Приєднанняукраїнських земель до ВеликогокнязівстваЛитовського

Занепад Галицько-Волинської князівства

По смерті Данила 1264 року з приходом до влади його наступників почався поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Так, Леву вдалося розширити кордони держави — до її складу були включені Закарпатська Русь та Люблінська земля. 1270 року він переніс столицю в місто, яке збудував його батько на честь Левового весілля з угорською королівною Констанцією, — до Львова. На відміну від Лева, Володимир зосередив свою увагу на будівництві міст, замків і церков, на розвитку мистецтва та культури. Після смерті Лева одноосібним правителем Галичини й Волині став його син Юрій (1301-1308 pp.). Утративши під час війни з поляками Люблін (1302 рік), князь відмовився від завойовницької діяльності й використовував мирні шляхи для врегулювання конфліктів. Завдяки цьому його держава зберегла силу й вплив, а сам князь отримав титул «король Русі». У 1303 році Юрій дістав згоду на заснування в Галичині власної митрополії. Титул князя всієї Русі носили сини Юрія Андрій і Лев, які в 1308-1323 pp. спільно правили після смерті батька. Князі й далі підтримували дружні стосунки з Тевтонським орденом, щоб запобігти посиленню Литви. Напруженими залишалися відносини з Ордою, і тому існує припущення, що обидва князі загинули в боротьбі з ординцями. Андрій і Лев були останніми нащадками Романового роду. Після їхньої смерті Галицько-Волинське князівство очолив Болеслав Мазовецький, син польського князя Тройдена. Він прийняв православну віру та ім'я Юрій. Юрій II Тройденович (1325-1340 pp.) дотримувався мирної зовнішньої політики попередників. Водночас він вороже ставився до Польщі, яка тоді об'єдналася в єдину державу і, мабуть, намагалася здобути Люблінщину. Це стало причиною укладення союзу Польщі й Угорщини проти Галицько-Волинського князівтва.

Скориставшись у 50-ті роки XIV ст. слабкістю Золотої Орди (після смерті хана Джанібека 1357 р. тут розпочина­ється хвиля міжусобиць, протягом 1359—1361 рр. у золотординській столиці Сараї змінюється сім ханів, а 1362 р. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі), ли­товці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345—1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татар­ських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля. Оцінюючи.Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм кон­тролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджува­ти». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Ство­рюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асимі­ляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377—1392) у Литовській державі дедалі більше набирають сили тенден­ції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладе­но Кревську унію, яка докорінно змінює становище пів­денно-західних руських земель. III етап (1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст, від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом динас­тичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського КНЯЗЯ Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було уНЛІДено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Ве-ЛИК0Г0 князівства Литовського до складу.  

Дата добавления: 2015-05-22