Розділ II 11 страница

2. Иванов СА. Применение конвенций МОТ в России в пере­
ходный период: Некоторые проблемы // Государство и право. —
1995. — №3.

3. Киселев И.Я. Трудовое право в условиях рыночной экономи­
ки: опыт стран Запада. — М., 1992.

4. Права человека. Учеб. для вузов / Под ред. Е.А. Лукаше-
вой. — М.: Изд. группа "ИНФРА-М — НОРМА", 1999. — 573 с.

5. Чанишева ГЛ. Колективні відносини у сфері праці: теоре-
тико-правовий аспект: Монографія. — О.: Юрид. літ., 2001. —
Розділ III. Міжнародні стандарти колективних трудових прав та
законодавство України (порівняльно-правовий аналіз).

7.1. Поняття зайнятості, категорії зайнятого населення і державні гарантії у сфері зайнятості

Проблеми забезпечення повної зайнятості в державі та бороть­би з безробіттям належать до найбільш складних і таких, що важко розв'язуються. Ці проблеми мають місце у всіх держа­вах світу, у тому числі й у розвинутих країнах із ринковою еко­номікою. Економісти виділяють природне (безробіття як природ­ний продукт економічного розвитку), фрикційне (короткочасні пошуки та очікування роботи) та структурне (незбіг попиту і пропозиції на робочу силу внаслідок змін у структурі спожив­чого попиту) безробіття. Розрізняють також офіційне безробіт­тя, яке враховує осіб, зареєстрованих державною службою зай­нятості, і приховане (реальне) безробіття.

За світовими стандартами критичною межею вважається рівень безробіття у 8—10 %. Перевищення такого міжнародно­го стандарту є негативною ознакою стану економіки країни, кот­рий розглядається як такий, що може мати небезпечні соціальні наслідки.

У країнах ЄС налічується більше 20 млн безробітних. Рівень зайнятості становить близько ЗО % працездатного населення. Наявність безробіття також характерна для країн, які перебува­ють у трансформаційному періоді переходу від соціалістичного

170

адміністрування до ринкової економіки. Наприклад, у колишніх соціалістичних країнах на середину 1994 р. налічувалася май­же 10-мільйонна армія "зайвих" людей, з яких 7,5 млн — у дер­жавах Центральної і Східної Європи, 1,9 млн — у країнах СНД і 0,16 млн — у країнах Балтії. 40 % безробітних не мали роботи понад 12 місяців.

За рівнем безробіття Україна перевищує середньоєвропейські показники і показники окремих країн з перехідною економікою. Найбільш гострою є ситуація в невеликих містах і населених пунктах, швидко зростає безробіття серед сільського населення. Різними залишаються показники і по регіонах країни.

За даними Світового банку реальне безробіття в Україні сяг­нуло ЗО %, а в деяких регіонах Західної України і в Криму — 50 % (Праця і зарплата. — 1999. — № 8. — Квітень). Ці дані збігаються з даними, отриманими українськими експертами. Так, за даними Науково-дослідного центру зайнятості населення і ринку праці в 1998 р. "нерегламентований прибуток" отриму­вали 6—8 млн осіб, або 20—27 % працездатного населення. У 1996 р. у стані прихованого безробіття перебувало майже 3,4 млн осіб.

Корисно звернути увагу на те, що показники безробіття ви­значаються двома способами.

За методологією МОП показник безробіття — це відносний показник, який характеризує ступінь нереалізованого пропону­вання робочої сили на ринку праці. Він визначається як відно­шення (у відсотках) чисельності безробітних віком 15—70 років до чисельності економічно активного населення зазначеного віку (зайняті та безробітні у визначенні МОП). Саме такий спосіб застосовується у світовій практиці, оскільки дає змогу з'ясува­ти реальний стан зайнятості. За таким показником рівень без­робіття у 2001 р. в Україні дорівнював 11,2.

За другим способом показник безробіття відображає частку осіб, які перебувають на обліку в державній службі зайнятості та мають статус безробітного, в загальній чисельності працездат­ного населення. За таким показником рівень безробіття в Україні у 2001 р. дорівнював 3,68.

Відносини щодо забезпечення зайнятості та працевлаштуван­ня регулюються Законами України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (2000 p.),

171

"Про зайнятість населення" (1991 p.), КЗпП України (розділ Ш-А "Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників"), значним числом постанов Кабінету Міністрів України, нормативними наказами Міністерства праці та соціальної політики, а також соціально-партнерськими угодами і колективними договорами.

Велике значення у формуванні державної соціальної політи­ки у сфері зайнятості відіграють програмні документи, зокрема: Основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року, затверджені Указом Президента України від З березня 1999 р. № 958/99 (Офіційний вісник України. — 1999. — № 31); Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року, затверджені Указом Президента України від 24 травня 2000 p.; Державна програма зайнятості населення на 2001—2004 роки, затверджена Законом України від 7 березня 2002 р. (Праця і зарплата. — 2002. — № 17).

Слід врахувати, що Україною ратифіковано дві Конвенції МОП у сфері зайнятості — Конвенцію МОП № 2 про безробіття 1919 р. (ратифіковано на 4 лютого 1994) і Конвенцію № 122 про політи­ку в галузі зайнятості 1964 р. (ратифіковано на 29 травня 1968). Водночас МОП прийняла ще низку конвенцій і рекомендацій у цій сфері, які не ратифіковано Україною. До таких належать: Конвенції № 34 про платні бюро найму 1933 р. (переглянуто в 1949 р. Конвенцією № 96), № 44 про допомогу особам, які є без­робітними з незалежних від них обставин 1934 p., № 88 про організацію служби зайнятості 1948 p., № 96 про платні бюро з найму (переглянута 1949 p.), № 168 про сприяння зайнятості та захист від безробіття 1988 p., N° 181 про приватні агентства зай­нятості 1997 р.

Питанням зайнятості і працевлаштування присвячено низку статей Європейської соціальної хартії (переглянутої). Головною вимогою Хартії є забезпечити реальне здійснення права люди­ни на працю і вважати основним завданням держави досягнен­ня й підтримання високого і стабільного рівня зайнятості, маю­чи метою досягнення повної зайнятості. До обов'язків держави у справі забезпечення права громадян на зайнятість і працевлаш­тування належать такі: створити спеціальні служби для праце­влаштування і підтримувати цю діяльність на належному рівні; забезпечити необхідну професійну орієнтацію, навчання і пере­навчання працівників; надавати послуги у цій сфері безкоштов-

но; забезпечувати рівність можливостей і заборону дискримі­нації; приділяти особливу увагу працевлаштуванню соціально незахищених верств населення, зокрема інвалідів, тривало без­робітних, підлітків, жінок та ін.

Закон України "Про зайнятість населення" відіграв важливу роль не лише у становленні державної служби працевлаштування, а й у легальному визначенні поняття безробітного і встановленні певного набору державних гарантій для населення України у цій сфері. Безробіття на теренах СРСР існувало легально до 1930 p., а згодом було ліквідовано за допомогою обов'язкового залучен­ня усього працездатного населення до праці. І хоча реально певна кількість безробітних була завжди, все ж безробіття як соціальне явище є характерним саме для країн із ринковою економікою, і з переходом України до формування ринкових відносин ця про­блема постала перед державою у всій своїй складності. Незва­жаючи на значні зусилля, рівень безробіття в Україні залишаєть­ся високим.

У ст. 1 Закону України "Про зайнятість населення" зайнятість визначається як діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі.

Згідно з ч. З ст. 1 Закону в Україні до зайнятого населення належать громадяни, що проживають на території держави на законних підставах:

— працюючі за наймом на умовах повного або неповного ро­
бочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаці­
ях незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних
організаціях в Україні й за кордоном;

— громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, вклю­
чаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою
діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та
члени їхніх сімей, що беруть участь у виробництві;

— обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в
органах державної влади, управління та громадських об'єднан­
нях;

— які проходять службу в Збройних Силах України, Службі
безпеки України, Прикордонних військах України, військах внут­
рішньої та конвойної охорони і Цивільної оборони України, орга­
нах внутрішніх справ, інших військових формуваннях, створе-

173

них відповідно до законодавства України, альтернативну (не­військову) службу;

— які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підви­
щення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в
денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;

— працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебува­
ють в Україні й виконують функції, не пов'язані з забезпечен­
ням діяльності посольств і місій.

Потрібно врахувати, що цей перелік не є вичерпним, оскільки в ст. 1 встановлено, що законодавством України можуть перед­бачатися й інші категорії зайнятого населення.

Отже, слід відрізняти поняття "зайнятість" і "працевлаштуван­ня". До зайнятого населення належать не лише трудящі, а й ті, що навчаються або перебувають на військовій службі тощо.

Законодавством встановлено державні гарантії зайнятості населення, які поділяються на основні, тобто такі, що мають за­гальний характер і стосуються всього населення, і додаткові — встановлені для окремих категорій населення.

Закон України "Про зайнятість населення" встановлює такі основні державні гарантії права на вибір професії та виду діяль­ності. Держава гарантує працездатному населенню у працездат­ному віці в Україні: а) добровільність праці, вибір або зміну професії та виду діяльності; б) захист від необгрунтованої відмо­ви у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також спри­яння у збереженні роботи; в) безплатне сприяння у підборі підхо­дящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням су­спільних потреб, всіма доступними засобами, включаючи профе­сійну орієнтацію і перепідготовку; г) компенсацію матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; д) виплату вихідної допомоги працівникам, які втратили постійну роботу на підприємствах, в установах і організаціях, у випадках і на умовах, передбачених чинним законодавством; є) безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчаль­них закладах або в системі державної служби зайнятості з ви­платою матеріальної допомоги; є) виплату безробітним в уста­новленому порядку допомоги по безробіттю; ж) включення періо­ду перепідготовки та навчання нових професій, участі в оплачу­ваних громадських роботах, одержання допомоги по безробіттю

174

та матеріальної допомоги по безробіттю до загального трудово­го стажу; з) надання роботи за фахом на період не менше трьох років молодим спеціалістам — випускникам державних навчаль­них закладів держави, раніше заявлених підприємствами, уста­новами, організаціями.

Державні органи забезпечують публікацію статистичних да­них та інформаційних матеріалів про пропозиції та попит на робочу силу, можливості працевлаштування, професійної підго­товки і перепідготовки, професійної орієнтації і соціально-тру­дової реабілітації (ст. 4 Закону "Про зайнятість населення").

Суттєвою державною гарантією соціального захисту громадян на випадок безробіття є створення в Україні спеціальної систе­ми соціального страхування. Ці відносини регулюються Зако­ном України "Про загальнообов'язкове державне соціальне стра­хування на випадок безробіття" (Відомості Верховної Ради (ВВР). — 2000. — № 22. — Ст. 171); зі змінами, внесеними згідно із Законами №2213-111 від 11 січня 2001 р. (ВВР. — 2001. — № 11. — Ст. 47), № 2980-ІИ від 17 січня 2002 р. Цей Закон, роз­роблений відповідно до Конституції України та Основ законо­давства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування (14 січня 1998 р.), визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціаль­ного страхування на випадок безробіття. Закон передбачає сис­тему різних видів соціального забезпечення застрахованим та де­яким іншим категоріям громадян на випадок безробіття. Для фінансування таких виплат утворено спеціальний орган — Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Законом також передбачено додаткові гарантії зайнятості для окремих категорій населення. Держава забезпечує надання до­даткових гарантій щодо працевлаштування працездатним грома­дянам у працездатному віці, які потребують соціального захис­ту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, у тому числі: а) жінкам, які мають дітей віком до шести років; б) одиноким матерям, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів; в) молоді, яка закінчила або припинила навчання у се­редніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних закладах освіти, звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби і якій надається перше робоче місце, дітям

175

(сиротам), які залишилися без піклування батьків, а також осо­бам, яким виповнилося п'ятнадцять років і які за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийма­тися на роботу; г) особам передпенсійного віку (чоловікам по досягненні 58 років, жінкам — 53 років); д) особам, звільненим після відбуття покарання або примусового лікування.

Для працевлаштування зазначених категорій громадян місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості бронюють на підприємствах, в уста­новах і організаціях, незалежно від форм власності, з чисельніс­тю понад 20 осіб до 5 % загальної кількості робочих місць за робітничими професіями, у тому числі з гнучкими формами зай­нятості (ст. 5).

Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (від 21 березня 1991 p., із змінами і доповненнями) встановлено спеціальні гарантії щодо забезпечення інвалідів робочими місцями. Для підприємств (об'єднань), установ і органі­зацій незалежно від форми власності й господарювання встанов­люється норматив робочих місць для забезпечення працевлаш­тування інвалідів у розмірі 4 % від загальної чисельності пра­цюючих, а якщо працює від 15 до 25 осіб — у кількості одного робочого місця. Керівники підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання у разі незабезпечення зазначених нормативів несуть відпові­дальність у встановленому законом порядку.

Згідно з Положенням про порядок бронювання на підприєм­ствах, в організаціях і установах робочих місць для працевлаш­тування громадян, які потребують соціального захисту, затвер­дженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 578 (зі змінами і доповненнями), броня — ця кількість робочих місць для обов'язкового працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту; квота робочих місць — це закріплена норма робочих місць, у тому числі з гнучкими фор­мами зайнятості, у відсотках до кількості робочих місць для обо­в'язкового працевлаштування громадян, які потребують соці­ального захисту.

У разі відмови в прийнятті на роботу громадянам з числа вка­заних категорій у межах установленої броні з підприємств, уста­нов і організацій державна служба зайнятості стягує штраф за

кожну таку відмову в 50-кратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Одержані кошти спрямовуються до місцевої частини Фонду загальнообов'язкового державного соці­ального страхування України на випадок безробіття і можуть використовуватися для фінансування витрат підприємств, уста­нов і організацій, які створюють робочі місця для цих категорій понад встановлену квоту.

У разі скорочення чисельності або штату працівників підпри­ємств, установ і організацій у розмірі, що перевищує встановле­ну квоту, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відпо­відних рад зменшують або взагалі не встановлюють квоти для цих підприємств, установ І організацій.

7.2. Державна служба зайнятості та її повноваження

У забезпеченні зайнятості населення беруть участь державні органи двох видів: загальні й спеціальні. Окрім того, посеред­ницькі функції щодо працевлаштування населення виконують суб'єкти підприємницької діяльності.

Загальне керівництво державним працевлаштуванням і його організацію покладено на Міністерство праці та соціальної полі­тики України та його органи на місцях.

Спеціальним органом працевлаштування виступає державна служба зайнятості, яка складається з Державного центру зайня­тості Міністерства праці та соціальної політики України, цент­ру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, Київського і Севастопольського міських, районних, міжрайонних, міських і районних у містах центрів зайнятості, центрів організації про­фесійного навчання незайнятого населення і центрів професій­ної орієнтації населення, інспекцій контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення.

До складу професійної служби зайнятості входять також на­вчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалі­зовані бюро зайнятості, центри реабілітації населення, підприєм­ства, установи та організації, підпорядковані службі зайнятості.

Відповідно до ст. 19 Закону України "Про зайнятість населен­ня" державна служба зайнятості: аналізує і прогнозує попит і

177

пропозицію на робочу силу, інформує населення і державні орга­ни управління про стан ринку праці; консультує громадян, влас­ників підприємств, установ і організацій або уповноважені ними органи, які звертаються до служби зайнятості, про можливість одержання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги, що став­ляться до професії, та з інших питань, що є корисними для спри­яння зайнятості населення; веде облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування; подає до­помогу громадянам у підборі підходящої роботи і власникам під­приємств, установ і організацій або уповноваженим ними орга­нам у підборі необхідних працівників; організує при необхідності професійну підготовку і перепідготовку громадян тощо. Державна служба зайнятості має право:

—одержувати від підприємств, установ і організацій, незалежно
від форм власності, статистичні дані про наявність вакантних
робочих місць, характер і умови праці на них, про всіх вивіль­
нюваних, прийнятих і звільнених працівників та інформацію про
передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші за­
ходи, які можуть призвести до вивільнення працівників;

—розробляти і виносити на розгляд місцевих державних ад­
міністрацій, виконавчих органів відповідних рад пропозиції про
встановлення для підприємств, установ, організацій, незалежно
від форм власності, квоти прийняття на роботу осіб, які потребу­
ють соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкуру­
вати на ринку праці, і направляти таких громадян для їх пра­
цевлаштування;

—направляти для працевлаштування на підприємства, в уста­
нови й організації всіх форм власності при наявності там вільних
робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до
служби зайнятості, відповідно до рівня їхньої освіти і професій­
ної підготовки; направляти безробітних громадян за їх бажан­
ням на оплачувані громадські роботи;

—укладати за дорученнями підприємств, установ і організацій
всіх форм власності договори з громадянами при їх працевлаш­
туванні з попереднім (у разі потреби) професійним навчанням,
оплатою вартості проїзду, добових, а також подавати допомогу при
переїзді на нове місце проживання та роботи за рахунок коштів
підприємств, установ і організацій;

—в установленому законодавством порядку подавати грома-

178

дянам допомогу по безробіттю та матеріальну допомогу по без­робіттю, припиняти і відкладати їх виплати;

— вносити пропозиції до державних адміністрацій, виконавчих
органів відповідних місцевих рад про зупинення строком до 6 мі­
сяців рішень підприємств про вивільнення працівників у разі
ускладнення їх наступного працевлаштування з одночасною част­
ковою або повною компенсацією витрат підприємств, викликаних
цією відстрочкою, в порядку, визначеному законодавством України;

— стягувати з підприємств, установ і організацій, незалежно
від форм власності, суми прихованих або знижених обов'язко­
вих зборів та недоїмок до Державного фонду сприяння зайня­
тості населення;

— компенсувати до 50 % витрат підприємствам, установам і
організаціям на перепідготовку працівників, які підлягають ско­
роченню у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці,
за умови їх працевлаштування.

З уведенням у дію з 1 січня 2001 р. Закону України "Про за­гальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" правове становище державної служби зайнятості змі­нилося. Згідно зі ст. 12 цього закону функції виконавчої дирекції Фонду покладаються на органи державної служби зайнятості. Директор Державного центру зайнятості центрального органу виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики та його заступники є відповідно керівником та заступниками виконав­чої дирекції Фонду. Керівник виконавчої дирекції Фонду вхо­дить до складу правління Фонду з правом дорадчого голосу.

Виконавча дирекція Фонду організовує виконання рішень правління Фонду та забезпечує дотримання законодавства Украї­ни про страхування на випадок безробіття, діє від імені Фонду та підзвітна йому в межах та порядку, передбачених статутом Фонду.

Функції робочих органів виконавчої дирекції Фонду поклада­ються на центр зайнятості Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські, районні, міськрайонні, міські та районні у містах центри зайнятості.

Виконавча дирекція Фонду та її робочі органи: ведуть реєстр платників страхових внесків; провадять збір страхових внесків; здійснюють оперативне розпорядження фінансовими ресурсами Фонду в межах затвердженого бюджету; виплачують забезпечен-

ня та надають соціальні послуги, передбачені цим Законом; кон­тролюють правильність нарахування, своєчасність сплати стра­хових внесків, а також витрат за страхуванням на випадок без­робіття; представляють інтереси Фонду в судових та інших орга­нах; представляють Фонд у взаємовідносинах з органами держав­ної влади та органами місцевого самоврядування, підприємства­ми, установами, організаціями, об'єднаннями громадян з питань соціального захисту, а також органами соціального страхуван­ня на випадок безробіття зарубіжних країн, міжнародними орга­нізаціями, діяльність яких пов'язана із захистом соціальних прав людини; готує та подає на розгляд правління Фонду: пропозиції щодо вдосконалення законодавства про обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття; пропозиції щодо розміру страхових внесків на наступний рік; проект бюджету та звіт про виконання бюджету Фонду; пропозиції щодо розміру резерву коштів Фонду; звіт про діяльність.

У питаннях працевлаштування діяльність державної служби зайнятості є посередницькою між громадянами, які звернулись до неї за допомогою, та підприємствами, установами, організаці­ями, її направлення є обов'язковими для підприємств лише щодо осіб, категорій громадян, зазначених у ст. 5 Закону України "Про зайнятість населення", а також інвалідів. Щодо інших громадян, які мають направлення служби зайнятості, то підприємства, уста­нови, організації вправі відмовити їм у прийнятті на роботу. Але така відмова має бути обґрунтованою, оскільки ст. 22 КЗпП міс­тить одну з найважливіших гарантій трудових прав працівни­ків — заборону необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу.

Законом України "Про зайнятість населення" передбачено й можливість відмови підприємства, установи і організації у прий­нятті на роботу спеціалістів, які були раніше ними заявлені. Закон не містить причин такої відмови. На практиці це можуть бути різні обставини: зміни в організації виробництва і праці (реорганізація, перепрофілювання, скорочення чисельності або штату працівників тощо), простої, скорочення обсягів виробниц­тва та ін. Згідно з ч. З ст. 20 Закону підприємства, установи й організації в разі відмови у прийнятті на роботу спеціалістів, які були раніше ними заявлені, відшкодовують державній службі зайнятості всі витрати, пов'язані з працевлаштуванням, професій­ною підготовкою, перепідготовкою, виплатою допомоги по безро-

180

біттю та матеріальної допомоги по безробіттю. Одержані кошти спрямовуються до Фонду загальнообов'язкового державного соці­ального страхування на випадок безробіття.

Підприємства, установи, організації, незалежно від форм влас­ності, а також їх посадові особи зобов'язані сприяти проведен­ню державної політики зайнятості. До таких обов'язків належать організації: професійної підготовки, перепідготовки, підвищен­ня кваліфікації працівників, а також професійного перенавчан­ня тих, хто підлягає вивільненню з виробництва; працевлашту­вання осіб, направлених службою зайнятості, на робочі місця в рахунок визначеної квоти (броні); інформація працівників про наявність вакантних місць (посад), у тому числі з неповним ро­бочим часом; створення додаткових робочих місць.

Усі підприємства зобов'язані зареєструватись як платники зборів до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття; щомісяця надавати інфор­мацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад), використання працівників з режимом неповного робочого часу, про простій підприємства, про всіх прийнятих працівників відпо­відно до форм державної статистики (див. Інструкцію зі стати­стики чисельності працівників, зайнятих у народному госпо­дарстві України, затверджену наказом Міністерства статистики України від 7 липня 1995 р. № 171 (Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами // Бюлетень законодав­ства і юридичної практики України. — 1997. — № 11—12. — С. 200—219).

Встановлено такі строки для надання відомостей: дані про наступне вивільнення працівників мають надаватися за два міся­ці до вивільнення, а про проведене вивільнення — у 10-денний строк після вивільнення. За неподання таких відомостей або по­рушення термінів стягується штраф у розмірі річної заробітної плати за кожного вивільненого працівника (ст. 20 Закону Украї­ни "Про зайнятість населення").

7.3. Правові питання організації працевлаштування державною службою зайнятості

До державної служби зайнятості за сприянням у працевлаш­туванні мають право звертатися всі незайняті громадяни, які бажають працювати, а також зайняті громадяни, які бажають змінити місце роботи, працевлаштуватися за сумісництвом або у вільний від навчання час. Послуги служби зайнятості для гро­мадян безоплатні.

Незайняті громадяни (в тому числі особи, які здійснюють до­гляд за інвалідом І групи або дитиною-інвалідом у віці до 16 років, а також за пенсіонером, який за висновком медичної установи потребує стороннього догляду), інваліди і пенсіонери, які звер­таються до державної служби зайнятості за сприянням у пра­цевлаштуванні, підлягають реєстрації в цій службі. Зайняті гро­мадяни, які бажають змінити професію або місце роботи, праце­влаштуватися за сумісництвом чи у вільний від навчання час і звернулися до державної служби зайнятості, підлягають обліку.

Стосовно іноземних громадян діють такі правила. Іноземці й особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, ма­ють рівні права з громадянами України щодо реалізації права на працю і працевлаштування. Ті ж іноземці та особи без гро­мадянства, які прибули в Україну на визначений термін, одер­жують право на трудову діяльність лише за наявності в них дозволу на працевлаштування, виданого державною службою зайнятості України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.

У разі використання праці іноземців або осіб без громадянства без дозволу державної служби зайнятості України з підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку особу в п'ятде-сятикратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів гро­мадян (ст. 8 Закону України "Про зайнятість населення").

З цього правила є виняток. Працевлаштування в Україні іно­земців, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціаль­ністю), визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюєть­ся без отримання дозволу на працевлаштування. Це положення передбачено у Законі України "Про угоди про розподіл про-

182

дукції" від 14 вересня 1999 р. Зокрема, ст. 35 цього Закону вста­новлює, що прийняття (наймання) працівників інвестором (у тому числі іноземним) на території України для потреб угоди про розподіл продукції здійснюється шляхом укладення з ними тру­дового договору (контракту), який за формою та змістом пови­нен відповідати законодавству України про працю. Працевлаш­тування в Україні іноземців, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюється без отримання дозволу на працевлаш­тування. Громадяни України, які працювали в зарубіжних краї­нах, у тому числі країнах СНД, у державній службі зайнятості реєструються як такі, що шукають роботу, на загальних підста­вах. Законодавством передбачено загальний і спеціальний поря­док реєстрації осіб, які шукають роботу.

Дата добавления: 2015-05-10