. Головне - проведення штучного дихання і відновлення серцевої діяльності. Співвідношення проведення закритого масажу серця до штучної вентиляції легень - 30:2.

Всі потерпілі підлягають стовідсотковій госпіталізації в лікувальний заклад, при транспортуванні потерпілого кладуть обличчям вниз з метою надання сприятливих умов для витікання води з легень. Потерпілого слід зігріти, вкутати одіялом чи іншими підручними засобами. Транспортують у лікувальні заклади в горизонтальному положенні, а при набряку легень – надати йому напівсидяче положення.

41. Перша медична допомога при отруєннях сильно діючими отруйними речовинами.

В розвитку гострого отруєння виділяють дві фази – токсикогенну та соматогенну. Перша відображає специфічну дію отрути на організм. Друга фаза наступає у віддалений час і характеризується формуванням основних симптомів (синдромів) отруєння.

Основні синдроми, що виникають при гострих отруєннях СДОР: порушення дихання, кровообігу, судоми, ураження печінки та нирок, синдром психічних порушень, порушення водно-електролітної та луго-кислотної рівноваги, порушення терморегуляції, алергічні реакції, кисневе голодування тканин.

Надання невідкладної медичної допомоги при отруєннях під час хімічних аварій базується на 4 основних принципах:

1. Запобігання подальшого надходження отрути в організм та прискореннявиведення її з органів та тканин - може бути здійснено такими прийомами, як надівання протигазу чи підручних засобів, змивання уражених ділянок шкіри водою з милом або застосування дегазуючих розчинів чи рецептур. При надходженні отрути в шлунок необхідно викликати штучне блювання, провести промивання шлунку, а в подальшому – спорожнення кішківника і проведення різноманітних видів діалізу.

2. Застосування протиотрут (антидотів ) – це найбільш радикальний захід, але забезпечує свою ефективність тільки на початковій стадії отруєння.

3. Патогенетична та симптоматична терапія - при гострих отруєннях включає в себе використання як методів посиндромного лікування, так і методів детоксикації організму.

4. Попередження ускладнень - передбачає використання антибіотиків широкого спектру дії, сульфаніламідних препаратів, введення розчинів глюкози, а також вітамінів групи В та аскорбінової кислоти тощо.

Надання конкретного виду медичної допомоги при аваріях на ХНО умовно можна розподілити на три фази:

Перша фаза (до 30 хв.) – після контакту з токсичною речовиною людина потребує виносу або вивозу із зони хімічного ураження, проведення часткової санітарної обробки, а також екстреного симптоматичного лікування, що направлено на усунення розладів життєво важливих функцій організму.

Друга фаза (до 2-4 год.) – включає проведення заходів медичного сортування та надання кваліфікованої або спеціалізованої медичної допомоги, в тому числі проведення антидотної терапії.

Третя фаза (до кількох тижнів) – включає проведення реабілітаційних заходів та визначення рівня працездатності серед уражених.

42. Захист населення при надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. Засоби колективного захисту, їх характеристика.

Колективні засоби захисту населення – це інженерні споруди або об’єкти, що створені для захисту населення. Укриття в захисних спорудах - один з основних способів захисту населення. Засоби колективного захисту забезпечують найбільш повний захист людей від дії вражаючих факторів. Ці захисні споруди поділяються на герметичні, протирадіаційні та найпростіші сховища.

Герметичні сховища створюються для захисту людей, розгортання захищених медичних стаціонарів та пунктів керування. Вони захищають від вражаючої дії ядерної зброї, звичайних засобів ураження, СДОР, БЗ.

За захисними властивостями сховища поділяються на класи з відповідними коефіцієнтами захисту. Окрім того сховища поділяються за можливістю їх створення, місткістю та місцем розташування.

В сховищах передбачаються системи забезпечення повітрям, електроенергією, опаленням, водопостачанням, вони мають каналізацію, зв’язок та систему оповіщення.

Існують сховища спеціального типу, що створюються для укриття (захисту) нетранспортабельних хворих. В них є приміщення для хворих, операційно-перев’язувальна, стерилізаційна, харчоблок. В таких сховищах передбачаються певні параметри мікроклімату та газового складу повітря. Забезпечується аварійний запас питної води.

Протирадіаційні укриття (ПРУ) – це захисні споруди, що забезпечують захист населення від вражаючої дії іонізуючого випромінювання та, частково, ударної хвилі.

Найпростіші укриття – це споруди, що забезпечують захист людей від світлового випромінювання, ударної хвилі, а також знижують вплив іонізуючого випромінювання. До них відносять щілини, траншеї, а також інші заглиблені споруди.

Нормами проектування передбачається будівництво сховищ та протирадіаційних укриттів місткістю не менше 150 чоловік. Сховища і ПРУ розміщують у підвальних приміщеннях будівель і споруд. Будівництво окремо розміщених захисних споруд допускається при неможливості обладнання вбудованих.

Для забезпечення швидкого заповнення сховищ їх розміщують у безпосередній близькості від місць зосередження людей на відстані 400-500 м.

Для ПРУ радіус збору може збільшуватись до 1000 м у прогнозуючих зонах слабих руйнувань, а за межами цих зон – до 3000 м.

Крім того, у якості сховищ можуть використовуватись шахти, гірські виробітки, метрополітени.

43. Захист населення при надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. Засоби індивідуального захисту, їх характеристика.

Засоби захисту органів дихання, їх призначення

За принципом захисту поділяються на: фільтруючі та ізолюючі протигази, респіратори і ватно-марлеві пов’язки.

Фільтруючі протигази призначені для захисту органів дихання, очей від дії парів, туману, газу, диму, крапельно-рідких СДОР, бактеріальних аерозолів і токсинів. Дія фільтруючих протигазів базується на принципі очищення забрудненого повітря у внутрішніх шарах фільтро - поглинаючої коробки (вугілля з каталізатором та протиаерозольний фільтр).

До складу фільтруючого протигазу входять: фільтро - поглинаюча коробка, з’єднувальна трубка та лицьова частина, а також сумка з протизапітними плівками та олівцем.

Для захисту від чадного газу (СО) використовується гопкалітовий патрон, в якому знаходяться осушувач та гопкаліт (суміш МnО2 та СuО). Чадний газ, проходячи через патрон, перетворюється у вуглекислий газ (СО2). Гопкалітовий патрон прилаштовується між лицевою частиною протигазу та фільтро - поглинаючою коробкою.

Ізолюючі протигази спеціальні засоби захисту органів дихання та очей від будь яких шкідливих домішок і повністю ізолюють органи дихання від зовнішнього повітря.

Вони використовуються при проведенні радіаційної розвідки, при малих концентраціях кисню (менше 18,0%), а також при роботах під водою на невеликих глибинах.

Ізолюючі протигази, за принципом дії, поділяються на дві групи: - з хімічно зв'язаним киснем та з киснем під тиском. До першої групи належать протигази типа ІП-46М, ІП-4, -5. Вони мають такі основні вузли: лицьова частина, регенеративний патрон, дихальний мішок, каркас та сумка. Регенеративний патрон використовується для отримання кисню, а також для поглинання вуглекислого газу та вологи.

До протигазів другої групи належать кисневі ізолюючі пристрої КІП-5, -7,-8., кисень в яких міститься в металевих балонах під тиском.

Дитячі протигази: для дітей від 1,5 до 7 років, протигаз фільтруючий дошкільний (ПДФ), від 7 до 17 років (ПДФ-Ш (шкільний). Будова та принцип дії дитячих протигазів аналогічний для дорослих.

Для захисту дітей віком до 1,5 року використовують камери захисні дитячі (.КЗД-4 або -6).

Респіратори використовують для захисту органів дихання від аерозолів (пилу) радіоактивних речовин.

Респіратор Р-2, “Пелюсток” має фільтруючу напівмаску багаторазового використання та можливість перебування у ній до 12 год.

Респіратор Р-2Д (дитячий) - це модифікація Р-2, має менші розміри, забезпечує безперервне перебування у ній протягом 4 год.

Найпростіші засоби захисту органів дихання захищають в певній мірі від радіоактивних речовин. Ці засоби можуть бути виготовлені самостійно і використані як респіратори. До них належать:

Протипилова тканева маска. (ПТМ-1). Має оглядові отвори з прозорою плівкою. Забруднене повітря очищається всією поверхнею маски.

Ватно-марлева пов’язка (ВМП) готується з марлі розміром 100x50 см. (2 шари марлі і 1 шар. вати)

При відсутності вищезазначених засобів можна використовувати підручні засоби (рушники, шарфи, хустки тощо).

Засоби захисту шкіри, їх призначення

Захищають відкриті ділянки шкіри та одяг від попадання на них крапельно-рідких РР.

За призначенням їх ділять на табельні та підручні. Табельні, за принципом дії, ділять на фільтруючі (повітропроникні) та ізолюючі (повітронепроникні).

До фільтруючих засобів відноситься комплект фільтруючого одягу (КФО), який захищає від РР, що перебувають в газоподібному стані. До його складу входить: бавовнянопаперовий комбінезон просочений хімічними речовинами, що адсорбують (затримують) або нейтралізують пари РР, а також натільна білизна і підшоломник.

Ізолюючі засоби захисту шкіри виготовлені з повітронепроникних матеріалів. Вони можуть бути герметичними і повністю захищати від крапельних та газоподібних РР та негерметичними, що захищають тільки від крапельно-рідких РР.

Загальновійськовий захисний комплект (ЗЗК) -, до його складу входить плащ, захисні панчохи та рукавиці, може використовуватись як накидка.

Легкий захисний костюм (Л-1), виготовлений з прогумованої тканини і складається з сорочки з балахоном, штанів, зшитих разом з панчохами, двупалих рукавиць та підшоломника.

Ці захисні засоби використовують при роботі в осередках радіоактивного забруднення, при проведенні радіаційної розвідки, а також для приготування та роботи з дезактиваційними, дегазаційними та дезінфекційними розчинами.

Перебування людей в ізолюючому одязі обмежене у часі і залежить від температури повітря.

До підручних засобів захисту шкіри належить звичайний, добре підігнаний одяг та взуття.

44. Лікувально-евакуаційне забезпечення населення за умов надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, мета, завдання.

Лікувально – евакуаційне забезпечення (ЛЕЗ) в системі Державної служби медицини катастроф – це система заходів з надання медичної допомоги постраждалим, їх евакуації та лікування. Воно є вирішальним заходом при ліквідації медико-санітарних наслідків надзвичайних ситуацій та важливою складовою частиною медичного забезпечення населення за умов надзвичайних ситуацій.

Основною метою ЛЕЗ є організація і проведення своєчасних і послідовних заходів щодо надання медичної допомоги постраждалим на етапах медичної евакуації з транспортуванням їх з осередку катастрофи у лікувальні заклади в залежності від характеру ураження, збереження їх життя та найшвидше відновлення працездатності.

Успішне здійснення лікувально - евакуаційних заходів досягається вирішенням наступних завдань:

- створенням угрупувань сил та засобів ДСМК відповідно до конкретної обстановки та завданням, що вирішуються, їх умілим та професійним використанням, а також максимально можливим приближенням до осередків найбільших санітарних втрат;

- розшуком, збором та вивозом (виносом) постраждалих, своєчасним наданням повноцінної першої медичної допомоги;

- своєчасною підготовкою етапів медичної евакуації, організацією їх чіткої роботи;

- проведенням медичного сортування постраждалих;

- наданням першої лікарської, кваліфікованої та спеціалізованої медичної допомоги постраждалим;

- проведенням медичної евакуації постраждалих;

- веденням медичної документації;

- активним впровадженням у практику ефективних методів діагностики та лікуванням постраждалих.

45. Постанова Кабінету Міністрів України від 26.10.2001 № 1432

"Положення про порядок проведення евакуації населення у разі загрози або виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру", основні положення.

46. Евакуаційні органи, їх функції та завдання.

Для планування, підготовки та проведення евакуації, приймання і розміщення працівників в ДСА України створюються евакуаційна комісія, збірні евакуаційні пункти, проміжні пункти евакуації та приймальні евакуаційні пункти (далі - евакуаційні органи).

евакуаційні органи - підрозділи управління процесом евакуації, які призначаються розпорядженням керівника відповідного органу виконавчої влади (об'єкта) для планування, підготовки, організації та проведення евакуації населення, а також для приймання і розміщення евакуйованого населення.

На евакуаційні органи ДСА України, покладається:планування і проведення евакуації працівників;

подання до відповідних транспортних органів розрахунків потреби у транспортних засобах для вивезення працівників і членів їх сімей до безпечних районів; контроль за плануванням, підготовкою і проведенням евакуаційних заходів підвідомчими об'єктами; визначення та підготовка безпечного району для розміщення евакуйованих працівників.

47. Планування евакуації населення за умов надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Планування евакуації проводиться для працівників, яке проживає у зонах можливого катастрофічного затоплення, небезпечного радіоактивного забруднення, хімічного зараження, районах виникнення стихійного лиха (масових лісових і торф'яних пожеж, землетрусів, зсувів, паводків, підтоплень та інших геофізичних і гідрометеорологічних явищ з тяжкими наслідками), великих аварій і катастроф (якщо виникає безпосередня загроза життю та заподіяння шкоди здоров'ю людей).

У плані евакуації, складовою частиною якого є карта (схема), зазначаються:

висновки з оцінки обстановки у разі виникнення надзвичайної ситуації; порядок оповіщення працівників про початок евакуації; кількість працівників, яке підлягає евакуації, за віковими категоріями; терміни проведення евакуації; склад евакуаційних органів і терміни приведення їх у готовність; кількість працівників, яке вивозиться різними видами транспортних засобів окремо і виводиться пішки;

маршрути евакуації; райони (пункти) розміщення евакуйованих працівників; заходи щодо організації приймання, розміщення, захисту та життєзабезпечення евакуйованих працівників у безпечному районі; порядок організації управління і зв'язку.

На карті (схемі) позначаються:

райони (пункти) розміщення евакуаційних органів, вихідні пункти та пункти посадки (висадки); схема оповіщення, організації зв'язку і управління; розміщення евакуйованих працівників по об'єктах у безпечному районі.

Дата добавления: 2015-05-08