Розділ II 1 страница

90

89

88

87

86

83

82

80

76

74_

73

_67

66

63

62_

60

46

44

43

40

38

37

36

34

32

і державних гарантій у сфері праці, які мають бути дотримані будь-яким роботодавцем і не можуть бути знижені; у законі має бути закріплений обов'язок роботодавця своїми внесками брати участь у соціальному страхуванні працівника на випадок його непрацездатності, безробіття, трудового каліцтва, професійного захворювання, старості тощо; роботодавець повинен виділяти частину прибутку від одержаних доходів і направляти їх на соці­альний розвиток працівників — на охорону праці, поліпшення соціальних умов праці, забезпечення соціально-побутових умов, заходів з охорони здоров'я. Нарешті соціальність також озна­чає, що юридичними засобами має бути встановлено умови щодо досягнення соціальної злагоди між двома найбільш значними групами в суспільстві — найманими працівниками і роботодав­цями, від діяльності яких залежить обсяг матеріальних джерел у державі, а відтак — забезпечення з загальних податків інших ланок соціальної сфери: освіти, охорони здоров'я, соціальної до­помоги непрацездатним тощо.

Визначальними у забезпеченні права на працю є свобода праці й заборона примусової праці. Принцип свободи праці закріпле­но у конституціях держав, які проголосили себе соціальними. Зокрема, в Конституції Російської Федерації проголошено, що праця є вільною, гарантується право кожного вільно обирати рід діяльності і професії, забороняється примусова праця.

Конституція України у статті 43 проголосила: "Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на жит­тя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджуєть­ся". Як бачимо, Конституція України визначила зміст права на працю відповідно до міжнародних стандартів, свобода праці те­пер є одним з основних принципів трудового права України.

Заслуговує на особливу увагу те, що Конституція України вста­новила право людини на працю саме як право людини, а не як її обов'язок. Таким чином, небажання працездатної особи працю­вати тепер не є підставою для притягнення її до юридичної відпо­відальності, як це було за радянської доби.

Доречно навести з цього приводу конституційні норми зарубіж­них держав. Не всі вони врегульовують таким чином ставлення держави до трудового статусу своїх підданих. Так, конституції Італії, Франції, Японії містять не лише право громадян на пра­цю, а й обов'язок працювати. Наприклад, згідно зі статтею 4

Конституції Італії "кожний громадянин відповідно до своїх можливостей і за своїм вибором зобов'язаний здійснювати діяль­ність або виконувати функції, що сприяють матеріальному або духовному розвиткові суспільства". Конституція Японії встанов­лює: "Всі мають право на працю і зобов'язані трудитися" (ст. 27). У Преамбулі Конституції Франції 1985 p., де відтворюється текст Преамбули Конституції 1946 р. і зазначається наступність її принципів, вказується: "Кожний зобов'язаний працювати і має право на отримання посади".

Слід врахувати, що право на працю не єдине у цій сфері, є й багато інших трудових прав. Як зазначав Р.З. Лівшиць, право на працю має основоположний, фундаментальний характер, з нього випливають всі інші трудові права (Иванов С.А., Лив­шиц Р.З. Личность в советском трудовом праве. — М., 1982. — С. 139).

Окрім, власне, права на працю в міжнародних актах і конститу­ціях держав встановлюється цілий "пакет" трудових прав, цей каталог не є вичерпним і має тенденцію до збільшення.

У Європейській соціальній хартії (переглянутій), яку Україні належить ратифікувати, з 31 права людини, передбаченого Хар­тією, 22 стосуються сфери праці. З них 6 прав передбачено стат­тями, які належать до числа обов'язкових, тобто таких, без взят­тя державою зобов'язань щодо яких ратифікація відбутися не може. Це такі права: право на працю (ст. 1); право на створен­ня організацій (ст. 5); право на укладення колективних договорів (ст. 6); право дітей та підлітків на захист (ст. 7); право трудя-іцих-мігрантів і членів їхніх сімей на захист і допомогу (ст. 19); право на рівні можливості та рівне ставлення при вирішенні питань щодо працевлаштування та професії без дискримінації.чи ознакою статі (ст, 20). З числа додаткових статей Хартії 16 ста- тей передбачають права у сфері праці. До таких належать: пра-т> на справедливі умови праці (ст. 7); право на безпечні та здо­рові умови праці (ст. 3); право на справедливу і достатню вина­городу (ст. 4); право працюючих жінок на охорону материнства (ст. 8); право на професійну орієнтацію (ст. 9); право на професій­ну підготовку (ст. 10); права інвалідів на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у громадському житті (ст. 15); право займа-гмгн прибутковою діяльністю на території інших сторін (ст. 18); пршю на інформацію і консультацію (ст. 21); право брати участь

у визначенні та поліпшенні умов праці (ст. 22); право на захист у випадках звільнення (ст. 24); право працівників на захист їхніх прав у випадку банкрутства їхнього роботодавця (ст. 25); право на гідне ставлення на роботі (ст. 26); право працівників із сімей­ними обов'язками на певні можливості та рівне ставлення до них (ст. 27); право представників на захист на підприємстві та умо­ви, які мають створюватися для них (ст. 28); право на інформа­цію та консультації під час колективного звільнення (ст. 29).

Якщо класифікувати права людини у сфері праці за суб'єкт­ним критерієм, можна виділити індивідуальні трудові права (пра­во людини на працю, на безпечні та здорові умови праці, на ро­зумне обмеження робочого часу, на справедливу і задовільну оплату праці, на своєчасне її одержання, на відпочинок, на об'єд­нання в організації, зокрема у професійні спілки, для захисту своїх трудових прав та інтересів тощо) і колективні трудові права (право трудового колективу на укладення колективного догово­ру, на ведення колективних переговорів, на розгляд колективних трудових спорів, на страйк, право організацій працівників і ро­ботодавців на об'єднання тощо). Такий поділ має практичне значення, оскільки знайшов відображення у відповідних норма­тивно-правових актах як на міжнародному, так і вітчизняному рівнях. Виділяються акти, змістом яких є норми, скеровані на регламентацію індивідуальних трудових відносин, на захист інди­відуальних прав працівника, а також акти, які регламентують колективні трудові відносини.

У сучасному світі правам людини надається велике значення. У міжнародних актах вони часто називаються "права та прин­ципи", тим самим підкреслюється значення дотримання держа­вами основних прав як принципів правового регулювання. Таку модель застосовано у Європейській соціальній хартії (перегля­нутій), а також у Трудовому кодексі Російської Федерації.

Трудовий кодекс РФ у ст. 2 закріплює цілий комплекс трудо­вих прав як принципи правового регулювання трудових і безпо­середньо пов'язаних з ними відносин. До їх числа належать такі: свобода праці; право на працю; право на захист від безробіття і сприяння у працевлаштуванні; право на справедливі умови праці, в тому числі право на умови праці, які відповідають вимогам безпеки та гігієни; право на відпочинок, включаючи обмеження робочого часу, надання щоденного відпочинку, вихідних і свят-

_35

кових днів, оплачуваної щорічної відпустки; рівність прав і мож­ливостей працівників; заборона примусової й обов'язкової праці та дискримінації у сфері праці; право на справедливу заробітну плату, що забезпечує гідне людини існування для неї та її сім'ї, не нижчу встановленого федеральним законом мінімального розміру; право на отримання заробітної плати своєчасно та у повному розмірі; право на професійну підготовку та перепідго­товку; забезпечення рівних можливостей без всякої дискримі­нації у просуванні по роботі з урахуванням продуктивності праці, кваліфікації і стажу роботи за спеціальністю; право працівників і роботодавців на об'єднання для захисту своїх прав та інтересів, включаючи право працівників утворювати професійні спілки і вступати до них; право працівників на участь в управлінні органі­зацією у передбачених законом формах; право на участь праців­ників, роботодавців, їх об'єднань у договірному регулюванні тру­дових та безпосередньо пов'язаних з ними відносин; право на відшкодування шкоди, заподіяної працівникові у зв'язку з ви­конанням ним трудових обов'язків; встановлення державних гарантій щодо забезпечення визнання, додержання і захисту прав працівників і роботодавців, здійснення державного нагляду і контролю за їх дотриманням, забезпечення права кожного на захист державою його прав і свобод, у тому числі в судовому порядку; право на розв'язання індивідуальних і колективних трудових спорів, включаючи право на страйк, у порядку, установ­леному федеральним законом; право роботодавців вимагати від працівників виконання трудових обов'язків і дбайливого став­лення до майна роботодавця; право працівників вимагати від ро­ботодавця додержання його обов'язків стосовно працівників, за­конодавства про працю та інших актів, які містять норми тру­дового права, в тому числі право представників здійснювати проф­спілковий контроль за додержанням законодавства про працю та інших актів, що містять норми трудового права.

Конституція України також проголосила низку прав людини у сфері застосування праці: право кожної людини на належні, безпечні та здорові умови праці; на заробітну плату, не нижче від визначеної законом; встановила заборону використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я ро­ботах; захист від незаконного звільнення (ст. 43); право на страйк (ст. 44); право працюючого на відпочинок, на обмеження макси-

мальної тривалості робочого часу, встановлення скороченого робочого часу, мінімальної тривалості відпочинку та оплачува­ної щорічної відпустки, вихідних і святкових днів (ст. 45). Пра­во громадян на об'єднання у професійні спілки для захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів встановле­но ст. 36 Конституції України.

Нарешті необхідно зауважити, що в наведених положеннях Конституції України, які містяться у статтях 43, 44, 45, і згада­них міжнародних актах йдеться саме про найману працю, оскіль­ки трудова діяльність, яка відбувається шляхом підприємницт­ва (самостійна трудова діяльність, праця на себе), має інший зміст, а відповідно, й здійснюється іншими методами і забезпечується не засобами трудового права, а іншими правовими засобами. Право на підприємницьку діяльність — самостійне економічне право людини.

Права людини, проголошені Конституцією, набувають подаль­шої конкретизації у галузевому законодавстві. Будучи закріп­леним у юридичних нормах, право людини набуває ознак суб'єк­тивного права, яке, за висновком теоретиків, складається з трьох можливостей: самій особі чинити активні дії (право на свої дії); вимагати від інших суб'єктів вчинення певних дій {право на чужі дії); звертатися до держави за захистом, примусовим забезпечен­ням свого юридичного права (право на дії держави) (Рабіно-вич П.М. Основи загальної теорії права та держави. — К., 1994. — С. 63—64). Право на працю людини в Україні є суб'єктивним правом особи. Це право забезпечено системою юридичних норм, які утворюють окрему галузь права, — трудове право. Ці норми також передбачають певні обов'язки при здійсненні права на працю. Такі обов'язки покладено на роботодавця, у певних ви­падках на державні органи, а також на самого працівника.

Юридичним механізмом забезпечення індивідуальних і колек­тивних трудових прав виступає трудове право.

Підхід до трудового права в аспекті забезпечення прав люди­ни має велике методологічне значення. Саме такий підхід дає змогу виявити службову роль держави у законодавчому забез­печенні трудових прав людини. Законодавець та інші уповнова­жені на нормотворчу діяльність органи держави повинні керу­ватися в такій діяльності потребами та інтересами людини, вста­новлювати ефективний механізм захисту.

Права людини роблять актуальною проблему не лише захис­ту прав найманого працівника, а й адекватного захисту робото­давця як обов'язкового суб'єкта трудових відносин. Має бути забезпечено принцип рівності у встановленні стандартів та га­рантій для обох сторін. У цьому аспекті на порядок денний ви­ходить проблема юридичного забезпечення соціального партнер­ства, досягнення соціальної згоди між соціальними партнерами — найманими працівниками (їх представниками), роботодавцями (їх представниками) і державою як найбільш впливовими суб'єк­тами суспільного життя.

1.2. Державні гарантії трудових прав за законодавством України

Права людини забезпечуються системою гарантій у державі. В теорії права під гарантіями розуміється система соціально-економічних, політичних, моральних, юридичних, організаційних передумов, умов, засобів та способів, що створюють рівні умови особі для здійснення нею своїх прав, свобод та інтересів (Мордо­вец А.С. Социально-юридический механизм обеспечения прав человека и гражданина. — Саратов, 1996. — С. 168).

Гарантії прав людини також прийнято поділяти на загально-соціальні та спеціальні. До загальносоціальних відносять еконо­мічні, політичні, а до спеціальних — встановлені державою юри­дичні норми, які спеціально скеровані на забезпечення прав лю­дини, а також практичну діяльність щодо застосування цих норм.

Значною мірою права людини забезпечуються юридичними га­рантіями, тобто правовими та організаційно-правовими засобами і способами, за допомогою яких забезпечуються реалізація прав та виконання обов'язків, передбачених законодавством (Скобел-кин В.Н. Юридические гарантии трудовых прав наемных работ­ников // Культура демократии и право. — Новосибирск, 1966. — С. 125). У системі юридичних гарантій прав людини і громадя­нина визначальне місце належить конституційним гарантіям.

У Конституції України передбачаються загальні та спеціальні гарантії забезпечення проголошених прав. До загальних гарантій належать засоби, які мають загальне значення і стосуються не лише трудових прав, а й інших громадянських (особистих), полі-

тичних, економічних, соціальних та культурних прав людини і громадянина. Спеціальні гарантії стосуються безпосередньо за­безпечення трудових прав. Значення загальних гарантій поля­гає також у тому, що вони, у свою чергу, слугують гарантіями до­держання спеціальних гарантій, зокрема у сфері праці, без їх ре­ального існування не може належним чином здійснюватися юри­дичне забезпечення права на працю.

До загальних конституційних гарантій належать такі: про­голошення України соціальною державою (ст. 1 Конституції України), а людини — її найвищою соціальною цінністю; пра­ва і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямо­ваність діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3), прин­цип верховенства права; норми Конституції України є норма­ми прямої дії; звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст. 8), чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Ра­дою України, є частиною національного законодавства Украї­ни (ст. 9); конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або вне­сенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу прав і свобод (ст. 22); громадяни мають рівні консти­туційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24); юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що ви­никають у державі (ст. 124); Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина (ст. 157). Врахування на­ведених конституційних положень набуває особливого значен­ня тепер, коли відбувається підготовка проекту нового Трудо­вого кодексу України.

Спеціальні гарантії (галузеві) містяться у ст. 43 Конституції України. Зокрема передбачено, що для громадян, які бажають працювати, держава створює умови для повного здійснення гро­мадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми про­фесійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Правове регулювання такої діяльності здійснюється на підставі Закону України "Про зай-

нятість населення" (1991 р.) та положень, інструкцій, прийнятих для його реалізації.

Із наведеного змісту ч. 2 ст. 43 Конституції України випли­ває, що держава забезпечує зазначені гарантії лише громадянам України, тоді як право на працю проголошено для кожного (ч. 1 ст. 43 Конституції). Доречно зауважити, що це положення не відповідає міжнародно-правовим актам, зокрема Європейській соціальній хартії (переглянутій). Хартія вимагає забезпечення від держави усіх прав у сфері праці для кожної людини. Особ­ливе значення при цьому надається створенню гарантій для трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей.

Згідно з вимогами зазначених міжнародних актів Конституція України вперше в історії держави встановила заборону при­мусової праці, що стало суттєвою юридичною гарантією свободи праці. Поряд з тим, Конституція визначила види трудової діяль­ності, які не вважаються примусовою працею. Це — військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служ­ба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням су­ду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

У сучасний період на міжнародному рівні та у практиці зару­біжних держав серед трудових прав особливе значення надаєть­ся забезпеченню рівності прав і заборони дискримінації. Най­більш поширені випадки дискримінації за ознакою статі. Кон­ституція України у ст. 24 закріплює рівність прав чоловіка та жінки, встановлює систему гарантій, що забезпечують таку рів­ність: надання жінкам рівних із чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті осві­ти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеці­альні заходи щодо охорони праці та здоров'я жінок, встановлен­ня пенсійних пільг; створення умов, які дають жінкам мож­ливість поєднувати працю з материнством; правовий захист, матеріальна і моральна підтримка материнства і дитинства, вклю­чаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Згідно з ч. 5 ст. 43 Конституції України використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я ро­ботах забороняється. Це також є юридичною гарантією. Тради­ційно в трудовому законодавстві передбачається підвищений

соціальний захист жінки-трудівниці. Між тим у сучасному світі до цієї гарантії склалося неоднозначне ставлення.

Наприкінці 90-х років XX ст. у законодавстві зарубіжних країн намітилася тенденція щодо ліквідації гарантій для жінок при використанні їх праці на важких та шкідливих роботах, на роботах у нічний час, надурочних роботах. Це пов'язується з тен­дерним рухом {gender (англ.) — соціальна стать людини), пред­ставники якого вимагають забезпечення рівності між чоловіка­ми і жінками, аргументуючи це тим, що диференціація праці роз­виває у жінок почуття неповноцінності й позбавляє їх рівних можливостей у доступі до джерел існування. Процес руйнуван­ня системи правової охорони праці жінок, що склалася історично, найбільше зачепив США, де більшість законів про охорону праці жінок визнано недійсними. Спеціалісти передбачають, що таке законодавство взагалі зникне в розвинених країнах у XXI сто­літті. Слід зазначити, що Європейська соціальна хартія (перегля­нута) змінила акценти щодо охорони праці жінок порівняно з попереднім варіантом. Якщо Хартія 1961 р. передбачала не­обхідність встановлювати норми щодо охорони праці усіх жінок, то Переглянута хартія вимагає заборонити застосування праці лише вагітних жінок і жінок, які годують груддю, на підземних роботах і на всіх інших небезпечних, шкідливих або важких роботах і вжити необхідних заходів для захисту їхніх трудових прав. Поряд із тим стаття 3 Хартії вимагає забезпечення права усіх працівників (жінок і чоловіків) на безпечні та здорові умо­ви праці.

В Україні трудове законодавство поки що не змінюється в напрямку скасування гарантій у сфері охорони праці жінок. Насправді ж, слід визнати, що наявність деяких заборон, встанов­лених як гарантія для жінок, дійсно обертається обмеженням доступу жінки до праці, а відтак і до отримання певного доходу. Як свідчить практика, на шкідливих підприємствах, у відповідь на дії адміністрації щодо вивільнення працівниць-жінок мають місце протести та скарги від таких працівниць, які наполягають на продовженні роботи з тим, щоб набути відповідного пільгово­го стажу для пенсії, мати додаткові відпустки, підвищену опла­ту. Особливе значення має розв'язання цієї проблеми в сучас­них умовах, коли трапляються непоодинокі випадки простоїв підприємств. Також це питання стоїть гостро в тих місцевостях,

де обмежена кількість робочих місць. За умови ратифікації Хар­тії Верховною Радою України, очевидно, має бути врахований новий підхід до проблеми рівності незалежно від статі в чинно­му національному законодавстві.

Право працюючого на відпочинок забезпечується низкою спе­ціальних заходів. Зокрема, в законодавстві передбачаються ви­хідні й святкові дні, обов'язок роботодавця надати працівникові щорічну та інші відпустки; для певних категорій працівників законом встановлюється скорочена тривалість робочого часу тощо.

Стаття 44 Конституції містить гарантії щодо здійснення пра­ва на страйк: порядок здійснення цього права встановлюється законом, і заборона страйку можлива лише на підставі закону. Водночас ніхто не може бути примушений до участі у страйку. Ці відносини регламентуються Законом України "Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)" (1998 p.).

Конституція України передбачає, що громадянам гарантуєть­ся захист від незаконного звільнення (ч. 6 ст. 43); право на своє­часне одержання винагороди за працю захищається законом.

Ст. 36 Конституції України передбачає низку гарантій для забезпечення права громадян брати участь у профспілках. Діє принцип плюралізму профспілок, оскільки суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідео­логічної багатоманітності (ст. 15 Конституції). Встановлено, що всі профспілки мають рівні права, а громадянам гарантується свобода об'єднання. За загальним правилом не може бути обме­жень щодо членства у профспілках. Певні обмеження можуть бути встановлені Конституцією і законами України, Водночас, ніхто не може бути примушений до вступу до профспілок, а та­кож зазнавати якихось обмежень у правах за належність чи неналежність до профспілок. Заборонити діяльність певної проф­спілкової організації чи профспілкового об'єднання можливо лише в судовому порядку. Правовий статус профспілок встанов­лено Законом України "Про професійні спілки, їх права і гарантії діяльності" (1999 p.).

Суттєвою юридичною гарантією права на працю є судовий захист такого права. Особливе значення в цьому зв'язку мають положення ч. З ст. 8 Конституції України, які передбачають, що "звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод

людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується", та ч. 2 ст. 124 Конституції України, згідно з якою "юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі". До суду можна оскаржити не лише незаконне звільнення з роботи, а й необгрунтовану відмову в прийнятті на роботу.

Згідно зі статтею 22 Конституції України "Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнят­ті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допу­скається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод".

КЗпП України встановлює низку гарантій забезпечення пра­ва на працю та працевлаштування. Держава гарантує працездат­ним громадянам, які постійно проживають на території Украї­ни: вільний вибір виду діяльності; безплатне сприяння держав­ними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і в пра­цевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професій­ної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб; надан­ня підприємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам дер­жавних вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладів; безплатне навчання безробітних нових професій, пере­підготовку в навчальних закладах або у системі державної служ­би зайнятості з виплатою стипендії; компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а та­кож сприяння у збереженні роботи.

Закон України "Про зайнятість населення" встановлює дер­жавні гарантії у сфері зайнятості та працевлаштування. Част­ково ці гарантії повторюють встановлені у КЗпП. Разом з тим сюди включено й низку спеціальних гарантій, зокрема виплату безробітним в установленому порядку допомоги по безробіттю; надання роботи за фахом на період не менше трьох років моло­дим спеціалістам — випускникам державних навчальних закла­дів держави, заявленим підприємствами, установами, організа­ціями.

З 1 січня 2001 р. уведено в дію Закон України "Про загально­обов'язкове державне соціальне страхування на випадок безро­біття" від 2 березня 2000 р., який передбачає систему прав та

обов'язків між застрахованими особами, страхувальниками і страховиками в рамках такого страхування. Створено Фонд за­гальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, який здійснює діяльність щодо збору та аку­мулювання коштів на соціальне страхування та фінансування соціальних виплат та послуг безробітним.

7 березня 2002 р. Законом України затверджено Державну програму зайнятості населення на 2001—2004 роки, де вперше на рівні закону встановлено обов'язок держави щодо створення 1,5 млн робочих місць і поступового зменшення чисельності безробітних.

Законом також передбачено додаткові гарантії зайнятості для окремих категорій населення. Держава забезпечує надання до­даткових гарантій щодо працевлаштування працездатним гро­мадянам у працездатному віці, які потребують соціального за­хисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці.

15 липня 1999 р. прийнято Закон України "Про прожитковий мінімум", а 5 жовтня 2000 р, — Закон України "Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії", упроваджен­ня яких сприятиме забезпеченню прав людини, у тому числі у сфері праці. В законі до числа основних державних соціальних гарантій включено мінімальний розмір заробітної плати, який поступово має наближуватися до прожиткового мінімуму.

1.3. Сучасні тенденції на ринку праці в Україні

Становлення ринкових відносин в Україні зумовило появу негативних тенденцій у сфері застосування праці.

Для суспільної практики України в останнє десятиріччя ха­рактерним стало використання найманої праці працівників без формального оформлення трудових відносин, тобто без укладен­ня трудового договору належним чином. Термін "тіньова еконо­міка" як негативне явище зайняв певне місце у нашому житті, у національній свідомості й видається начебто усім зрозумілим. Проте, зауважимо, це явище пов'язане не лише з неформальним вільним обігом товарів і капіталу. Головним чинником існуван­ня такого становища якраз і є нелегальне використання праці найманих працівників. Про це свідчать такі офіційні дані. У

Державній програмі зайнятості населення на 2001—2004 роки, затвердженій Законом України від 7 березня 2002 p., наведено дані про те, що у 2000 р. чисельність населення, зайнятого еконо­мічною діяльністю, в Україні становила 20,42 млн осіб (Праця і зарплата. — 2002. — № 17). Водночас у 2001 р. відрахування до Пенсійного фонду здійснювалися із заробітку реально працю­ючих 12 млн осіб. Цифри красномовні. Нерегламентовані від­носини у сфері зайнятості мають тенденцію до поширення та­кож за рахунок нелегальної міграції.

У 1999 р. в Україні рівень безробіття за методологією МОП становив 11,9 %; рівень зайнятості дорівнював 72,8 %; середня тривалість зареєстрованого безробіття працездатного населення працездатного віку становила 11,4 місяця; 2,8 млн осіб перебу­вали у вимушених неоплачуваних відпустках.

З 2000 р. намітилися певні позитивні тенденції, зокрема ско­рочується рівень зареєстрованого безробіття, зросла кількість працевлаштованих громадян. Між тим, попри реалізацію Дер­жавної програми зайнятості населення на 2001—2004 роки і Програми подолання бідності, станом на 2002 р. 2,4 млн праце­здатних осіб не мали роботи (Праця і зарплата. — 2002. — № 35).

Дата добавления: 2015-05-10