Самостійна робота № 9

Розвиток галузей народного господарства, виробничих комплексів, соціально-виробничої інфраструктури, а також господарств економічних регіонів став однією з найважливіших економічних і екологічних проблем не тільки в Україні, але й в інших країнах світу. Територіальна організація господарювання вимагає обґрунтування наукових засад розміщення виробництва і підприємств з урахуванням їх економічної доцільності і ефективності та можливої екологічної шкідливості.
Економічне районування - об'єктивна основа територіальної організації виробництва. Економічний район - це територіально цілісна частина народного господарства країни, яка характеризується такими ознаками:

спеціалізація як основна народногосподарська функція, тобто спеціалізація району на певних виробництвах і послугах, що відповідає його географічному розташуванню, природним, економічним і соціальним умовам та спирається на соціальний поділ праці з іншими районами;

комплексність-у широкому розумінні це як взаємопов'язаність найважливіших складників економічної й територіальної структур району;

керованість - наявність певних галузей і територіальних структур, які є матеріальною основою взаємопов'язаності складних частин, що дозволяє характеризувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним господарством.
У загальному розумінні економічний район визначається як поняття, яке широко використовується в різних галузях знань і означає територію, що вирізняється своїми специфічними особливостями: природними, історичними, соціально-економічними тощо. Таким чином можна стверджувати, що економічний район - це певна об'єктивна реальність. У реальній дійсності виникнення і розвиток економічних районів пов'язані зі способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил. Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжнародної кооперації.
У розробленні проблеми економічного районування колишнього СРСР особлива увага приділялась визначенню сутності поняття економічного району. Серед низки визначень найбільш удалим є трактування економічного району П. Алампієвим. За його визначенням, економічний район - це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки і нерозривно пов'язана з ним частинами суспільного територіального поділу праці. Є й інші визначення поняття економічного району, але спільними для них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, його комплексність, тісні внутрішньорайонні і міжрайонні економічні зв'язки, особливість економіко-географічного положення.
Узагальнюючи вище наведене, можна в цілому визначити, що економічний район — це форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів. Виходячи з позиції діалектичного підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил і об'єктивності процесів формування економічних районів, наукою визначені районоутворюючі фактори, принципи і критерії виділення економічних районів та їх основні типи.

Після здобуття Україною незалежності надзвичайно зросла потреба у виваженій, соціально-економічно ефективній регіональній політиці, без здійснення якої неможливо вивести молоду державу з кризи і побудувати потужний національний господарський комплекс. Аналіз сучасного стану регіональної політики засвідчує, що вона вкрай незадовільна і може стати соціально-економічно ефективною лише за умови розв'язання низки проблем. Чи не найважливішою з них є впровадження, затвердження та використання на всіх рівнях і в різних цілях єдиного соціально-економічного районування, узгодженого з різними ієрархічними ланками управління. Тобто, йдеться про вдосконалення територіальної організації продуктивних сил України. Адже, як уже згадувалося, територіальна організація продуктивних сил - це територіальна структура господарства з ієрархічними ланками управління, тобто соціально-економічне районування, узгоджене з адміністративно-територіальним устроєм і доповнене ієрархічно структуризованим управлінням, а також, безумовно, виваженою регіональною політикою.
Таке районування повинно використовуватися і в теоретико-методологічних цілях (для отримання нових знань про соціально-економічний розвиток регіонів, їх еволюцію, роль у формуванні політичної, економічної, соціальної ментальної незалежності), й в управлінсько-регулятивних (у процесі управління територіальним розвитком держави на всіх ієрархічних рівнях управління), і в інформаційно-навчально-пізнавальних цілях. Ця проблема дуже серйозна хоча б тому, що в наш час існує кілька десятків районувань, розроблених різними школами економістів-регіоналістів і економіко-соціогеографів (Київською, Харківською, Одеською, Львівською) й опублікованих у навчальних посібниках, періодичних виданнях та ін. Ці районування мають вигляд від п'ятичленної до дев'ятичленної мережі соціально-економічних районів. Кожне з них має свої переваги й власні недоліки. Однак, річ у тім, що умови перехідного періоду, тобто періоду реформування економіки, вимагають точних і конкретних рішень у регіональній політиці, а це означає необхідність єдиного, загальновизнаного соціально-економічного районування України.
Після здобуття Україною незалежності з'явилось багато нових пропозицій з нового економічного та соціально-економічного районування, опублікованих у монографіях, підручниках, навчальних посібниках, журналах, тезах доповідей наукових конференцій, у проекті "Концепції державної регіональної економічної політики". І хоча автори й називають свої схеми районування по-різному (економічне районування, природно-господарське районування, соціально-економічне районування), але розглядають райони як інтегральні соціально-економічні утворення. Саме тому, на нашу думку, аналізуючи ці схеми, доцільно застосовувати терміни "соціально-економічний район", "соціально-економічне районування".
Практично в усіх схемах автори виділяють такі райони:

- з Донецької та Луганської областей; кожен з авторів називає їх по-своєму: Донбас, Донеччина, Донецький, Східний;

- з Харківської, Сумської та Полтавської областей, який також називають по-різному: Північно-Східним, Східним, Лівобережним Придніпров'ям, Слобожанщиною, Слобідською Україною;

- з ядром у м. Дніпропетровську в складі Дніпропетровської та Запорізької областей (деякі дослідники, зокрема О. Шаблій, до складу району вводять ще Кіровоградську область), цей район називають Дніпровський, Промислове Придніпров'я, Катеринославське Придніпров'я, Центрально-Східний, Придніпровський (С. Дорогунцов, А. Федорищева);

- у південній частині України; складається з Одеської, Херсонської, Миколаївської областей і АР Крим з ядром - м. Одесою (однак декотрі дослідники вважають, що статус Автономної Республіки не дає підстав для об'єднання АР Крим з іншими областями в один район). Переважні назви цього району - Причорноморський, Південний.
Усі дослідники виділяють Центральний соціально-економічний район, але з різною кількістю областей у його складі (від двох - Київської, Черкаської - чи трьох - Київської, Чернігівської та Житомирської областей - до п'яти - Київської, Чернігівської, Житомирської, Вінницької та Черкаської) і під різними назвами: Київське Полісся, Київське Придніпров'я та ін.

Дата добавления: 2015-05-22