Люблінська унія 2 страница

У програмній статті першого номеру друкованого органу УСДП «Воля», виданому в 1900 році, зазначалося: «Щоби міжнародна єдність пролетаріату розвинулася вповні, треба, аби кожний народ був паном у своїй хаті». А далі наголошувалося: «Наша ціль є вільна держава українського люду — Українська Республіка».

УСДП засновувалася як складова частина австрійської соціал-демократії, у програмі якої тези про право націй на самовизначення не було. Австрійська соціал-демократична партія (АСДП) вимагала тільки перебудови Австро-Угорщини на засадах територіальної та культурно-національної автономії. Потребу збереження Австро-Угорської держави соціал-демократи мотивували загрозою Європі з боку Російської імперії. Тому національну програму АСДП з'їзд Української соціал-демократичної партії, який відбувся 1903 року, змушений був визнати для себе обов'язковою.

Лідери УСДП водночас підкреслювали історичну необхідність побудови в перспективі незалежної соборної Української держави, що, у свою чергу, зумовлювало потребу активізації виховної роботи серед українських робітників. У зв'язку із цим виник конфлікт між УСДП та польською соціал-демократією, керівники якої забороняли українським соціал-демократам вести пропагандистську роботу серед галицьких робітників, уважаючи їх в основній масі поляками.

33. Піднесення української культури в другій поливні XIX-початку XX ст.. Відкриття театрів, музеїв, архівів. Розвиток освіти і науки.

Особливість розвитку української культури другої половини XIX ст. полягала в тому, що з середини XIX ст. у культуротворчих процесах вимальовуються певні закономірності, властиві багатьом народам Європи, що перебували під імперською владою й торували шлях до незалежності. Якщо в першій половині XIX ст. пошук шляхів еволюції національної культури спирався насамперед на національну минувшину, її ідеалізацію (особливо козацько-гетьманської доби), то в другій половині XIX ст. відбулася трансформація суто культурницького руху в рух національно-визвольний, завданням якого стало вирішення широкого спектру соціально-економічних і політичних проблем - від повалення самодержавства та скасування кріпацтва до створення інфраструктури української культури.
У другій половини XIX ст. зрілішою та згуртованішою стає інтелігенція, яка висуває новий принцип національного визволення -"повернення обличчям до народу", що передбачав духовне, а згодом і політичне самовизначення. Важливим було й те, що впровадження саме цієї ідеології відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель як передумови культурного, а згодом і політичного об´єднання українців. На цій основі формується і національний менталітет.
Формування національної еліти відбувалося в умовах жорсткого тиску цензури, заборон та утисків. Особливо це відчувалося на Лівобережжі, де асиміляторські заходи царського уряду протягом 60-90-х років XIX ст. регламентували національно-культурне життя (серед 11 наказів царського уряду, що забороняли користуватися українською мовою, найжорсткішими були Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський акт 1876 p.).
В умовах тотального тиску влади представники національної духовної еліти розгорнули широкий просвітницький рух.

34. Особливості соціально-економічного розвитку України на початку XX ст.

Українські землі з кінця XVIII до початку XX ст. входили до складу різних держав - Російської та Австро-Угорської імперій, а отже знаходилися під впливом різних локальних цивілізацій. Економічні, політичні, соціокультурні процеси в кожному з регіонів у більшій мірі визначалися особливостями тієї держави, до якої вони входили, ніж етнічною єдністю українських земель.
Необхідно зупинитися на особливостях російського історичного процесу в цілому, без визначення яких не можна зрозуміти розвитку українських земель, що входили до складу Російської імперії. За оцінками багатьох сучасних дослідників розвиток Російської держави не відповідає звичним для Європи схемам феодального та буржуазного розвитку Росія являла собою приклад відносно швидкої модернізації та трансформації традиційного суспільства.
У першій половині ХІХ ст.. в українських губерніях Російської імперії помітно розвинулася промисловість, сільське господарство, торгівля. Якщо у першій чверті ХІХ ст. чисельність підприємств в Україні зросла на кілька сотень, то за 1825-1858 рр. кількість промислових підприємств збільшилась з 649 до 2473. Промисловість України з виробництва цукру та видобутку вугілля до середини 1950-х років почала набувати загальноросійського значення. Зрушення в промисловості сприяли розвитку сільського господарства, пожвавленню товарно-грошових відносин. Економічне зростання зумовлювалося політичною стабілізацією, припиненням набігів татар і майже регулярних війн чи повстань, втягуванням України у всеросійський ринок і визріванням у надрах старої натуральної системи господарства нових буржуазних відносин. Розвитку господарства сприяло приєднання і освоєння земель Північного Причорномор’я. Зокрема на місце запорозького паланкового центру Новий Кодак і селища Половиці був заснований Катеринослав.

35. Початок Другої світової війни. Договори СРСР і Німеччини та питання щодо українських земель.

У міжвоєнні 1920-30-ті роки українські землі були поділені та знаходилися у складі чотирьох держав із різним соціально-політичним устроєм. Це ускладнювало вирішення українського питання, суть якого у вузькому розумінні, полягала у вирішенні проблеми місця й ролі українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому – в умовах возз’єднання українських земель та створення власної державності.

Перед ІІ Світовою війною визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українські землі. Їхньою основною метою було втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група – Великобританія, Франція, які своїм втручанням у вирішення українського питання, або певними дипломатичними заходами задовольняли свої геополітичні інтереси.

Третя група – Німеччина, яка хотіла захопити нові землі та претендувала на світове панування та Угорщина, яка домагалась повернення Закарпатської України.

Драматизм ситуації полягав у тому, що український народ самостійно не міг вирішити українського питання, все залежало від балансу інтересів різних держав і співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити. За великим рахунком Україна опинилася між двома ворожими імперськими державами – Німеччиною і СРСР.

36. Включення Західної України, Бесарабії та Північної Буковини до складу УРСР.

Культ особи Сталіна сформувався в певних історичних умовах. Радянський Союз перебував в оточенні капіталістичних держав, політичні лідери яких здійснювали ворожу, агресивну політику щодо СРСР. У перехідний від капіталізму до соціалізму період зоерігалась соціально-класова основа для опору соціалістичним перетворенням. Техніко-економічна відсталість країни об'єктивно диктувала необхідність форсованих темпів розвитку економіки. Через це багатьом — від найвищого керівництва до рядових робітників — здавалося, що тільки командні методи можуть забезпечити швидкі темпи розвитку. Серед основних причин виникнення культу особи Сталіна слід назвати дрібнобуржуазний характер населення країни, в тому числі робітничого класу. Робітники, які прийшли із села в ході індустріалізації, заполонили старі промислові міста, розмили й розчинили в собі ядро кадрових робітників

Найхарактерніші риси сталінщини як тоталітарної системи керівництва суспільством. Це — відчуження трудящих від власності, відокремлення уряду від народу, народу від уряду; узурпація влади в партії і державі й зосередження її в руках однієї людини; створення адміністративно-командної системи влади; граничний волюнтаризм у керівництві політикою й економікою, ліквідація колективного керівництва і плюралізму думок у партії, підміна їх одноосібними рішеннями, замаскованими під рішення з'їздів, конференцій і пленумів ЦК; відмова від соціалістичного демократизму і встановлення перманентного терору, спрямованого своїм вістрям проти народу і партії, а також цілковите нехтування загальнолюдськими цінностями; розкол міжнародного комуністичного руху і політика підпорядкування його цілям єдиновладдя.

37.Перший період Великої Вітчизняної війни (червень 1941-листопад 1942 рр.). Окупація України.

грандіозністю: розвалити Польщу і Крим за допомогою Москви, вийшовши в такий спосіб із васальної залежності Туреччини. Налагоджуючи дипломатичні стосунки з Москвою, Україна шахувала польські експансійні намагання, відкриваючи собі шлях до провадження Так, у лютому 1650 року, коли Польща намагалась втягнути гетьмана у війну в Туреччиною, а татарський хан - використати козацького ватажка у війні з Московщиною, Б. Хмельницький відновив овій союз із Туреччиною, чим приборкав одразу обох неспокійних сусідів. Складаючи 2 серпня 1650 року на руки посла Османа-аги присягу вірності Османській імперії, Хмельницький в такий спосіб зірвав московсько-польський союз, що був обернутий проти Туреччини, - в разі утворення його Україна перетворилася б на театр воєнних дій супротивників.Але вже того ж року Великий гетьман розпочинає вперту дволітню боротьбу за встановлення українського контролю над Волощиною, наслідком якої був шлюб його старшого сина Тимофія з донькою волоського господаря Лупулла Роксаною, скріплений у селі Рашків 21 серпня 1652 року. Під цими намірами простежувалось прагнення Б.Хмельницького через Волощину зайняти стосовно Порти безпосередньо, без васальної залежності від Криму, становище удільного князя і знайти на Заході осередок («Князівство Подільське», пізніше «Князівство Сарматське» з князем Юрієм Хмельницьким на чолі), навколо якого під протекторатом Туреччини українська державність могла б оформитись і зміцнитись.Ці плани не мали остаточного успіху через загибель сина Великого гетьмана Тимофія Хмельницького, вбитого під Сучавою у вересні 1652 року.Невдовзі Б.Хмельницький і його оточення розробили новий великий задум, що вражав своєю власної активної зовнішньої політики на європейському континенті. Одним з перших проявів цього, після підписання.

38. Встановлення фашистського окупаційного режиму в Україні та його злочинна діяльність.

Окупаційний режим був системою, що здійснювала комплекс військово-терористичних, соціально-економічних, політичних та ідеологічних заходів, спрямованих на знищення українського народу, його економічних і культурних надбань. В результаті Україна була відкинута на десятиріччя у своєму розвитку, відгомін чого відчувається й зараз.

Основою нацистської політики на селі була пропаганда земельної реформи. створенням такої ілюзії окупанти прагнули зіграти на переважаючих тенденціях тяжіння українського селянства до приватної власності.

Нереальні, значно завищені вимоги, щодо постачання остарбайтерів, систематичні розстріли місцевого населення, політика голодоморів та репресій зумовили різкий дефіцит у робочій силі на території рейхскомісаріату «Україна», який виступав центром вербувань. Це в свою чергу суперечило потребам окупаційної влади, яка намагалася підтримувати промисловий та сільськогосподарський сектори захоплених земель на належному рівні. Незбалансованість напрямків німецької політики призвела до поглиблення проблеми використання робочої сили, що було головною перепоною на шляху реалізації соціальної політики у рамках «нового порядку». В свою чергу, провал соціального аспекту негативно відбився на економічному боці планів Німеччини.

«Новий порядок», встановлений на окупованій території України, мав на меті, насамперед, широку експлуатацію економічних потенціалів, пограбування культурних цінностей, створення підґрунтя для реалізації політики «германізації». Саме цим завданням і була підпорядкована окупаційна політика Німеччини по відношенню до українського населення.

39. Радянський підпільний та партизанський рух на окупованій території України. Бойові дії збройних формувань ОУН-УПА.

Радя́нський партиза́нський рух — партизанський рух проти німецьких окупантів та їх союзників на теренах України у 1941—1944 роках, підпорядкований органам ВКП(б) та її бойовому загону — НКВС. Загальна чисельність бійців радянського партизанського руху на території України складала в 1941—1943 роках — від 5 до 30 тисяч бійців, в 1944 році — від 30 до 50 тисяч бійців.

Радянський партизанський рух на території України поступався чисельністю партизанському руху УПА через непопулярність радянської влади на території України, особливо після голодоморів і репресій 20-30 років (див. Голодомор в Україні 1932—1933 років).

29 червня 1941 ЦК ВКП(б) видав наказ організувати партійне підпілля на окупованій німцями території, щоб пізніше розгорнути з нього партизанський рух. В Україні у 1941—1942 роках таке підпілля вдалося створити лише у деяких містах, бо навіть більшість членів КПУ відмовилися від покладеного на них доручення і з приходом німців легалізувалися.

Перші радянські загони партизанів з'явились наприкінці 1941 року під Черніговом, Сумами та Брянськом під керівництвом Миколи Попудренко та Сидора Ковпака. Ці групи й стали зародком пізнішого руху радянських партизан у лісах північної України. Вони почали виявляти незначну активність щойно навесні 1942, встановивши радіозв'язок з Москвою. Їм на допомогу було скинуто на парашутах розвідників Червоної армії. До цих загонів приєднались також групи радянських військ, які прорвались з оточення на схід від Києва у вересні 1941 (наприклад, О. Сабурова).

Велику увагу радянські партизани приділяли боротьбі проти українського національного руху, збирали відомості про свідомих українців, створювали різні провокації, ліквідували низку українських патріотів. Щодо Української повстанської армії радянські партизани зайняли також позицію активної боротьби відповідно до загальної політики комуністичної партії, спрямованої на придушення національно-визвольних рухів на теренах СРСР та Східної Європи. З цією метою від 1942 в кожному загоні партизан існував Особливий відділ НКВС, пізніше «Смершу».

40.Перемога у ВВВ 9 травня 1945р. – день Перемоги народів колишнього Радянського Союзу над нацистською Німеччиною.

Цей день до сьогодні є одним з найбільших свят в Україні.

Україна стоїть на першому місці по абсолютній кількості загиблих в роки війни і на другому (після Польщі) по процентному співвідношенні між числом загиблих і тими, хто вижив.

Загальна кількість загиблих жителів України – 8 млн. осіб, або 16,7% довоєнного населення України. Всі втрати становлять 14,5 млн. чол.

В складі Радянської армії воювали більше 7 млн. громадян України, загинуло понад 3 млн. ОУН втратило 18 – 20 тис. членів, УПА – близько 57 тис.

На руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу, та понад 28 тис. сіл України (понад 250 із яких врятовано), 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, майже 33 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. Без даху над головою залишилося 10 млн. осіб. В Україні залишилось лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств.

Прямі матеріальні збитки господарству становили 285 млрд. крб. Ця сума в п’ятеро перевищувала асигнування УРСР протягом усіх 3-ох довоєнних п’ятирічок. Загальна же сума втрат, яких зазнали населення і господарство України, становила 1,2 трлн. крб.

Понад 2 тис. українців стали Героями Радянського Союзу, 32 чоловіки – двічі Героями, а льотчик У. Кожедуб – тричі Героєм.

“Все для фронту, все для перемоги” – це гасло в роки війни визначало зміст життя і діяльності всього населення України.

Вже через тиждень після початку війни всі підприємства було переведено на виконання замовлень фронту. Працювати довелося в прифронтових умовах – під бомбардуваннями і обстрілами.

Перехід народного господарства на воєнний лад вимагав евакуації в тилові райони країни найбільш цінного майна, а також кваліфікованих фахівців, діячів науки і культури. Керувала евакуацією комісія, яку очолював заступник голови РНК УРСР Д. Жила. Всього з України було евакуйоване обладнання більш ніж 550 великих підприємств 30 галузей промисловості (1/3 всіх заводів і фабрик, евакуйованих з районів СРСР, що були охоплені війною).

Харківський танковий завод свою першу продукцію в евакуації випустив вже в грудні 1941р., всього за період війни завод випустив більш ніж 35 тис. танків.

Працювали люди в три зміни. В складних умовах збирався врожай. Темпи збирання врожаю в тилових районах, не зважаючи на те що не полях працювали жінки, діти і старі люди, в два три рази перевищували довоєнні.

41.Труднощі відбудови господарства України у повоєний період

До кінця 1945 р. було відновлено близько 113 довоєнного індустріального потенціалу республіки. За четверту п’ятирічку відбудовано дві тисячі промислових підприємств, задіяно більшу частину шахт Донбасу, 22 доменні і 44 мартеновські печі, 46 прокатних станів, почали функціонувати реконструйовані металургічні заводи “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, Краматорський, Єнакієвський. Було побудовано Запорізький трансформаторний, Київський мотоциклетний, Вінницький інструментальний та інші заводи. Запрацювали перші агрегати Дніпрогесу, Харківський тракторний завод, закінчено будівництво газопроводу “Дашава-Київ”. В 40-50-х рр. засновані нові галузі промисловості (авіа- та автомобілебудування, радіотехнічна та інші).

На кінець 1947 р. з’явилась можливість ліквідувати карткову систему, була проведена грошова реформа. З 1948 р. життя входило у відносно нормальне річище. Сталін виступив проти поступового підвіщення заробітної плати трудящим, а висунув гасло послідовного зниження цін. Це забезпечувало популярність здійснюваної господарської політики. Однак нагромаджених ресурсів виявилось мало і вже в найближчі роки цей захід став суто символічним. Попри позитивні зрушення рівень життя залишався нижчим від довоєнного, а в основі уявного добробуту великих міст було цілковите пограбування села, яке опинилось на грані вимирання.

Процес відбудови в Західній Україні проходив набагато складніше, ніж на Сході республіки. Це було зумовлено рядом причин: слабкістю економічного потенціалу регіону, особливостями менталітету західних українців, які досить неоднозначно сприймали соціалістичні перетворення, що йшли паралельно з процесом відбудови, пасивним та активним опором нововведенням з боку значної частини місцевого населення та ін.

42.Соціально-політичні процеси та лібералізація суспільного життя в Україні

У період, що вивчається, Україна перебувала у складі Союзу РСР. Її територія зростала. У лютому 1954 p. до складу УРСР увійшла Кримська область. У січні 1954 p. стародавнє українське місто Проскурів перейменовано у Хмельницький, а Кам'янець-Подільську область — у Хмельницьку.

Розширюється компетенція союзних республік, у тому числі й України. Було відновлено норму Конституції СРСР 1924 р. про віднесення до відання союзної республіки розв'язання питань її адміністративно-територіального устрою. Це було гарантією тери­торіальної цілісності союзної республіки. За Конституцією СРСР 1936 p. ці питання знаходилися у виключній компетенції Верховної Ради СРСР. Але за умов, коли адміністративно-територіальна сис­тема Радянської держави в цілому та кожної союзної республіки устоялася, між ними існувала взаємна довіра. Зберігання цього права за Союзом РСР створювало б надмірну, зайву централізацію. СРСР не міг змінити чи зменшити територію України без й згоди на це. Крім того, зміцнення територіальної цілісності України забезпечувало розвиток ініціативи та відповідальності її органів державної влади і управління, надавало їм можливість вирішувати питання адміністративно-територіального устрою з урахуванням усіх місцевих особливостей.

Україна разом з іншими союзними республіками одержала також нові права в управлінні своїм господарством. Це викликалося потребою швидкого створення масштабної економіки, а також досягненнями України в господарському та культурному будівниц­тві.

Були поширені права України в державному плануванні та фінансуванні й господарства. За постановою Ради Міністрів СРСР від 4 травня 1955 р. "Про зміну порядку державного планування та фінансування господарства союзних республік" Україна, а саме її Рада Міністрів, одержала права самостійно: 1) затверджувати плани виробництва та розподілу усіх видів промислової продукції, що виробляють підприємства республіканських міністерств, відомств і промислової кооперації; 2) затверджувати титульні списки капіта­льного будівництва по підприємствах республіканських міністерств і відомств; 3) передбачати дня республіканських міністерств і ві­домств завдання по підвищенню продуктивності праці, чисельності працівників, фонду зарплати тощо; 4) залишати в своєму розпо­рядженні 50% будівельних матеріалів і низку промислових товарів широкого споживання, вироблених на підприємствах загально­союзного та союзно-республіканського підпорядкування понад квартальний план.

43. Виникнення руху «шістдесятників». Зародження дисидентського руху в Україні наприкінці 1950 – початку 1960 –х років.

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). У політиці 1960 — 1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності» (друга половина 1980-х — початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд формувався на кінці 1950-х — початку 1960-х років і що прийшла до влади. Це політики — М. С. Горбачов, О. М. Яковлев; філософи О. О. Зінов'єв, М. Мамардашвілі, Ю. Левада, політологи О. Є. Бовін, Ф. М. Бурлацький, редактори масмедіа — В. О. Коротич, Є. В. Яковлєв, С. П. Залигін та багато інших.

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ — початку ХХ ст.

44. Україна в період загострення кризи радянської системи (середина 1960-х – початок 1980 –х років.

Ідеологічним орієнтиром партійно-державного керівництва Радянського Союзу в цілому та Української РСР як його складової частини, зокрема, були положення схваленої в 1961 р. програми КПРС про побудову в СРСР до 1980 р. комунізму. Проте реальне життя виявилось набагато складнішим, ніж уявляли у своїх прожектах ідеологи Компартії.

Вже у другій половині 60-х років стало очевидно, що широко розрекламовані обіцянки побудувати до 1980 р. комунізм виконані не будуть. Показники економічного росту, передбачені програмою КПРС на 1961-1970 рр., виявились абсолютно нереальними. Це поставило під загрозу комуністичний міф, яким обґрунтовувалася вся внутрішня і зовнішня політика СРСР.

Основною силою, що мала забезпечувати просування українського суспільства в напряму до «комунізму» чи «розвинутого соціалізму», була Комуністична партія України. Вона не була самостійною політичною партією, а виступала як обласне відділення єдиної й централізованої КПРС. Через Компартію здійснювалося Москвою керівництво Україною.

Союзні органи державної влади протягом другої половини 60-х — початку 80-х років все більше привласнювали і без того обмежені права союзних республік. УРСР не мала права на прямі зовнішні зносини з жодною із держав світу. Не мало реального значення і представництво республік у загальносоюзних органах управління.

Формально Українська РСР мала свій вищий законодавчий орган — Верховну Раду, вищий виконавчий орган — Раду Міністрів республіки, місцеві органи влади - ради народних депутатів. Однак владні повноваження кожного з цих органів на своєму рівні поступались повноваженням відповідних партійних комітетів. Саме вони, жорстко підпорядковуючись.

45. Розпад Радянського Союзу: загострення соціально-економічної кризи.

Перебудо́ва (рос. перестройка) — загальна назва сукупності політичних і економічних реформ, що проводилися в СРСР у 1985—1991 роках. Складові частини Перебудови: у внутрішньополітичній сфері — демократизація суспільного життя; в економіці — введення елементів ринкових відносин; у зовнішній політиці — відмова від надмірної критики так званого капіталістичного ладу, значне поліпшення відносин зі США та демократичними країнами Західної Європи, визнання загальнолюдських цінностей і глобальних проблем. До початку 1990-х років Перебудова призвела до загострення кризи в усіх сферах життя суспільства, що спричинило ліквідацію влади КПРС і розпад СРСР.

У 1991 році СРСР охопила масштабна економічна криза:

в результаті підвищення цін на продовольчі товари, транспорт, комунальні послуги у 2-4 рази сталося падіння життєвого рівня населення;

національний дохід порівняно з 1990 роком зменшився на 20%;

дефіцит державного бюджету становив, за різними оцінками, від 20% до 30% валового внутрішнього продукту (ВВП);

наростання грошової маси в країні загрожувало втратою контролю держави над фінансовою системою і гіперінфляцією, тобто інфляцією понад 50% на місяць, яка могла паралізувати всю економіку.

Хвиля суспільного невдоволення прокотилася в республіках Прибалтики, в Україні, в Білорусії. У серпні 1987 року у зв'язку з

46. Зростання соціальної та національної активності українського суспільства наприкінці 1980-х рр.

Історія політичної партії Народний Рух України веде свій початок від громадсько-політичного руху, який був заснований на базі численних демократичних угруповань, на основі запропонованих Спілкою письменників України Програми і Статуту (надруковано в «Літературній Україні» 16 лютого 1989 року). У березні – вересні 1989 року в більшості областей пройшли установчі конференції. Установчий з’їзд відбувся 8-10 вересня 1989 року у Києві під назвою «Народний Рух України за перебудову». У Народному Русі об’єдналися люди різних політичних переконань — від ліберальних комуністів до тих, хто сповідував ідеї інтегрального націоналізму. Домінували настрої національної демократії, що привели до виходу з Руху частини комуністів і національних радикалів. У перший же рік свого існування Рух організував ряд великих масових заходів, метою яких була боротьба за державну незалежність, відродження української нації, відтворення історії українського народу і державності. Особливу увагу в пропагандистській роботі Рух приділяв вихованню історією.

Найбільшими заходами Руху були: «Живий ланцюг» до дня Злуки ЗУНР та УНР (22 січня 1990 року), масовий виїзд на Нікопольщину та Запоріжжя до 500-ліття Запорозького козацтва (1-5 серпня 1990), великі заходи під Берестечком, Батурином, в Лубнах і Хотині. Зареєстрований Радою Міністрів 9 лютого 1990 року, цього ж року Рух досяг значних успіхів у виборчій кампанії, що дало змогу створити у Верховній Раді України впливову фракцію «Народна рада» та забезпечити більшість в ряді місцевих рад Західної України. Робота рухівських депутатів.

47. Скасування кріпосного права і його наслідки для українського селянства.

Правову основу селянської реформи 1861 р. в Україністановили як спільні для всієї Російської імперії законодавчі акти, так і низка спеціально призначених для українських губерній указів і постанов. 19 лютого 1861 р. імператор Олександр ІІ підписав Маніфест і серію законів про скасування кріпосного права. На територію України поширювались загальноімперські “Загальне положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності”, “Положення про викуп селянами їх садиб та польових угідь” та ін. Для більшості місцевостей України з родючою землею встановлювались невеликі селянські наділи. У 3 місцевих положеннях, дія яких поширювалась на українські губернії, відбилась специфіка відносин між поміщиками і селянами, що історично склалась у різних районах України. Так, Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська губернії, а також ті повіти Харківської і Чернігівської губерній, де переважало общинне землекористування, підпадали під дію “Місцевого положення про поземельний устрій селян, оселених на поміщицьких землях в губерніях великоросійських, новоросійських і білоруських”. Губернії, на які поширювалось це положення, поділялись на 3 основні смуги: нечорноземну, чорноземну і степову; а смуги поділялись на місцевості, для кожної з яких встановлювався розмір наділу на ревізьку душу, у який входили присадибні ділянки, орні і сінокосні землі та пасовиська. Для губерній Південної України передбачався єдиний указний наділ, розмір якого у різних місцевостях становив 3-6,5 десятин на ревізьку душу. Розміри наділів у повітах Харківської губернії були вищими:3-4,5 десятин, і нижчими:1-1,5 десятин. Якщо дореформений наділ перевищував встановлені норми, а також, якщо після виділення селянам землі у їх колишнього поміщика залишалось на Лівобережжі менше 1/3, а на Півдні – менше ½ земельних площ, які належали йому до 1861 р., то він міг відрізати у селянина надлишок на свою користь.

Дата добавления: 2015-05-22