Розділ III. Речові права і право власності 3 страница

Дружина і чоловік мають рівні права на володіння, користуван­ня та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної су­місної власності. Особливі вимоги встановлені щодо розпорядження спільним майном. Так, при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою іншого з подружжя. Це має назву «презумпція згоди» іншого з подружжя і передбачається законом для полегшення цивільного обігу, щоб треті особи не втрачали часу на отримання такої згоди. Проте СК України запроваджує новелу, згідно з якою у разі, коли договір виходить за межі дрібного побуто­вого, дружина або чоловік можуть звернутися з позовом про визнан­ня такого договору недійсним як такого, що укладений без її або йо­го згоди. Дане положення, на наш погляд, повністю скасовує по­переднє. Тобто суб'єкти цивільного обігу, щоб забезпечити свої права, мають, виходячи з наведеної новели, завжди отримувати до­звіл від іншого з подружжя, бажано у письмовій формі, тому що ме­жу між дрібними побутовими та іншими угодами встановлювати су­ду не просто.

У СК України письмова згода одного з подружжя є потрібною, коли інший укладає договори щодо спільного майна, які потребу­ють нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації.

Слід зазначити, що припинення шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте під час шлюбу, а право на поділ спільного майна обидва з подружжя мають неза­лежно від припинення шлюбу. Подружжя може поділити майно в добровільному (шляхом укладення відповідного договору) або в судовому порядку. Частки вважаються рівними, якщо інше не визначено домовленістю між подружжям або шлюбним догово­ром. Суд має право відступити від засади рівності часток за обста­вин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із подруж­жя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав на шкоду інтересам сім'ї. Також дозволяється збільшення частки одного з подружжя за рішенням суду, якщо з ним проживають діти, а також непраце­здатні повнолітні син, дочка за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їх фізичного, ду­ховного розвитку та лікування.

Важливим видом спільної сумісної власності у ЦК України є спільна сумісна власність членів сім'ї. Виникають певні труднощі щодо її регламентації, оскільки в даному нормативному акті вона чітко не визначається (п. 4 ст. 368 ЦК України). Спільну сумісну власність членів сім'ї можна поділити на окремі підгрупи: спільна сумісна власність громадян на майно, придбане внаслідок спільної праці, які об'єдналися для спільної діяльності; власність селянсько­го (фермерського) господарства; спільна сумісна власність на квар­тиру чи будинок, передані із державного житлового фонду при при­ватизації за письмовою згодою всіх членів сім'ї наймача у сумісну власність (статті 17-18 Закону України «Про власність», ст. 8 Зако­ну України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Рекомендована література:

Право власності в Україні: Навчальний посібник / За заг. ред. О. В. Дзе-

ри, Н. С. Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 2000.

Мейер Д. И. Русское гражданское право. — М., 1997. — Ч. 1.

Щенникова Л. В. Вещные права в гражданском праве России. — М.,

1996.

Суханов Е. А. Лекции о праве собственности. — М., 1991.

Глава 27. Інші речові права

Глава 27 Інші речові права

§ 1. Поняття та види інших речових прав

Вдосконалення відносин власності в Україні пов'язане зі ство­ренням системи речових прав. Така система запропонована у ново­му ЦК України.

Слід зазначити, що структура системи речового права майже не зазнала змін з часів Риму і є на теперішній час однаковою для всієї континентальної системи права, хоча зміст речових прав, що її скла­дають, безумовно, в певній мірі відрізняється від римських поло­жень. До вказаної структури, крім права власності і права володіння, входить досить велика і важлива категорія, яка має назву «права на чужі речі» і відома ще з часів римського права. Слід зазначити, що в ЦК України вказана категорія прав виділена в окремий розділ ЗО, що має назву «Речові права на чуже майно», але даний правовий ін­ститут залишається одним з найменш досліджених у сучасній ци-вілістичній науці в Україні.

Такий стан не є випадковим, тому що тільки існування децентра­лізованої економіки і її основи — приватної власності надає підста­ву для виникнення абсолютних прав на майно, що належить на пра­ві власності іншій особі. Проте панування тривалий час права дер­жавної власності звело нанівець категорію прав на чужі речі, і тільки розвиток суспільних відносин на підставі вільного волеви­явлення суб'єктів у майновій сфері, їх рівності, майнової відокрем­леності, основу яких складає право власності, однакове за обсягом, змістом та захистом для всіх суб'єктів, підтверджує необхідність іс­нування категорії «прав на чужі речі» у межах цілісної системи ре­чових прав.

Права на чужі речі. Ще у часи Стародавнього Риму постала по­треба у виникненні прав на чужі речі у зв'язку з тим, що неможли­во було задовольнити різні потреби людей лише за допомогою права власності. Права на чужі речі — jura in re aliena — є одним з істот­них обмежень права власності. їх сутність полягає в тому, що суб'єкт даного права має змогу користуватися чужою річчю або на­віть розпоряджатися нею. У римському праві були визначені такі види прав на чужі речі: сервітут, емфітевзис, суперфіцій, заставне право. Слід зазначити, що сучасне європейське законодавство за­сноване на римських положеннях і підходах у сфері речового права.

У чому полягає мета встановлення прав на чужі речі? Незважаю­чи на певну негативну роль, яку відіграють вказані права в обме-

женні права власності, порушуючи тим самим один із суттєвих принципів приватного права — принцип свободи права власності, їх розповсюдженість у законодавствах країн Європи свідчить про ко­рисність та доцільність вказаних прав. На підтвердження правиль­ності такого погляду хотілося б навести висловлення відомого ци­віліста І. О. Покровського: «Режим, збудований лише на праві влас­ності, повністю ізолює одне господарство від іншого. Але така ізоляція навіть і в справжньому господарстві є нісенітницею»¹.

З цим поглядом на проблему, що був висловлений ще на початку XX ст., не можна не погодитися.

Тобто іноді не обов'язково ставати власником, щоб задовольнити будь-які майнові потреби, тим більше, що володіння майном на пра­ві власності не завжди є можливим чи просто вигідним.

Слід зазначити, що до розробки нового ЦК України про існуван­ня в цивільному законодавстві України абсолютних майнових прав, відмінних від права власності, можна було скласти уяву лише вихо­дячи з теоретичного узагальнення, зробленого на підставі порівня­льного аналізу нормативного матеріалу. Тому межі даного інститу­ту були нечіткими, що, в свою чергу, робило неможливим розв'я­зання питань щодо виявлення загальних рис і відмінностей серед його видів, детального вивчення кожного з них, з'ясування принци­пових відзнак усього інституту в цілому і окремих підгруп, що його складають, відокремлення даного інституту у системі цивільних прав.

Представлена у ЦК України система речових прав разом з норма­ми, що детально регламентують кожний з її видів, є пробним кро­ком у даному напрямі, який потребує певного теоретичного аналізу.

У ст. 395 ЦК України зазначено, що речовими правами на чуже майно вважаються: право володіння, сервітут, суперфіцій, емфітев­зис. Законом можуть бути передбачені інші речові права на чуже майно. Тобто законодавець не тільки чітко визначає види прав на чужі речі, зміст яких розкривають відповідні норми нового ЦК України, а й залишає вільним місце для тих прав, що виникатимуть у процесі подальшого розвитку приватних відносин у нашому сус­пільстві. На перший погляд, такий підхід є дуже вдалим, але все ж таки він містить і певну проблему, оскільки проголошує надто віль­не встановлення нових видів речових прав.

Слід зазначити, що всі законодавства континентальної (європей­ської) системи права беруть за основу принцип встановлення речо­вих прав законом і надають у цивільних кодексах перелік тільки

Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. — Петербург, 1917. — С. 150-151.

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 27. Інші речові права

тих прав, що розглядаються безпосередньо ними¹. У цьому полягає один із суттєвих принципів речового права — принцип встановлен­ня речових прав законом.

Види речових прав та їх зміст, порядок виникнення та припинен­ня встановлюються виключно законом, а не домовленістю сторін. Принцип встановлення речових прав законом розповсюджується, перш за все, на обмежені речові права (права на чужі речі), оскільки саме вони схожі на права зобов'язальні і даний принцип проводить межу між ними та зобов'язальними правами.

Проте, виходячи з вивчення зарубіжного законодавства, було б більш коректним визначити вказаний принцип як принцип вста­новлення речових прав ЦК України. Тобто «звання» дійсно речово­го права можуть отримати лише ті майнові права, що конкретизова­ні у ЦК України. З цього приводу справедливим видається таке ви­словлення: «За яких би підстав не проводилась класифікація речових прав і якою б не була їх природа, положення про речові права, що містяться у правових актах іншої галузі (наприклад, у Земельному кодексі), мають відповідати нормам ЦК України»². Вказаний принцип грунтується на тому, що будь-яка правова систе­ма, якщо нею рецепійовані римські положення, має numerous clausus, тобто обмежене коло речових прав.

Таке становище зумовлено насамперед тим, що речові права — права абсолютні, тобто обов'язкові для всіх. Вони суттєво відрізня­ються від так званих «відносних» прав, розмаїття яких закон не об­межує, оскільки вони мають силу лише для сторін, що уклали уго­ду. Навпаки, надати можливість визначення обсягу і змісту речових прав приватним особам держава не може, оскільки абсолютний ха­рактер даних прав певним чином впливає на цивільний оборот у цілому і торкається інтересів третіх осіб.

Новий ЦК України передбачає такі види речових прав, як право власності і речові права на чуже майно. Згідно зі ст. 395 речовими правами на чуже майно визнаються:

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право забудови земельної ділянки (суперфіцій);

4) право користування земельною ділянкою для сільськогоспо­дарських потреб (емфітевзис).

¹ ВагацумаС.Ариидзуми Т. Гражданское право Японии. — М., 1983. — С. 165; Мо-
рандьер Ж. Гражданское право Франции. — М., 1960. — Т. 2. — С. 10-15; Берн-
гефт Ф. Гражданское право Германии. — СПб., 1910. — С. 155.

² Гражданское право / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М., 1997. — Ч. 1.
— С. 290.

Слід зазначити, що правова природа зазначеного в даному пере­ліку права володіння є надто спірною, суперечливою. Право воло­діння не можна, на нашу думку, змішувати з категорією прав на чу­же майно (речі).

Єдина спільна ознака, що поєднує володіння з правами на чуже майно (речі), — це передбачена у ст. 396 ЦК України можливість за­хисту права, у тому числі і від власника майна.

Дата добавления: 2015-05-10