Самостійна робота № 10

На сучасній політичній карті світу нараховується понад 200 країн, із них 193 — суверенні держави. Серед них — країни з дуже великою територією і чисельністю населення (Китай, Індія, США), з одного боку, і зовсім маленькі — з іншого, такі, як «малі» держави Європи: Монако, Андорра, Ватикан, Ліхтенштейн. Є однонаціональні країни (Японія, Швеція та ін.) і багатонаціональні (Індія, Росія, США та ін.); є багаті природними ресурсами і обділені ними. Є країни, які мають вихід до моря і протяжні морські кордони, і внутрішньоконтинентальні країни (такі, як Чад, Малі, ЦАР, Парагвай, Непал, Бутан). Географічне положення впливає на рівень соціально-економічного розвитку. Деякі країни займають цілі континенти (Австралія), а інші розміщені на маленькому острові або групі островів (Науру, Мальта, Кабо-Верде та ін.).
Тип країни формується сукупністю умов та особливостей розвитку, котрі в якихось істотних, інколи вирішальних, типологічних рисах, з одного боку, роблять схожою її з іншими країнами, а з другого — виділяють з-поміж усіх інших. Крім наукової цінності, типологія має і практичне значення. Так, в ООН при визначенні стратегії подальшого розвитку країн світу, для надання фінансової або гуманітарної допомоги визначають групу найменш розвинутих країн на основі трьох основних критеріїв: дуже низькі доходи на душу населення; частка обробної промисловості в структурі господарства складає менше 10%; частка неграмотних серед дорослого населення — понад 80%. На початку 90-х років до цієї групи було віднесено 40 країн: Афганістан, Гаїті, Гвінея, Бангладеш, Лаос, Непал, Бутан, Малі, Мозамбік, Сомалі, Бурунді, Чад, Ефіопія та ін..
За рівнем соціально-економічного розвитку і місцем у географічному поділі всі сучасні країни світу розподіляються на три групи: високорозвинені, середньорозвинені та країни, що розвиваються.
У кожній з цих груп за рівнем економічного розвитку, виробництвом валового внутрішнього продукту (ВВП) та господарською спеціалізацією в географічному поділі праці виділяються окремі типи країн.
Перший тип високорозвинених країн світу утворюють держави «великої сімки» — США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Канада. Це відносно великі за площею та населенням країни з розвинутою ринковою економікою, з надзвичайно диверсифікованою економічною структурою, з високою часткою ВВП на душу населення (20—30 тис. дол.). їхнє лідерство визначається не величиною території і чисельністю населення, а роллю в світовій економіці, високим рівнем продуктивності праці, незаперечними успіхами у розвитку науки і техніки. На частку країн «великої сімки» припадає більше половини світового ВВП.
Другий тип — малі високорозвинуті країни Західної Європи: Голландія, Бельгія, Люксембург, Данія, Швеція, Норвегія, Австрія, Швейцарія. За винятком Швеції та Норвегії, це невеликі за територією країни. Чисельність їхнього населення від 2,5 до 13 млн. осіб.
Рівень індустріалізації — високий (в 2—3,5 рази перевищує пересічний у світі). Характеризуються високою питомою вагою експортної продукції та отриманням сировини і палива із-за кордону. В економіці значну частку посідають невиробничі галузі, пов'язані з міжнародною сферою послуг — банківська справа, міжнародний туризм, торгівля, транспортне обслуговування (морське) і т.п. Територія країн добре вивчена, природно-ресурсний потенціал в народному господарстві використовується майже повністю.
До особливого типу сучасних держав належать так звані «нові індустріальні країни»: Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Малайзія, Аргентина, Бразилія, Мексика та ін. Майже всі вони в недалекому минулому були слаборозвинутими державами. їхня економіка характеризується високими темпами індустріалізації, активною участю у міжнародному поділі праці.
Із термінології Міжнародного валютного фонду зникло поняття «промислово розвинуті крани», яке застосовувалось до країн «великої сімки». Нині вживається термін «країни з розвинутою економікою». У цю групу, крім сімки, включені азіатські країни Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Ізраїль. Вони зрівнялися з провідними державами за доходом на душу населення, мають стійкий фінансовий ринок, широку різноманітну структуру економіки, включаючи швидко зростаючий сектор обслуговування.
Серед країн з середнім економічним розвитком є два типи: країни з вищим середнім розвитком і країни з нижчим середнім розвитком.
До першого типу країн даної групи належать ПАР, Греція, Мексика, Бразилія, Угорщина, Чилі, Уругвай, Аргентина та ін. Загальний національний продукт у них на душу населення в 1995 р. перевищував 4 тис. доларів. Рівень індустріалізації в них дорівнює пересічному світовому або перевищує його. Розвиток продуктивних сил з різних причин деякий час гальмувався (військові диктатури, тоталітарні адміністративно-командні режими, політична та економічна залежність тощо). Більшість з них має значні природні, трудові ресурси, характеризується високими темпами розвитку і в близькій перспективі може перейти до групи високорозвинутих країн.
Другий тип країн утворюють країни Азії, Африки, Латинської Америки і постсоціалістичні країни: Росія, Україна, Білорусь, Болгарія, Литва, Латвія, Естонія та ін. До цього типу зараховують також Болівію, Індонезію, Філіппіни, Марокко, Гватемалу, Парагвай, Туніс, Туреччину, Польщу та ін.
Постсоціалістичні країни перехідної економіки (15 незалежних держав, що виникли на території колишнього СРСР, 5 — на території колишньої Югославії; роз'єднались Чехія і Словаччина, територія колишньої НДР увійшла до складу ФРН) відзначаються високим рівнем суспільного і територіального поділу праці, розгалуженими господарськими системами. У всіх у них розпочалася економічна перебудова на ринкових засадах, і деякі держави вже досягли певних успіхів. Більш вдало зарекомендували себе польська, чеська та угорська моделі економічних реформ.
Досить багаточисельну групу країн утворюють окремі нафтоекспорті країни (Катар, Кувейт, Бахрейн, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ) та ін.), які досягли високого рівня ВВП на душу населення завдяки нафтодоларам, а також малі держави «концесійного розвитку» капіталізму, «країни — готелі», які розбагатіли внаслідок розвитку туризму, транзиту, плантаційного господарства (Барбадос, Ямайка, Тринідад і Тобаго, Науру та ін.). Характерні особливості цих країн: крайній лібералізм економічного законодавства, політична стабільність, високий розвиток інфраструктури.
До країн, що розвиваються, належать держави Азії, Африки, Латинської Америки та Океанії, в яких проживає більша частина населення Землі. Ці країни — важливий постачальник сировини на світовий ринок. У сільському господарстві в них домінують доіндустріальні форми праці, а підприємства обробної промисловості небагато-чисельні і механічно слабо обладнані.
До найменш розвинутих країн (за списком ООН) належать Афганістан, Бангладеш, Бенін, Нігер, Сомалі, Чад, ЦАР та ін. Деякі з них не мають виходу до моря і майже не зв'язані із зовнішнім світом. У них малий дохід на душу населення, переважають доіндустріальні форми праці, слабо розвинуті система освіти та охорони здоров'я.

Зміни, що відбулися в останні десятиліття у структурі та динаміці світового розвитку, дістали відображення у співвід­ношенні та розташуванні основних економічних сил (підсистем) світового господарства.

Країни з розвинутою ринковою економікою, або промислове розвинуті країни, закріпили своє панівне становище у світовій економіці. Значно збільшився розрив у рівнях економічного та соціального розвитку між ними й країнами, що розвиваються. До цієї підсистеми належить більшість держав — членів Організації економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР). Ця організація створена в 1961 р. і охоплює такі держави: Австралію, Австрію, Бельгію, Велику Британію, Грецію, Данію, Ірландію, Ісландію, Іспанію, Італію, Канаду, Люксембург, Мексику, Нідерланди, Нову Зеландію, Норвегію, Польщу, Португалію, Республіку Корею, СІЛА, Туреччину, Угорщину, Фінляндію, Францію, ФРН, Чехію, Швейцарію, Швецію та Японію. Більшість цих країн вирізняють високий рівень розвитку продуктивних сил на основі інформа-ційно-технологічного способу виробництва, інтенсивний тип від­творення економіки, всебічний розвиток ринкових сил, підприєм­ництва і конкуренції, досить значний державний сектор в економіці та високий рівень соціального розвитку й добробуту. Ці країни зосередили переважну частину виробничого, економічного та на­уково-технічного потенціалу світу. Про їхнє провідне місце у світовому господарстві свідчить також вага у міжнародній торгівлі На країни ОЕСР у 1997 р. припадало 68,1 % світового експорту (в тому числі на ЄС — 40,5 США — 17,5, Японію — 5, 2 %) та 68,4 % світового імпорту, в тому числі на ЄС — 38,1, США — 11,6, Японію — 9,4 %. Про рівень їхнього економічного розвитку свідчить і той факт, що в третинному секторі економіки — секторі послуг створюється найбільша частка валового національного продукту та його частка, яка припадає на душу населення.

Країни з перехідною економікою — це угруповання держав, які перебувають у процесі реформування політичної та соціально-економічної структури, трансформації існуючих тут раніше адміністративно-командних економічних систем у ринкову економіку. Йдеться про країни так званого другого світу, тобто сукупність постсоціалістичних держав Центральної та Східної Європи і колишні радянські республіки. За ознакою проголошення та проведення ринкових перетворень до групи перехідних можна віднести й такі азіатські держави, як В'єтнам і Китай*. Але метою процесу реформування тут було визначено не відмову від соціалістичної системи, а її вдосконалення за допомогою ринку та створення змішаної економіки при збереженні влади за компартією. Однак і тут відбувається реальний процес трансформації колишньої неринкової системи у ринкову, хоча й зі своєю специфікою. Це дає підстави економістам-аналітикам виділяти цей регіон як окрему частину світового господарства і робити узагальнення, властиві лише даним країнам. Такий аналіз зазвичай є темою окремих спеціальних досліджень. У наданому нижче аналітичному матеріалі йдеться про постсоціалістичні європейські країни та регіон СНД.
У процесі перебудови своїх економічних систем різні держави використовують різноманітні моделі системних реформ як у внутрішній, так й у зовнішній сферах. Враховуючи неоднакові стартові умови, різний час започаткування перетворень (80-ті роки в країнах Центральної та Східної Європи, початок 90-х років — у пострадянських республіках), а також суттєві відмінності у реалізації зазначених реформ, зрозумілою є різниця у швидкості просування шляхом ринкового реформування різних постсоціалістичних країнах. Найбільшого успіху у цьому напрямі досягли Польща, Угорщина, Чехія, Словенія, Естонія, Словаччина. Певною мірою результативними також можна вважати заходи урядів більшості балканських і решти балтійських країн. Щодо переважної більшості держав колишнього СРСР, про успіхи на шляху ринкових перетворень можна говорити досить обережно. Реально відчутними тут є лише окремі елементи структурних ринкових реформ.
Основні напрями системних ринкових перетворень, що мають бути реалізовані в процесі трансформації усіх перехідних суспільств, можна розподілити на чотири широкі аналітичні категорії, які тісно пов'язані та взаємодіють між собою. Це:

1. Перегляд ролі держави, який серед іншого передбачає:

а) проведення законодавчої реформи, складовими якої є конституційна, майнова, банківська, контрактна та інші реформи;

б) реформування законодавчих інститутів;

в) регулювання діяльності природних монополій;

г) реалізацію необхідних інструментів та інституційних механізмів непрямого керування економікою, а саме — податкової системи, контролю за бюджетом і видатками, інститутів непрямого кредитно-грошового регулювання;

д) відповідні зміни у соціальній сфері, тобто створення системи страхування від безробіття при непрацездатності, реформування системи соціальних послуг (охорони здоров'я, освіти тощо), пенсійного забезпечення.

2. Макроекономічна стабілізація, основними інструментами якої є проведення жорсткості податкової та кредитної політики, вирішення проблеми надлишкової грошової маси, перегляд показників витрат з метою врегулювання зовнішніх розрахунків.

3. Розвиток приватного сектору, приватизація,реформа виробничої структури передбачають:

а) спрощення процедур закриття й відкриття підприємств;

б) оформлення права приватної власності;

в) чітке формування та розподіл права власності (власність на землю, промисловий капітал, житловий фонд і реальну нерухомість);

г) галузеву й виробничу реформу, ліквідацію монополій.

4. Реформа цін і ринків. Йдеться про реформування всіх видів ринків: ринку товарів і послуг, праці, фінансового ринку тощо, лібералізацію цін, лібералізацію зовнішньої торгівлі, вивільнення структури заробітної плати, реформування процентних ставок.
Основними моделями здійснення зазначених ринкових трансформацій є: перша — це модель "шокової терапії", або швидких радикальних реформ; друга — модель поступового, повільного або еволюційного реформування; цю модель визначають як "градуалістський підхід". Переважно радикальні методи реформування своєї економіки обрали Польща, меншою мірою Чехія, частково Естонія. Більшість держав Східної та Центральної Європи (Болгарія, Угорщина, Словаччина, Словенія, Румунія) та весь регіон СНД надали перевагу еволюційному характеру ринкових перетворень.

Економі́чна інтегра́ція — об'єктивний процес розвитку глибоких, стійких взаємозв'язків та поділу праці між національними господарствами, створення міжнародних господарських комплексів у межах держави. Економічна інтеграція — форма інтернаціоналізації господарської діяльності (виробництва), зближення та поглиблення взаємодії національних економік. Вона зумовлена зростом продуктивних сил, підвищенням рівня усуспільнення виробництва та науково-технічною революцією. Економічна інтеграція виявляється у державних формах об'єднання країн. Наприклад, Європейський Союз, ОПЕК, Всесвітня торгова організація, Європейська асоціація вільної торгівлі тощо. Одначе при цьому економіка інтегрованих країн втрачає своє національне обличчя, самобутність.

Економічна інтеграція сприяє посиленню взаємозв'язку та взаємодоповнюваності національних господарств на основі міжнародного поділу праці.

Інтеграційний процес характеризується:

1. планомірною зміною структури окремих країн, координацією співпраці держав, узгодженою ув'язкою асортименту продукції у країнах співдружності, а також спільним використанням науково-дослідного потенціалу на основі міжнародного поділу праці. Внаслідок цього прискорюється науково-технічний процес, повніше використовуються сировинні ресурси, підвищується ефективність функціонування національних господарств;

2. створенням та удосконаленням міжнародної співпраці, що поглиблює міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва;

3. активізацією ролі внутрішньої економічної політики у створенні умов для поглиблення ефективності господарських зв'язків з іншими країнами. Це виражається у перебудові економік поєднаних країн, скерованій на реалізацію взаємних і міжнародних норм якостей та стандарту. Інтеграція передбачає не тільки використання тих або інших особливостей галузевої структури виробництва у окремих країнах для взаємовигідного обміну діяльністю, але й цілеспрямовану перебудову структури національних господарств, що забезпечує значно вищий ступінь їхньої взаємодії та розширення можливостей міжнародного поділу праці.

Творення економічних спілок — один з шляхів інтеграції країн, завдяки якому здійснюється міжнародний поділ праці та у кожної з країн з'являються додаткові можливості для розвитку.економіки низки країн.

Міжнародна торгівля - це форма функціонування світового ринку, під яким розуміється система обміну товарами й послугами на міжнародному рівні. Світовий ринок є складовою частиною світового господарства. Тому, хоча міжнародна торгівля існувала давно, світовий ринок сформувався (мова про це йшла в попередні темах) лише в період зародження й розвитку капіталістичних відносин. Особливостями світового ринку є те, що на ньому, по-перше, формується інтернаціональна вартість, по-друге, склада­ються світові ціни, в основі яких лежить інтернаціональна вар­тість. Характерною особливістю світового ринку на сучасному етапі є відносно високий ступінь його монополізації, оскільки світова торгівля стає ареною панування міжнародних монополій, особливо транснаціональних. Істотно впливає на розвиток міжнародної торгівлі також державна зовнішньоекономічна політика.
Міжнародний рух капіталу. Найважливішою тенденцією в міжнародних економічних відносинах з 20 ст. стало те, що поруч з вивозом товарів набуває все більшого значення вивіз капіталу. В сучасних умовах це практично основна форма міжнародних економічних відносин.
Необхідністю і головною причиною вивозу капіталу є його від­носний надлишок і монополізація національного ринку, що не гарантує його прибуткового застосування. Отже, капітал спрямову­ється за кордон у пошуках більш високого прибутку.
Існує дві основні форми вивозу капіталу: вівіз позичкового й підприємницького капіталу. Позичковий капітал вивозиться у вигляді міжнародних позик, що надаються як державами, так і великими міжнародними банками та валютними фондами (Міжна­родний банк реконструкції, Світовий банк, Міжнародний валют­ний фонд тощо). Позичковий капітал вивозиться: а)у вигляді будівництва за кордоном власних (або на паях) підприємств; б)шляхом придбання акцій закордонних підприємств; в)шляхом відкриття за кордоном власних філій або дочірних підприємств.
Міжнародна міграція робочої сили. Створення великої ма­шинної індустрії викликав розвиток і такої форми міжнародних економічних відносин, як міжнародна міграція робочої сили. Вона проявляється в еміграції (виїзді робочої сили за кордон) та імміг­рації (приплив робочої сили з-за кордону). Звичайно, на міжнаро­дну міграцію робочої сили впливають і національні, й політичні, й ідеологічні фактори. Проте визначальними виступають фактори економічні.
Необхідність міжнародної міграції робочої сили зумовлена не­рівномірністю нагромадження капіталу, існуванням відносного перенаселення (безробіття) як постійного джерела надлишкових робочих рук в одних країнах і недостача дешевої робочої сили в інших.
Характерною рисою міжнародної міграції робочої сили в сучас­них умовах є рух двох різних типів мігрантів з відсталих країн у розвинуті. Один ТДП - це наукові кадри й спеціалісти (так звана втеча розуму), інший тип - це некваліфікована або малокваліфіко-вана робоча сила, основною сферою зайнятості якої є галузі, де переважає важка ручна праця.
Міжнародний обмін технологіями. В умовах НТР великих масштабів досягає міжнародний технологічний обмін. Він відбува­ється в різних формах, які включають продаж готових товарів, комплектуючого обладнання для виробництва, а також патентів, ліцензій, ноухау69. Продаж технологій має двояку мету. По-перше, вони продаються як звичайний товар, по-друге, продаж технологій використовується як ефективний засіб конкурентної боротьби на світовому ринку.
Міжнародні валютні відносини. В зв'язку зтим, що практич­но всі міжнародні економічні відносини мають вартісне вираження й опосередковуються грошовими формами, між країнами світового господарства формуються певні міжнародні валютні відносини. Важливою характеристикою стану тієї чи іншої країни в системі цих відносин є стан платіжного балансу.
Платіжний баланс - це виражене у валюті кожної окремої країни співвідношення між сумою платежів, отриманих з-за кордону, й сумою платежів, переведених за кордон за певний період часу, як, правил о, за рік. Стан платіжного балансу залежить від багатьох факторів. Серед них: стан зовнішньоторговельного балансу, міжнародного балансу послуг і руху інвестиційних доходів (прибутків, дивідендів, процентів), балансу міжнародного руху довгострокового й короткострокового кредиту тощо.
Стан платіжного балансу безпосередньо впливає на курс валюти тієї чи іншої держави. При активному платіжному балансі курс даної національної валюти підвищується відносно валют інших країн, при пасивному - навпаки понижується.
У сучасних умовах у світовому господарстві функціонує так звана ямайська міжнародна валютна система. Золото, як валютна цінність з цієї системи виключено. В основу визначення валютних паритетів покладені "спеціальні правила запозичення" -СДР70. Величина одиниці СДР визначається кошиком валют, до якого входять: долар США, німецька марка, японська ієна, англій­ський фунт стерлінгів, французький франк.
Міжнародні кредитні відносини. На основі руху позичкового капіталу в сфері міжнародних економічних відносин виникає міжнародний кредит. Він означає надання в масштабі світового господарства валютних і товарних ресурсів на умовах повернення,т Ноу-хау - непатентовані технологічні секрети виробництва 711 Перші літери від англійських слів Special drawing rights. строковості й платності. Суб'єктами (кредиторами й позичальни­ками) міжнародних кредитних відносин виступають банківські й промислові корпорації, державні організації, міжнародні й регіо­нальні фінансово-кредитні інститути. Міжнародний кредит відо­бражає процес інтернаціоналізації світового виробництва.
Рух позичкового капіталу в світовому масштабі привів до фор­мування світового ринку капіталів. Він являє собою сукупність національних і міжнародних ринків капіталів. На цьому ринку розвинуті країни світу виступають одночасно і як кредитори, і як боржники, більшість же країн, що розвиваються, як боржники. (До останніх відноситься й Україна), їх сумарний зовнішній борг досяг астрономічних вершин - більш як трильйон доларів, що означає повну втрату ними економічної самостійності.
На основі інтернаціоналізації господарсь­кого життя починається процес міжнародної економічної інтеграції. Найбільшого поширення інтеграційні процеси отримали в Західній Європі. Зокрема, ще з перших післявоєнних років функціонують митний, а потім економічний союз Бельгії, Нідерландів і Люксембурга. У 1951р. шість країн Західної Європи (Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, ФРН і Італія) створили Європейське об'єднання вугілля й сталі (ЄОВС).
Своє завершення цей економічний інтеграційний процес одер­жав з моменту укладення між цими шістьма державами 25 березня 1957р. у Римі угоди про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), яке отримало назву спільного ринку. Пара­лельно з спільним ринком у 1960р. утворюється другий західно­європейський інтеграційний блок - Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). До його складу ввійшли Великобританія, Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія, а з 1961р. - в якості асоційованого члена - Фінляндія.

Програма ЄЕС спочатку передбачала тринадцятирічний (до 1970 року) "перехідний період", впродовж якого планувалось здійснити такі заходи:

а) скасувати митні тарифи й кількісні обмеження на всі товари у взаємній торгівлі й встановити єдиний митний тариф, а також єдину торговельну політику проти "третіх країн";

б) зняти обмеження для вільного переміщення робочої сили, послуг і капіталів у межах співтовариства;

в) виробити єдину політику в галузі сільського господарства й узгодити загальну економічну політику;

г) скоординувати соціально-економічне законодавство країн-учасниць, створити політичний союз.

Інтеграційна програма ЄАВТ була значно вужча. В ній перед­бачалося усунити лише взаємні митні тарифи на промислові товари. Тому спільний ринок виявився сильнішим. Це проявилося в тому, що у 1973р. до нього перейшли Англія, Данія й Ірландія. А в 80-х pp. рамки ЄЕС розширилися за рахунок вступу до нього Греції, Ісландії й Португалії. Отже, тепер до нього входить 12 держав. Окрім того, ЄЕС має договори з абсолютною більшістю країн світу й багатьма міжнародними економічними об'єднаннями.

Реальні досягнення ЄЕС за період його існування досить відчу­тні. Скасування митних обмежень сприяло збільшенню товарообо­роту в рамках співтовариства. Зросло світове господарське значен­ня ЄЕС. Відчутно збільшилась потужність західноєвропейських монополій. Проте не всі пункти початкової програми були викона­ні, що значною мірою вплинуло на темпи економічного зростання країн-учасниць блоку. Це викликало необхідність поглиблення інтеграційних процесів.
Відповідно до прийнятого в 1985р. Єдиного європейського акту створення Єдиного внутрішнього ринку країн ЄЕС завершилося. Були зняті останні обмеження на шляху вільного руху капіталів, робочої сили, товарів і послуг з однієї країни в іншу. А саме ЄЕС отримало нову назву - Європейське співтовариство (ЄС), яке з 01.01.1994р. трансформувалось у Європейський союз (ЄС).
Європейський союз має свій загальний бюджет, ведеться підго­товка для створення єдиної валютної ситеми, зокрема, введення єдиної грошової одиниці, яка отримала назву "євро", заплановано на 01.01.1999р. У цьому об'єднанні функціонують наднаціональні адміністративні органи, такі, як Рада міністрів, Європейський парламент. На порядку денному стоїть питання й про політичне об'єднання країн-членів ЄС.
Європейський союз - не єдиний приклад регіональної інтегра­ції. Нині в світі нараховується близько 15 регіональних економіч­них об'єднань. Найвідоміші з них: а)Асоціація держав Південно-Східної Азії (АССАН), куди входять Індонезія, Малайзія, Тайланд, Філіппіни; б)Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ), яка об'єднує Аргентину, Болівію, Бразилію, Венесуелу, Колумбію, Мексику, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі, Еквадор.
Розвиток економічної інтеграції країн світу й надалі буде по­ширюватись і виступати в найрізноманітніших формах тому, що це магістральний шлях в майбутнє планетарної цивілізації. Підтвер­дженням цього є укладення договору про регіональну інтеграцію національних економік Білорусії і Росії у травні 1997р. Своєю економічною метою новоутворений Союз передбачає підвищення рівня життя народів і створення сприятливих умов для всебічного гармонійного розвитку особи. Виходячи з цього, визначені головні економічні завдання, які передбачається реалізувати в найближчій перспективі: а)створення єдиного економічного простору держав -учасниць Союзу; б)створення й розвиток загальної інфраструктури, і передусім об'єднаних транспортної та енергетичної систем, системи зв'язку, єдиного науково-технологічного та інформаційно­го простору; в)уніфікація грошово-кредитних, бюджетних та податкових систем, а також створення необхідних умов для введення єдиної валюти; г)створення умов для розвитку взаємної торгівлі (єдиного митного простору) й встановлення єдиного митного тарифу і єдиної торговельної політики щодо третіх країн; д)погодження структурної політики з метою ефективного викорис­тання економічного потенціалу країн-учасниць Союзу.
Для забезпечення задач Союзу на паритетних засадах утворюються такі наднаціональні органи: Вища Рада Союзу, Парламентські Збори Союзу, Виконавчий Комітет Союзу.
Зона вільної торгівлі. Країни-учасниці цього об'єднання об­межуються скасуванням митних бар'єрів у взаємній торгівлі.
Митний союз. Вільне переміщення товарів і послуг всередині об'єднання доповнюється єдиним митним тарифом щодо, "третіх країн".
Загальний ринок. У такому об'єднанні ліквідуються митні бар'єри між країнами не тільки для торгівлі, але й для переміщен­ня капіталів і робочої сили.
Економічний союз. Передбачає проведення єдиної економічної політики створення ситеми міждержавного регулювання соціально-економічних процесів.

До основних форм зовнішньоекономічної діяльності відносяться: торгівля, кредитування, науково-технічна співпраця, створення спільних підприємств, реалізація проектів на компенсаційній основі, культурна співпраця, туризм тощо.

Міжнародна торгівля. Найбільш істотною характеристикою торгівлі є товарообіг — обіг товарів, який забезпечує рух товарних мас зі сфери виробництва до сфери споживання. Це сукупність актів купівлі та продажу товарів. Показниками міжнародного товарообігу є експорт та імпорт товарів. Імпорт (від лат. — ввожу) — ввезення товарів або капіталів у країну з-за кордону. Експорт (від лат— вивожу) — вивезення то.варів або капіталів за кордон.

Для будь-якої країни дуже важливим є співвідношення суми експорту та імпорту — зовнішньоторговельне сальдо. Воно повинно бути позитивним, що дає змогу країні мати вільні кошти для розширення виробництва чи інвестування їх в своїй або чужій країні. В Україні цей показник у 1997 році був негативним.

У світовому торговому обігу лідирують США, хоч країни ЄС за сумарним товарообігом перевершують США;

друге місце після США, займає Японія. Високими темпами в останні роки розвивалась торгівля ряду країн "третього світу": ОПЕК та "Нових Індустріальних Країн" Півден-но-Східної Азії. На Республіку Корея, Сінгапур, Гонконг і Тайвань припадає половина вартості експорту країн, що розвиваються, та біля 1/3 імпорту.

Біля 60% світового експорту товарів припадало на розвинуті країни, у цих же країнах реалізується до 60% світового експорту товарів і лише 14% надходить до країн, що розвиваються (мал. 7.1,7.2).

Країни ЄС збільшили імпорт енергоносіїв, зменшивши ввезення сировини та продовольчих товарів. У зовнішній торгівлі країн ЄС перевага віддається партнерам по Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), хоч товари США також активно впроваджуються на європейський ринок.

Зниження матеріале- та енергомісткості виробництва у розвинених країнах світу, що зумовило зменшення попиту на сировину, змусило країни, які спеціалізуються на його експорті, шукати нові сфери діяльності у межах міжнародного розподілу праці. Росте питома вага хімічної промисловості у міжнародній торгівлі; це пов'язано зі значним розширенням асортименту штучних та синтетичних матеріалів.

Найбільші зміни у світовій торгівлі пов'язані зі скороченням питомої ваги сировинних товарів та зростанням частки готової продукції. Якщо до 70-х років у світовій торгівлі йшли два зустрічних потоки: товари — з розвинених країн, а сировина — з країн, що розвиваються, то зараз дедалі більше товарів, у тому числі складної наукомісткої продукції, надходить з країн, що розвиваються.

1995 року створена Всесвітня торговельна організація (ВТО). Її членами є 125 країн; найближчим часом до ВТО можуть увійти ще 25 країн, у тому числі Болгарія, Саудівська Аравія, Алжир. Функція ВТО — підписання багатосторонніх угод за загальними правилами торгівлі.

Кредитування та інвестування. Кредитування — надання кредиту. Кредит — позики у грошових одиницях чи у вигляді товару на умовах повернення з виплатою процентів. Інвестиції — капіталовкладення. Інвестиції іноземні — довгострокові вкладення капіталу закордонними власниками у промисловість, сільське господарство, транспорт та інші галузі економіки. Найбільшими інвесторами у світі є Японія, США, країни Західної Європи.

Прямі інвестиції у 1995 році склали 315 млрд дол., на розвинені країни приходилося 270 млрд дол., на країни, що розвиваються, — 47 млрд дол. Домінують серед інвесторів економічно розвинені країни; потік інвестицій з країн, що розвиваються, дещо менший. Інвестиції в країни Східної Європи досягли 12 млрд дол.

Мусульманські країни інвестували в економіку США та Західної Європи понад 800 млрд дол. Більше половини цих коштів належить Саудівській Аравії.

Серед країн світу існує рейтинг платоспроможності. За ним в першу десятку входять: Швейцарія — перше місце, Японія, ФРН, СІЛА, Нідерланди, Великобританія, Франція, Люксембург, Австрія та Сінгапур. Росія займає 99 місце, Україна — 111-е, а замикають перелік країн Куба та КНДР (відповідно 125 і 135 місця).

Зовнішній борг України на 1.06.1999р. дорівнював 12,4млрд доларів, у тому числі: Росії—2 млрд дол., МВФ — 2,4; СБРР — 1,2; ЄБРР — 0,07; країнам ЄС — 0,35 млрд доларів.

Науково-технічна співпраця може набувати наступних форм:

1) експорт продукції, що репрезентує досягнення науково-технічного прогресу;

2) кооперація країн у створенні нової техніки й технології з подальшим її впровадженням та використанням-

3) спорудження за рубежем заводів "під ключ" або експорт комплексного обладнання при виробництві нової техніки;

4) модернізація об'єктів за участю закордонних партнерів;

5) оренда нового обладнання — лізинг;

6) технічне навчання персоналу країн-імпортерів технологій;

7) обмін передовим технічним досвідом;

8) спільні конференції, симпозіуми, публікації, координація та кооперація наукових досліджень;

9) технічна допомога при опануванні нових виробництв.

10) науково-технічна співпраця у галузі навчання та підвищення кваліфікації наукових кадрів.

Продаж ліцензій — тобто авторських прав на використання запатентованих винаходів на території країн, де вони захищені патентами. Є ще термін "ноу-хау" (англ. ІЯІОУУ-ПОЛУ — знаю як). Обмін ліцензіями став важливим елементом міжнародних економічних стосунків: він досягнув 10% світового зовнішньоторговельного обороту.

Діє спільна українсько-російсько-казахська програма запуску космічних кораблів, експлуатації космічної станції "Мир" та будівництва нової космічної станції (за допомогою США та інших країн) — "Альфа". Утворено спільне українсько-російське підприємство "Космотран" для комерційних запусків космічних супутників.

За програмою "8еа-Ьипсп" (морський старт), в якій приймають участь Україна, США, Норвегія та Росія, з плаваючої платформи "Одіссей" буде здійснюватися запуск космічних кораблів біля о. Різдва в Океанії за допомогою українських ракетоносіїв "Зеніт".

Спільне підприємництво — порівняно розповсюджена форма зовнішньоекономічної діяльності. В світі є десятки тисяч підприємств зі змішаним капіталом; в Україні зареєстровано понад тисячу. Окрім економічних вигод у вигляді отримання інвестицій або нових технологій, спільне підприємництво пом'якшує й політичні проблеми, бо країна, що вклала капітал в економіку іншої країни, буде зацікавлена у сталості. Сфера діяльності спільних підприємств в Україні — будівництво, туризм, торгівля, посередницькі послуги, промисло виробництво.

Італійська фірма "Фіат" утворила в Кременчуці СП "Іуе-со—КрАЗ" з виробництва вантажівок. В Київській області налагоджено збирання МАЗів. Концерн "Аеробус" буде виробляти військово-транспортний літак АН-70, розроблений в Україні. В Ірані створюється СП з Росією з виробництва літака ТУ-334. Японська компанія Міазо Іуаі Со інвестувала 70 млн дол. в реконструкцію нафтопереробного заводу в Дрогобичі (виробництво бензину "євросу-пер") і буде брати участь в будівництві нафтопроводу Одеса — Броди.

Експорт та імпорт послуг. До них відносяться: міжнародний та транзитний транспорт, іноземний туризм, послуги банків та страхових компаній, послуги охорони здоров'я, навчання, торговельно-технічна діяльність тощо. Провідну роль у наданні послуг (80%) відіграють розвинені країни.

Торгівля інженерно-консультаційними послугами "інжиніринг" — надання послуг виробничого, комерційного та наукового характеру. Найбільшого розвитку інжиніринг одержав у галузі капітального будівництва. Провідними експортерами цього виду послуг є фірми США, Канади, Великобританії, Франції, ФРН та Японії. Сюди входить проектування об'єкту, вивчення ринку, установка та випробування обладнання, набір та підготовка кадрів, послуги з реалізації продукції, сприяння в організації реклами, розробка методів утилізації відходів тощо.

Туризм. Розрізняють три види туризму: рекреаційний, науковий та діловий; на перший вид припадає 70%. Основний потік туристів переміщується у межах розвинених країн. Для Іспанії та Австрії туризм — одна з основних експортних галузей, вона дає відповідно ЗО та 80% прибутків від експорту. Провідне місце туризм займає в Італії, Франції, Швейцарії, Ізраїлі. В Україні переважає маршрутно-пізнавальний туризм.

Прибутки від туризму в світі в 1998 р. становили понад 445 млрддол., чисельність туристів дорівнювала 625 млн чол. Найбільші прибутки отримали: США — 75 млрд дол., Франція — 27,9, Італія — ЗО, Іспанія — 28, Велика Британія — 19,9, ФРН — 19 млрд дол.

В Україні у 1997 році туристами були 15 млн чол. (сума в'їзду та виїзду), в тому числі до нас приїхало 2,6 млн іноземних туристів. Прибуток склав 350 млн дол. і 1090 млн гривень.

Організація спортивних турнірів та змагань також відноситься до однієї з форм зовнішньоекономічної діяльності, бо об'єднує зусилля та фінанси багатьох країн-учасниць. Найбільш масштабними є літні та зимові Олімпійські ігри, чемпіонати світу та Європи з хокею, футболу, фігурного катання, шахів, тенісу, велоспорту тощо.

Культурна співпраця передбачає організацію виставок картин або експозицій провідних музеїв світу, музичні та пісенні конкурси, фестивалі, обмін творчими колективами, спільне вивчення культурних та історичних цінностей (стародавні піраміди, розкопки доісторичних поселень), обмін кіно-, відео- та аудіопродукцією.

5.1

Дата добавления: 2015-05-22