ПОЛОЖЕНИЕ о проведении викторины «Я знаю права потребителя» среди учащихся общеобразовательных заведений Краснодарского края 1 страница

Соціальні норми: поняття та характеристика. Поняття та характеристики норми права з позицій нормативістського та юридичного (юснатуралістичного) праворозуміння. Характеристика різновидів норм права. Структура правової норми. Юридична природа нормативного акту. Право і закон.

Юридична природа норми права та нормативно-правового акту. Право і закон.

Соціальні норми: поняття та характеристика. Поняття та характеристики норми права з позицій нормативістського та юридичного (юснатуралістичного) праворозуміння. Суспільство – це великий загал людей, які взаємодіючи між собою, творять соціальне чи суспільне життя. Всі ці люди дуже різні, проте, при всіх їх відмінностях, є багато і того, що людей об»єднує: приналежність до конкретного народу, спільні цінності та потреби: добувати засоби до життя, захищатися від ворогів, вирощувати і виховувати дітей, вдосконалювати свою культуру, продовжувати себе і як окремішну особистість, і як народ в часі тощо. Особливо об»єднують будь-який народ спільні духовно-культурні цінності, історична пам»ять, національна свідомість і т.д. Для того, щоб жити як спільне велике «ми», задовольняти насущні життєві потреби, люди придумали спільні правила співжиття, соціальні норми, які спрямовані на збереження усталених засад життя, духовне вдосконалення суспільства, продовження його в часі. Соціальну норму можна визначити як основоположний принцип, модель поведінки, що носить зобов»язуючий характер і спрямована на збереження і вдосконалення соціо-культурного загалу. Не випадково серед соціальних норм було і сьогодні є чимало норм забороняючого характеру. Особливо значимими для суспільного розвитку завжди були релігійні та моральні норми. А згодом було створено і правові. Загалом, в сукупності всі вони формують ціннісно-нормативний континуум для суспільства, служать йому певним орієнтиром у розвитку і засобом збереження його цілісності. Наростання соціальних конфліктів, злочинності, посилення соціальної нерівності, великий розрив між багатством і бідністю тощо свідчать про кризу ціннісно-нормативних засад суспільного розвитку. І навпаки, соціальна здагода, гармонія суспільних відносин є свідченням духовно здорового соціуму, життєздатності ціннісно- нормативного поля суспільного цілого. І релігія, і мораль мали великий вплив на формування права, його нормативного виміру. Ті фундаментальні ціннісно-смислові характеристики, які розкривають сутність права, буди сформовані в контексті всього духовно-культурного розвитку людства. Релігійні та моральні норми апелюють передусім до духовної суті людини, до всього її внутрішнього світу. Вони виникли і тривалий час розвивалися в світі цілісної, ще не розполовиненої на раціо та почуттєвість людини. Раціональне мислення у людини розвинеться згодом. Підтримувалися ж ці норми через традиції, звичаї, віру, переконання тощо. Починаючи з 1У-У ст. до н.е., формується тип людини, раціонально мислячої. В епоху Нового часу та Просвітництва у цієї людини відбудеться остаточний розрив раціо та почуттєвості. Апогею цей розрив сягне у ХХ столітті. В цей період в Європі відбуватиметься остаточний розрив між правом (законом), яке регулюватиме лише зовнішню людину, її зовнішню поведінку, і мораллю, що завжди апелювала до духовного світу людини. Можна навіть сказати виразніше: в епоху засилля легізму європейці живуть без права, його норм, бо їх було замінено нормами закону.

В легістській літературі можна зустріти ідею про те, що право (закон, його норми) є найуніверсальнішим регулятором суспільного життя. Ця ідея безпідставна, оскільки право не може працювати, діяти там, де немає доброго духовного підгрунтя, де переживають кризу і мораль, і релігія, і загалом культурне життя суспільства. Право живиться духовністю суспільства, без неї воно неминуче задихається і гине. Всі соціальні норми мають бути взаємопов»язаними, створювати єдине духовно-культурне поле як засаду життєдіяльності суспільства.

Легісти, як зазначалося, здійснили розрив між правом і духовною культурою суспільства. Право (закон, норми закону) було трансформовано у суто матеріально-об’єктивне явище і безпідставно вивищено над духовно-культурними цінностями. Нормативізм отримав свою назву від норми, яка мислиться контексті цього підходу першопочатком, «ядром» права, однією з найвищих цінностей в праві поряд із такими цінностями як державна влада та закон. Нормативісти настільки вивищують норму в праві, що вважають її за сутнісну ознаку права. Даючи визначення поняття право, нормативіст наголошує, що право – це система чи сукупність правил (норм) поведінки, які сформовані державною владою, мають загальнообов»язковий характер, тобто поширюються на загал і мають бути з необхідністю виконані, охороняються державною владою від порушень і містять санкції від державної влади за порушення цих правил (норм). Таке визначення права з тією чи іншою мірою модифікації можна зустріти в цілій низці вітчизняних підручників і посібників з теорії держави та права. Тобто, норма, яка є велінням, наказом, моделлю поведінки, бажаною для державної влади, – це і є те, що робить право правом, а не чимось іншим. Так само визначається і норма права. ЇЇ трактують як таке правило (норма) поведінки, яке сформоване державною владою, має загальнообов»язковий характер, тобто поширюється на велике коло людей і має бути з необхідністю виконане ними, охороняється державною владою від порушень і містить санкції від державної влади за порушення цих правил (норм). Напр., у А.В. Полякова читаємо визначення поняття соціальна норма права: «Соціальна правова норма являє загальнозначиме і загальнообов’язкове правило поведінки, що має наділяючо - зобов»язуючий характер і реалізується в соціальній практиці» (Поляков А.В. Общая теория права. – Санкт-Петербург, 2003- С.683). Цей науковець відрізняє від соціальної правової норми державно-правові норми і дає цій нормі наступне визначення: «Державно-правова норма – це загальнозначиме і загальнозобов»язуюче правило поведінки, що має наділяючо-зобов»язуючий характер, що витікає, насамперед, із встановлених державою правових текстів, і реалізовується в соціальній практиці» (Поляков А.В. Общая теория права. – Санкт-Петербург, 2003- С. 686).

Отже, істотними ознаками норми права у цих визначеннях виступають наступні: загальнозначимість, тобто поширення цього правила поведінки на велике коло людей і прийняття його цими людьми; обов»язковість його виконання всіма суб»єктами права; закріплення в ньому низки прав та обов»язків, що витікають із виданих державною владою нормативних правових текстів (законів, підзаконних нормативних актів; реалізація норми права в житті. Які із оцих ознак є смисловими ознаками права? – Загально значимими можуть бути і моральні, і релігійні норми, тобто, загально значимість не є винятково правовою ознакою.

Ще одна ознака - обов»язковість виконання норми як певної моделі поведінки. – Поставимо питання: а, якщо норма не є правовою, тобто замовлена під чийсь інтерес, змістовно порушує права людини, є несправедливою, що нині, на жаль, є типовим явищем? Навіщо такі норми виконувати? Щоб примножити несправедливість у суспільстві? Очевидно, треба у визначенні вказати на ту смислову ознаку норми, яка робить її правовою нормою, а не просто нормою закону, що може бути несправедливою, порушувати права людини, тобто, бути неправовою. Неправові норми не повинні бути загальнообов»язковими. Їх треба відміняти, вони не повинні бути чинними.

Наступна риса - закріплення низки прав та обов»язків, що випливають із встановлених державною владою актів, тобто, права, надані державною владою? А як же природні права людини, що є невідчужуваними? Спочатку закон, а право - як його наслідок? Закон первинний, а право – вторинне, похідне від нього? Державна влада із законами, виписаними на груповий інтерес, вище від народу, громадян, людей з їх правами? – Це прямий шлях в тоталітаризм, такий стан речей несумісний з демократичними засадами життя.

Серед аналізованих вище ознак норми права немає жодної, що робила б норму нормою права, а не чогось іншого, напр., закону, що може бути далеким від ідеї права, духу права. Вищенаведене визначення є визначенням норми нормативного акту, закону чи підзаконного нормативного акту, але не норми права, а це нетотожні речі, так само, як закон нетотожний праву. Для того, щоб дати визначення норми права, треба виводити її характеристики не із характеристик закону, як робить А.В.Поляков (закону легісти справді приписують загальнообов»язковість, оскільки це наказ влади, який має бути виконаним, безвідносно до того, чи він відображає інтерес народу чи груповий, владний інтерес; закон наділяє суб»єкта певними правами та обов»язками), а із смислових ознак права. Всі названі вище ознаки є зовнішніми ознаками державно - правової норми, так само, як і державного права загалом. В легістсько - нормативістстському праворозумінні внутрішні, тобто смислові формально-змістовні ознаки державного (позитивного) права підмінено зовнішніми, неістотними, неосновними.

Аналогічно і у визначенні норми. Що мається на увазі? – Норма – це зовнішнє оформлення якогось змісту, це форма, яка має певний зміст. Цей зміст може бути довільним, відображати чийсь інтерес, вивищувати його над іншими інтересами. В такому разі норми права тут немає. Тут є щось інше, якась форма неправа. Для того, щоб визначити норму права, треба виокремити в праві те істотне, сутнісне, що робить право правом. Сутність не лежить на поверхні, вона прихована, на відміну від зовнішнього, неістотного, що теж щось говорить про сутнє, але дуже неповно, частково. Сутність – це глибинне. Цих сутнісних характеристик права не бачать, а, отже, не беруть до уваги легісти. Представники юридичного праворозуміння акцентують саме на них, визначаючи право як формально-змістовну рівну міру справедливості, добра, свободи, істини тощо для суб»єктів права. Отже, тут акцентовано на таких смислових характеристиках права як: справедливість, свобода, добро, істина, рівна міра їх для суб»єктів права. Байдуже, в яких формах права (чи то нормативного акту, чи то договору, чи то звичаю, чи прецеденту тощо) рівна міра справедливості, добра, свободи т ощо втілена та виражена. Важливо, щоб змістовно ці форми були нею наповнені, щоб цей правовий зміст (правовий, бо виражає сутнє в праві) був присутній у взаємодії між людьми, між людьми та владою.

Таким чином, для того, щоб визначити поняття норми права, треба сутнісні ознаки права протранслювати на форму, якою є норма. Отже, соціальнанорма права або норма права громадянського суспільства – це така загальна, стандартизована модель (правило) поведінки, яка створена громадянським суспільством, змістовно втілює і виражає рівну міру справедливості, добра, свободи, істини тощо для суб»єктів права, а тому є загально значимою і загальнообов»язковою для всіх суб»єктів права і оберігається суспільством і державною владою від порушень. У визначенні вказано, що це норма права громадянського суспільства, її ще можна назвати соціальною нормою права (А.В.Поляков). Громадянське суспільство (народ, місцеві громади, їх виконавчі та представницькі органи, корпорації тощо) створюють норми права, оберігають ці норми від порушень разом з державними органами. Змістом цієї норми є рівна міра справедливості, свободи, добра, істини тощо для суб»єктів права, тобто, ця норма виражає сутність права, є правовою. Якщо ж ця рівна міра буде у змісті порушена, тоді норма втрачає свою юридичну природу, перестає бути юридичним явищем, втрачає статус правової, перетворюється в довільну модель поведінки, в неправову норму.

А зараз визначимо державно - правову норму. Державно-правова (позитивна) норма - це така загальна, стандартизована модель (правило) поведінки, яка створена державною владою (законодавцем), яка змістовно втілює і виражає рівну міру справедливості, добра, свободи, істини тощо для суб»єктів права, а тому є загальнозначимою і загальнообов»язковою для всіх суб»єктів права, і захищається державною владою від порушень.

Нормативність як сутнісна ознака права цілком природно використовується легістами в галузевих правових науках в якості найважливішої сутнісної характеристики, напр., джерел права. Напр., в одному з найпопулярніших підручників з конституційного права України на стор. 63 читаємо. Що «істотною характеристикою джерел конституційного права є їхня юридична природа, елементами якої виступають: нормативність актів, юридична сил. Форма і структура, дія актів в часі, просторі та за колом осіб, засоби забезпечення реалізації актів. Найбільш істотним елементом юридичної природи джерел конституційного права є їх нормативність» (Конституційне право України. /за ред.. В.Ф.Погорілка/.- К., Наукова думка, 1999). Проте право без нормативності може існувати, Нормативність не може зробити право правом. Право існує і в ненормативній формі, напр.., у формі індивідуалізованого правозастосовного акту чи ненормативного договору. Право не може починатися з форми, воно починається зі змісту, який має бути оформленим. Норма, як ми зазначали, це – форма, яка має мати правовий зміст. Спочатку має бути цей зміст (правова рівність, рівна міра справедливості, добра, свободи, істини тощо для суб» єктів права), який потім одягається у форму норми чи нормативного акту (закону, підзаконного нормативного акту тощо). Юридична природа норми визначається ідеєю права як рівною мірою справедливості, добра, свободи, істини тощо для суб»єктів права, а не якимось зовнішніми ознаками: загальнообов»язковістю, санкціями від влади тощо.

Оскільки людина не є лише нормативною, краще сказати, взагалі не є нормативною, оскільки вона є не субстанцією, а феноменом, то і право не може бути лише нормативним. Якщо ж воно буде лише нормативним, то воно буде неадекватно відображати природу і суть людини-особистості. Норма права, звісно, є важливим елементом «імперії права» (Р.Дворкін), проте перебільшувати її значимість в правовому бутті не варто. А, тим паче, вичерпувати нею право, зводити його до норми.

Характеристика різновидів норм права. Норми права можна поділити за різними ознаками:

- за функціональною спрямованістю – на регулятивні (правоустановчі) та правоохоронні. Перші фіксують певні права та обов»язки адресатів норми, другі – захищають цю модель поведінки, регламентуючи юридичну відповідальність за порушення їх;

- за предметом регулювання (за галузями права) – на норми цивільно-правові, конституційно-правові, кримінально-правові тощо. Галузеві норми поділяються на: матеріальні, які фіксують певну модель поведінки та процесуальні, які регламентують певний порядок, методи, форми реалізації моделей поведінки, сформульованих в матеріальних нормах.

За функціональним призначенням норми права поділяються на: 1) т. зв. відправні, тобто такі, що є доволі загальними, абстрактними і фіксують основоположні начала правового впливу на суспільні відносини. До відправних відносяться: 1) основоположні ідеї, принципи; 2) норми-правила поведінки, що поділяються на: а) уповноважуючи, б) зобов’язуючі; 3) забороняючі.

За формою закріплення моделі поведінки суб»єктів права: категоричні (імперативні), диспозитивні, які встановлюють певну модель поведінки, але за згодою суб»єктів права допускають її доповнення; рекомендаційні, що встановлюють певні моделі поведінки, але вони є лише рекомендаційними: заохочувальні, які встановлюють засоби заохочення за реалізацію певних моделей поведінки.

Всі ці різновиди норм права виділяються в контексті легістського праворозуміння. Критеріями поділу, як бачимо, є суто зовнішні ознаки: фукціональна спрямованість, предмет регулювання тощо. Проте легісти не ділять норми по такому критерію як формально-змістовне наповнення їх. А такий поділ норм потрібний, оскільки в юридичній практиці час від часу приходиться мати справу з нормами, які є або правовими за змістом, або ж неправовими, несправедливими, свавільними, аморальними. З позицій юридичного праворозуміння такий поділ норм є цілком виправданим. Правову норму можна визначити як такумодель поведінки, яка змістовно втілює і виражає рівну міру справедливості, свободи, добра, істини тощо. Не суть важливо, ким створено цю норму: законодавцем чи органами місцевого самоврядування. Важливо, що в неї закладено ідею права. І неправова норма – це така модель поведінки, в якій заперечено правову рівність, ідею права. А, якщо заперечено, то ця норма уже не може вважатися правовим явищем, належати до світу права у неї немає підстав. Вона є формою неправа, несправедливості, несвободи тощо.

Структура правової норми. Найпоширенішою позицією щодо структури правової норми є позиція про трьохчленну структуру правової норми. Така класична норма складається з: диспозиції гіпотези та санкції.

Диспозицією в науковій літературі вважається частина норми, в якій визначена та чи інша модель поведінки (що чинити, а від чого утриматися, до чого адресат норми зобов»язаний). Диспозиції бувають: визначені – в них чітко приписано відповідну модель поведінки, цю модель треба реалізувати однозначно, вибору у адресатів норми немає. Не повністю визначена - визначено загалом ознаки поведінки, в цих загальних межах адресати норми мають уточнювати свою права та обов»язки самостійно. Відносно визначена гіпотеза – права та обов»язки суб»єктів вказано, але надано можливості для їх уточнення в межах конкретних обставин.

Під гіпотезою розуміють частину норми, в якій визначено умови, за яких наступає чинність тих правил, які зафіксовані в диспозиції. Гіпотеза визначає межі чинності тієї моделі поведінки, яка зафіксована в диспозиції. Як правило, гіпотеза відповідає на питання: Коли буде працювати ця модель? В якому випадку? Де? Якщо гіпотеза не виписана у нормі, то це може зумовити неправильну оцінку фактів, довільне їх трактування. Гіпотези бувають визначені, тобто такі, в яких умови чинності певної моделі поведінки виписано вичерпно, в усій повноті; не повністю визначена гіпотеза дає дуже загальне уявлення про умови чинності диспозиції. Напр., у нормі може бути зазначено, що якась модель поведінки може бути реалізована «у необхідному випадку», який буде визначено відповідними суб»єктами. Відносно визначеною гіпотезою обмежуються умови застосування норми певним колом осіб.

Гіпози поділяють також на абстрактні та каузальні. Абстрактна гіпотеза – це така гіпотеза, яка вказує на загальні родові ознаки (без деталізації) умов застосування певної моделі поведінки, що дозволяє охопити та врегулювати значну кількість однорідних випадків. І навпаки, каузальні (причинно-наслідкові) гіпотези закріплюють умови дії норм, вказуючи на специфічні, більш детальні родові ознаки. Вважається, що норма із абстрактними гіпотезами є більш усталеними, ніж з гіпотезами каузальними.

Мета санкції – відновлення порушеного права, відновлення справедливості та запобігання новим правопорушенням. Санкція – це частина норми права, що містить вказівки щодо правових наслідків порушення права, зафіксованого у диспозиції, або у гіпотезі. Правові наслідки порушення правил можуть бути по-різному оформлені у санкціях: у формі примусу до здійснення певних дій, у зміні правового статусу тих чи інших суб»єктів, у визнанні недійсними певних дій тощо. Санкції залежать від того, до якої галузі права належить конкретна норма.

Санкції бувають визначені та відносно визначені. Перші чітко вказують на конкретний засіб впливу на правопорушника. У відносно визначеній санкції вказується на декілька можливих засобів впливу на правопорушника, вибір же адекватного засобу залежить від конкретних обставин справи.

Юридична природа нормативно-правового акту. Право і закон. Вище зазначалося, що проблема співвідношення права та закону по-різному трактується з позицій різних типів праворозуміння. Представники легістсько-нормативістського підходу до права, нехтуючи антропологічно-ціннісним виміром людського буття, мислять право як примусовий порядок суспільних відносин, як систему реальнодіючих, забезпечених владним примусом правил поведінки. Інакше кажучи, право – це нормативні акти, закони, підзаконні нормативні акти, які є втіленням та вираженням волі державної влади, яка, зрозуміло, має бути виконана суб»єктами права, а вірніше, об»єктами законницького впливу влади. Легістське гасло «Закон є закон» і його належить лише виконувати без роздумів та сумнівів, лежить в основі легістського правопорядку (нормопорядку, законопорядку), і є ідеологічною засадою недемократичних режимів.

Сьогодні все більше і більше українських правників (М.Козюбра, В.Селіванов, А.Козловський М.Костицький, А.Нижник та ін.) наголошують на необхідності подолання в українському правознавстві тотожності права та закону, відходу від цієї позиції як в теорії, так і на практиці. Від вирішення цієї проблеми безповередньо залежить не лише якість нормативної бази, аде й загалом весь український правовий розвиток. Але це розмежування права та закону можливе лише в контексті юридичного (юснатуралістичного) праворозуміння.

Європейська правова культура має понад 2,5 тисячолітню юснатуралістичну традицію, в межах якої здійснювалося розрізнення права та закону. Уже античні грецькі мислителі, зокрема філософи права, що були представниками античного юснатуралізму, трактували право і закон як різні речі. Цю відмінність між правом і законом можна простежити уже у Солона, який, звертаючись до афінян, підкреслював, що він дав їм закон, «поєднавши право і силу». Античні греки зауважили, що саме закону властивий примус, насильство над людьми. Софіст Гіппій, звертаючись до своїх співвітчизників, закцентував, що «закон, пануючи над людьми, примушує їх до багато чого, що противне природі (людей)». Виступаючи проти позитивних законів, Гіппій використовував такі аргументи як: їхумовність, мінливість, тимчасовий характер, залежність від настрою та інтересів законодавців. Антифонт теж вважав, що закони дуже часто суперечать природі людини, її природним правам, тобто, кажучи сучасною мовою, можуть бути неправовими. Софіст Лікофрон стверджував, що закон є простою угодою, домовленістю між людьми, він є гарантією особистих прав, але зробити людей «добрими і справедливими, він безсилий». Тут виразно простежується відмінність між законом як штучним утворенням людей та природним правом, що є органічним, імманентно властивим людській природі. А софіст Каллікл, пояснюючи походження законів, стверджував, що їх придумали слабкі, яких більшість, для того, щоб захистити себе від сильних, що можуть здомінувати над ними.

Класик античної філософії права Платон трактував закони як витвір людського розуму, раціонального мислення. В нашій науковій літературі часто приводяться, вирвані із контексту, цитати із творів Платона, в яких цей мислитель звеличує закони, називаючи їх «найпрекраснішим керівництвом розуму» і наголошує, що люди повинні чинити опір всім своїм потягам, підкоряючи себе лише одниму – вимогам закону. Відомою є думка Платона про те, що найбільше вдосконалює людину наука про закони. Для того, щоб зрозуміти ці ідеї, треба читати їх в контексті платонівського світогляду, його філософії. Платон був виразником тоталітарного світогляду, людей мислив не як унікальних особистостей, а рівними від природи, вважав, що вони мають бути засобами процвітання держави. Закон і держава для Платона – це цінності, більші від людини («Закони», 644е – 645а). На таких ідеях грунтувався радянський тоталітаризм ХХ століття.

В Арістотеля були більш гуманістичні погляди. Він відрізняв право від закону. Право ділив на природне та умовне, волеустановлене. Природне право вважав таким, що однакове скрізь і не залежить від визнання чи не визнання його. Умовне чи волеустановлене є результатом домовленості людей, їх уявлень про визначену міру чогось. Природне право, стверджував Арістотель, тому і природне, що воно виростає з природи людини і речей, і виражає вимоги справедливості та уявлення, випливаючі з цієї природи. У Арістотеля виразно звучить ідея необхідності увідповіднення позитивного права (законів) вимогам природної справедливості. Отже, Арістотель, так як і інші грецькі мислителі (Геракліт, Демокріт, софісти) мислить право первинним, основоположним стосовно закону, який є похідним від права. У Арістотеля нескладно простежити поділ законів на правові та неправові. Правові закони – це ті, які увідповіднені природній справедливості, яка притпманна природі людського буття та речей поза людиною. Неправові – це ті закони, які заперечують природну справедливість, а, отже, суперечать самій природі людини. Як бачимо, у Арістотеля цілком сучасні погляди на сутність правових та неправових законів. До речі, Арістотель поділяв закони на писані і неписані. Писаними він вважав закони, установлені законодавцем, а неписаним законом вважав звичай. Отже, у цього мислителя природне право постає і у формі позитивного права, і у формі звичаю.

Важливими для наших сучасників, вихованих на нормативістській псевдлправовій традиції є думки Арістотеля з приводу юридичної природи закону як нормативного акту.У творі Арістотеля «Політика» виразно звучить думка, що юридичним явищем закон стає лише тоді, коли він увідповіднений праву як справедливості. «Всілякий закон,- писав він, - в основі своїй передбачає свого роду право». Таким чином, закон стає формою втілення і вираження права як справедливості. Юридичності чи правності закон набуває завдяки праву, а не волі законодавця чи авторитету держави, як стверджують нормативісти. Якщо закон заперечує право, то він ніякого відношення до світу права мати не може, оскільки вироджується, стає знаряддям не політики, а деспотизму, насилля над людьми. «Не може бути справою закону, - писав Арістотель,- панування не тільки по праву, але й всупереч праву, прагнення ж до насильницького підкорення, звісно, суперечить ідеї права» («Політика»).

Арістотелівські погляди на закон для нас сьогодні актуальні і в плані трактування розумності чи раціональності законів. Нормативістське уявлення про розумність законів зводиться до того, що закон твориться раціонально-теоретичним мисленням, що в логічному плані він постає низкою понять-абстракцій, положень, ідей. Для Арістотеля ж розумність чи раціональність законів означала відсутність у його змісті егоїстичних інтересів та афектів, що характерні можновладцям взагалі. Закон має бути нейтральним, надособистісним, надгруповим, він повинен однаково підноситися над всіма і працювати на спільне благо. Однаковість чи рівна міра справедливості якраз і вказують на увідповіднення закону ідеї права.Якщо ж він таким не є, то називати його раціональним явищем немає підстав, оскільки він виражає свавілля однієї людини чи групи людей, що вивищили себе над всіма іншими. Як бачимо, Арістотель закладає в закон етичний вимір, будучи позбавленим його, закон не може претендувати на статус правового явища. Цей акцент на етичному вимірі достатньо добре звучить в Арістотелівській ідеї вільного трактування законів відповідно правді життя. Будучи доволі добрим людинознавцем, мислитель розумів, що закон не може відобразити всі життєві ситуації або ж одну із них в усій її повноті. А тому вважав за необхідне підправити в законі те, що упустив законодавець, вільно трактуючи закон на засадах правди, яка теж є справедливою, але не в сенсі букви закону, а в сенсі духу справедливого законодавця. Будучи гуманістом, Арістотель вивищує людину з її правдою над буквою закону, який є загальною схемою, завжди біднішою від життя.

Епікур теж тісно пов»язує закон із справедливістю як смисловою характеристикою права. Він писав, що, якщо хтось видасть закон, який заперечує спільне благо, і працює лише на частковий інтерес, то такий закон не має нічого спільного зі справедливістю як правом. Закони, які відповідають справедливості, інакше кажучи правові закони, потрібні, щоб захистити мудрих від тих, хто такими не є. Тобто, Епікур вбачає в правовому законі засіб захисту, правову гарантію свободи і автономії особи [ Материалисты Древней Греции,-М., 1955].

Дата добавления: 2015-05-10