Функції сучасної соціології 2 страница

В українській соціології набула популярності практика проведення моніторингових досліджень як систематичних та повномасштабних наукових розвідок. Моніторинг дозволяє простежити зміни в різних галузях життєдіяльності особистості, виявити динаміку процесу, явища, поведінки тощо.

Такими, в загальних рисах, є побудовані за різними ознаками класифікації видів соціологічних досліджень та їх стисла характеристика як найбільш загальновизнаних в українській соціологічній практиці сьогодення.

Підсумовуючи виклад другого питання розділу, зауважимо, що вибір того чи іншого виду соціологічного дослідження залежить як мінімум від таких обставин:

1. Соціального замовлення чи потреби конкретної установи або організації;

2. Мети, практичної і наукової доцільності дослідження;

3. Сутності і специфіки соціальної проблеми, яка обрана предметом розвідки.

У цілому будь-яке явище соціального життя можна вивчати на рівні пілотажного, описового чи аналітичного конкретно-соціологічного дослідження, яке має разовий чи панельний характер. Збір соціальної інформації можна здійснювати за допомогою різних методів та процедур, але головне завдання — отримати репрезентативну, достовірну та об'єктивну емпіричну інформацію.

Після етапу визначення виду соціологічного дослідження, оцінки можливостей конкретної дослідницької групи, особливостей глибини знань її членами методології і методики, техніки й організації збору, обробки, аналізу та інтерпретації результатів дослідження наступним етапом є складання плану польового етапу наукової розвідки.

Мета польового етапу - виявлення кількісних та якісних параметрів тих сторін і ознак предмета дослідження, які соціолог визначив як його істотні властивості.

1. Порівняльний аналіз понять “суспільство”, “держава”, “культура”, “нація”.

Суспільство є високоабстрактною категорією, витвореною на перетині соціальної філософії, соціології, історії та інших наук, надзвичайно складним соціальним феноменом, що зумовило різні тлумачення його.

Цей термін вживається і на позначення конкретного виду суспільства з його історичними, економічними, культурними особливостями (наприклад, українське суспільство).

До найхарактерніших сутнісних рис суспільства належать:

— спільність території проживання людей, що взаємодіють між собою;

— цілісність і сталість (єдине ціле);

— здатність підтримувати та відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв'язків;

— певний рівень розвитку культури, система норм і цінностей, покладених в основу соціальних зв'язків між людьми;

— автономність та самодостатність, самовідтворення, саморегулювання, саморозвиток.

Із соціологічної точки зору американський соціолог Едуард-Альберт Шілз (нар. у 1911 р.) суспільством вважав об'єднання, що відповідає таким критеріям:

— існування його як елемента більшої системи;

— ідентифікація з певною територією;

— наявність власної назви та історії;

— укладення шлюбів між представниками даного об'єднання (суспільства);

— поповнення за рахунок дітей, які визнані представниками цього суспільства;

— існування його у тривалішому часі, ніж середня тривалість життя окремого індивіда;

— єдність загальної системи цінностей (традицій, звичаїв, норм, законів, правил тощо).

Усе це дає змогу трактувати суспільство як соціальну систему,

Проблема типологізації суспільств передбачає, з одного боку, відокремлення понять «суспільство», «природа», «держава», «країна», з іншого — з'ясування співвідношення між ними. Людина і суспільство є частиною природи, але помилково було б ототожнювати їх з природою. Адже, коли йдеться про природу у широкому сенсі (природна єдність світу, всієї дійсності), то лінія „суспільство — природа” відображає те, що людина і суспільство виникли з природи. Суспільство при цьому перебуває у тісному зв'язку та взаємодії з природним середовищем і не може функціонувати, розвиватися поза ним, оскільки і природа, і суспільство підкоряються єдиним фундаментальним законам. Але розуміння природи у вузькому сенсі (частина реального світу, природно-географічне середовище) передбачає визнання того, що людина є не стільки біологічним, скільки соціальним творінням, а буття суспільства — це своєрідне соціальне буття, котре не можна зводити до тільки біологічного існування.

Розмежування цих понять дає змогу правильно зрозуміти двоєдину — природно-соціальну — основу людини та суспільства, не допустити як ігнорування природних засад у людині та суспільстві, так і заперечення вирішальної ролі соціального у цій єдності. На певних етапах розвитку соціології домінували різні точки зору, то абсолютно відриваючи людину, суспільство від їх природних основ, то абсолютизуючи місце і роль біологічного на противагу соціальному.

На думку представників сучасної американської соціології, у XX ст. сформувалася так звана «парадигма людської винятковості», сутність якої визначається екологічними залежностями та обмеженнями. Згідно з нею людина, істотно відрізняючись від тварин, здатна розпоряджатися собою і діяти як завгодно для досягнення мети. Соціокультурне середовище, соціальні та культурні чинники є головними для неї, що змушує інколи ігнорувати біофізичне середовище. Позаяк усі проблеми можна вирішити за допомогою науки, соціальний і технологічний прогрес ніщо не може обмежити.

Однак сучасний стан суспільства, людини і довкілля доводить наукову неспроможність абсолютного протиставлення суспільства і природи, ресурси якої не безмежні.

Розмежовуючи категорії «суспільство», «держава», «країна», слід виходити з того, що «країна» — поняття, яке є переважно географічною характеристикою частини нашої планети, а «держава» — категорія, що відображає політичний стан цієї частини. Співвідношення між даними категоріями визначає типологізацію суспільств.

Суспільство є високоабстрактною категорією, витвореною на перетині соціальної філософії, соціології, історії та ін. наук, надзвичайно складним соціальним феноменом, що зумовило різні тлумачення його.

Цей термін вживається і на позначення конкретного виду суспільства з його історичними, економічними, культурними особливостями.

До найхарактерніших сутнісних рис суспільства належать:

─ спільність території проживання людей, що взаємодіють між собою;

─ цілістність і сталість;

─ здатність підтримувати та відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв’язків;

─ певний рівень розвитку культури, система норм і цінностей, покладених в основу соціальних зв’язків між людьми;

─ автономність та самодостатність, самовідтворення, саморегулювання, саморозвиток.

Із соціологічної точки зору американський соціолог Едуард- Альберт Шілз суспільством вважав об’єднання, що відповідає таким категоріям;

─ існування його як елемента більшої системи;

─ ідентифікація з певною територією;

─ наявність власної назви та історії;

─ укладання шлюбів між представниками даного суспільства;

─ існування його у тривалішому часі, ніж середня тривалість життя окремого індивіда;

─ єдність загальної системи цінностей: традицій, звичаїв, норм, законів.

Усе це дає змогу трактувати суспільство як соціальну систему.

Терміном «культура» в соціології позначається життєвий уклад суспільства, під яким розуміються всі досягнення і звичаї народу, включаючи мову, звичаї, особливості одягу, створені людьми символи та об`єкти матеріальної культури.

Концепція культури перетворилася в 1980-1990-і рр.. в центральний організуючий момент багатьох соціологічних досліджень і побудов.

Основні елементи культури класифікуються наступним чином:

1. Матеріальні: а) прості - інструменти, посуд, меблі тощо, б) складні - комп`ютери, будівлі, заводи і т.д.;

2. нематеріальні: а) норми, б) інститути, в) цінності, г) переконання.

Функції культури в соціумі такі.

Перетворювальна функція. Людина перетворює природу виходячи з фізичної потреби в коштах існування (їжа, одяг, житло), а також під впливом соціальної потреби у життєвому просторі, тобто території, яка є полем його діяльності і культурної творчості. Змінюючи природу, пристосовуючи її до своїх потреб, людина в той же час перетворює себе.

Пізнавальна (гносеологічна) функція. В рамках культури здійснюється накопичення та поглиблення знань про властивості речей, явища зовнішнього світу і закони його розвитку. Без цих знань неможливо перетворення і освоєння природи людиною. Культура включає в себе не тільки наукове, а й художнє, релігійне, моральне пізнання. Вона дає цілісну картину пізнання і освоєння світу.

Сигніфікативна функція. У процесі освоєння природи людина встановлює зміст і значення явищ, які стали об`єктами культури, з метою визначення їх місця в контексті загального людського досвіду. Для будь-якої культури характерне прагнення до вироблення осмисленої, цілісної картини світу і пошук людиною орієнтирів у ньому. Все перераховане вище - сфера сигнификативной функції культури. Дану функцію культура реалізує за допомогою системи знаків, символів і образів, звуків, слів, жестів і т.д. Тим самим відбувається фіксація значення різних властивостей, сторін життя суспільства.

Функція історичної наступності, передачі соціального досвіду. Культура зберігає і передає соціальний досвід від одного покоління іншому, а також між країнами і народами. Таким чином, культура являє собою колективну форму людської пам`яті.

Комунікативна функція. Культура забезпечує духовне спілкування людей як на міжособистісному рівні, так і між поколіннями, представниками різних культурних спільнот.

Ціннісно-орієнтаційна функція. Будучи системою матеріальних і духовних цінностей, культура дає людині уявлення про зміст таких цінностей, як благо, істина, добро, краса, справедливість та ін

социализирующая функція. Завдяки культурі здійснюється соціалізація особистості. Засвоєння цінностей культури дає особистості необхідні для здійснення соціальної діяльності знання, вміння, навички, а також моральні принципи та ін

Культура формує особистість в процесі засвоєння соціального досвіду, необхідного для виконання призначених соціальних функцій.

Нація. Соціологія націй, національних відносин вивчає соціально-економічні, соціально-політичні, культурні, освітні процеси, питання асиміляції, консолідації та інтеграції націй і народностей.

Специфіка досліджень національних проблем в нашій країні полягала в тому, що ними займалися в основному вчені з союзних республік, і часто результати нагадували здравиці на честь старшого брата, дружби народів, інтернаціоналізму. На всі складні та суперечливі питання міжнаціональних відносин було накладено табу. Тепер за це доводиться платити розпадом багатонаціональної держави, міжнаціональними конфліктами.

Своєчасно не було помічено, що на тлі інтернаціоналізації економіки і політики паралельно йшов процес зростання національної самосвідомості, на чому спекулювали деякі політики. Так проросли сходи махрового націоналізму, виявилося прагнення забезпечити своєму народу привілеї за рахунок інших, які проживають на тій же території.

Треба мати на увазі, що у світі практично не залишилося етнічно чистих держав. Тому зростання національної самосвідомості, демократизація практично скрізь супроводжуються етнічними конфліктами (Канада, США, Югославія, Ірак, Бельгія, Іспанія, Індія, Північна Ірландія, багато африканських держави). Так що якщо говорити про міжнаціональні конфлікти в нашій країні між грузинами і осетинами, вірменами і азербайджанцями, молдаванами і гагаузами, росіянами і прибалтами, поляками і литовцями, то вони не становлять винятку, а розвиваються відповідно до світових тенденцій.

Для аналізу соціально-етнічних відносин слід уточнити деякі поняття. Перш за все варто позначити поняття рас - це групи людей зі спільними для них біологічними ознаками (колір шкіри, розріз очей, колір і текстура волосся). В етнографії виділяються чорна, жовта і біла, у західній соціології - кавказька раса.

В етнічному розвитку людство пройшло кілька ступенів: рід, плем`я, народність і, нарешті, нація. При всій спірність трактування поняття "нація" більшість соціологів сходиться на тому, що нація - "велика соціальна група людей, що склалася на певній території, що має загальний літературна мова, спільність історичного минулого, культури та деякі особливості психічного складу".

Важливо уточнити, що більшість націй склалося в умовах капіталізму. Прагнення буржуазії забезпечити можливість для свого вільного розвитку сприяло об`єднанню розрізнених феодальних утворень, вимагало державного єдності території, на якій проживало населення, яке говорить на одній мові. Слід також зазначити, що процес утворення націй продовжується і в даний час, але відбувається він в інших соціальних та політичних умовах, і його рушійними мотивами виступають інші фактори.

Етнічні групи - групи людей, що розрізняються за своїм культурної спадщини, мови, історії, духовної культури. Наприклад, євреї, цигани в Росії. У західній соціології (М. Хегтер) "етнічна група існує на базі почуттів, які пов`язують особистості в солідарну групу на основі певної культурної основи". Наприклад, іудаїзм для євреїв. Важливість вивчення соціально-етнічних відносин незаперечна.

1. Зміст вислову “соціологічна уява” в однойменній праці Ч.Мілса.

Концепція соціологічної уяви була запропонована американським соціологом Чарльзом Райтом Міллсом (1916-1962). У своїй книзі, яку він так і назвав — «Соціологічна уява», — він писав, що «дослідник, який має соціологічну уяву, вміє зв'язати розвиток нафтової промисловості і сучасної поезії, прибутки родини та світовий бюджет». Р. Міллс пропонував розвивати соціологічну уяву, виявляючи зв'язок та взаємний вплив людини і суспільства, біографії та історії, особистості та світу.

Соціологічна уява — це такі якості мислення, що допомагають побачити особисті проблеми як суспільні, розглядати індивідуальні події як прояви суспільного життя. У наведеній нижче цитаті бачимо, як Р. Міллс пояснює, навіщо потрібна соціологічна уява: «Коли суспільство стає індустріальним, селянин перетворюється в робітника, феодал сходить зі сцени і перетворюється на бізнесмена. Коли класи процвітають або приходять у занепад, людина або має роботу, або ні; коли рівень капіталовкладень збільшується або зменшується, людина або збільшує свій добробут, або банкрутує. Коли трапляються війни, страховий агент стає ракетником, а працівник магазину — оператором радару; дружина живе без чоловіка, а дитина росте без батька. Ні історію суспільства, ні окреме життя людини неможливо зрозуміти без розуміння і того, і іншого.

І все ж таки люди, як правило, не розглядають труднощі, які випали на їх долю, з позиції історичних змін. Добробут, яким вони насолоджуються, зазвичай не пов'язують з розквітом або занепадом суспільства, в якому вони живуть. Рідко усвідомлюючи заплутаний зв'язок між подіями власного життя і ходом світової історії, люди зазвичай не підозрюють, що цей зв'язок означає для їх майбутнього і для здійснення історії, частиною якої вони можуть бути. Вони не мають тієї якості розуму, завдяки якій можна зрозуміти взаємозв'язок між людьми та суспільством, біографією та історією, окремим «я» та світом. їм потрібна якість розуму, яка допоможе побачити, що відбувається в світі, і що, можливо, коїться в них самих. Саме цю якість можна назвати соціологічною уявою».

Соціологічна уява допомагає зрозуміти взаємозв'язок між людиною та суспільством, особистою біографією та ходом світової історії, виявити соціальні чинники, що впливають на життя окремого індивіда. Повсякденні турботи, що складають зміст життя окремого індивіда, проблеми, які усвідомлює та вирішує індивід, — це факти його індивідуальної біографії. Суспільні проблеми — це явища, що не контролюються індивідом, але впливають на його повсякденне життя; до них відносяться, наприклад, економічні кризи, зміни уряду, війни, реформи в освіті та ін. Саме соціологічна уява допомагає зрозуміти тісний зв'язок між ними. Завдяки соціологічній уяві можна побачити, що окремі явища — це прояви загальних процесів. На думку Р. Міллса, причина злиднів та інших соціальних проблем криється у суспільстві, а не в особистих помилках людей. Наприклад, коли у великому місті є один безробітний, то це його особиста проблема. Проте якщо в країні кожна десята працездатна людина — безробітна, відсутність роботи у людини вже не стільки особиста проблема, скільки проблема суспільства в цілому. Таким чином, соціологічний підхід дозволяє сказати стосовно індивідуальної біографії більше, ніж інколи міг би сказати про себе окремий індивід.

Отже, соціологічна уява насамперед дає можливість відсторонитись від буденності нашого повсякденного життя і подивитися на нього з іншої точки зору. Відомий американський соціолог Ентоні Гідденс пропонує за допомогою соціологічної уяви розглянути найпростіший акт повсякденної поведінки — вживання чашки кави. Він підкреслює, що з соціологічної точки зору про цей вчинок людини можна сказати дуже багато. По-перше, це не просто напій, що підтримує необхідний рівень рідини в організмі людини, він має символічне значення, як один із важливих соціальних ритуалів. Так, дві людини, які збираються випити чашку кави, скоріш за все більшою мірою захоплені зустріччю та можливістю поспілкуватися, ніж власне напоєм. По-друге, кава — це наркотик, що містить кофеїн, який стимулює роботу мозку. Однак шанувальники кави не сприймаються представниками західної культури як наркомани. Чому так — цікаве соціологічне питання. Чому кава, як і алкоголь, — легалізований, суспільно прийнятний наркотик, а наприклад, маріхуана — ні. Проте існують культури, які терпляче відносяться до вживання маріхуани, але забороняють вживати каву та алкоголь. По-третє, за чашкою кави ховаються складні соціальні та економічні відносини, що охоплюють увесь світ. Для виробництва, доставки і продажу кави необхідні певні економічні операції, які охоплюють велику кількість людей, віддалених від тих, хто вживає каву на тисячі кілометрів. А вивчення таких глобальних взаємодій, як ми вже підкреслювали, виступає важливим завданням соціології. Подібнй аналіз можна продовжувати далі, головне при цьому — зрозуміти, що соціологічний підхід неможливий без розвитку уяви.

1. Зміст вислову “мислити соціологічно” в однойменній праці З.Баумана.

Існує дві досить певних сенсу постсучасності: онтологічне тлумачення передбачає особливий тип соціальної реальності або суспільства; методологічне розуміння має на увазі особливий стиль соціального мислення, що відповідає поняття постмодерну. Прикладом першого може слугувати стаття Е. Гідденс "Постмодерн"; прикладом другого, з певними застереженнями, можна вказати З. Баумана книгу "Мислити соціологічно".

Постмодернізм позначає різні явища і процеси. Виникнувши в другій половині ХХ століття, він розвивався в мистецтві, архітектурі, а потім і в соціальних науках у вузькому сенсі слова. Подібно до того як модернізм є загальною платформою і завершенням для різних форм раціональності, так і постмодернізм є оформлення зусиль щодо виходу з пут раціоналізму.

Постмодерністське напрям в соціальному мисленні, і перш за все в соціології, представляє собою епістемологічної оформлення інтелектуальних зусиль зі створення типу мислення і методології пізнання суспільства на інших і більш широких, ніж раціоналістичні традиції, передумовах.

В соціології постмодернізм охоплює більшість напрямків і проблем, перетворюючи насамперед інституційно-структуралістських теорії. При поясненні подібних переходів використовують поняття культурної породжує моделі, зачатки і основи якої створені на рубежі XIX-ХХ століть, коли категорії соціального простору, часу та причинності придбали невластивий їм раніше тлумачення моделей і засобів конструювання соціальної реальності.

Наприклад, Н. Бердяєв, використовуючи ідеї К. Леонтьєва, Ф. Ніцше, З. Фройда, О. Шпенглера, вказує не тільки моменти боротьби культури з цивілізацією, але й передчуває інші, ніж раціоналістичні, конфігурації історії.

Разом з тим методологічний апарат постмодернізму не оформлений, використовувані ним мовні засоби запозичені з різних сфер пізнання і культури, а претензії, в залежності від авторів, можуть бути як скромними, частковими, так і радикально-парадигмальний.

Серед основних проблем постмодернізму обговорюються: кінець віри в панування загальної науково-раціоналістичної і єдиної теорії соціального прогресу; заміна емпіричних теорій істини постемпіріческімі; розширене увагу до явищ несвідомого в соціальних діях; зростання ролі вільно конструюються теорій і плюралізму концепцій. Крім того, постмодернізм взаємодіє з проблемами і теоріями постіндустріального і посткапіталістіческого суспільства, а також з прогностичними можливостями соціології. На зміну технологічного серця сучасності прийшла інформаційна природа постсучасної суспільства.

Основний теза постмодернізму можна визначити як затвердження нераціоналістіческіх підстав соціального консенсусу і прагнення обгрунтувати ідею, що суспільство не вичерпується раціоналістичними уявленнями, якими оперували творці теорій сучасного суспільства. Постмодернізм являє собою екстеріорізацію тій частині соціального досвіду, який не виражений засобами інститутів і структур сучасності; крім того, постмодернізм робить акцент на інших тенденції в соціальної еволюції, ніж це робив модернізм. Так, Ж. Ліотар підкреслює деструктивний характер постмодернізму, бо цей напрям цікавиться тим, що не включено в рамки консенсусу і таким чином є своєрідною ідеологією "розширюється соціальної всесвіту" і подоланням аутизму. Адже невідомо, розуміють реальність краще ті, хто знаходиться в рамках консенсусу чи поза ним.

Велике постмодернізм увагу приділяє соціальної комунікації, роблячи її центральній категорією цього типу мислення і підкреслюючи, що віртуальна реальність детермінує об'єктивну реальність.

Власне, З. Бауман ставить питання про значення соціології в постмодерністському світі: вона повинна перетворитися з об'єктивістській, правда вже порушеною неомарксистської ідеями, в мистецтво інтерпретації дійсності. Таким чином, висувається принцип "обертання" відомого марксистського тези в умовах партикуляризація сучасної культури і суспільства. Задача соціології полягає в проникненні в чужий досвід життя і відшуканні його сенсу, таким чином посилюються герменевтична тенденції в соціологічному мисленні, підкреслюється авторське присутність в соціальному мисленні.

1. Загальна характеристика протосоціологічних підходів.

Вік соціології звичайно відлічують приблизно від середини XIX ст. з поширенням праць Огюста Конта та Герберта Спенсера, в яких було зроблено перші спроби систематизованого викладу цілісного розуміння суспільства. Звичайно, це не означає, що до появи цих праць людство залишалося байдужим до проблем свого суспільного буття і не робило спроб якось осмислити їх. Такі спроби знаходимо вже в первісних культурах у формах міфологічних та релігійних уявлень (тотемізм тощо). Стародавні цивілізації Китаю, Індії, Єгипту, Греції та Риму залишили численні письмові пам'ятки досить розвинених філософських концепцій, де світорозуміння не обмежувалося лише природним середовищем, а й поширювалося на сферу соціальних взаємин людей. Це, наприклад, етико-політичне вчення Конфуція, староіндійські Веди та Упанішади, теорія ідеальної держави Платона, протосоціологічні та етичні погляди Арістотеля, Епікура, Лукреція Кара та ін.

У мислителів стародавнього світу (особливо починаючи з Арістотеля) спостерігаємо початки диференціації знань і поступове виокремлення (відгалуження) конкретних наук з філософії. Численні спостереження за подіями суспільного життя та людською поведінкою згодом конституюються в історичні, економічні, політичні, правничі та інші суспільствознавчі дисципліни. У межах власне філософії залишається теоретичне осмислення природного та суспільного буття людини, її пізнавальних можливостей. З ускладненням філософських систем виокремлюється така галузь їх, предметом вивчення якої стає природа суспільства, або суспільна природа людини. Саме в цій галузі (її називають соціальною філософією) сформувався той фонд ідей і проблем, що його згодом успадкувала соціологія, і тому його можна розглядати як власне протосоціологію.

Стародавній світ ще не звав (принаймні не використовував) абстракції такого високого рівня, як суспільство: вона з'явилася лише у XVIII ст., і виникненню її передувала велика робота над узагальненням та систематизацією Історичного досвіду багатьох поколінь і народів. Проте елементи змісту цього ключового поняття соціології присутні вже в Арістотеля та його наступників. Спостерігаючи такі форми людського співжиття, як сім'я, рід, плем'я, громада, поліс (місто-держава), вони, природно, ототожнювали між собою дві останні, розглядаючи їх як продовження і розвиток трьох перших, тобто кровної спорідненості. Суспільність людей, сумісність їхнього існування вважалися самоочевидним фактом і пояснювались як природні (притаманні від народження) властивості.

Вищою формою суспільного життя, за Арістотелем, є поліс, оскільки в ньому права й обов'язки громадян юридично внормовані й підпорядковані спільному інтересу. Звідси і його відоме визначення людини як "істоти політичної", тобто такої, яка не може існувати поза полісом, отже, не суспільним способом. Віддаючи таким чином перевагу офіційним, громадянським взаєминам, Арістотель разом з тим приділяє пильну увагу різним формам спілкування неофіційного характеру (родинного, товариського тощо). У свою чергу, в кожному із зазначених різновидів соціального зв'язку Арістотель схильний вбачати особливий прояв єдиної суттєвої властивості — "дружності" як першооснови будь-якої форми суспільних взаємовідносин.

Іншою природженою властивістю людей філософ вважав соціальну нерівність. Він запропонував класифікацію громадян поліса за ознакою майнового стану: клас "надто заможних", клас "вкрай нужденних" та проміжний, або "серединний", клас. Віддаючи свою симпатію останньому, він вбачав у його кількісному переважанні гарантію суспільної рівноваги і злагоди. Цю непересічну для свого часу думку про середній клас як стабілізуючий соціальний фактор можна розглядати як певний підхід до системного бачення суспільного організму. Дивно, що повернення до цієї плідної ідеї відбулося лише в новітні часи. До інших цікавих протосоціоло-гічних знахідок великого мислителя античності слід зарахувати також поняття способу життя, дозвілля, субординації цінностей та деякі інші, що обґрунтував у своїх творах.

Стародавні цивілізації залишили нам чималий інтелектуальний скарб умоглядних розвідок, геніальних прозрінь і передбачень, які належним чином не оцінені й досі. Наступним поколінням дослідників античності, без сумніву, доведеться ще не раз дивувати своїх сучасників новими зразками надзвичайного духовного злету людей тієї пори.

Гуманістичний потенціал античної культури, успадкований та освоєний мислителями епохи Відродження, набув свого подальшого розвитку в працях філософів та природодослідників XVII—XVIII ст. То була переломна доба в історії західноєвропейських країн: змінювався не лише суспільний лад, а й свідомість людей. Природничо-наукова революція та філософія Просвітництва позбавили релігійний світогляд колишньої монополії. Не порвавши остаточно з ідеєю божественного походження людини, соціальна філософія тієї пори намагалася віднайти раціоналістичне тлумачення людської соціальності, а також натуралістично пояснити суспільні явища. Показовими щодо цього були концепції походження суспільства англійських філософів ХУП ст, Томаса Вудро Гоббса та Джона Локка.

Традиційно ототожнюючи суспільство з державою, вони, на відміну від античних мислителів, виводили суспільність людини не з її природної доброзичливості й схильності до спілкування із собі подібними, а навпаки, з її нібито природженої асоціальності. Первісні властивості людини, або її "природний стан", за Т.В. Гоббсом, це — почуття абсолютної свободи і вседозволеності, егоїзм, ворожість й агресивність. Звідси — "війна всіх проти всіх", а норма поведінки — "людина людині — вовк". Щоб запобігти взаємному винищенню, люди змушені були вдатися до своєрідного суспільного договору, тобто відмовитися від частки свободи і своїх прав на користь держави як виразника загального інтересу і суспільного блага. До речі, в договірні відносини, на думку Гоббса, люди вступають не з державою (сюзереном), а лише між собою, відводячи останній роль зовнішнього гаранта дотримання договору. Таким чином, суспільне буття, підпорядкованість державній владі Гоббс розглядає як вторинні, похідні від суворої необхідності вгамовувати свою первісну (тваринну) сутність.

Дещо пом'якшену версію концепції "природного стану" і "суспільного договору" запропонував згодом Дж. Локк — основоположник соціально-політичної доктрини лібералізму, автор концепції конституційної парламентської монархії, яка, зокрема, передбачала поділ влади на законодавчу, виконавчу та "федеральну". За Локком, вільні Й рівні в природному стані люди, вступаючи в договірні відносини, передають урядові лише частку своїх природних прав, а решту зберігають за собою. До таких невід'ємних прав кожної людини належить насамперед право на життя та засоби життєзабезпечення: працю і власність. Останню він розглядає як першорядну умову переходу від природного стану до суспільного. Державна влада повинна підпорядковуватися закону. Народ в особі парламенту та органів місцевого самоврядування залишається сувереном. У разі невиконання владою своїх договірних обов'язків (особливо щодо недоторканності власності як гарантії індивідуальної свободи) народ має право позбавити її довіри і розірвати з нею "договір".

Дата добавления: 2015-05-08