Розділ III. Речові права і право власності 2 страница

Передача об'єктів з державної у комунальну власність терито­ріальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах здійснюється за наявності згоди відповідних сільських, селищних, міських, район­них у містах рад, якщо інше не передбачено законом, а у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст — за наявності зго­ди районних або обласних рад, якщо інше не передбачено законом.

Пропозиції щодо передачі об'єктів з державної у комунальну власність, що здійснюються за рішенням Кабінету Міністрів Украї­ни, погоджуються з:

— органом, уповноваженим управляти державним майном, або відповідною самоврядною організацією;

— органом, уповноваженим управляти державними корпоратив­ними правами, — щодо акцій (часток, паїв), які належать державі, державним органам приватизації;

— підприємством — щодо передачі структурних підрозділів під­приємства та окремого індивідуально визначеного майна, закріпле­ного за таким підприємством, а також з трудовим колективом під­приємства — щодо майна, закріпленого за таким підприємством, об'єктів соціальної інфраструктури, споруджених за рахунок кош­тів такого підприємства.

З державної у комунальну власність передаються безоплатно та­кі об'єкти:

— житлові будинки (разом із вбудованими та прибудованими не-
житловими приміщеннями) та гуртожитки (в тому числі не завер­
шені будівництвом);

— навчальні заклади, заклади культури (крім кінотеатрів),
фізичної культури та спорту, охорони здоров'я (крім санаторіїв,

Глава 25. Право комунальної власності

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

профілакторіїв, будинків відпочинку та аптек), соціального забезпе­чення, дитячі оздоровчі табори, у тому числі не завершені будівниц­твом;

— підприємства міського і приміського транспорту, шляхового господарства, а також акції (частки, паї) господарських товариств, створених на базі їх майна (у разі, якщо до них не було прийнято рішення про закріплення їх у державній власності);

— аеропорти цивільної та колишні аеропорти військової авіації, що не мають можливості самостійно забезпечувати свою сертифіка­ційну придатність, за поданням Міністерства транспорту України та Міністерства оборони України;

— об'єкти соціальної інфраструктури державного спеціалізова­
ного підприємства «Чорнобильська АЕС», що розташовані на тери­
торії міста Славутич, та інші об'єкти (будівлі, споруди, приміщен­
ня, у тому числі об'єкти незавершеного будівництва), необхідні
для реалізації інвестиційних проектів у межах спеціальної еконо­
мічної зони «Славутич» з метою створення додаткових робочих

місць.

Передача об'єктів права державної та комунальної власності мо­же здійснюватися шляхом обміну цими об'єктами у визначеному

Законом порядку.

У разі передачі об'єктів права державної та комунальної власнос­ті шляхом обміну цими об'єктами відповідно до узгоджених статей 4 і 5 цього Закону до пропозицій такої передачі додаються акти оцінки вартості об'єктів, затверджені органом, уповноваженим управ­ляти державним майном, і відповідним органом місцевого самовря­дування.

Вартість об'єктів передачі визначається за їх балансовою вар­тістю, а об'єктів незавершеного будівництва та акцій (часток, па­їв) — відповідно до законодавства з питань оцінки об'єктів прива­тизації.

Передача підприємств провадиться разом з усіма їх активами і пасивами, лімітами, фондами, планами фінансово-господарської діяльності тощо, а об'єктів незавершеного будівництва — також з проектно-кошторисною документацією.

Об'єкти соціальної інфраструктури передаються разом з майном підприємств, що обслуговували ці об'єкти, у тому числі основними фондами, ремонтно-будівельними базами, майстернями, транспорт­ними засобами, прибиральною технікою в частині, що визначається комісією з питань передачі об'єктів, яка здійснює передачу.

Разом з житловим фондом передаються вбудовані і прибудовані приміщення, зовнішні мережі електро-, тепло-, газо-, водопостачан-

ня та водовідведення, а також будівлі, призначені для обслугову­вання цього фонду (бойлерні, котельні, каналізаційні та водопровід­ні споруди, обладнання тощо).

Передача оформляється актом приймання-передачі, що підпису­ється головою і членами комісії. Форма акта приймання-передачі затверджується Кабінетом Міністрів України.

Право власності на об'єкт передачі виникає з дати підписання

акта приймання-передачі.

Однією з підстав набуття права комунальної власності є визнання майна безхазяйним. Відповідно до ст. 335 ЦК України безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий. Ці речі беруть­ся на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на неру­хоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на терито­рії якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної неру­хомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти май­ном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.

Відповідно до ст. 341 ЦК України право комунальної власності може виникнути на бездоглядну домашню тварину.

Право комунальної власності може також виникнути на знахід­ку: якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть до органу міс­цевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття пра­ва власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної

громади.

Відповідно до ч. З ст. 338 ЦК України у власність територіальної громади, на території якої був знайдений транспортний засіб, пере­ходить сума виторгу за його продаж при додержанні сукупності пев­них умов, визначених у цій статті.

Рекомендована література: Спасібо-Фатєєва І. В. Питання управління державною і комунальною власністю: приватно-правовий аспект // Предпринимательство, хозяй­ство и право. — 1999. — № 10. — С. 9-13. Право собственности в Украине / Под ред. Я. Н. Шевченко. — К.:

Блиц-Информ, 1996.

Скловский К. И. Собственность в гражданском праве. — М.: Дело, 2000. — 512 с. Музика Л. Комунальна власність в Україні: чинне законодавство і за­конопроекти // Право України. — 2000. — Ка 11. — С. 60-62. Музика Л. Деякі питання правового режиму об'єктів права комуналь­ної власності // Підприємництво, господарство і право. — 2002. — № 12. — С 38-40.

22 5-2КЇ

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 26. Право спільної власності

Глава 26 Право спільної власності

§ 1. Загальні положення

Спільна власність виникає тоді, коли право власності належить багатьом суб'єктам на один об'єкт. Існують випадки, коли одне і те саме майно належить на праві власності кільком особам. У такому разі виникає спільна власність. Підстави виникнення можуть бути різними: спільне придбання майна, спадкування, перебування у шлюбі, приватизація, створення селянського (фермерського) госпо­дарства тощо. У п. З ст. 355 ЦК України вказується, що право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.

Характерними ознаками спільної власності є множинність суб'єктів та єдність об'єкта. ЦК України передбачає вказані ознаки в п. 1 ст. 355: «Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвлас­ників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно)».

Характеризуючи вказану норму, слід зазначити, що порівняно з ЦК УРСР 1964 р. сутність спільної власності залишається незмін­ною. Ще з часів римського права спільна власність передбачала іс­нування права багатьох суб'єктів на один об'єкт. Однак слід зверну­ти увагу на особливість правового регулювання вказаних правовід­носин в умовах існування адміністративно-командної системи. У законодавстві були встановлення певні обмеження щодо суб'єкт­ного складу спільної власності.

Так, у ст. 112 ЦК УРСР 1964 р. було передбачено, що майно мо­же належати на праві спільної власності двом або кільком колгос­пам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі та одному чи кільком колгоспам або іншим кооператив­ним організаціям, або двом чи кільком громадянам (спільна сумісна власність виникала лише між подружжям або членами колгоспного двору). Тобто існування спільної власності громадян, з одного боку, та держави й організацій, з іншого, не дозволялося. Якщо ж вона виникала, то підлягала (вказувалось у ст. 117 ЦК УРСР 1964 р.) припиненню протягом одного року. Безумовно, вказана норма не відповідала змінам, що відбувалися у сфері відносин власності на початку 90-х років, посиленню ролі приватно-правових принципів у цивільному праві України.

Прийнятий у 1991 р. Закон України «Про власність» зняв об­меження щодо суб'єктного складу спільної власності. Тобто об'єд­нане майно згідно з положеннями вказаного Закону може нале­жати кільком особам незалежно від форми власності.

Незважаючи на позитивність змін щодо суб'єктного складу спільної власності, вказана норма містить суперечливі моменти. Вони стосуються можливості створення так званої змішаної форми власності. Штучність даної категорії визначають такі науковці, як Ю. К. Толстой, Н. І. Коваленко, Є. А. Суханов, Я. М. Шевченко, М. В. Венецька. Дійсно, спільна власність не залежить від форм власності, а характеризується тим, що належить не одній, а двом чи більше особам незалежно від того, яку форму власності представляє кожен з них. Тобто просто виникає поділ права власності на види залежно від кількості суб'єктів. Суб'єкти права спільної власності, як будь-який інший власник, володіють, користуються та розпоря­джаються належним їм майном на власний розсуд, але разом, спіль­но, і не має значення, хто є суб'єктом права спільної власності — громадяни, юридичні особи чи держава.

Проте тут виникає спірний момент. Відносини між учасниками права спільної сумісної власності часто мають особисто-довірчий ха­рактер і можуть виникати, на нашу думку, лише між громадянами, хоча закон дозволяє виникнення права спільної сумісної власності не лише між фізичними, а й між юридичними особами, а також дер­жавою і територіальними громадами, якщо інше не встановлено за­коном (п. 2 ст. 368 ЦК України).

Множинність суб'єктів, як їх називають, співвласників, зумов­лює істотні особливості даного виду права власності, необхідність спеціального правового регулювання для узгодження поведінки учасників.

Відносини співвласників поділяються на дві групи: по-перше, це відносини всіх співвласників з третіми особами (абсолютні відноси­ни), по-друге, це відносини між самими співвласниками з приводу належного їм майна (відносні відносини).

Крім множинності суб'єктів, характерною ознакою права спіль­ної власності вважається єдність об'єкта. Право кожного із співвла­сників охоплює весь об'єкт в цілому, а не якусь його частину. Тобто право власності, хоча і належить одразу кільком особам, охоплює одне і те саме майно неподільно.

Законодавство передбачає два види спільної власності — спільну часткову і спільну сумісну (п. 4 ст. 355 ЦК України, ст. З Закону України «Про власність»). Між ними існують такі відмінності. У спільній частковій власності кожен із учасників має чітко визначе­ну частку в праві власності на майно. Спільна сумісна власність є безчастковою, а право кожного із співвласників поширюється на все майно. Частки встановлюються у випадку їх припинення (поділу, виділу). Відносини спільної сумісної власності виникають у випад-

22-3-285

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 26. Право спільної власності

ках, встановлених законом. Спільна часткова власність виникає та­кож на підставі угод. У ЦК України встановлене чітке розмежуван­ня вказаних видів спільної власності. Зокрема, передбачається презу­мпція, згідно з якою спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно (п. 4 ст. 355 ЦК України).

§ 2. Право спільної часткової власності

Учасники спільної часткової власності мають частку у праві власності на спільне майно в цілому, а не конкретну частку майна. Тобто не річ (майно) поділяється на частки, а право власності — на це майно. Такий підхід закріплено у ЦК України (ст. 356).

Частка учасника спільної часткової власності це не частка майна в натурі, а арифметично виражена частка у праві власності на все майно. Частка має бути виражена у вигляду дробу 1/2, 1/3, 1/4 або у відсотках. Таку частку прийнято називати «ідеальною», оскільки вона виділена шляхом ідеального, абстрактного поділу речі як частка у праві на річ. Якщо є категорія ідеальної частки, то виникає питання, чи може бути її абстрактність конкретизова­на. У теорії цивільного права з цією метою існує поняття «реальної» частки. Реальна частка — це частка майна в натурі. Вона розуміється як конкретна частина спільного майна в натурі, що закріплюється за власниками при визначенні порядку корис­тування спільним майном. Реальна частка у спільному майні має відповідати ідеальній частці. Питання щодо доцільності розкрит­тя змісту права спільної власності за допомогою реальної та іде­альної частки останнім часом є надто спірним. Деякі вчені вважа­ють, що про «реальну» частку можна говорити лише у випадках, коли майно виділяється в натурі у власність (при поділі або ви­ділі майна із спільної часткової власності). Так, Ю. К. Толстой підкреслює, що конструкція реальної частки призведе до заміни багатосуб'єктної власності односуб'єктною. Тобто не можна гово­рити про наявність «реальної» частки у разі закріплення за спів­власниками частини майна на праві власності у разі поділу майна чи виділу частки, оскільки право спільної власності в такому разі припиняється.

Проте вважаємо, що конструкція реальної частки була створена для посилення захисту суб'єктів спільної часткової власності, оскільки проголошується принцип відповідності реальної та ідеаль­ної частки. Вказане втілюється у відповідних нормах про визначен­ня порядку володіння та користування (п. З ст. 358), а також про розрахунки між співвласниками у разі неможливості виділення

майна в натурі (ст. 366 ЦК України). Тому така конструкція має право на існування.

Розмір часток у праві власності може бути рівним або нерівним. Згідно з пунктами 1, 2 ст. 357 ЦК України частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.

Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не ви­значений законом чи правочином, він визначається з урахуванням вкладу у придбання (виготовлення, спорудження) майна кожного із співвласників.

Цивільне законодавство передбачає можливість збільшення ча­стки у праві спільної власності, але з дотриманням певних вимог. Згідно з п. З ст. 357 ЦК України співвласник має право на відповід­не збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, як­що поліпшення спільного майна, що не можна відокремити, зробле­ні ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна. Наприклад, у випадку збільшення одним із співвласників за свій рахунок з до­триманням встановлених правил корисної площі будинку шляхом прибудови, надбудови або перебудови частка у праві спільної влас­ності на будинок і порядок користування цим будинком будуть змінені на прохання даного власника. Дозвіл на збільшення корис­ної площі надається виконкомом місцевої ради на підставі згоди решти учасників спільної часткової власності. Слід зазначити, що спорудження господарських будівель (сараїв, гаражів тощо) не є підставою для збільшення встановленого раніше розміру частки у праві власності на будинок, (п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 p.).

Аналіз п. 5 ст. 357 ЦК України дає змогу зробити висновок, що може існувати певний правовий режим щодо поліпшень, які можна відокремити. ЦК УРСР 1964 р. не містив такого положення. Разом з тим п. 5 ст. 357 нового ЦК України передбачає, що поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того із спів­власників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.

Необхідно підкреслити, що у ЦК України велике значення та пе­ревагу мають домовленості співвласників з тих чи інших питань щодо користування та розпорядження спільним майном, що ще раз підкреслює втілення загальних принципів приватного права у суча­сне цивільне законодавство України.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою (ст. 358 ЦК України). Співвласники можуть

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 26. Право спільної власності

домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників, вка­зується у п. З ст. 358, має право на надання йому у володіння та ко­ристування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної власності, а при неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників відповідної матеріаль­ної компенсації.

На співвласників згідно зі ст. 360 ЦК України покладається обо­в'язок брати участь відповідно до своєї частки у витратах на управ­ління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також відповідати перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном.

Отже, множинність суб'єктів права спільної часткової власності не виключає можливості самостійного здійснення кожним із них правомочностей власника: володіння, користування, розпоряджен­ня відповідною часткою майна, розмір якої зумовлений ідеальною часткою у праві власності. Проте така самостійність обмежується у разі здійснення володіння та користування згодою співвласників, а у разі розпорядження — правом переважної купівлі частки у праві спільної часткової власності іншими співвласниками.

Право переважної купівлі встановлено з метою захисту прав та законних інтересів інших співвласників, оскільки їм не байдуже, хто буде посідати місце співвласника, який вибуває. Якщо вони за­інтересовані у придбанні його частки, закон надає їм таку можли­вість і встановлює гарантії захисту. Згідно зі ст. 362 ЦК України при продажу частки у праві спільної часткової власності співвлас­ник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, й на інших рівних умовах, крім продажу з публічних торгів.

Слід зазначити, що переважне право купівлі не застосовується при відчуженні частки шляхом укладення договорів дарування, до­вічного утримання, міни. Тобто вказане право співвласників вини­кає у разі продажу частки, а не при інших способах відчуження на підставі зазначених договорів. Переважне право купівлі не розпо­всюджується на випадки продажу з прилюдних торгів, оскільки са­ма їх сутність передбачає перехід права власності до того, хто на­дасть більшу ціну.

Згідно з правилами переважного права купівлі співвласник-про-давець зобов'язаний письмово повідомити решту співвласників про намір продати свою частку сторонній особі, вказавши ціну та інші умови продажу. У разі, якщо вони відмовляться від здійснення сво­го права або взагалі не здійснять його протягом місяця щодо будин­ків і протягом 10 днів щодо рухомого і нерухомого майна з дня

отримання повідомлення, продавець вправі продати свою частку будь-якій особі. Якщо кілька співвласників виявили бажання при­дбати частку в праві спільної часткової власності, продавець має право вибору покупця.

При продажу частки з порушенням переважного права купівлі співвласник протягом року може звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Вказаний строк є строком позовної давності з відповідним початком перебігу. На­слідком порушення прав співвласників є не визнання угоди недій­сною, а лише можливість переведення права, якщо співвласника задовольняє ціна, інші умови продажу та якщо він в змозі задово­льнити їх.

Припинення спільної часткової власності здійснюється із засто­суванням додаткових специфічних способів, не притаманних одно­осібній власності. Спільна часткова власність може, зокрема, при­пинятися внаслідок виділу чи поділу. При поділі спільна часткова власність припиняється для всіх учасників, при виділі — лише для того, хто виділяється.

Право вимагати виділу частки належить кожному із співвласни­ків. Згідно з п. 2 ст. 364 ЦК України у разі, якщо виділ згідно із законом не допускається або він є неможливим, співвласник може одержати від інших співвласників грошову або іншу матеріальну компенсацію при неможливості виділення майна в натурі. Також розрахунки між співвласниками виникають при неможливості ви­ділення частки відповідно до ідеальної частки у праві власності (власне, це частка у вартості речі).

Компенсація вартості частки може здійснюватися лише за зго­дою її володільця. Згідно зі ст. 365 ЦК України припинення права особи на частку в майні може здійснюватися на підставі рішення су­ду при наявності встановлених законодавством вимог за позовом ін­ших співвласників за умови внесення позивачем вартості цієї част­ки на депозитний рахунок суду. Зокрема, це може мати місце, коли частка у спільній власності є незначною, спільне володіння і корис­тування майном є неможливим і таке припинення не завдасть істот­ної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї (п. 1 ст. 365 ЦК України). Аналогічне положення міститься в п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. № 7 щодо виділу частки із спільної власності на житловий будинок.

Виділ частки може здійснюватися і на вимогу кредиторів (ст. 366 ЦК України).

У разі, коли право на виділ реалізується всіма учасниками спільної часткової власності, здійснюється поділ спільного майна в натурі і

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 26. Право спільної власності

право спільної часткової власності припиняється. Майно, що є спіль­ною частковою власністю, може бути поділене між співвласниками згідно з домовленістю між ними. Вказані положення про поділ спіль­ної часткової власності, що визначаються сучасною цивілістикою, отримали своє законодавче закріплення в ст. 369 ЦК України. Тобто це ще одна новела даного Кодексу. Новелою також є положення про необхідність нотаріальної форми договору про поділ нерухомого май­на, що є спільною частковою власністю, та про виділ частки нерухомо­го спільного майна в натурі (статті 364, 367 ЦК України).

§ 3. Право спільної сумісної власності Спільна сумісна власність — це вид спільної власності, в якій частки не визначені заздалегідь. Вона дозволяє кільком особам во­лодіти, користуватися, розпоряджатися належним їм майном за взаємною згодою як одним цілим. Частки учасників визначаються при припиненні спільної сумісної власності, тобто при поділі або ви­ділі з неї.

Спільна сумісна власність характеризується тим, що її учасники разом володіють і користуються майном (будинком, квартирою, зе­мельною ділянкою, сукупністю речей тощо). Для розпорядження необхідна згода всіх співвласників, яка в одних випадках передба­чається, а в інших — має бути висловлена у певній, передбаченій за­коном формі. Так, згода співвласників на вчинення правочину має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена, якщо відносно спільного майна укладається правочин, що потребує нотаріального посвідчення та державної реєстрації (п. 2 ст. 369 ЦК України).

Правочини щодо розпорядження спільним майном може здійсню­вати як кожний з учасників спільної сумісної власності, так і один із них, наділений цими повноваженнями щодо розпорядження. Безумо­вно, такі повноваження мають бути оформлені належним чином, хоча в новому ЦК України це не передбачається. Підставою таких повнова­жень має бути довіреність на здійснення певних дій щодо розпоря­дження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності.

Однак у житті трапляються випадки, коли дії особи щодо розпо­рядження спільним майном є неправомірними (продається майно за заниженою ціною, взагалі не здійснюються розрахунки з інши­ми співвласниками або взамін надається спірне майно тощо). Постає питання: який захист надається законом співвласникам, які постраждали внаслідок такої неправомірної поведінки учасни­ка щодо розпорядження спільним майном?

Згідно з п. 4 ст. 369 ЦК України правочин щодо розпорядження майном, вчинений одним із співвласників (купівля-продаж, міна,

дарування, здача в оренду тощо), може бути визнаний судом недійс­ним на вимогу інших у разі відсутності в учасника, який здійснив правочин, необхідних повноважень.

Слід зазначити, що спільна сумісна власність припиняється ви­значенням часток, тобто перетворенням у спільну часткову влас­ність. Це, як правило, спричиняє поділ майна або виділ з нього окремої частки.

При поділі спільної сумісної власності передбачається, що част­ки співвласників є рівними, якщо інше не передбачено законом, домовленістю сторін або рішенням суду. Порядок поділу спільної сумісної власності та виділу з неї частки підпорядковується прави­лам, встановленим у ЦК України.

У ст. 368 ЦК України зазначені лише два види спільної сумісної власності:

1) спільна сумісна власність подружжя;

2) спільна сумісна власність членів сім'ї.

Проте право спільної сумісної власності можуть мати фізичні та юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом (ст. 368 ЦК України).

Зазначені види спільної сумісної власності подружжя мають місце у ст. 16 Закону України «Про власність» та СК України, спільна сумісна власність членів сім'ї — у ст. 17 Закону України «Про власність».

Спільна сумісна власність у зазначених вище випадках виникає, якщо угодою сторін не встановлена спільна часткова власність.

Спільна сумісна власність подружжя виникає на підставі реєст­рації шлюбу в органах РАГСу.

Згідно з положеннями нового СК України спільна сумісна влас­ність виникає у жінки і чоловіка, які проживають однією сім'єю, якщо інше не встановлене договором між ними.

Спільна сумісна власність подружжя виникає щодо майна, набу­того подружжям під час шлюбу, незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього госпо­дарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Правовий режим майна подружжя зазнав певних змін після вста­новлення у ст. 27^і КпШС положення щодо надання подружжю мож­ливості змінити за допомогою шлюбного контракту законний право­вий режим щодо набутого під час шлюбу майна на договірний. Зазначена стаття містила певні протиріччя — з одного боку, існувало право «укладати угоду щодо вирішення питань життя сім'ї (шлюб­ний контракт)», з іншого, — умови шлюбного контракту не могли

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 26. Право спільної власності

погіршувати становище будь-кого з подружжя порівняно із законо­давством України, проте не визначалося, що саме слід вважати та­ким погіршенням. Недосконалість правової регламентації полягала в тому, що: не визначалось, які саме відносини власності можна пере­дбачити у шлюбному контракті, тобто які відносини — лише майнові або також і особисті немайнові регламентуються шлюбним контрак­том. Численні суперечки викликало положення про можливість укладати шлюбний контракт лише до укладення шлюбу.

СК України більш чітко зазначає всі аспекти інституту шлюбно­го контракту (договору):

1) шлюбний договір може укладатися як до укладення шлюбу, так і під час шлюбу (ст. 92);

2) шлюбним договором регулюються лише майнові відносини між подружжям, а також їхні майнові відносини як батьків (ст. 93);

3) подружжя може домовитися про непоширення на майно, набу­те під час шлюбу, режиму спільної сумісної власності (ст. 60) і вва­жати його спільною частковою або особистою приватною власністю кожного з них (ст. 97).

Такими є основні положення щодо зміни законного режиму май­на подружжя — спільної сумісної власності на договірний, який мо­же передбачати встановлення спільної часткової або особистої при­ватної власності на майно, набуте під час шлюбу.

Спільна сумісна власність виникає на все майно, набуте під час шлюбу, якщо інше не встановлено шлюбним договором, а також як­що це майно не належить до особистої приватної власності кожного з подружжя (статті 57-59 СК України).

Дата добавления: 2015-05-10