Розділ III. Речові права і право власності

23'3-285

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 27. Інші речові права

вих прав на види може здійснюватися за різними підставами¹. Поза ним має залишатися лише право власності, оскільки всі інші права так чи інакше є похідними від нього. Аналогічні думки висловлюють і інші дослідники речового права. Дійсно, право власності є найбільш повним за змістом речовим правом. Інші речові права походять від права власності і залежать від нього. Там, де власність не існує, інші речові права не виникатимуть. Отже, інші речові права є похідними і залежними від права власності. Вони є правами на чужі речі (jura in re aliena), що не може не передбачати привласненість їх об'єктів ін­шою особою — власником. Навіть якщо деякі права на чужі речі (сервітути, право членів сім'ї власника на користування житлом) встановлюються поза волею власника — на підставі закону або рішення суду (п. 1 ст. 402, п. 1 ст. 405 ЦК України), вони залишаю­ться похідними і залежними від права власності, оскільки не припи­няють його, а лише обмежують певною мірою.

Інші речові права завжди обмежені за змістом порівняно із більш повним правом власності. Власник є самостійним у цивільному обігу, він вільно розпоряджається своєю річчю і вилучає з неї кори­сні властивості. Співставлення з правом власності вплинуло на роз­повсюдження у цивілістиці трактування спеціальних речових прав як обмежених або парціарних². Отже, інші речові права мають мен­ший обсяг повноважень, ніж право власності, в іншому разі вони вважалися б власністю. Щодо співвідношення їх змісту із змістом права власності існують два різних погляди. Одні вчені вважають, що їх зміст визначається відносно до змісту права власності. На ду­мку Є. А. Суханова, «за змістом речові права можуть складатися як з одноіменних правомочностей власника — права володіння, корис­тування і розпорядження, так і з окремих частин тріади»³. Інші вчені підкреслюють, що тріада не підходить для відмежування ін­ших речових прав від права власності, яке повинно характеризува­тися не позитивними повноваженнями, а правом консолідації, елас­тичністю власності.

Еластичність власності (ius recadentiae) — категорія, запропоно­вана дослідниками римського права⁴, означає відновлення права вла­сності у повному обсязі після відпадання будь яких обмежень права власності. Інші речові права не можна розглядати з точки зору ви­ділених повноважень, оскільки у разі їх встановлення відбувається лише обмеження права власності, а не виділення правомочностей.

¹ Гражданское право: Учебник / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М.,
1998. — Ч. 1. — С. 313.

² Дождев Д. М. Римское частное право. — М.: Инфра М-Норма, 1996. — С. 403.

³ Суханов Е. А. Лекции о праве собственности. — М., 1991. — С. 222.
^л Дернбург Г. Цит. праця. — С. 65.

Можливо, що від власності будуть відділені і володіння, і корис­тування, і розпорядження, а власність не припиниться. Власність може повністю позбавитися свого змісту і перетворитися у так зване nudum ius — голе право. На думку Д. М. Генкіна, «власник не по­збавляється своїх повноважень, а лише тимчасово обмежується у можливості їх реалізації»¹. З цим не можна не погодитися.

Чим більший обсяг речового права сторонньої особи, тим більше обмежується право власності. Найбільшою мірою це має місце при емфітевзисі та суперфіції. Вказані права називають також багато­компонентними правами, на відміну від фрагментарних, таких як сервітути — земельні та особисті².

Багатокомпонентні права залишають власнику лише ius recaden­tiae, невіддиференційоване на окремі повноваження, головне призна­чення якого — повернути власність у попереднє становище. У зв'яз­ку з таким «втручанням» в обсяг права власності цивільне законо­давство передбачає виникнення цих прав лише за волею власника.

Незалежність змісту прав на чужі речі від змісту права власнос­ті, а також така суттєва ознака даних прав, як абсолютність, не ли­ше вимагають чіткого визначення змісту кожного з них у законі. У зв'язку з цим у законі передбачаються права та обов'язки не лише суб'єктів інших речових прав, а й власника, залежно від виду такого права. Основні моменти, на які законодавець звертає увагу при відмежуванні інших речових прав від права власності, можна звести до необхідності врахування таких критеріїв:

1) характеристики меж втручання власника, що набуває вигляду його прав та обов'язків;

2) чіткому визначенні правомочностей невласника;

3) визначенні підстав виникнення та припинення інших речових прав;

4) відповідальності за порушення як з боку власника, так і з боку суб'єктів прав на чужі речі.

Отже, інші речові права проявляють свою абсолютність щодо власника тільки у певних межах, які залежать від їх видів.

Рекомендована література:

Підопригора О. А. Римське приватне право: Підручник для студентів юрид. вузів. — 3-тє вид. — К.: Ін Юре, 2001.

Копылов А. В. Вещные права на землю в римском, русском дореволюци­онном и современном российском гражданском праве. — М., 2000. Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. — М., 1995. Дождев Д. М. Римское частное право. — М.: Инфра М-Норма, 1996. Розвиток цивільного і трудового законодавства в Україні. — X.: Консум, 1999.

¹ Генкин Д. М. Право собственности в СССР. — М., 1961. — С. 44.

² Иванов А. А. Вещное право // Известия ВУЗов: Правовед. — 1992. — С. 117-120.

Глава 28. Володіння

Глава 28 Володіння

Панування над речами може здійснюватися не лише на підставі права, що виникло на законних засадах, а й незалежно від будь-якого права взагалі. У першому випадку — це право на речі (воно може бути абсолютним або відносним), у другому — факт володіння річчю, що має певні правові наслідки.

На підставі аналізу законодавства європейської системи права можна вирізнити наслідки фактичного володіння, врегульовані нормами права:

1. Захист фактичного володіння. Слід підкреслити, що захист
фактичного володіння існував ще в римському праві. Він здійсню­
вався не у формі судового розгляду, а за допомогою наказів претора
— інтердиктів (iterdictum). Гай розрізняв три типи володільниць­
ких інтердиктів — interdicta adipiscendae, retinendae, reciperandae
possessionis (Гай, 4, 147). При захисті володіння за допомогою ін­
тердиктів не ставилося питання щодо права, тобто правової підста­
ви володіння, а лише щодо фактичного стану — факту володіння
річчю.

Захист фактичного володіння передбачено і в більшості сучасних законодавств: ст. 23 Французького цивільно-процесуального кодек­су (ФЦПК), статті 858-863 Німецького цивільного уложення (НЦУ), статті 198-201 ХЦК Японії, статті Закону Естонії «Про ре­чові права».

2. Набувальна давність. «Виключно римським способом набуття права власності є набуття за давністю (usucapio), за якого безперерв­не володіння річчю впродовж установленого законом строку надає володільцеві право власності на річ»¹, — зазначає російський рома­ніст Д. М. Дождєв. У сучасних законодавствах слід звернути увагу на статті 937-945 НЦУ; ст. 234 ЦК Російської Федерації (ЦК РФ); ти­тул 20 книги 3 Французького цивільного кодексу (ФЦК).

3. Різний ступінь відповідальності при добросовісному та недобросовісному володінні (статті 900-1002 НЦУ; статті 549, 550, 555 ФЦК; статті 302-303 ЦК РФ).

На підставі зазначених положень можна зробити висновок, що категорія володіння — це складний інститут цивільного права, що поєднує в собі правовий та фактичний аспекти.

Незважаючи на стародавнє походження даного інституту, він не втрачає своєї актуальності, а навпаки, набуває нових рис у

¹ Дождєв Д. М. Римское частное право. — М., 1996. — С. 364.

сучасних умовах розвитку суспільства. Існування категорії володін­ня, як зазначав професор І. О. Покровський, «вимагає культурна правосвідомість, повага людини до людини, спокій суспільного життя, громадянський мир, а завдяки цьому навіть інтереси самих власників»¹.

Тому відновлення даної категорії у цивільному законодавстві України має величезне значення не лише для розвитку цивільного законодавства, а й для зміцнення правового статусу людини і побу­дови правової держави.

Своєрідність, неординарність категорії володіння стали підста­вою створення теоретичного вчення про володіння. Його розробку почали ще римські юристи (Gai, Labeon, Paul), але лише у XIX ст. воно набуло розвитку. (Лише в одній Німеччині з 1800 по 1864 pp. вийшли друком понад 100 монографій, присвячених володінню). Проте одностайності серед вчених не було, їх погляди часто-густо суперечили один одному.

Попри це у XIX ст. існувало два найбільш значні вчення про во­лодіння — засновника історичної школи права німецького вченого Ф. Савіньї та його опонента — німецького вченого Р. Ієринга. Усі інші вчені вели полеміку на підставі їхніх концепцій, що стали ба­зовими для нормативних положень про володіння європейського цивільного законодавства.

Як підкреслює один із сучасних дослідників проблем категорії володіння С. Століар, «володіння зайняло особливе місце у цивіль­ному праві. Воно нібито чекало на прийняття двох основних цивіль­них кодексів — Французького та Німецького, щоб запропонувати не всі, а лише реально діючі концепції»².

На сучасному етапі українські вчені-цивілісти розрізняють два основних напрями трактування володіння — володіння у західній та східній традиціях права³. Західна традиція розглядає володіння як окремий, самостійний інститут. Східна правова традиція харак­теризується тим, що для неї не притаманно надавати захист безти-тульному (фактичному) володінню від власника або іншої уповнова­женої особи.

Слід зазначити, що наука радянського цивільного права ніколи не визнавала володіння окремим інститутом. Воно завжди розгля­далося як одне з повноважень власника, що може бути передано за

¹ Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. — М., 1998. —

С. 223-235.

Samuuel Stoliar. Possession in the Civil Codes // International and Comparative Law

Quaterly. — 1984. — Vol. 33. — P. 1026-1027. ³ Погрібний С. О. Володіння у цивільному праві. — Одеса: Юрид. літ., 2002. — С. 200.

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 28. Володіння

договором іншим особам (орендарю, заставодержателю, охоронцю та ін.). Проте, хоч і визнавалися важливими наслідки незаконного володіння — розрахунки між незаконними володільцями (добросо-віснихМ і недобросовісним) та власником (ст. 390 нового ЦК Украї­ни), а також обмеження щодо вилучення речі у добросовісного набу­вача, вказані питання розглядалися у контексті захисту права влас­ності.

Завдання щодо окремого визначення категорії фактичного воло­діння у радянському цивільному праві не ставилось.

Як зауважує Т. В. Новицька, «радянський цивільний кодекс нібито вивів володіння «поза дужки»: його існування припускаєть­ся, але про нього не йдеться»¹.

Дана концепція по суті відображена і в новому ЦК України. За­конодавець прямо не визначає фактичне володіння, сутність якого полягає у тому, що правовий захист надається не праву, а факту, хоча тривалий час існує дискусія про можливість визначення фак­тичного володіння як права.

Глава 31 ЦК України, що присвячена володінню, має назву «Право володіння чужим майном». Така назва не охоплює категорію фактичного володіння, оскільки володіти можна не лише майном, що є об'єктом права власності, а чуже майно — це завжди майно власника. Наприклад, власник може відмовитися від свого права, викинути річ. Має сенс виділяти інститут володіння лише у випадку, коли передбачаються всі його види: володіння власника, похідне во­лодіння орендаря, комісіонера, суб'єкта обмеженого речового права — так зване законне володіння, а також незаконне володіння (добро­совісне і недобросовісне) особи, яка володіє чужим майном.

Усі вказані види єдині в тому, що їм надається захист від свавілля і лише суд виносить рішення про захист. Такий підхід передбачений у пандектній системі права (Німеччина, Швейцарія, Японія тощо). Аналіз поданих у ЦК України норм, присвячених володінню, до­зволяє зупинитися лише на таких моментах.

По-перше, суб'єктами права володіння чужим майном вважають­ся особи, які тримають його у себе. Таке право володіння може нале­жати одночасно двом або більше особам (ст. 397 ЦК України). Вказа­не володіння вважається правомірним, якщо інше не випливає із за­кону або не встановлено рішенням суду (п. З ст. 397 ЦК України).

По-друге, у ЦК України передбачені підстави виникнення і при­пинення права володіння (статті 398-399). Підстави виникнення характерні лише для законного володіння — договір з власником

¹ Новицкая Т. В. Вещное право в Гражданском кодексе 1922 г. // Собственность: право и свобода. — М., 1992. — С. 118-126.

або особою, якій майно було передане власником, та інші підстави, передбачені законом.

Згідно зі ст. 399 ЦК України право володіння припиняється у ра­зі: 1) відмови володільця від володіння майном; 2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою; 3) зни­щення майна; 4) в інших випадках, встановлених законом.

Звичайно, даний перелік не є вичерпним. Доцільно було б пе­редбачити таку підставу, як припинення договору, яким було вста­новлено володіння.

Крім того, ст. 398 ЦК України передбачає виникнення лише та­кого володіння, що є законним, а ст. 399 цього Кодексу допускає можливість припинення і незаконного володіння (віндикація).

Законне володіння захищається нормами ст. 400 ЦК України, що полягає в обов'язку недобросовісного володільця негайно повер­нути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є добросовісним володільцем цього майна.

Отже, у нашому законодавстві захисту підлягає лише законне володіння.

Дійсно, володіння можна розглядати як складову частину права власності та інших майнових прав (орендаря, наймача, заставодер-жателя, охоронця), що виникають на законній підставі набуття па­нування над річчю. Саме в такому розумінні володіння розглядаєть­ся багатьма вченими як право на володіння (ius possidenti).

У цивільному законодавстві України інститут володіння має отримати вдосконалення та розвиток з урахуванням тенденцій роз­ширення його меж, включенням різних видів. Зокрема, сучасні японські та німецькі вчені-цивілісти пропонують свою аргумента­цію: «Право володіння необхідно відрізняти від права на володіння. Право власності, наприклад, є правом, що обумовлює володіння. Але якщо злодій вкраде будь-яку річ, то її законний володілець, не­зважаючи на наявність права на володіння, втрачає право володін­ня. Злодій, навпаки, за відсутністю права на володіння набуває пра­во володіння»¹. «Подібне право на володіння, як правило, слідує із зобов'язального договору, укладеного між володільцем та власни­ком речі, або з так званого обмеженого речового права», — зазначає сучасний німецький вчений Я. Шапп².

Отже, у сучасній теорії володіння, на відміну від радянського ци­вільного права, розмежування між законним і незаконним володінням

¹ Вагацума С, Ариидзуми Т. Гражданское право Японии: В 2-х кн. — Кн. 1. — М.,
1983. — С 171.

² Шапп Я. Основы гражданского права Германии: Учебник. — М., 1996. — С. 58.

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 28. Володіння

не проводиться. Законне володіння вирізняється з володіння-факту, а останнє, у свою чергу, розглядається як загальна, більш широка категорія. Але ЦК України продовжує розмежування на законне і незаконне володіння у питаннях захисту. Захист законного володін­ня розглядається відповідно у статтях про захист права власності та абсолютних майнових прав.

Як зазначає відомий український цивіліст 0. А. Підопригора щодо відображення інституту володіння у новому ЦК України: «Склалася досить парадоксальна ситуація: з одного боку, законо­давець нібито визнає наявність безтитульного володіння у вигля­ді добросовісного чи недобросовісного, а з іншого — визнає лише володіння, що спирається на правовий титул... Це істотна прога­лина у новому ЦК України, яка суперечить іншим нормам цього Кодексу»¹.

Законне і незаконне володіння — це лише види самостійного ін­ституту володіння. Тобто володіння може розглядатися як ius possidenti — складова частина права, заснованого на титулі, але зовні воно виступає як самостійний інститут — інститут фактично­го володіння.

Вказаний інститут поділяється на певні види, класифікацію яких можна зробити виходячи з різних підстав. Так, поділ володін­ня на законне і незаконне слід здійснювати виходячи з підстав ви­никнення.

Залежно від підстав юридичного зв'язку з об'єктом володіння можна поділити на безпосереднє (законне володіння, крім права власності), посереднє, або самостійне (володіння власника), дер- (володіння в інтересі власника). За підстав відповідальності володіння поділяється на добросовісне і недобросовісне. І, вреш­ті-решт, дуже важливим є виділення набувальної давності в окре­мий вид володіння за такої підстави, як мета володіння².

Проте набувальна давність у ЦК України винесена за межі інсти­туту володіння і розглядається як один із способів виникнення пра­ва власності (ст. 344).

Аналогічний підхід застосовується і в ст. 234 ЦК РФ.

Виходячи з таких підстав, вказане рішення вважається не зовсім досконалим.

Набувальна давність — це один із видів володіння, якому до­слідники римського права дали назву «кваліфіковане володіння».

¹ Підопригора О. А. Цивільне право України: Підручник. — У 2-х кн. — Кн. 1. —
К., 2002. — С 483.

² Такий поділ пропонується у законодавстві Німеччини, Японії, Швейцарії, Естонії
тощо, які належать до пандектної системи права.

Між власністю та сервітутами, з одного боку, та фактичним воло­дінням — з іншого, перебуває кваліфіковане володіння. Р. Ієринг назвав його «особливою формою захисту права власності, возведе-ною до ступеня самостійного права». Тієї ж думки дотримується Ю. С. Гамбаров¹. Дійсно, з І ст. до н. е., з часів претора Публіція, кваліфікованому володінню надавався захист за допомогою спе­ціального позову — actio Publiciana подібного до речового позову про захист права власності. Однак «кваліфіковане володіння» прийнято було розглядати у двох вимірах — як допоміжний інсти­тут щодо права власності та сервітутів і самостійний інститут щодо інших видів володіння.

Як зауважив сучасний дослідник категорії володіння С. Століар, «дійсна сутність вчення про володіння полягає в тому, щоб визнача­ти окремі види володіння, що є фактичним володінням». І це є над­то важливим, тому що теорія володіння не акцентувала своєї уваги на окремих видах володіння та їх визначенні, а сучасні досліджен­ня наполягають на диференційованому підході до категорії фактич­ного володіння.

Необхідність виокремлення інституту володіння та узагальнення регламентації всіх його видів полягає перш за все у тому, що воло­дінню надається особливий та значно полегшений захист незалежно від способу набуття прав, які стоять поза ним. Тобто незалежно від того, чи засновані вказані права на законному титулі, чи ні, воло­діння буде захищатись. Сутність володіння пов'язана таким чином з особливістю його захисту, а вказана особливість ґрунтується на презумпції того моменту, що володілець є власником або іншим за­конним володільцем.

Існування самостійного інституту володіння обумовлено необхід­ністю у полегшенні складного процесу доказування права власності та інших майнових прав, зокрема речових. Виходячи з цього можна констатувати допоміжний характер інституту володіння щодо речо­вих прав. Що стосується захисту неправомірних володільців, які теж мають право на захист володіння, то вказаний захист не є ме­тою інституту володіння, а лише його наслідком. З цього приводу слід скористатися висловом Ю. С. Гамбарова: «Захист неправомір­них володільців є тим злом, ціною якого набуваються чисельні бла­га захисту володіння»².

Отже, доцільним було б виокремити володіння в особливий ін­ститут речового права і надати йому значення допоміжного права,

Гамбаров Ю. С. Русское гражданское право: Вещное право. — М., 1911. — С. 365. ² Там само.

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 29. Захист права власності

за допомогою якого була б отримана більш досконала система захис­ту майнових прав.

Рекомендована література:

Погрібний С. О. Володіння у цивільному праві. — Одеса: Юрид. літ., 2002.

Скловский К. И. Собственность в гражданском праве. — М.: Дело, 2000. Дождев Д. М. Основание защиты владения в римском праве. — М., 1996.

Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. — М., 1998.

Глава 29 Захист права власності

§ 1. Основні засади захисту права власності

Забезпечуючи охорону та захист відносин власності в Україні, цивільне право вирішує декілька завдань. По-перше, право забез­печує стабільність відносин власності у суспільстві, що досягаєть­ся шляхом законодавчого врегулювання відносин власності. По-друге, воно забезпечує відновлення порушених відносин власнос­ті, якщо таке трапляється, та притягнення до відповідальності осіб, які є винними у таких порушеннях. Тобто під захистом пра­ва власності у цивільному праві розуміється низка передбачених законодавством заходів, що вживаються у випадках порушення цього права та спрямовані на захист і відновлення відносин влас­ності.

Захист відносин власності в Україні здійснюється на підставі за­гальних засад, визначених ст. 386 ЦК України та ст. 48 Закону України «Про власність»¹, серед яких слід зазначити:

1) рівний захист усіх суб'єктів права власності, що притаманний суспільству, економіка якого базується на ринкових засадах та на­явності багатьох форм власності, що є рівноправними. Зазначена засада, окрім ЦК України, передбачена ст. 13 Конституції України² та статтями 2, 48 Закону України «Про власність»;

2) неможливість позбавлення особи права власності протиправ­ним шляхом;

3) наявність у власника права вимагати усунення всяких порушень його права, хоча б ці порушення і не були пов'язані з позбавленням

¹ ВВР УРСР. — 1991. — № 20. — Ст. 249.

² ВВР. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

володіння, а також вимагати усунення будь-яких перешкод з боку ін­ших осіб, пов'язаних із здійсненням ним володіння, користування або розпорядження належним йому майном, включаючи право на звернен­ня до суду у випадках, коли власник має підстави передбачати можли­вість порушення свого права власності іншою особою, з вимогою про за­борону вчинення нею дій, що можуть порушити право власності, або з вимогою про вчинення дій для запобігання такому порушенню;

4) наявність у власника права на отримання відшкодування, за­вданої йому майнової та моральної шкоди;

5) захист права власності здійснюється судом, господарським або третейським судом;

6) наявність у власника права на відшкодування з боку держави заподіяних збитків у разі прийняття державою законодавчого акта, який припиняє права власності. При цьому збитки відшкодовуються власнику в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи неодержані доходи;

7) поширення положень щодо захисту права власності на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного гос­подарського відання, оперативного управління або на іншій підста­ві, передбаченій законом чи договором, включаючи права на захист цієї особи свого володіння від власника.

§ 2. Система цивільно-правових засобів захисту права власності

Предметом захисту цивільного права є цивільні права та ін­тереси, які не суперечать загальним засадам цивільного законодав­ства (ст. 15 ЦК України). Загальний перелік заходів захисту цивіль­них прав міститься у ст. 16 ЦК України та є предметом розгляду окремої глави підручника. Що ж до поняття захисту права власнос­ті та інших речових прав, то воно є складовою частиною більш ши­рокого поняття захисту цивільних прав та інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів забезпечується застосуван­ням передбачених цивільним законодавством заходів захисту. Під останніми слід розуміти встановлені законом матеріально-правові примусові заходи, завдяки яким здійснюється захист відновлення або визнання порушених чи оспорюваних прав та інтересів.

Заходи, за допомогою яких цивільне право забезпечує захист від­носин власності, за своєю юридичною природою є неоднорідними і поділяються на кілька груп. Закон не містить певної класифікації засобів захисту права власності, однак вона розроблена у науці ци­вільного права. Як правило, заходи, що забезпечують захист відно­син власності, поділяються на речово-правові та зобов'язально-пра­вові. Речово-правові заходи спрямовані безпосередньо на захист пра-

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 29. Захист права власності

ва власності як абсолютного права. Вони захищають повноваження власника на володіння, користування та розпорядження майном, яке є індивідуально-визначеним та існує у натурі за умови, що по­рушення права власності не пов'язано з невиконанням зобов'язань, що існували між власником та особою, яка порушила його право. До речово-правових заходів належать: позов власника про витребу­вання майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний по­зов), позов про захист права власності від порушень, не пов'язаних з позбавленням володіння (негаторний позов), позов про визнання права власності. Зазначені позови є абсолютними, оскільки спрямо­вані на захист абсолютного права власника, та можуть бути заявле­ні до будь-якої третьої особи, яка порушила це право.

Вказані заходи протиставляються зобов'язально-правовим заходам захисту відносин власності, які, на відміну від речово-правових, засто­совуються у випадках, коли власник пов'язаний з правопорушником зобов'язальними відносинами. Отже, за умови наявності між власни­ком та правопорушником зобов'язальних відносин, що бувають, як правило, договірними, речово-правові заходи захисту відносин власно­сті не можуть бути застосовані. Прикладом зобов'язально-правових заходів захисту відносин власності є позов про витребування майна від особи (зберігач, орендар, перевізник), якій воно було передано за дого­вором та яка не виконала зобов'язань щодо його повернення у встанов­лений договором строк. До зобов'язально-правових заходів захисту відносин власності також належать позов про відшкодування завданої власнику шкоди, позов про повернення майна, що придбане або збере­жене за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав та ін. Зазна­чені заходи захисту права власності мають відносний характер, оскільки враховують конкретні зобов'язальні правовідносини між сто­ронами та можуть мати своїм об'єктом будь-яке майно.

Зазначеним дві групи заходів захисту не охоплюють усіх заходів захисту права власності, тому можна визначити ще одну групу захо­дів захисту, об'єднавши в ній інші заходи, наприклад, норми щодо визнання правочинів недійсними, норми щодо захисту права помер­лих та осіб, визнаних безвісти відсутніми або оголошеними помер­лими та ін. У науці цивільного права існують й інші, більш детальні класифікації заходів захисту відносин власності, які містять додат­кові критерії такої класифікації, наприклад, з точки зору підстав виникнення та припинення права власності або заходів захисту, що витікають з різних інститутів цивільного права¹.

¹ Цивільне право України / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — Т. 1. — С. 529; Гражданское право / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М.: Проспект, 1997. — Т, 1. — С. 442-443; Гражданское право / Под ред. Е. А. Суханова. М.: Бек, 2002. — Т. 1. — С. 611-615.

У цій главі розглядаються лише вищевказані речово-правові за­ходи захисту права власності. Що ж до інших заходів захисту права власності, то вони розглядаються в інших главах підручника, при­свячених окремим видам зобов'язань.

§ 3. Віндикаційний позов

Поняття віндикаційного позову. Віндикаційним (від лат. vim dicere — оголошувати про застосування сили) є позов неволодіючого майном власника до його фактичного набувача про витребування ін­дивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК України). Віндикаційний позов є речово-правовим позо­вом, який має позадоговірний характер, тобто є таким, що може бу­ти пред'явлений лише у випадку відсутності між позивачем та від­повідачем зобов'язальних правовідносин. У зв'язку з цим у випад­ках, коли підставою для позову про повернення у натурі майна є невиконання відповідачем зобов'язань за договором, наприклад, за договором найму (оренди), лізингу, схову та інші, такий позов не є віндикаційним.

Об'єкт віндикаційного позову. Об'єктом віндикаційного позову може бути індивідуально визначене майно, яке існує в натурі на мо­мент подання позову. Витребуване майно може належати і до кате­горії речей, що визначаються родовими ознаками (числом, мірою, вагою), але в такому разі воно має бути певним чином індивідуалізо­ване (наприклад, мука, цукор, цемент у мішках за певними цифро­вими або іншими характерними позначками). У разі загибелі інди­відуально визначеного майна віндикаційний позов не може бути пред'явлений за відсутністю об'єкта позову. Питання про можли­вість повернення індивідуально-визначеного майна, що зазнало змін, переробки, має вирішуватися судом залежно від характеру та­ких змін, їх істотності (наприклад, неможливо пред'явити віндика­ційний позов про повернення будівлі, перебудованої капітально, що фактично стала новим об'єктом нерухомості). Останнє пов'язано з тим, що предметом віндикаційного позову не є заміна індивідуаль­но-визначеного майна на інше такого самого роду та якості. Якщо майно зберегло своє господарське призначення, то питання про його поліпшення вирішується за правилами, передбаченими ст. 390 ЦК України. У разі, коли майно змінило своє початкове господарське призначення, підстав для задоволення віндикаційного позову вже немає і настають наслідки, аналогічні загибелі майна, тобто влас­ник має право лише на відшкодування збитків.

Сторони у віндикаційному позові. Позивачем у віндикаційно-му позові може бути власник майна (фізична та юридична особа, а також інші суб'єкти права власності, визначені ст. 2 ЦК України),

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 29. Захист права власності

24 3-285

який на момент подання позову не володіє цим майном. Крім влас­ника, позивачем у віндикаційному позові може бути й особа, яка хоч і не є власником майна, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління, на підставі до­говору (наприклад, оренди, схову, комісії) або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором (так званий «титульний воло­ділець» майна). Така особа має право на захист свого володіння та­кож і від власника майна (ст. 396 ЦК України, ч. 5 ст. 48 Закону України «Про власність»).

Відповідачем за віндикаційним позовом є особа, яка незаконно володіє майном (незалежно від того, чи заволоділа вона майном не­законно сама, чи придбала його в особи, яка не мала права його від­чужувати), тобто володіє ним без відповідної правової підстави або коли такі підстави раніше були, а потім відпали (наприклад, після закінчення строку договору найму або схову). Незаконність воло­діння майном відповідачем має бути доведена позивачем у судовому процесі, оскільки чинне законодавство презюмує добросовісне (пра­вомірне) володіння чужим майном, якщо інше не випливає із закону або не встановлено судом (ст. 397 ЦК України, ст. 49 Закону України «Про власність»). Віндикаційний позов, поданий до особи, у незаконному володінні якої це майно раніше перебувало, але у якої воно на момент розгляду справи в суді відсутнє, не може бути задоволений, що, однак, не виключає можливості стягнення з цієї особи шкоди, заподіяної нею майну під час перебування останнього в її незаконному володінні.

Предмет віндикаційного позову. За загальним правилом пред­метом позову в судовому процесі є матеріально-правова вимога пози­вача до відповідача, щодо якої суд має винести рішення. Предметом віндикаційного позову є вимога позивача до відповідача про повер­нення майна з чужого незаконного володіння. Матеріально-правова вимога позивача у віндикаційному позові повинна мати відповідні підстави, що тягнуть за собою визначені законом правові наслідки. Зазначені позивачем у позові підстави мають підтверджувати наяв­ність між сторонами спірних правовідносин, містити зазначення об­ставин, за яких майно вибуло з володіння позивача та потрапило до відповідача, наявність спірного майна в натурі, відсутність у відпо­відача правових підстав для заволодіння майном, відсутність між по­зивачем та відповідачем зобов'язальних відносин з приводу спірного майна. Подаючи віндикаційний позов, позивач також повинен зазна­чити у позовній заяві, що втрачена ним можливість володіння май­ном ґрунтується на окремому суб'єктивному праві, наприклад, влас­ності, повного господарського відання, оперативного управління, орендаря, охоронця.

Умови задоволення віндикаційного позову. Можливість витре­бування майна за віндикаційним позовом залежить від того, чи є на­бувач майна добросовісним або недобросовісним та від того, чи при­дбане майно відплатно або безвідплатно. Набувач майна визнається добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що особа, яка відчужила йому майно, не мала на це права (наприклад, придбання набувачем речі у магазині або на прилюдних торгах). У свою чергу, набувач, який, придбаваючи майно, знав або повинен був знати, що особа, яка здійснювала відчуження майна, не мала на це право, є не­добросовісним набувачем (наприклад, придбання майна у неповно­літнього або придбання майна вночі на вулиці у випадкової особи).

У недобросовісного набувача майно може бути витребуване в су­довому порядку у всякому разі (ст. 400 ЦК України).

Можливість витребування майна від добросовісного набувача зале­жить від того, як придбане ним майно — відплатно чи безвідплатно.

Майно, набуте безвідплатно (наприклад, за договором дарування) в особи, яка не мала права його відчужувати, може бути витребуване у добросовісного набувача у всіх випадках (ст. 388 ЦК України).

Якщо майно було придбане за відплатним договором добросовіс­ним набувачем, можливість його витребування залежить від того, яким чином майно вибуло з володіння позивача: за його волею чи поза нею. Позивач має право витребувати майно у будь-якого набу­вача, в тому числі добросовісного, який відплатно придбав його, як­що майно:

1) було загублене власником або іншою особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згадана норма закону не містить вичерпного переліку випадків ви­буття майна з володіння поза волею володільця: вказівку на втрату майна чи його викрадення слід розглядати як окремі приклади, наве­дені законом. Отже, власник має право вимагати майно у будь-якого набувача й у випадку, коли воно вибуло з володіння особи, якій влас­ник надав його у володіння (наприклад, майно було втрачене перевіз­ником або вкрадено в орендаря). Водночас, якщо майно вибуло з воло­діння власника за його волею (наприклад, передане іншій особі у збе­рігання) і в подальшому відплатно продане зберігачем добросовісному набувачу, витребування від останнього майна не допускається. Остан­нє не позбавляє власника можливості вимагати від особи, яка здійсни­ла незаконний продаж майна, відшкодування завданих йому збитків.

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 29. Захист права власності

Закон містить і деякі винятки щодо можливості витребування власником майна з незаконного володіння. Так, не підлягає вінди­кації майно, що було продане добросовісному набувачу в порядку, встановленому для виконання судових рішень (ст. 388 ЦК Украї­ни). Добросовісний набувач, який відплатно придбав майно в зазна­ченому порядку, не може бути позбавлений цього майна, незалежно від того, чи вибуло воно з володіння за волею чи поза волею власни­ка або особи, якою воно було передане власником у володіння.

Не можуть бути витребувані у добросовісного набувача гроші і цінні папери на пред'явника (ст. 389 ЦК України). Неможливість витребування їх від добросовісного набувача не ставиться законом у залежність від того, як останній набув їх: відплатно чи безвідплат­но, або від того, чи вибули вони з володіння власника за його волею, чи поза нею (наприклад, втрачені, вкрадені та ін.).

Законом в Україні встановлено загальну трирічну позовну дав­ність щодо вимог про повернення майна з чужого незаконного воло­діння (ст. 50 Закону України «Про власність»), що відповідає за­гальному строку позовної давності, встановленому ст. 257 ЦК Укра­їни. Слід мати на увазі, що відмова у позові про витребування майна у зв'язку із закінченням строку позовної давності не є підставою для виникнення права на це майно у набувача. Останній може набу­ти його лише у випадках і порядку, визначених законом (наприк­лад, набуття добросовісним набувачем права власності на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери за набувальною давністю згідно зі ст. 344 ЦК України можливе лише за рішенням суду).

Розрахунки при витребуванні речей із незаконного володін­ня. Питання про розрахунки при витребуванні речей з незаконного володіння постає лише у разі повернення майна власникові з чу­жого незаконного володіння. Якщо майно не може бути витребува­не у добросовісного набувача у випадках, визначених законом (статті 388-389 ЦК України), то й розрахунки між ним і власни­ком не здійснюються.

Згідно зі ст. 390 ЦК України власник має право вимагати від не­добросовісного набувача не тільки повернення майна, а й передан-ня усіх доходів, що їх особа набула або мала набути за весь час во­лодіння ним. Що ж до добросовісного набувача, то власник у разі повернення (віндикації) майна може вимагати передання доходів лише з того часу, коли цей набувач дізнався чи міг дізнатися про неправомірність свого володіння. Залежно від обставин справи та­ким моментом може вважатися момент одержання відповідачем виклику до суду у справі за позовом власника про витребування майна.

Лише добросовісний набувач має право залишити за собою здійс­нені ним поліпшення майна, що можуть бути відокремлені від май­на без завдання йому шкоди, а у разі неможливості відокремити по­ліпшення — на відшкодування здійснених на поліпшення фактич­них витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

Під зазначеними поліпшеннями треба розуміти такі витрати на майно, що мають корисний для речі характер, тобто покращують її властивості, у тому числі якість, збільшують вартість майна (на­приклад, здійснення поточного ремонту нерухомої будівлі). Що ж до недобросовісного набувача, то, беручи до уваги, що він повинен повернути власникові його майно, слід виходити з такого поліпшен­ня, яке може бути відділене без пошкодження майна, його недобро­совісний набувач може залишити собі. Невіддільні від майна поліп­шення мають перейти до власника майна безвідплатно.

Як добросовісний, так і недобросовісний набувач (володілець) майна, що повертається власникові, має право вимагати від остан­нього відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з того часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.

До поняття «необхідні витрати», відповідно до роз'яснення Пре­зидії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних із судовим захистом права дер­жавної власності»¹, слід відносити лише ті витрати, що необхідні для забезпечення нормального стану та збереження майна з ураху­ванням його зношуваності.

Отже, інші витрати, тобто такі, що не є необхідними, відшкоду­ванню не підлягають. Згадане право володільця майна може бути реалізоване ним через подання зустрічного позову.

Дата добавления: 2015-05-10