Процедура ліцензування певних видів господарської діяльності 1 страница

У Законі “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” встановлено не тільки єдиний перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, а й єдина, уніфікована дозвільна процедура ліцензування.
Перший етап процедури ліцензування — звернення суб'єкта господарювання до органу ліцензування із заявою про видачу ліцензії.
Іншими словами, це ініціювання процедури ліцензування, тобто добровільне волевиявлення суб'єкта господарювання. Регламентація цього етапу здійснюється Законом стосовно форми заяви, даних, Що містяться в ній, а також документів, що додаються до заяви.
Таким чином, для початку процедури ліцензування досить здійснення дій одним учасником ліцензійних відносин — суб'єктом господарювання. Закон не вимагає на цьому етапі видання яких-небудь актів з боку органу ліцензування.
Подання суб'єктом господарювання заяви про видачу ліцензії має важливе процедурне значення в тому змісті, що з цією дією пов'язується початок перебігу процедурних строків, установлених Законом.
Згідно зі ст.10 Закону суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.
Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування. Перелік документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 04.07.2001 р. № 756.
Органу ліцензування забороняється вимагати від суб'єктів господарювання інші документи, не вказані у цьому Законі, крім документів, передбачених ч.5 ст.10 Закону.
Другий етап процедури ліцензування — розгляд заяви та прийняття органом ліцензування рішення про видачу ліцензії або про відмову в її видачі.
Згідно з ч.8 ст. 10 Закону заява про видачу ліцензії залишається без розгляду, якщо: заява подана (підписана) особою, яка не має на це повноважень; документи оформлені з порушенням вимог цієї статті.
Про залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду заявник повідомляється в письмовій формі із зазначенням підстав залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду у строки, передбачені для видачі ліцензії.
Після усунення причин, що були підставою для винесення рішення про залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду, заявник може повторно подати заяву про видачу ліцензії, яка розглядається в порядку, встановленому цим Законом.
Ст.11 Закону регламентує прийняття рішення про видачу або відмову у видачі ліцензії. Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності. Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії або про відмову у видачі ліцензії надсилається (видається) заявникові в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дати прийняття відповідного рішення. У рішенні про відмову у видачі ліцензії зазначаються підстави такої відмови.
Підстави відмови у видачі ліцензії конкретизовані у відомчих нормативно-правових актах, де вони визначені по-різному. Щоб уникнути різночитань і відомчого суб'єктивного підходу, необхідно орієнтуватися на вичерпний перелік підстав відмови у видачі ліцензії виключно на законодавчому рівні, передбачений у ст. 11 Закону “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”.
Хоча в Законі прямо не зазначено, однак, враховуючи те, що перелік підстав для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії має вичерпний характер, слід дійти висновку, що така відмова за іншими підставами неприпустима. Це означає, що, наприклад, орган ліцензування не може відмовити здобувачеві ліцензії у видачі ліцензії з мотивів недоцільності дії різних ліцензіатів в тій самій галузі діяльності.
Третій етап — видача ліцензії. З одержанням ліцензії суб'єкт господарювання, що є здобувачем ліцензії, здобуває статус ліцензіата.
Видачу ліцензії регламентує ст.14 Закону, згідно з якою орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше ніж за три робочі дні з дня надходження документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії. Орган ліцензування робить відмітку про дату прийняття документів, що підтверджують внесення заявником плати за видачу ліцензії, на копії опису, яку було видано заявнику при прийомі заяви про видачу ліцензії. Якщо заявник протягом тридцяти календарних днів з дня направлення йому повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії не подав документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії, або не звернувся до органу ліцензування для отримання оформленої ліцензії, орган ліцензування, який оформив ліцензію, має право скасувати рішення про видачу ліцензії або прийняти рішення про визнання такої ліцензії недійсною.
Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим ніж три роки.
У Законі імперативно встановлений мінімальний строк дії ліцензії, тому неправомірною є видача ліцензії на строк менше трьох років. Слід передбачити в ст.14 Закону, що рішення про видачу ліцензії на строк менше трьох років може бути оскаржене в судовому порядку.
Конкретні строки і максимальні строки дії ліцензії можуть встановлюватися органами ліцензування.
У Законі прямо не зазначені правила обчислення строку дії ліцензії. Вважаємо, що строк дії ліцензії обчислюється з дня її видачі органом ліцензування, а припиняється при закінченні строку дії ліцензії.
На перебіг строку дії ліцензії не впливає фактичне невикористання ліцензії ліцензіатом або переоформлення ліцензії. Закінчення строку дії ліцензії означає припинення права суб'єкта господарювання на здійснення зазначеного в ліцензії виду господарської діяльності.
Згідно зі ст.15 Закону за видачу ліцензії справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного бюджету України встановлюються Кабінетом Міністрів України. Плата за ліцензію — це разовий платіж, що вноситься суб'єктом господарювання за одержання ліцензії. Плата за видачу ліцензії вноситься після прийняття рішення про видачу ліцензії.
У Постанові Кабінету Міністрів України “Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу” від 29.11.2000 р. № 1755 встановлено, що плата за видачу ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності (крім видів господарської діяльності, зазначених у пунктах 3 і 4 цієї постанови) справляється у розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо органом ліцензування є центральний орган виконавчої влади, або 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо органом ліцензування є місцевий орган виконавчої влади.
Стягнення будь-яких інших відрахувань з суб'єкта господарювання заборонено. Згідно з Указом Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” від 23.07.1998 р. органи, що видають ліцензії на певні види підприємницької діяльності, як умову видачі ліцензій, не можуть висувати відрахування коштів на користь будь-яких бюджетних або позабюджетних фондів, установ, підприємств, організацій чи окремих осіб.
Процедура ліцензування може включати такі факультативні етапи як переоформлення ліцензії; зміна даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії; видача дубліката ліцензії.
Таким чином, процедура ліцензування певних видів господарської діяльності — це процедура публічного посвідчення компетентним органом ліцензування права суб'єкта господарювання, який є здобувачем ліцензії, здійснювати конкретний вид господарської діяльності.
Ця процедура, за загальним правилом, відповідно до Закону “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, має дозвільний характер, а у випадках, передбачених Законом, — конкурсний.
Учасниками процедури ліцензування є суб'єкт господарювання (спочатку в якості здобувача ліцензії, а потім ліцензіата), а також орган ліцензування.
Ця процедура складається з наступних послідовних обов'язкових етапів, що складають комплекси процедурних дій:
1) звернення суб'єкта господарювання до органу ліцензування із заявою про видачу ліцензії;
2) розгляд заяви і прийняття органом ліцензування рішення про видачу ліцензії або про відмову в її видачі;
3) видача ліцензії.
Процедура ліцензування, що здійснюється в конкурсному порядку, включає стадію проведення конкурсу на отримання ліцензій для видів господарської діяльності, провадження яких пов'язане з використанням обмежених ресурсів.
Процедура ліцензування може включати факультативні етапи:
а) переоформлення ліцензії;
б) зміна даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії;
в) видача дубліката ліцензії.
Регламентація процедури ліцензування здійснюється за допомогою низки процедурних норм, що регулюють дії, які здійснюються на різних етапах ліцензування. На відміну від матеріальних норм, що містяться в Законі, та визначають види діяльності, які підлягають ліцензуванню, правовий статус органів ліцензування, процедурні норми встановлюють порядок ліцензування, його стадії тощо.

7. Адміністративні процедури, які забезпечують право фізичних і юридичних осіб вільно здійснювати господарську діяльність.

Адміністративна процедура - це установлений в акті порядок фізичних та юридичних осіб, спрямованих на реалізацію їх прав і виконання обовязків, або визначення повноважень державного органу, його посадової службової особи.

Перехiд до ринкових вiдносин потребує побудови нової правової основи господарської дiяльностi. Таким щодо підприємницької діяльності в України є положення ст. 42 Конституції України, яким закріплюється право на підприємницьку діяльність, що не заборонена законом. Безпосереднє регулювання підприємництва здійснюється нормами законодавства України. Зокрема, за період з 1991 року до теперішнього часу було прийнято значну кількість законів, серед яких слiд вiдзначити Закон України «Про пiдприємництво» вiд 07.02.91, чинний до 1 січня 2004 р., Закон України «Про господарськi товариства» вiд 10.09.91, Закон України «Про власнiсть» вiд 07.02.92, Закон України «Про захист економічної конкуренції» вiд 11.01.01, Закон України «Про оренду державного та комунального майна» вiд 10.04.92, Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» вiд 14.05.92, Закон України «Про захист вiд недобросовiсної конкуренцiї» вiд 07.06.96 та iн. У результаті розвитку процесу законотворчості в Україні було прийнято два фундаментальні кодекси, які регулюють відносини в сфері підприємницької діяльності 1 Господарський та Цивільний кодекси України.

Під підприємництвом необхідно розуміти самостійну, систематичну, на власний ризик господарську діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Такий самий змiст характерний для будь-якої господарської дiяльностi.

Підприємництво здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця. Зокрема, воно реалізується окремою категорією суб’єктів права, а саме підприємцями, які наділені специфічними правами та обов’язками в сфері підприємницької діяльності. Безпосередньо до такої категорії осіб належать: а) громадяни України, інших держав та особи без громадянства; б) юридичні особи всіх форм власності; в) об’єднання юридичних осіб, що здійснюють діяльність в Україні на умовах угоди про розподіл продукції.

Щодо юридичних і фізичних осіб, для яких підприємницька діяльність не є основною, норми чинного законодавства України, що регулюють підприємницьку діяльність, застосовуються тільки в тій частині їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою. Разом з тим визначається коло осіб, які не можуть займатися підприємництвом. Зокрема, це особи, які в установленому порядку обмежені в дієздатності або визнані недієздатними. Не можуть займатися підприємницькою діяльністю депутати, посадові і службові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також військовослужбовці, службові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату.

Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду. Крім того, не можуть бути підприємцями та співзасновниками підприємницької організації, а також обіймати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об’єднаннях) керівні посади і посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю, особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини.

На законодавчому рівні також встановлені вимоги щодо порядку присвоєння найменування конкретному суб’єкту підприємницької діяльності, який належить до категорії юридичних осіб. По-перше, найменування повинне містити відомості про такого суб’єкта, його організаційно-правову форму та назву. По-друге, в найменуванні забороняється використовувати повні чи скорочені найменування органів державної влади, органів місцевого самоврядування та похідних від цих найменувань. По-третє, не допускається використання найменувань, які є тотожними найменуванню іншого суб’єкта

підприємницької діяльності і віднесені до категорії юридичної особи й внесені до відповідних реєстрів.

Важливого значення набуває порядок реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності. Адже саме через державну реєстрацію здійснюється легалізація суб’єкта підприємницької діяльності, тобто юридично закріплюється його правове положення.

Державна реєстрація суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію.

За наявності всіх документів орган державної реєстрації зобов’язаний у строки, що не перевищують п’яти робочих днів з дня їх надходження, здійснити реєстрацію та видати свідоцтво про державну реєстрацію. В разі недотримання передбачених вимог посадові особи в обов’язки яких входить реєстрація, можуть бути притягнені до адміністративної відповідальності.

Свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності та копія документа, що підтверджує взяття його на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України та інших держав за вибором суб’єкта підприємницької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України.

УДК 342.781:34

A. A. ІВАНИЩУК, канд. юрид. наук, Дніп­ровський районний суд м.Херсон

НОРМАТИВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СУДОВОЇ ГІЛКИ ВЛАДИ: АДМІНІСТРАТИВНО- ПРАВОВІ АСПЕКТИ

Ключові слова: адміністративно-правове регу­лювання, джерела права, закон, класифікація, нормативно-правовий акт, суддівське самовря­дування

Судова система Україна є незалежної від законодавчої та виконавчої., однак це не ви­ключає взаємодії її з іншими гілками державної влади. Особливо наглядно зазначене здійсню­ється у сфері забезпечення діяльності судової системи. Саме в обов’язок законодавчої і вико­навчої влади входять функції забезпечення дія­льності судів, створення належних умов для здійснення правосуддя суддями. Більшість із зазначених проблем регулюється нормами ад­міністративного права, зовнішнім виразом яких є джерела адміністративного права.

До аналізу джерел адміністративного пра­ва, що здійснюють регулювання діяльності судової гілки влади звертали свою увагу віт­чизняні вчені О.В. Білова, В.М. Василенко, К.Л. Василяка, Л.Є. Виноградова, Т.В. Гала- денко, О.В. Гончаренко, Ю.Г. Дем’янчук, М.В. Закурін, Р.В. Ігонін, С.В. Ківалов, О.М. Ко­ротун, В.В. Крижанівський, М.В. Маргаритов,

B. М. Мартиненко, М.Г. Мельник, М.Б. Муль- тян, A.B. Портнов, С.Ю. Обрусна, О.М. Овча- ренко, Л.Б. Пантелейчук, B.C. Смородинсь- кий, О.М. Собовий, Н.В. Чернишова та ін. Проте, вони не здійснили комплексного ана­лізу у цій сфері. Тому мета статті полягає в тому, щоб на основі теорії адміністративного права, вітчизняних і міжнародних джерел ро­зкрити систему джерел адміністративного права, які здійснюють регулювання діяльнос­ті судової гілки влади.

Адміністративно-правове регулювання су­дової гілки влади окреслюється напрямами: 1) адміністративних процедур щодо створення, реорганізації та ліквідації судів; 2) визначен­ня адміністративно-правового статусу суддів;

3) кадровою роботою в системі судочинства (регулювання питань відбору, призначення, звільнення, відставки суддів і суддів, які пере­бувають на адміністративних посадах; замі­щення вакантних посад державних службовців апарату судів, їх призначення та звільнення);

4) встановлення меж повноважень суддів, які обіймають адміністративні посади; 5) забезпе­чення адміністративного контролю у сфері су­дочинства; 6) регулювання особистого прийо­му громадян у системі судової гілки влади; 7) доступу до публічної інформації та взаємо­дії із засобами масової інформації; 8) регулю­вання суддівського самоврядування; 9) орга­нізації захисту суддів, охорони приміщень судів та підтримання в них правопорядку; 10) особливостей заохочення і дисциплінарної відповідальності суддів та державних службо - вців апарату судів; 11) забезпечення здійснен­ня матеріально-технічних операцій в системі судової гілки влади; 12) адміністративної від­повідальності у сфері діяльності судів [1, с.98].

Адміністративно-правові норми, які регу­люють діяльність судової гілки влади містяться в джерелах права - Конституції України, КУ- пАП, КАСУ, інших законах України, Міжнаро­дних нормативно-правових актах, які ратифіко­вані Верховною Радою України, актах органів виконавчої влади та органів суддівського само­врядування. В останньому випадку до джерел адміністративного права входять не тільки самі нормативно-правові акти публічної адміністра­ції, а й затверджені цими актами статути, поло­ження, інструкції, концепції, що регулюють адміністративно-праві відносини.

Призначення джерел адміністративного пра­ва - упорядкувати правовий зміст, надати йому властивостей владно-державного характеру. Якщо джерело права охоплює поряд із норма­ми адміністративного права норми інших галу­зей права, то для адміністративного права воно буде джерелом лише у частині, що наповнена адміністративно-правовим змістом [2, с.91].

Найбільш повну характеристику системи і виду джерел адміністративного права дав Р. Мельник, це: національні джерела адмініс­тративного права: Конституція та інші Закони України; підзаконні нормативно-правові акти;

© Іванищук A.A., 20ІЗформалізовані джерела міжнародного права: міжнародні договори; акти органів міжнарод­них організацій; неформалізовані джерела адміністративного права: загальні принципи права; звичаї та традиції; норми моралі; судо­ві рішення: рішення Конституційного суду України; рішення Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів; рішення Єв­ропейського Суду з прав людини; рішення інших міжнародних судових установ.

На думку В.В. Галунька, у більшості випа­дків джерела адміністративного права похо­дять від правотворчого рішення вітчизняного компетентного публічного органу, що може бути прямим, похідним або санкціонованим, тобто коли воно формулює узагальнені нор­мативні положення. У межах правової системи джерела адміністративного права, розташова­ні за принципом їх ієрархічної підпорядкова­ності, утворюють цілісну систему. Її вертика­льна структура будується таким чином, що розпорядження одних джерел права видаються на основі вищих джерел. Чітка підпорядкова­ність джерел адміністративного права зако­нодавчо закріплена й забезпечена за допомо­гою юридичних механізмів і має важливе соціально-політичне значення. Єдність системи цих джерел означає єдність вираженої в законі верховної волі Українського народу [2, с.91].

У континентальних країнах Європи, зок­рема в Україні, основним видом джерел адмі­ністративного права є нормативно-правові акти - закони, укази, постанови, накази та ін. Нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного суб’єкта владних повноважень, що містить формально обов’яз­кове правило поведінки загального характеру. Нормативно-правові акти видаються суб’єк­тами владних повноважень лише у певній фо­рмі й суворо у межах своєї компетенції. Юридична цінність нормативно-правового акта визначається місцем у системі органів держави того органу, який його видав. Ви­щими за юридичною силою є Конституція та інші закони України. За юридичною силою нормативно-правові акти поділяються на за­кони та підзаконні акти. Закон - це нормати­вно-правовий акт, що прийнятий в результаті Всеукраїнського референдуму або Верховною Радою України та регулює найважливіші сус­пільні відносини, виражає волю й інтереси Українського народу, має найвищу юридичну силу щодо інших актів, загальнообов’язковий для населення і держави та охороняється державною владою [2, с.91-92].

З таким підходом вчених можна погоди­тись і для висвітлення проблеми класифікації джерел адміністративного права у сфері регу­лювання діяльності судової гілки влади. Ві­зьмемо його за основу.

В першу чергу, до національних джерел адміністративного права у сфері регулювання діяльності судової гілки влади відноситься Конституція та Закон України від 07.07.2010 р. № 2453-УІ «Про судоустрій та статус судів» [3].

Конституція України у розділі VIII «Пра­восуддя» визначила, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації, вплив на суддів у будь-який спосіб забороня­ється, держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів, у Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів та ін. [4]. В доповнення до Основного закону органічний Закон України від 07.07.2010 р. № 2453—У! «Про судоустрій та статус судів» визначає правові засади ор­ганізації судової влади та здійснення право­суддя в Україні з метою захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави на засадах верховенства права, визначає систему судів загальної юрис­дикції, статус професійного судді, народного засідателя, присяжного, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування і встановлює систему і загальний порядок за­безпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою і статусу суддів [3].

До інших законів України, які здійснюють адміністративно-правове регулювання діяльно­сті судової гілки влади відноситься: від 23.12.1993 р. № 3781-ХІІ «Про забезпечення безпеки працівників суду і правоохоронних ор­ганів» [5]; від 01.06.2010 р. № 2291-VI «Про захист персональних даних»; від 13.01.2011 р. № 2939-УІ «Про доступ до публічної інформа­ції»; від 15.01.1998 р. № 22 «Про Вищу раду юстиції» [6]; від 16.12.1993 р. № 3723-ХІІ «Про державну службу»; від 16.11.1992 р. № 2782- XII «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»; від 02.10.1992 р. № 2657-ХІІ «Про інформацію»; від 21.12.199з р. № 3759- XII «Про телебачення і радіомовлення»; від 22.12.2005 р. № 3262-ГУ «Про доступ до судо­вих рішень»; від 23.09.1997 р. № 539 «Про по­рядок висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні у засобах масової інформації»; від 28.02.1995 р. № 74 «Про інформаційні агентствата ін [7, с.21].

Вагоме місце у системі джерел адміністра­тивно-правового регулювання діяльності су­дової гілки належить підзаконним нормативно- правовим актам суддівського самоврядування. Так як органи виконавчої влади не мають права вмішуватись у внутрішньо-організа­ційну діяльність судової гілки влади ці функ- ції законодавець слушно поклав на органи суддівського самоврядування. До таких нор­мативно-правових актів відноситься в першу чергу рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, зокрема: про затвердження Положення про порядок складення кандида­тами на посаду судді кваліфікаційного іспиту та методику його оцінювання; про затвер­дження Методичних рекомендацій щодо ви­вчення організації діяльності судів Радою су­ддів господарських судів; про затвердження Положення про порядок складення кандида­тами на посаду судді анонімного тестування (іспиту) та методику його оцінювання.

Крім того, адміністративно-правове регу­лювання діяльності судової гілки влади здійс­нюється на основі нормативно-правових актів інших органів суддівського самоврядування, наприклад, рішенням Ради суддів України, від 26.11.2010 р. № 30 «Про затвердження Положення про автоматизовану систему до­кументообігу суду», рішеннями ради суддів спеціалізованих суддів тощо [7, с.28].

Однак, адміністративно-правовий вплив на судову гілку влада, з питань забезпечення її діяльності, здійснюється й виконавчою гіл- кою влади. Ці нормативно-правові акти ма­ють носити виключно забезпечувальні функ­ції, без будь-якого впливу на суддів щодо безпосередньо здійснення правосуддя. До прикладів такої діяльності можна віднести

Указ Президента України від 12.08.2010 р. № 811 «Питання мережі господарських судів України», Постанову Кабінету Міністрів Укра­їни від 15.02.2002 р. № 169 «Про затвердження Порядку проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців», На­каз МВС України від 19.11.2003 р. № 1390 «Про затвердження Положення про спеціаль­ний підрозділ судової міліції «Грифон» та ін.

В умовах глобалізації та інтеграції вітчиз- няної системи судочинства до стандартів Єв­ропейського Союзу вагоме місці у всіх сфе­рах суспільного життя, зокрема судочинства, починають займати формалізовані джерела міжнародного права. Наприклад, Загальна (універсальна) хартія судді схвалена Міжнаро- дною Асоціацією Суддів 17.11.1999 р., Тайпей (Тайвань) та ін.

Неформалізовані джерела адміністратив­ного права, що висвітлюють загальні принци­пи права; звичаї та традиції; норми моралі (пояснювальна записка до Європейської хар­тії про закон «Про статус суддів»).

Без всякого сумніву, судові рішення Кон­ституційного суду України є вагомим джере­лом адміністративного права, в тому числі стосовно забезпечення діяльності судової гіл­ки влади. Наприклад. Рішення Конституційно­го Судку України від 21.06.2011 р. № 7-рп, у справі за конституційним поданням 54 народ­них депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окре­мих положень законів України «Про судо­устрій і статус суддів», «Про Вищу раду юсти­ції» (справа про повноваження державних органів у сфері судоустрою) [8]. Не можна з цього переліку викреслити рішення Верховно­го Суду України та вищих спеціалізованих су­дів, наприклад Постанова пленуму Верховного суду України від 13.06.2007 р. № 8 «Про неза­лежність судової влади» [9].

Отже, адміністративно-правове регулю­вання у сфері регулювання діяльності судової гілки влади здійснюється усіма видами дже­рел адміністративного права: Конституцією та іншими законами України; підзаконними нормативно-правовими актами, в першу чергу, органів суддівського самоврядування; джере­лами міжнародного права у сфері правосуддя; рішеннями Конституційного суду України,

Верховного суду України та вищих спеціалі­зованих судів, рішеннями Європейського су­ду з прав людини та рішеннями інших міжна­родних судових установ.

ЛІТЕРАТУРА

1. Пилипчик П. У Конституції мають бути визначені стратегічні та ідеологічні пріорите­ти судоустрою й судочинства / Петро Пилип­чик // Закон Бізнес [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zib.com.ua/ua/13213- §о1оуа_У8_рШрскик_и_кошйШси.

2. Адміністративне право України: у 2 т. Т. 1. Загальне адміністративне право. Акаде­мічний курс: підручник / ЕалунькоВ. В., Олефір В. І., Еридасов Ю. В., Іванищук А. А., Короєд С. О. - Херсон: ХМД, 2013. - 396 с.

3. Закон України «Про судоустрій та ста­тус судів»: від 07.07.2010 р., № 2453-"УІ // Еолос України. - 03.08.2010. - № 142.

4. Конституція України // ВВР України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

5. Закон України «Про забезпечення безпе­ки працівників суду і правоохоронних орга­нів»: від 23.12.1993 р., № 3781-ХІІ // Еолос України. - 02.03.1994.

6. Закон України «Про Вищу раду юстиції»: від 15.01.1998 р. № 22 // Юридичний вісник України. - 06-12.08.2011. - № 31.

7. Закурін М. К. Адміністративно-правове регулювання діяльності господарських судів: дис.... кандидата юрид. наук: 12.00.07 / М. К. Закурін. - К, 2011. - 221 с.

8. Рішення Конституційного Судку Украї­ни у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповід­ності Конституції України (конституційності) окремих положень законів України «Про су­доустрій і статус суддів», «Про Вищу раду юстиції» (справа про повноваження держав­них органів у сфері судоустрою): від 21.06.2011 р., № 7-рп // Юридичний вісник України. - 06-12.08.2011. - № 31.

9. Постанова Пленуму Верховного суду України «Про незалежність судової влади»: від 13.06.2007 р., № 8 // Вісник господарсько­го судочинства. - 2007. - № 4. - С. 6.

Іванищук А. А. Нормативне регулювання діяльності судової гілки влади: адміністра­тивно-правові аспекти / А. А. Іванищук // Форум права. — 2013. — № 1. — С. 355—358 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2013- 1/13iaaapa.pdf

Дата добавления: 2015-05-08