Укладення між працівником і власником письмового до­говору про повну матеріальну відповідальність (п. 1 ст. 134). 4 страница

Для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умова­ми праці, встановлюється скорочена тривалість робочого часу — не більше 36 годин на тиждень (ст. 51 КЗпП). Ці питання регу­люються Переліком виробництв, цехів, професій і посад з шкідли­вими умовами праці, робота на яких дає право на скорочену тривалість робочого тижня, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 163. Наказом Міністерства праці та соці­альної політики від 23 березня 2001 р. № 122 затверджено По­рядок застосування цього переліку.

За роботу зі шкідливими і важкими умовами праці працівни­кам надається щорічна додаткова відпустка тривалістю до 35 ка­лендарних днів, за Списком виробництв, робіт, цехів, професій і

Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 4 99

посад, зайнятість працівників в яких дає право на щорічну до­даткову відпустку за роботу із шкідливими і важкими умовами праці, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 р. №1290. Наказом Міністерства праці та соціальної політики від ЗО січня 1998 р. № 16 затверджено По­рядок застосування таких списків (Людина і праця: Інформа­ційний бюлетень Міністерства праці та соціальної політики України. — 1998. — №2.)

Додаткові компенсації і пільги з урахуванням специфіки умов праці на конкретному підприємстві можуть визначатися колек­тивним договором або угодою.

15.5. Охорона здоров'я жінок, неповнолітніх і осіб зі зниженою працездатністю

Згідно зі ст. 24 Конституції України жінки мають рівні з чо­ловіками права і свободи. Рівноправність жінок у сфері трудо­вих відносин забезпечується наданням їм рівних з чоловіками можливостей у професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці та здоров'я жінок; створенням умов, які дають жінкам можливість поєдну­вати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям. З метою фактичного забезпечення рівноправності, з урахуванням особливостей жіночого організму, трудовим зако­нодавством передбачено спеціальні правила охорони праці жінок, пільги і додаткові гарантії їх трудових прав.

Забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці. Перелік важких робіт та робіт зі шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України від 29 грудня 1993 р. № 256 (Законодавство України про охорону праці: Збірник нормативних актів. — К., 1995. — Т. 3. — С. 32).

Забороняється також застосування жіночої праці на підзем­них роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт із санітарного та побутового обслуговування).

Глава 15

Забороняється залучення жінок до підіймання і переміщен­ня важких речей, маса яких перевищує встановлені для них гра­ничні норми. Граничні норми підіймання і переміщення важ­ких речей жінками затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України від 10 грудня 1993 р. № 241 (Законодавство України про охорону праці: Збірник нормативних актів. — К._} 1995. — Т. 3. — С 61). Граничними нормами підіймання і пе­реміщення вантажів вважаються при чергуванні з іншою робо­тою (до 2 разів на годину) — 10 кг, а якщо робота пов'язана з постійним підійманням і переміщенням вантажів протягом ро­бочої зміни — 7 кг. Сумарна вага вантажу, який переміщується протягом кожної години робочої зміни, не повинна перевищува­ти: з робочої поверхні — 350 кг, з підлоги — 175 кг.

Законодавство обмежує застосування праці жінок у нічний час. Така праця допускається тільки в тих галузях народного госпо­дарства, де це зумовлюється особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід. Перелік цих галузей і видів робіт із зазна­ченням максимальних термінів застосування праці жінок у нічний час затверджується Кабінетом Міністрів України. До роботи у нічний час можуть залучатися такі жінки: медичні працівники, робітниці підприємств харчової промисловості. Таке залучення жінок до роботи у нічний час викликано особливою необхідністю, але має постійний, а не тимчасовий характер. Правила про обме­ження застосування праці жінок у нічний час, як правило, пору­шуються на підприємствах приватної форми власності.

Зазначені обмеження не поширюються на жінок, які працю­ють на підприємствах, де зайняті лише члени однієї сім'ї (ст. 175 КЗпП).

Згідно зі ст. 178 КЗпП вагітним жінкам відповідно до медич­ного висновку знижуються норми виробітку, норми обслугову­вання або вони переводяться на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, зі збере­женням середнього заробітку за попередньою роботою.

До вирішення питання про надання вагітній жінці відповід­но до медичного висновку іншої роботи, яка є легшою і виклю­чає вплив несприятливих виробничих факторів, вона підлягає звільненню від роботи зі збереженням середнього заробітку за всі пропущені внаслідок цього робочі дні за рахунок підприєм­ства, установи, організації.

Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 501

Жінки, які мають дітей віком до 3 років, у разі неможливості виконання попередньої роботи переводяться на іншу роботу зі збереженням середнього заробітку за попередньою роботою до досягнення дитиною віку 3 років.

Вагітні жінки і жінки, які мають дітей віком до 3 років, не можуть залучатися до робіт у нічний час, до надурочних робіт і робіт у вихідні дні, а також не допускається направлення їх у відрядження. Жінки, які мають дітей віком від 3 до 14 років або дітей-інвалідів, не можуть залучатись до надурочних робіт або направлятись у відрядження без їх згоди (статті 176, 177 КЗпП).

Забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов'язаних із вагітні­стю або наявністю дітей віком до 3 років, а одиноким матерям за наявністю дитини віком до 14 років або дитини-інваліда. У разі відмови у прийнятті на роботу зазначеним категоріям жінок власник або уповноважений ним орган зобов'язаний повідомляти їм причини відмови у письмовій формі. Відмова у прийнятті на роботу може бути оскаржена у судовому порядку.

Звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до З років (за наявністю медичного висновку — до 6 років), одино­ких матерів при наявності дитини віком до 14 років або дити­ни-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства. Але і в цьому випадку звільнення допускається з обов'язковим працевлаштуванням.

Обов'язкове працевлаштування зазначених категорій жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше 3 мі­сяців від дня закінчення строкового трудового договору (ст. 184 КЗпП).

Жінкам надаються оплачувані відпустки у зв'язку з вагітні­стю і пологами тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 (у разі ненормальних пологів або народження двох чи більше дітей — 70) календарних днів після пологів, які обчислюються сумарно і надаються жінкам повністю незалежно від кількості днів, фактично використаних до пологів. Жінкам, які постраж­дали внаслідок Чорнобильської катастрофи, надаються відпуст­ки тривалістю 90 календарних днів до пологів і 90 календарних

Глава 15

днів після пологів, які обчислюються сумарно до пологів з опла­тою в розмірі повного заробітку, незалежно від стажу та місця роботи (ст. ЗО Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастро­фи"). Після відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами за ба­жанням жінки їй надається частково оплачувана відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею віку 3 років з виплатою за ці періоди допомоги за державним соціальним страхуванням.

У разі, коли дитина потребує домашнього догляду, жінці на­дається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною 6-річного віку.

За рахунок власних коштів підприємства, установи, організації можуть надавати жінкам частково оплачувану відпустку та відпустку без збереження заробітної плати для догляду за дити­ною більшої тривалості.

У разі надання жінкам відпустки у зв'язку з вагітністю і поло­гами власник або уповноважений ним орган зобов'язаний за за­явою жінки приєднати до неї щорічні основну і додаткову відпу­стки незалежно від тривалості її роботи на даному підприємстві, в установі, організації в поточному робочому році (ст. 180 КЗпП).

Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку і відпустка без збереження заробітної плати надаються за заявою жінки або осіб, які фактично здійснюють догляд за ди­тиною, повністю або частково в межах установленого періоду й оформляються наказом (розпорядженням) власника або уповно­важеного ним органу.

Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку та відпустка без збереження заробітної плати зараховуєть­ся до загального стажу і до стажу роботи за спеціальністю. Од­нак до стажу роботи, що дає право на щорічну відпустку, не за­раховується.

Неповнолітні, тобто особи, котрі не досягли віку 18 років, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повно­літніх. Нарівні з цим для них встановлено додаткові пільги і гарантії трудових прав.

В інтересах охорони здоров'я неповнолітніх забороняється застосування їх праці на важких роботах і на роботах зі шкідли­вими або небезпечними умовами праці, а також на підземних

Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 503

роботах. Перелік важких робіт і робіт зі шкідливими і небезпеч­ними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх, затверджено наказом Міністерства охорони здо­ров'я України від 31 березня 1994 р. № 46 (Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами // Бюлетень зако­нодавства і юридичної практики України. — 1997. — № 11 — 12. - С 850).

Забороняється також залучати осіб, молодших 18 років, до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встанов­лені для них граничні норми. Ці норми диференційовано залежно від статі та віку неповнолітніх працівників і затверджено нака­зом Міністерства охорони здоров'я України від 22 березня 1996 р. № 59 (Бюлетень нормативних актів міністерств і відомств Украї­ни. — 1996. — № 6).

Усі особи, молодші 18 років, приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду і в подальшому, до досягнення 21 року, щороку підлягають обов'язковому медичному оглядові (ст. 191 КЗпП). Законом України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 р. передбачено письмовий медичний висновок про відсутність протипоказань для участі у трудовій діяльності (ч. 5 ст. 21 Закону).

Норми виробітку для робітників до 18 років встановлюються, виходячи з норм виробітку для дорослих робітників, пропорцій­но скороченому робочому часу для осіб, що не досягли 18 років (ст. 193 КЗпП). Заробітна плата працівникам, молодшим 18 років, при скороченій тривалості щоденної роботи виплачується в та­кому ж розмірі, як працівникам відповідних категорій при повній тривалості щоденної роботи.

Забороняється залучати працівників, молодших 18 років, до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні. Працівникам віком до 18 років щорічні відпустки надаються у зручний для них час тривалістю 31 календарний день. Щорічні відпустки працівни­кам віком до 18 років повної тривалості у перший рік роботи надаються за їх заявою до настання 6-місячного терміну безпе­рервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації.

Звільнення працівників, молодших 18 років, з ініціативи влас­ника або уповноваженого ним органу допускається, крім додер­жання загального порядку звільнення, тільки за згодою відповід­ного комітету у справах неповнолітніх (комітети і служби у

Глава 15

справах неповнолітніх створено відповідно до Закону України від 25 січня 1995 р. "Про органи і служби у справах неповно­літніх і спеціальні установи для неповнолітніх"). При цьому звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 ст. 40 КЗпП, провадиться лише у виняткових випадках і не допускається без працевлаштування.

Особи зі зниженою працездатністю володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і обов'язків. Згідно із Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 р. дискримінація інва­лідів заборонена і переслідується законом (ст. 1).

Інвалідами вважаються особи зі стійким розладом функцій організму внаслідок захворювання, травм та уроджених дефектів, що обмежують їх життєдіяльність, та які потребують соціальної допомоги і захисту. Як міра втрати здоров'я, інвалідність визна­чається шляхом експертного обстеження медико-соціальними експертними комісіями МОЗ. Порядок організації та проведен­ня медико-соціальної експертизи втрати працездатності затвер­джено постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 р. № 221 (ЗП України. — 1994. — № 8. — Ст. 190).

З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забез­печується право працювати на підприємствах зі звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою власника або уповноважено­го ним органу, переведення інваліда на іншу роботу без його згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його (інва­ліда) перешкоджає виконанню професійних обов'язків, загрожує здоров'ю і безпеці праці інших осіб або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршен­ням здоров'я інвалідів.

Залучення інвалідів до надурочних робіт і робіт у нічний час без їх згоди не допускається. При працевлаштуванні інваліда роботодавець повинен керуватися індивідуальною реабілітацій­ною програмою інваліда. Ті підприємства, які не виконали в

Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 505

установлені строки реабілітаційні заходи щодо інваліда, за рішен­ням медико-соціальної експертної комісії відраховують кошти в розмірі вартості реалізації цих заходів до Фонду України соці­ального захисту інвалідів. Положення про індивідуальну про­граму реабілітації та адаптації інваліда затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 р. № 83 (зі зміна­ми від 6 грудня 2000 р. № 1780).

Постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 р. № 314 затверджено Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів (ЗП України. — 1995. — № 7. — Ст. 181), яким передбачено, що робоче місце інваліда — це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підпри­ємстві незалежно від форм власності та господарювання, де ство­рено необхідні умови для праці інваліда. Робоче місце інваліда може бути звичайним, якщо за умовами праці та з урахуванням фізичних можливостей інваліда воно може бути використане для його працевлаштування, і спеціалізованим, тобто обладнаним спеціальним технічним оснащенням, пристосуваннями і пристро­ями для праці інвалідів залежно від анатомічних дефектів чи нозологічних форм захворювання та з урахуванням рекомендації медико-соціальної експертної комісії, професійних навичок і знань інваліда.

Підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством.

Законом України ''Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (від 21 березня 1991 p., зі змінами і доповненнями) встановлено спеціальні гарантії щодо забезпечення інвалідів робочими місцями. Для підприємств (об'єднань), установ і органі­зацій незалежно від форми власності та господарювання вста­новлюється норматив робочих місць для забезпечення праце­влаштування інвалідів у розмірі 4 % від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 осіб — у кількості одного робочого місця. Керівники підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності та господарювання у разі незабезпечення зазначених нормативів несуть відпові­дальність у встановленому законом порядку.

Глава 15

Підприємства (об'єднання), установи і організації, незалежно від форми власності та господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, щороку сплачу­ють відповідним відділенням Фонду України соціального захи­сту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом. Порушення термінів сплати тягне за собою нарахування пені з суми недоїмки. Спла­ту штрафних санкцій підприємства провадять відповідно до за­кону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів) (ст. 20 Закону "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" в редакції від 5 липня 2001р. (Урядовий кур'єр. — 2001. — 12 серпня)).

Кабінет Міністрів України своєю постановою від 28 грудня 2001 р. № 1767 затвердив Порядок сплати штрафних санкцій (Урядовий кур'єр. — 2002. — 19 січня).

Кабінет Міністрів України постановою від 11 липня 2002 р. № 954 реорганізував Фонд соціального захисту інвалідів і уря­довий орган державного управління у складі Міністерства праці та соціальної політики. Утримання Фонду здійснюється за ра­хунок видатків з державного бюджету. Згідно з Положенням про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2002 р. № 1434, Фонд серед іншого здійснює контроль за своєчасним перерахуванням сум штрафних санкцій, що надходять від підприємств, установ і організацій за недодержання ними нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів, а також контролює цільове використання підприємствами коштів, переданих їм Фондом для здійснення заходів щодо соціального захисту інва­лідів.

Законодавством про працю передбачено й інші гарантії в га­лузі охорони праці жінок, неповнолітніх і осіб зі зниженою пра­цездатністю.

У більшості західних країн законодавством передбачено заходи щодо охорони праці інвалідів. Зокрема, у ФРН кожний робото­давець, у котрого працює більше 10 працівників, зобов'язаний 6 % робочих місць надати інвалідам. У Франції на підприємствах з числом працівників більше 10 — 3 % персоналу повинні стано-

Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 507

вити інваліди праці, а 10 % — інваліди війни. В Люксембурзі встановлено диференційований підхід до визначення квоти для інвалідів. На підприємствах, де працює більше 25 осіб, має бути прийнято принаймні одного інваліда на повний робочий день, на підприємствах з числом працюючих більше 50 осіб — броню для інвалідів 2 %, більше 300 — 4 %. Роботодавці, які не резер­вують робочих місць для інвалідів, зобов'язані сплачувати ком­пенсаційний податок, зазвичай на користь фонду зайнятості, який направляє ці кошти на розширення зайнятості інвалідів.

Новим явищем у трудовому праві країн Заходу стала поява законодавства, норм колективних договорів про встановлення пільг щодо охорони праці осіб похилого віку — осіб передпен-сійного віку, особливо тих, що мають тривалий трудовий стаж. Пільги стосуються скорочення робочого часу з частковою ком­пенсацією втрат у заробітку, переведення на більш легку роботу, зокрема звільнення від багатозмінної роботи, додаткові відпуст­ки тощо. У Швеції з 1976 р. діє закон, згідно з яким особи пе-редпенсійного віку мають право просити про скорочення робо­чого часу до 5 годин на тиждень. При цьому може бути компен­совано 50 % втрат у заробітку. В Японії з 1971 р. діє закон № 68 (у редакції 1994 р.) про стабілізацію зайнятості працівників похилого віку. Закон становить собою кодекс прав працівників похилого віку на виробництві. Тут передбачено численні захо­ди щодо забезпечення зайнятості, комфортних умов праці, надан­ня допомоги таким працівникам. Заслуговує на увагу створен­ня спеціальних державних органів, які компетентні піклувати­ся про літніх трудящих, — центрів з використання виробничого досвіду літніх трудящих, центрів з використання людських ресур­сів "із сивиною на скронях". Така діяльність цілком відповідає новому напрямку кадрової політики, спрямованої на збережен­ня працездатності носіїв високої кваліфікації, які виявляють, як правило, більше старанності в роботі, ніж молоді працівники. Це вважається вигіднішим, ніж міняти літніх працівників на мо­лодих, які вимагають значних затрат на професійну підготовку (Киселев И.Я. Сравнительное и международное трудовое право: Учеб. для вузов. — М.: Дело, 1999. — С. 224—225).

Глава 15

15.6. Соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання

Соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання — самостійний вид загальнообо­в'язкового державного соціального страхування, за допомогою якого здійснюються соціальний захист, охорона життя та здоро­в'я громадян у процесі їхньої трудової діяльності.

Згідно із Законом України "Про загальнообов'язкове держав­не соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездат­ності" (1999 р.) (далі — Закон) завдання страхування від нещас­ного випадку такі: проведення профілактичних заходів, спрямо­ваних на усунення шкідливих і небезпечних виробничих фак­торів, запобігання нещасним випадкам на виробництві, професій­ним захворюванням та іншим випадкам загрози здоров'ю за­страхованих, викликаних умовами праці; відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків або професійних захворювань; відшкодування матеріальної та моральної шкоди застрахованим і членам їх сімей.

Держава гарантує усім застрахованим громадянам забезпечен­ня прав у страхуванні від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання. Законодавство про страхування від нещасного випадку складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, цьо­го Закону, Кодексу законів про працю України, Закону України "Про охорону праці" та інших нормативно-правових актів. Ос­новними принципами страхування від нещасного випадку є такі: паритетність держави, представників застрахованих осіб та ро­ботодавців в управлінні страхуванням від нещасного випадку; своєчасне та повне відшкодування шкоди страховиком; обов'яз­ковість страхування від нещасного випадку осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством про працю, а також добровільність такого страхування для осіб, які забезпечують себе роботою са­мостійно, та громадян — суб'єктів підприємницької діяльності; надання державних гарантій реалізації застрахованими грома­дянами своїх прав; обов'язковість сплати страхувальником стра-

Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 509

хових внесків; формування та витрачання страхових коштів на солідарній основі; диференціювання страхового тарифу з ураху­ванням умов і стану безпеки праці, виробничого травматизму та професійної захворюваності на кожному підприємстві; економіч­на заінтересованість суб'єктів страхування в поліпшенні умов і безпеки праці; цільове використання коштін страхування від не­щасного випадку.

Суб'єктами страхування від нещасного випадку <: застраховані громадяни, а в окремих випадках — члени їх сімім'і тя інші осо­би, страхувальники та страховик. Застрахованою с філичнп осо­ба, на користь якої здійснюється страхування (далі — працівник). Страхувальниками є роботодавці, а в окремих випадках — застра­ховані особи. Страховик — Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі — Фонд соціального страхування від нещасних випадків). Об'єктом страхування від нещасного випадку є жит­тя застрахованого, його здоров'я та працездатність.

Обов'язковому страхуванню від нещасного випадку підляга­ють: 1) особи, які працюють на умовах трудового договору (кон­тракту); 2) учні та студенти навчальних закладів, клінічні орди­натори, аспіранти, докторанти, залучені до будь-яких робіт під час, перед або після занять; під час занять, коли вони набувають професійних навичок; у період проходження виробничої прак­тики (стажування), виконання робіт на підприємствах; 3) особи, які утримуються у виправних, лікувально-трудових, виховно-трудових закладах та залучаються до трудової діяльності на виробництві цих установ або на інших підприємствах за спеці­альними договорами (ст. 8 Закону).

Закон також передбачає страхування зародка та новонаро­дженого. Заподіяння шкоди зародку внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання жінки під час її вагітності, у зв'язку з чим дитина народилася інвалідом, при­рівнюється до нещасного випадку, який трапився із застрахова­ним. Така дитина відповідно до медичного висновку вважаєть­ся застрахованою та до 16 років або до закінчення навчання, але не більш як до досягнення 23 років їй подається допомога Фон­ду соціального страхування від нещасних випадків.

Для страхування від нещасного випадку на виробництві не потрібно згоди або заяви працівника. Страхування здійснюєть-

Глава 15

ся в безособовій формі. Всі особи, перелічені у статті 8 Закону, вважаються застрахованими з моменту набрання чинності цим Законом незалежно від фактичного виконання страхувальника­ми своїх зобов'язань щодо сплати страхових внесків. Усі застра­ховані є членами Фонду соціального страхування від нещасних випадків. Добровільно, за письмовою заявою, від нещасного ви­падку у Фонді соціального страхування від нещасних випадків можуть застрахуватися: 1) священнослужителі, церковнослужи­телі та особи, які працюють у релігійних організаціях на вибор­них посадах; 2) особи, які забезпечують себе роботою самостійно; 3) громадяни — суб'єкти підприємницької діяльності.

Страховий ризик — обставини, внаслідок яких може статися страховий випадок. Страховим випадком є нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання, що спричинили застрахованому професійно зумовлену фізичну чи психічну трав­му за обставин, зазначених у статті 14 Закону, з настанням яких виникає право застрахованої особи на отримання матеріального забезпечення та/або соціальних послуг. Професійне захворюван­ня є страховим випадком також у разі його встановлення чи виявлення в період, коли потерпілий не перебував у трудових відносинах з підприємством, на якому він захворів.

Нещасний випадок — це обмежена в часі подія або раптовий вплив на працівника небезпечного виробничого фактора чи се­редовища, що сталися у процесі виконання ним трудових обо­в'язків, внаслідок яких заподіяно шкоду здоров'ю або настала смерть. Нещасний випадок або професійне захворювання, яке сталося внаслідок порушення нормативних актів про охорону праці застрахованим, також є страховим випадком і не звільняє страховика від виконання зобов'язань перед потерпілим.

До професійного захворювання належить захворювання, що виникло внаслідок професійної діяльності застрахованого та зу­мовлюється виключно або переважно впливом шкідливих речо­вин і певних видів робіт та інших факторів, пов'язаних з робо­тою. Перелік професійних захворювань затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2000 р. № 1662.

Страхування від нещасного випадку здійснює Фонд соціально­го страхування від нещасних випадків — нєкомерційна самовряд­на організація, що діє на підставі статуту, який затверджується її правлінням. Управління Фондом соціального страхування від

Правове забезпечення охорони праці та здоров'я працівників на виробництві 511

нещасних випадків здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців. Безпосереднє управління Фондом соціального страхування від нещасних ви­падків здійснюють його правління та виконавча дирекція.

Дата добавления: 2015-05-10