Самостійна робота № 8

Як зазначається на офіційному сайті ENPI (European Neighbourhood and Partnership Instrument) «Транскордонна співпраця на зовнішніх кордонах ЄС є ключовим пріоритетом як для Європейської політики сусідства, так і для Стратегічного партнерства ЄС з Росією. Прийняття Інструменту європейського сусідства і партнерства (ІЄСП) значно збільшило обсяг транскордонного співробітництва і кількісно, і якісно». ENPIвизначає і мету ТСК.

Самостійна робота № 7

У процесі становлення постіндустріального суспільства поряд з галузевою класифікацією народного господарства виділяють і досліджують міжгалузеві комплекси, які утворюють своєрідний напрям вертикалі галузевої (надгалузевої) системи продуктивних сил регіону. Вивчення міжгалузевих комплексів стало особливо актуальним після того, як у наукових дослідженнях перейшли до застосування системного підходу, а в практичній діяльності почали застосовувати метод міжгалузевих балансів. Вивчення конкретних міжгалузевих комплексів у межах окремих держав, економічних районів, адміністративних областей набуває все більшої актуальності. Значний доробок у цей напрямок внесли вчені України.

У наукових працях вчених економіко-географів (А. Ващенко, О. Шаблій) міжгалузевий комплекс розглядається як система економічних взаємопов'язаних галузей виробничої і (або) невиробничої сфери. Формування кожного міжгалузевого комплексу здійснюється в конкретних соціально-економічних умовах внаслідок кооперації та інтеграції підприємств, організацій, установ та галузей.

Процес формування міжгалузевих комплексів - це об'єктивна закономірність розвитку продуктивних сил. Прогресивне поглиблення суспільного і територіального поділу праці супроводжується відповідним посиленням інтеграційних тенденцій. Об'єктивно формуються порівняно відособлені групи галузей і виробництв з найбільш тісними економічними і виробничими зв'язками, які великою мірою взаємопов'язані та взаємозалежні у своєму розвитку. Таким чином, міжгалузевий комплекс - це сукупність видів діяльності, здійснюваних на певній території і об'єднаних у певну групу (підсистему) тісними виробничими, комерційними та іншими зв'язками. До них належать перш за все виробничі зв'язки, що виникають при поставках сировини, напівфабрикатів, готової продукції, а також при комбінуванні виробництва, кооперуванні галузей і підприємств. На основі виробничих зв'язків у межах кожного макроекономічного району функціонують такі міжгалузеві комплекси: паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, агропромисловий, хімічний, лісопромисловий, транспортний, будівельний, непродовольчих товарів та інші, що характеризуються широкою спеціалізацією, мають великий набір взаємопов'язаних ланок виробництва. Останнім часом цей перелік помітно зростає: рекреаційний, морегосподарський, зовнішньоекономічний комплекси природокористування, інформаційний, управлінський та ін. Всі міжгалузеві комплекси функціонують у межах територіально-виробничих комплексів (TBK) району як органічно взаємопов'язані елементи складного структурного утворення. Комплекс району при цьому розглядається як органічна єдність всіх структурних елементів на його території, а міжгалузеві комплекси виступають підсистемами TBK економічного району і його територіальних структурних частин.

1. Промисловість – найважливіша структурна ланка господарського комплексу України. На неї припадає 1/3 основних фондів, понад 35% населення, зайнятого у народному господарстві.

Промисловість як провідна ланка господарства України визначає рівень її економічного розвитку, спеціалізацію економіки, масштаби участі в територіальному поділі праці й інтенсивності територіально-економічних зв’язків.

2. Структура промислового комплексу.

Важка промисловість:

· машинобудівний комплекс,

· металургійний комплекс,

· хімічно-лісовий комплекс,

· промисловість будівельних матеріалів,

· паливно-енергетичний комплекс.

Легка промисловість

За радянський період розвитку економіки виробництво засобів виробництва (групи А) розвивалося найбільше, а його частка в загальному обсязі виробництва становила 71,2% (1989 р.). Частка виробництва групи Б (виробництво предметів споживання) становила 28,8%. З 1990 р. почалися структурні зміни, спрямовані на виробництво товарів народного споживання. У 1995 р. частка цієї ланки промисловості становила 30,8%.
Ці прогресивні зміни мають і негативні риси тому, що головний його чинник пов’язаний з найбільшими темпами зниження виробництва групи А. Особливо це стосується галузей, які не мають достатньої сировинної бази або є труднощі в її розвитку. Найбільший спад виробництва відбувається в нафтопереробній, хімічній та нафтохімічній, вугільній промисловості, чорній металургії, будівельній індустрії.
Незважаючи на те, що частка виробництва товарів народного споживання збільшується, загальний обсяг виробництва значно зменшується. Це пов’язано з загальною економічною кризою: важким фінансовим становищем, високим рівнем інфляції, розпадом господарських зв’язків з країнами близького зарубіжжя.

У процесі становлення постіндустріального суспільства поряд з галузевою класифікацією народного господарства виділяють і досліджують міжгалузеві комплекси, які утворюють своєрідний напрям вертикалі галузевої (надгалузевої) системи продуктивних сил регіону. Вивчення міжгалузевих комплексів стало особливо актуальним після того, як у наукових дослідженнях перейшли до застосування системного підходу, а в практичній діяльності почали застосовувати метод міжгалузевих балансів. Вивчення конкретних міжгалузевих комплексів у межах окремих держав, економічних районів, адміністративних областей набуває все більшої актуальності. Значний доробок у цей напрямок внесли вчені України.
У наукових працях вчених економіко-географів (А. Ващенко, О. Шаблій) міжгалузевий комплекс розглядається як система економічних взаємопов'язаних галузей виробничої і (або) невиробничої сфери. Формування кожного міжгалузевого комплексу здійснюється в конкретних соціально-економічних умовах внаслідок кооперації та інтеграції підприємств, організацій, установ та галузей.
Процес формування міжгалузевих комплексів - це об'єктивна закономірність розвитку продуктивних сил. Прогресивне поглиблення суспільного і територіального поділу праці супроводжується відповідним посиленням інтеграційних тенденцій. Об'єктивно формуються порівняно відособлені групи галузей і виробництв з найбільш тісними економічними і виробничими зв'язками, які великою мірою взаємопов'язані та взаємозалежні у своєму розвитку. Таким чином, міжгалузевий комплекс - це сукупність видів діяльності, здійснюваних на певній території і об'єднаних у певну групу (підсистему) тісними виробничими, комерційними та іншими зв'язками. До них належать перш за все виробничі зв'язки, що виникають при поставках сировини, напівфабрикатів, готової продукції, а також при комбінуванні виробництва, кооперуванні галузей і підприємств. На основі виробничих зв'язків у межах кожного макроекономічного району функціонують такі міжгалузеві комплекси: паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, агропромисловий, хімічний, лісопромисловий, транспортний, будівельний, непродовольчих товарів та інші, що характеризуються широкою спеціалізацією, мають великий набір взаємопов'язаних ланок виробництва. Останнім часом цей перелік помітно зростає: рекреаційний, морегосподарський, зовнішньоекономічний комплекси природокористування, інформаційний, управлінський та ін. Всі міжгалузеві комплекси функціонують у межах територіально-виробничих комплексів (TBK) району як органічно взаємопов'язані елементи складного структурного утворення. Комплекс району при цьому розглядається як органічна єдність всіх структурних елементів на його території, а міжгалузеві комплекси виступають підсистемами TBK економічного району і його територіальних структурних частин.

Соціально-економічний розвиток суспільства — це природноісторичний процес, унаслідок якого здійснюється поступальний рух людства від менш розвинутих до більш розвинутих суспільних форм. Але у представників економічної, соціологічної, історичної науки немає єдності у визначенні критеріїв періодизації розвитку суспільства, а, отже, й у виділенні основних етапів суспільного прогресу.
Один із критеріїв виділення етапів історичного розвитку — рівень індустріалізації економіки. Відповідно до нього виділяють такі етапи в історії розвитку суспільного виробництва: доіндустріальний; індустріальний; постіндустріальний; неоіндустріальний. В основі критерію — рівень розвитку продуктивних сил, насамперед засобів і зміст праці. Ручна праця характеризує доіндустріальний етап, машинна — індустріальну стадію, автоматизація виробництва, інноваційний тип розвитку виробничих сил — постіндустріальний етап. Неоіндустріальний етап називають інформаційним суспільством або технотронною ерою.
Певною мірою такий підхід близький до стадійного. За основу виділення стадій Уолт Ростоу поклав рівень технологічного розвитку суспільства. Він виділяє п'ять стадій.
Перша стадія. Традиційне суспільство, у якому переважає аграрна праця з використанням примітивної техніки. Низький рівень продуктивності праці перешкоджає нагромадженню капіталу. Політична й економічна влада належить класу великих землевласників.
Друга стадія. Перехідне суспільство, що забезпечує умови для стадії «зрушення». Розвиток підприємництва, зростання продуктивності праці, нагромадження капіталу, хоча і з низькою нормою нагромадження.
Третя стадія. Стадія «зрушення» — епоха промислової революції, машинна праця, її поділ як чинник різкого зростання продуктивності праці. Зростання норми нагромадження до 10%.
Четверта стадія. Стадія «зрілості» або індустріальне суспільство. Створюється велика машинна індустрія, розгортається науково-технічна революція, швидкими темпами розвивається урбанізація, на основі зростання продуктивності праці, фондовіддачі, зниження фондо- і матеріалоємності, підвищується до 20% норма нагромадження капіталу.
П'ята стадія. Стадія масового споживання, у якій провідним сектором економіки виступають галузі, що працюють для людини. Швидкими темпами розвивається сфера послуг, питома вага якої переважає над сферою виробництва.
Сучасне постіндустріальне суспільство еволюціонує від держави добробуту, у якому здійснюється значна роль державних інститутів, у суспільство добробуту, коли держава вже поступається провідною роллю цивільному суспільству, що розвивається на основі асоціативності, зняття протиріч між власниками і робітниками, поглиблення процесу соціалізації власності, результату праці. Чи не йдеться про ідеал, сформульований Карлом Марксом: «Вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх», що втілиться в життя за епохи «позитивного гуманізму»?
Згадавши про класика марксизму, буде несправедливим не зазначити про формаційний підхід, що домінував у радянському суспільствознавстві. Карл Маркс виділяв три формації:
Перша — первинна (архаїчна) — первісне суспільство, азіатський спосіб виробництва, залежність людини від природних чинників.
Друга — вторинна формація з пануванням приватної власності, речової залежності людини, коли людина — засіб, а не мета виробництва.
Третя — третинна комуністична формація, коли «царство необхідності» поступається місцем «царству волі», у якому метою виробництва стає людина. Гармонічне суспільство, де усунуті всі форми соціальної нерівності.
Карл Маркс виділяв п'ять способів виробництва, поклавши за основу вирішальну роль матеріального виробництва: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, комуністичний. Зміна способів виробництва здійснюється за Марксом на основі протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами внаслідок соціальних революцій. Соціальні революції розглядалися як локомотив історії. Приватна власність, соціальне гноблення трудящих, протилежність класових інтересів неминуче призводить до посилення класового антагонізму та революцій.
Нині позиції марксизму зазнають запеклої критики. Із погляду еволюційного розвитку багатих країн Заходу вона виправдана. Але коли в країнах пострадянського простору соціальна сфера характеризується крайньою нерівністю, коли розрив між 10% добре- і 10% малозабезпечених родин констатується в 15 і більше разів, коли 1,5-2% населення контролює 50-60% національних благ, не буде дивним, якщо «примара комунізму» знову замаячіє на просторах колишнього Союзу. Що ж до формаційного підходу, то неспроможність його абсолютизації очевидна. По-перше, лише частково п'ять способів виробництва характеризували історичний розвиток Європи. Не тільки цивілізації Сходу, а й Україна не вписується в таку схему. По-друге, не існує ніякої механічної залежності між рівнем розвитку продуктивних сил та формами власності на засоби виробництва. Приватна власність, що виникла ще в давньому світі, зберігається й донині. Крім того, вона знайшла високу адаптивну здатність у міру необхідності перетворюватися з індивідуальної в партнерську, кооперативну, акціонерну й інші різновиди. По-третє, не витримала іспиту часом і теза формаційної теорії про соціальну революцію як найефектніший і радикальний спосіб економічного розвитку. Неминучим наслідком соціальних катаклізмів виступає руйнування значної частини виробничих потужностей, падіння економіки в глибоку тривалу економічну кризу, порушення послідовності господарських зв'язків та методів управління.

Цивілізація.
Різні підходи до періодизації суспільно-економічного розвитку збагачують економічну теорію, уявлення про поступальний природноісторичний процес еволюції людського суспільства. Узагальнення досвіду соціально-економічної трансформації висунуло тепер на перший план цивілізаційну теорію суспільного розвитку, яка розглядає еволюцію як зміну цивілізацій. Термін цивілізація (від латинського civils — громадський, суспільний) використовується в суспільствознавстві по-різному. В одному випадку мається на увазі ступінь розвитку культури, в іншому — різні етапи суспільного розвитку, у третьому — вища стадія розвитку суспільства, що прийшла на зміну варварству (за Льюїсом Г. Морганом людство проходить три стадії: дикість, варварство, цивілізація). Найчастіше під цивілізацією розуміють високоорганізовану систему соціально-економічних, правових, культурних та інших відносин розвиненого суспільства.
Сучасна цивілізація — вищий етап розвитку людського суспільства, у якому відбуваються корінні якісні зміни в усіх сферах громадського життя. Домінуючу роль тут відіграють на відміну від нижчих рівнів не природні, а створені людьми засоби виробництва. Засоби виробництва революціонують усю сукупність соціально-економічних відносин, прискорюючи еволюційний процес. Еволюцію цивілізаційна теорія розглядає як об'єктивний процес, що породжує зрештою цивілізацію. Суб'єктивні спроби змінити хід еволюційного розвитку шляхом революцій, задуманих інтелектуалами в затишку кабінетів (такі спроби Нобелівський лауреат Фрідріх Хайєк називає згубною самовпевненістю), робить еволюцію цивілізації неможливою. Фрідріх Хайєк зазначає, що «цивілізація не тільки продукт еволюції, цивілізація — це процес; установлюючи систему загальних правил та індивідуальних свобод, вона робить можливим продовження свого розвитку. Люди не можуть керувати цивілізацією...».
Історичний досвід показує, що внаслідок помилкової інтерпретації високих ідей, штучного конструювання суспільних моделей, що суперечать еволюції, перенесення їх до практичної площини, коли до соціального експерименту залучають сотні мільйонів людей, суспільство потрапляє у безвихідь. У такому випадку воно двічі оплачує порушений хід еволюції: тоді, коли йде від нього, і тоді, коли повертається. Соціальна революція найчастіше призводить до руйнування виробничих потужностей, деформації економічних відносин, протистояння класів та соціальних груп. Усе разом занурює суспільство в смугу безупинної кризи. Тим часом розвиток економічно передових країн, починаючи з 30-х р. XX ст., наочно демонструє переваги еволюційного розвитку, поступового здійснення ринкових реформ, у тому числі й відносин власності. Обмеження прав власності великих власників у західних країнах здійснювалося в основному не методом націоналізації і конфіскації, а шляхом їхнього перетворення в часткових власників у ході розширення прав управління та контролю над виробництвом трудових колективів, підвищення частки акцій, що знаходяться у власності найманих робітників. Цьому ж сприяло і розширення економічних функцій держави. Такі процеси дістали на Заході назву функціональної соціалізації.
Цивілізаційна теорія стверджує пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Об'єктивною основою процесу розмивання чинників, що утворюють класи, виступає технологічна революція, яка у постіндустріальних країнах спричинила формування нової соціальної структури. Цивілізаційна теорія далі характеризується усвідомленням цілісності та взаємозалежності сучасного світу. Глобалізація проблем, які поставили людство на рівень виживання, інтенсифікація економічних, політичних, культурних зв'язків між народами, сприяє добору найефективніших форм власності, механізмів господарювання, формуванню єдиної планетарної цивілізації. Найуніверсальнішими формами життя суспільства, що збереглися в процесі «природного добору», залишаються: приватне володіння чинниками виробництва й їхнє колективне використання, ринковий механізм саморегулювання суспільного виробництва з державним за необхідності підстроюванням, мотиваційні стимули трудової діяльності і т.ін.

Розвиток економіки України пов'язаний з вирішенням низки соціально-економічних проблем, переважна частина яких є складними теоретичними та практичними питаннями, які потребують вирішення.
Основні проблеми, що пов'язані з соціально-економічним розвитком регіонів, класифікують за такими ознаками:

♦ генезисом, тобто за особливостями виникнення чи зародження;

♦ місцем виникнення чи зародження;

♦ тривалістю існування до початку пом'якшення чи нейтралізації (короткотривалі, довготривалі);

♦ обсягом коштів, які необхідні для їх нейтралізації чи вирішення (малозатратні, крупнозатратні);

♦ найважливішими ознаками (суспільно-політичні, соціально-економічні, організаційно-правові, екологічні тощо);

♦ диспропорціями, що вони породжують.

Така класифікація є умовною, оскільки сама проблема може розглядатися з різних боків і потрапляти в ті чи інші класи залежно від ознаки характеристики, яка береться до уваги, наприклад диспропорції, про що вже йшла мова, вимагають пом'якшення чи нейтралізації. Вони також можуть бути соціально-політичними, соціально-економічними чи організаційно-правовими. Аналогічним чином можна розглядати й інший генезис. Існування глибоких диспропорцій у соціально-економічному та культурно-духовному розвитку регіонів України ускладнює проведення ефективної політики соціально-економічних перетворень, гальмує формування внутрішнього ринку товарів і послуг, загострює регіональні кризи, підвищує дезінтеграцію національної економіки та диференціацію соціуму.
Сьогодні ефективна регіональна політика стимулювання розвитку регіонів неможлива без перерозподілу (прямого чи непрямого) ресурсів і прав між "багатими" і "бідними" регіонами. Такий перерозподіл має відбуватися як централізовано, так і за допомогою спеціально розроблених механізмів у регіонах.
Реалізація основних напрямів проблем соціально-економічного розвитку повинна передбачати такі умови її здійснення:

повну прозорість регіонального розрізу державного бюджету, консолідацію усіх соціальних трансфертів і будь-яких позабюджетних коштів, призначених для регіонів;

укладення угоди про взаємну відповідальність різних рівнів влади й управління та контроль за "соціальною компонентою" державних трансфертів;

застосування розширеного соціально-економічного підходу що включає "європейський набір" показників прибутків і зайнятості1.

Серед проблем, які істотно впливають на соціально-економічний розвиток регіонів, є соціально-політичні, що особливо загострюються в період президентських чи парламентських виборів. Протистояння різних політичних У групувань відволікає велику кількість управлінських кадрів від практичної діяльності з економічного розвитку як країни, так і регіонів.
Як свідчать статистичні дані, держава несе втрати від діяльності вільних (спеціальних) економічних зон. За висновком Мінекономіки України, результати діяльності ВЕЗ і ТПР є від'ємними, тобто негативне сальдо між обсягом наданих пільг і доходами в бюджет постійно збільшується2. На думку спеціалістів, оцінку діяльності ВЕЗ потрібно робити диференційовано, як це здійснюється у світовій практиці, тобто з позиції соціально-економічної доцільності завдань, які вони мають вирішувати. З цією метою має здійснюватися постійний моніторинг ефективності ВЕЗ, має діяти система показників, які б відображали специфіку функціонування таких територій, і результати діяльності таких зон мають бути прозорими. Адже ВЕЗ - це специфічні об'єкти, які повинні мати умови для реалізації завдань інноваційного розвитку як головного вектора діяльності таких територій. Потрібно встановити режим роботи, визначити етапи освоєння нових технологій і відповідно до цього переводити ВЕЗ на існуючі в державі загальні, законодавчо закріплені норми господарювання.

Дата добавления: 2015-05-22