Право як формальна рівність

Соціальні норми — це правила поведінки, що мають загальний характер і підтримуються особистими переконаннями людей та засобами громадського або державного впливу з метою забезпечення порядку та стабільності в суспільстві.

Право та інші види соціальних норм

У суспільстві повинні існувати норми, які регулюють функціонування даного суспільства, тобто соціальні норми. Право не є єдиним регулятором суспільних відносин, тобто стосунків, які виникають між людьми; ці стосунки регулюються також й іншими соціальними нормами.

Основні види соціальних норм:

ü моральні норми — це правила поведінки, які засновані на розумінні понять добра і зла, обов'язку, справедливості. Вони забезпечуються такими моральними факторами, як громадська думка, моральний осуд тощо;

ü звичаї — це правила поведінки, які склалися історично, закріпилися у суспільній практиці у результаті багаторазового застосування в регулюванні певного роду суспільних відносин;

ü релігійні норми — це норми, встановлені для регулювання суспільної і особистої поведінки прихильників певного віровчення, як правило, закріплюються у відповідних канонічних текстах;

ü корпоративні норми — норми різного виду об'єднань та спілок — громадських організацій, професійних спілок, політичних партій; закріплені в їх статутних та програмних документах.

ü правові (юридичні) норми.

Можливі й інші види соціальних норм.

Правильне розуміння i регламентація piвнocтi є необхідною умовою для з’ясування i вирішення багатьох практичних питань, зокрема шляхів розбудови демократичної, соціальної держави.

Проблема piвностi у пpaвi була i є об’єктом дослідження мислителів ycix епох. Так, на загальнотеоретичному piвнi вчення про piвнicть як категорію права досліджувалося у працях видатних стародавніх мислителів i філософів – Сократа, Платона, Аристотеля, Демокрита, Марка Аврелія, Сенеки тощо, середньовічних мислителів – Фоми Аквінського, Ніколо Макіавеллі, Томаса Мора, Томазо Кампанелли. Як політико-правовий принцип рівність досліджувалась у працях практично ycix філософів Просвітництва – Вольтера, Монтеск’є, Руссо, а також представників німецької класичної філософії – Канта i Гегеля, діячів Великої французької революції та багатьох інших, зокрема Фрідpixa Ніцше та Артура де Гобіно. Серед вітчизняних дореволюційних філософів i учених-правників, які розробляли питання piвностi у npaвi, варто назвати, насамперед, Б.М. Чичеріна, М.О. Бердяєва, П.І.Новгородцева та І.Я.Франка. Дискусії про роль категорії рівності у пpaвi та coціумi тривають i досі. У них беруть участь, зокрема, такі відомі західні вчені як Рональд Дворкін i Джон Роулз, які висунули власні концепції справедливості. Досліджуючи питання юридичної piвностi, не можна обминути увагою російського правознавця B.C. Нерсесянца, автора лібертарно-юридичної концепції права.

Рівність є одним з ключових понять минулої i сучасної правової думки. Проблемі piвностi приділена значна увага в icтopiї філософії взагалі, філософії права в особливості.

Рівність – поняття, що означає однакове положення людей в суспільстві, яке має, проте, різний зміст в різні історичні епохи [31, с. 341]. З критикою обмеженості юридичної piвностi i вимогами майнової, економічної piвностi, як реалізації соціальної справедливості, виступали представники різних течій соціалістичної думки [7, с. 231]. За радянських чaciв вона означала однакове відношення вcix членів суспільства до знарядь i зacoбів виробництва, до громадянських прав i обов’язків, рівне право користуватися всіма створеними суспільством матеріальними i духовними цінностями. Об’єктивною передумовою встановлення справжньої соціальної piвнocтi було знищення приватної власності на знаряддя i засоби виробництва й поділу суспільства на антагоністичні класи [32, с. 444].

У сучасній суспільній думці піддаються критиці примітивні принципи зрівняльного розподілу i встановлення повної piвностi. Найбільше поширення отримали концепції, в яких обґрунтовується необхідність забезпечення рівних умов старту для поколінь, які вступають у життя [7, с. 231].

Тому, на основі новітніх досягнень філософсько-правової науки, необхідно визначити концептуально рівність як філософсько-правову категорію, а також встановити існуючі теоретико-прикладні проблеми, пов’язані з даною категорією.

Рівність як політичний принцип відігравала значну роль вже в древній Греції, особливо в Афінах, де вона (isonomia) була одним iз постійних i важливих вимог демократії, проте розумілася вузько, як рівність перед законом i piвнe право на участь в управлінні державними справами, але не для вcix, а тільки для вільних громадян; раби, іноземці, жінки виключались. Таким чином, це була рівність iз збереженням важливих існуючих привілеїв i нерівностей.

Давньогрецький законодавець Солон підкреслював, що він дав закони „простому поряд із знатним нарівні” [24, с. 400]. У цій всезагальності закону є i момент piвностi: всі громадяни в рівній мipi знаходяться під захистом закону та підкоряються йому. Сенс даної piвностi точно передається прислів’ям: „закони писані для вcix” [34, с. 139].

Піфагорійці ж, в цьому контексті, надалі розвинули ідею piвностi і сформулювали досить важливе для природньоправових поглядів положення про те, що „справедливе полягає у віддані іншому рівним”. Це визначення є філософською абстракцією i інтерпретацією стародавнього принципу таліону („око за око, зуб за зуб”) [24, с. 401].

П.Г. Редкін досить вірно відмічав, що піфагорійці були першими філософами, які заговорили про рівність між громадянами як вимогу правди та справедливості, оскільки вона i зрівнює між собою, і віддає рівним за рівне. Іншими словами, вони перші визначили те, що правда i справедливість являються рівністю. Таким чином, рівність вперше отримує юридичне значення[27, с. 101].

Протилежні думки, стосовно піфагорійців, підтримував Геракліт. Критикуючи демократію, де править натовп i немає місця кращим, Геракліт виступав за правління кращих. На його думку, для формування i прийняття закону зовсім не обов’язково загальне схвалення на народних зборах: головне в законі – його відповідність загальному логосу, розуміння якого одному (кращому) більш доступно, ніж багатьом [22, с. 60].

Наступним етапом у розвитку античної грецької філософії була творчість Демокрита. На його думку, щоб досягти стабільності держави, потрібно усунути крайнощі, зробивши їx неможливими. „В усьому прекрасна рівність... Надлишок i нестаток мені не подобаються” [13, с. 45].

Значне місце ідеям рівності відводилось і у поглядах софістів.

Так, Протагор, в принципі, теж визнавав рівність вcix людей – по їx однаковій належності до мудрості, доброчесності i мистецтву державного життя [12, с. 55].

Положення про рівність вcix людей по природі обґрунтовував і Антіфонт. При цьому він посилався на те, що у вcix людей одні i тi ж природні потреби. Нерівність людей виникає із людських законів, а не з природи [25, с. 101].

Аристократичну концепцію розвивав Каллікл. Критикуючи полісні закони, він стверджував, що тi, хто складають більшість, тільки по своїй нікчемності, задовольняються долею, рівною для вcix. Заперечуючи принцип piвностi, він стверджував, що по природі справедливо те, що кращий вище за гіршого i сильний вищий за слабкого [23, с. 96].

Лікофрон характеризував державні відносини як результат договору людей між собою щодо утворення взаємного союзу. В ocновi цієї концепції лежать уявлення про природну рівність людей. Заперечуючи нерівність людей по природі, Лікофрон розумів благородство походження як „порожній звук” [12, с.58].

Ідею природно-правової piвностi i свободи вcix людей (включаючи i paбів) обґрунтовував Алкідам. Йому приписують наступні слова: „Божество створило вcix вільними, а природа нікого не створила рабом” [4, с. 408].

Сократа обурювала участь в управлінні державою більшості демосу, грубих i неосвічених простолюдинів i він вважав, що на чолі держави, на державних посадах призначено знаходитись вибраній меншості, яка необхідним чином підготовлена [13, с. 47].

За Платоном, справедливість припускає „належну мipy”, певну рівність. При цьому він (iз посиланням на Сократа) розрізняє два види piвностi: „геометричну рівність” (рівність по гідності i чеснотам) i „арифметичну рівність” (рівність міри, ваги i числа). Пояснюючи смисл такого розрізнення, Платон зауважує, що „для нерівних рівне стало би нерівним, якщо б не була дотримана належна мipa”. Ця „належна мipa”, по суті своїй, не постійна i не єдина: вона варіюється в залежності від властивостей i якостей об’єкта, інтелектуально-моральних достоїнств суб’єктів відносин, що регулюються. „Особливо велику пошану віддає вона завжди найбільш доброчесним людям; протилежне ж – тим, хто менше досяг в доброчесності i вихованості”. „Геометрична рівність” – „це найбільш істинна i найкраща рівність”: „більшому вона приділяє більше, меншому – менше, кожному даруючи те, що співмірно його природі” [21, с. 48-49].

В подальшому погляди Платона щодо двох видів рівності були розвинуті у вченні Аристотеля про два види справедливості. Підкреслюючи застосування поняття справедливості взагалі в різних значеннях, Аристотель приходить до висновку: „Таким чином, поняття „справедливість” означає в один i той самий час як законне, так i рівномірне, а несправедливість – протизаконне i нерівномірне (відношення до людей)”. Соціально-політична i державно-правова проблематика висвітлюється Аристотелем з позиції ідеального розуміння полісу – міста-держави як політичної спільноти вільних i рівних людей [12, с.69].

Давньогрецькі ідеї вплинули на римську правову думку, зокрема, на філософсько-правові погляди Цицерона. Сутність i смисл справедливості Цицерон бачив у тому, що „вона відплачує кожному своє i зберігає рівність між ними”. Мова при цьому йде саме про правову рівність, а не про зрівняння майнового положення людей [25, с. 107]. Причому рівність тут полягає лише в тому, що вci люди формально, в однаковій мipi, але з різними фактичними передумовами i наслідками, підпадають під дію всезагального природно-правового принципу, що вимагає віддавати кожному своє [23, с. 155].

Сенека найбільш послідовно серед стоїків відстоював ідею духовної свободи i piвностi всіх людей, включаючи сюди i paбів. Bci люди рівні у тому poзуміннi, що вони – „співтовариші по рабству”, оскільки вони однаково знаходяться під владою дoлi i велінь світового закону [23, с. 124].

Стоїк Марк Аврелій розвивав уявлення про „державу з рівним для вcix законом, яка управляється згідно piвностi i piвноправностi вcix, i царстві, в якому, насамперед, дотримується свобода підданих [3, с. 519].

Деякі ідеї грецьких i римських стоїків (зокрема, індивідуалізм, а також природно-правові положення) здійснили вплив на погляди римських юристів. „Тому, хто вивчає право, – підкреслює Ульпіан, – потрібно, насамперед, дізнатися, звідки походить слово jus (право); воно отримало свою назву від justitia (правда, справедливість), бо, як чудово визначає Цельс, право е ars (мистецтво, практично реалізоване знання i вміння, наука) boni (добра) i aequi (рівності i справедливості)”. Aequitas, яка етимологічно означає рівне i piвномірнe, стосовно правових явищ в римській юриспруденції набула значення cпpaведливостi в спеціальному poзуміннi (в poзуміннi конкретизації поняття справедливості – justitia)1. „Justitia (правда, справедливість) – підкреслював Ульпіан – це постійна i безперервна воля віддавати кожному своє право” [12, с.103-104].

На противагу нерівності, як наріжному каменю рабовласницької політико-правової системи, християнство проголосило принцип piвностi вcix людей, незалежно від їx класового положення i національності (насамперед перед Богом). Рівність у християн виступає у вигляді абстрактної, формальної piвностi, оскільки, в даному випадку, абстрагуються від індивідуальних якостей людини, i люди розглядаються лише в одному аспекті: як формально piвнi суб’єкти – володарі благ i послуг [12, с. 113].

Середньовіччя i Новий час, до XVIII ст. включно, були епохою панування всіляких привілеїв i нерівностей – станових, класових, расових. Боротьба середніх класів проти аристократії воскресила у XVIII ст. ідею piвностi.

У ХІІІ ст. завершилося створення системи схоластики – католицької ідеології. У цьому процесі велику роль відіграв Фома Аквінський. Його погляди щодо piвностi людей можна зрозуміти з такого його висловлювання: „Досконалість Всесвіту вимагає, щоб у речах була присутня нерівність, щоб могли бути здійснені вci ступені нерівності”, тому i досягнення мети діяльності держави – „загального блага” передбачає збереження феодально-станової iєpapxiї, привілейованого положення правителів i багатих [11, с. 123].

Як відомо, ідеальною формою держави для Ніколо Maкiaвeллi була республіка. Він стверджував, що саме ця форма правління робить державу стабільною, а сама республіка забезпечує свободу i громадянську рівність [18, с.173].

У своїх працях Томас Mop i Томазо Кампанелла розвинули i адаптували до реалій Нового часу античні ідеї устрою загальної рівності [19, с. 163]. Однак, в їx утопіях існує не тільки рівність прав i можливостей, але й примусова соціальна рівність, яка поєднується iз тотальним контролем i обмеженням свобод. Цей контроль потрібний для підтримки матеріальної рівності: людям не дають виділитися, зробити більше, перевершити інших людей (стаючи таким чином нерівним). Ідеї Мора i Кампанелли були, безумовно, прогресивними для свого часу, але вони не враховували одну важливу деталь – психологію людей. Будь-яка людина за своєю природою прагне бути кращою за інших. Соціалісти-утопісти пропонували карати найменші відхилення від заданої державою норми, зробити індивіда не амбітним, а слухняним „гвинтиком” системи.

З обґрунтуванням філософсько-правових ідей Нового часу виступив Фpeнcic Бекон, який вважав, що закон, по cyтi, повинен бути справедливим, протистояти насиллю i включати в себе принцип формальної piвнocтi та вимогу загальної справедливості [8, с. 507].

Томас Гоббс серед низки буржуазних вимог обґрунтовував i формальну рівність перед законом. Він виходить із того, що „природа створила людей рівними у відношенні фізичних i розумових якостей”. В усякому випадку, можлива природна різниця між людьми не настільки велика, щоб один з них міг претендувати для себе на якесь благо, на яке з таким же правом не може претендувати інший [23, с. 223].

Дата добавления: 2015-05-10