Ян гус, жанна д'арк. 2 страница

Спочатку відбувається усвідомлення буття природи, суспільства та моральності через установлення зв'язку зовнішнього та внутрішнього в його духовному здійсненні. Таке усвідомлення досягається тоді, коли розвиток просвіти та науки розкриває закони природи як засобу існування загального і внутрішнього, а протестантизм переводить зв'язок моральності та права (які раніше сполучалися зовнішнім чином через Заповіді, що вказані зверху, по той бік людини) у внутрішню єдність духовного світу особи з Богом. Тим самим у результаті сумісної діяльності Просвітництва та Реформації закони природи з'єднуються з природою людини і встановлюється можливість її формування на природних законах духовного та загального; закони духовності інтегруються з першоджерелами релігійної совісті і права.

Потім, із розвитком правової держави та проголошенням перших конституцій (які розкривають розумність законів людської поведінки та її природних підстав), історія набуває форми переведення свободи у вільне діяння. Із цього моменту історичний прогрес досягає тієї останньої фази, коли свобода вміщує в собі нескінченну необхідність усвідомлення саме себе і тому стає дійсною, оскільки … вона виявляється для себе метою духу, яку вона здійснює. Ця кінцева мета є тим, до чого спрямовується діяльність, що відбувається у всесвітній історії[ii].

Зрозуміло, таким здійсненням виступає не сама по собі держава (зокрема пруська монархія), як це намагалися приписати Гегелю деякі марксистські дослідники, а ідея правової держави. Так само історія завершується не усвідомленням системи абсолютного ідеалізму, а засвоєнням абсолютних цінностей Єдиного, того, що є Благом і Красою. Саме вони відкривають перед людством далечінь вічного та нескінченного.

Про еон (у значенні вічності) як завершення історії писав уже в ХХ столітті М.Бердяєв, хоч і вважав, усупереч Гегелю, що це завершення відбувається не в процесі об'єктивації духу, а у вивільненні від цього процесу. Історія … сполучає час і вічність …, сама конституюється як «внутрішня епоха вічності»[iii]. Але подібний процес визначається вже в екзистенційному часі, який не об’єктивується, здійснюється аксіологічно за вертикаллю історії. «Так, - пише М.Бердяєв, - метаісторія входить в історію».

…

Історія справді здійснюється не тільки у фізичному часі. Вона … йде в певній послідовності зміни формацій, …, зберігає їх хоча б у вигляді потенціалу нездійсненної історії народів, що доганяють передові країни. В останньому розумінні всесвітньоісторичний процес не пройшов жодної формації. Зараз на планеті вони всі існують одночасно. І не тільки в регіональному розумінні (коли первісні чи феодальні стосунки зберігаються в неографічних ізоляціях, соціалізм – у деяких регіонах колишніх колоній, капіталізм – у цивілізованому світі), а й у ціннісному відношенні та у формі реліктів. Ось чому Анатоль Франс мав сенс, проголошуючи словами одного зі своїх персонажів, що «середньовіччя закінчилося лише в підручниках з історії».

…

Виникає враження, що історія, здійснюючи в часі міжформаційні переходи, немов залишає поза часом відбитки цих епох чи то у вигляді сплячих можливостей, чи то в ціннісній свідомості. Існують в історичному процесі й інші явища, що не підпадають під «стрілу часів». Це феномен так званого «епічного часу», коли якийсь відрізок історичної траєкторії набуває статусу ідеального буття, абсолютної цінної епохи, самодостатньої і тому нормативно-зразкової системи подій. «Абсолютна вивершеність та закінченість, - пише з цього приводу М.Бахтін, - знаменна риса ціннісно-часового минулого»[iv].

Таким нормативним, епічним часом була, наприклад, римська античність для новоєвропейської цивілізації, починаючи від епохи Відродження аж до політичної риторики французької революції. Реформація та англійська революція ХVІІ ст. актуалізували в статусі абсолютно цінного минулого старозавітні часи біблійної історії.

Актуалізація минулого у складі сучасності може здійснюватися не обов'язково за епічними нормами, а й в модернізованій формі. Так, епоха Наполеона через культуру ампіру відроджувала елементи давньоєгипетської цивілізації. Революційна драматургія історії в Росії, …, актуалізувала в культурі православне середньовіччя: від візантизму (псевдоросійський стиль) до богатирського епосу (включаючи не тільки билини, а й шоломовидні алюзії «будьонівки»), від семіотики старої ікони (що була відкрита як культурне явище в ХХ столітті) до агіографічної традиції в літературі. В українському національному відродженні значну роль відігравала епоха бароко.

Завжди можна знайти мотиви, чому та чи інша імперія, культура чи соціальна ситуація викликала до життя певні історичні часи, навіть тоді, коли вони були віддаленими на тисячоліття від подій їх відродження. Але якщо факти минулого розглядати системно, у сукупності всіх модернізованих часів, то тоді у всесвітній історії виявляється новий аспект подій зі зворотною до її поступу логікою. Адже порядок актуалізації тих чи інших епох минулого у всесвітній історії іде не за хронологією їх реального, фізичного здійснення, а за потребами майбутніх відносно тих часів. Тому у зворотній логіці відновлення минулого не казуальна опосередкованість руху за «стрілою часу», а аксіологічні програми історії, тобто не лінійна, горизонтальна спрямованість історичність подій, а їх ціннісна ієрархія, градація значимості чи метачасова «вертикаль» історії.

Тут можна вдатися до такої аналогії. Відомо, що коли людина помирає, в її свідомості проносяться образи власного життя. Й асоціюються вони не внутрішньою їх цінністю, яскравістю, знаменністю вражень. Смерть, як вказував у творі К.Кастанеди «Мандрівка до Ікстлану» дон Хуан, - наймудріший порадник, бо вона відсіває все зайве, плинне і виділяє найважливіше для особи.

Така селекція плинного та завжди цінного, марного та інваріантного і становить зміст метаісторії з притаманним їй екзистенційним часом, що визначається аксіологією, значимістю подій. Але, окрім, екзистенційного часу, в метаісторії є предметна основа, що характеризується архетипами чи структурами соціальних і культурних процесів.

Річ у тім, що в історії плинність подій завжди пов’язана з інваріантами, структурами їх здійснення, які мають здатність зберігатися, реконструюватися в значному масиві історичних часів. Капіталізм, наприклад, можна розглядати не тільки як формацію, тобто один з етапів історичного розвитку, а й як цивілізацію, тобто систему, що розкриває архетипи товарно-грошових відносин, ринку, товарного виробництва та великих міст, які були притаманні всім попереднім епохам, починаючи з неолітичної революції.

Наскрізною, інваріантною структурою, тобто архетипом, є, наприклад, парцела (селянське господарство, засноване на власній праці родини). Із появою аграрного виробництва цей архетип проходить крізь усю історію, аж до нашого часу. Архетипову наскрізність відносно історичного часу мають й етнічні утворення, і політичні структури демократії та деспотії, і трійця Істини, Добра, Краси, чи цінності загальнолюдської моралі.

З існуванням наскрізних відносно історичного часу структур пов'язані й такі сюжети, як збіг за схожістю певних «духовних епох» в історії людства, що й задає метаісторичну визначеність тих чи інших подій. Зокрема, О.Шпенглер наводить … такі приклади вказаного збігу… скажімо, епохи будівництва великих пірамід у Стародавньому Єгипті та епохи зведення готичних соборів у середньовічній Європі; на паралелізм епохи Реформації з давніми часами формування Упанішад і появою перших брамінів, а також із орфічним рухом Стародавньої Греції та християнськими єресями епохи патристики.

Аналізуючи такі перекликання епох, О.Шпенглер виділяє цілий синхронний зріз всесвітньої історії, що є доповняльним до діахронічного здійснення. Цей синхронний зріз і показує, як минулі століття накручуються на вічність, а історія розкриває свій метаісторичний аспект із його екзистенційним часом. У цьому аспекті дістає своє пояснення і феномен раннього характеру майбутнього. В історії діє закономірність, згідно з якою явища, що чітко виявляються на первісному етапі розвитку, обов'язково будуть розвинені у його пізніх, завершальних фазах. Початок у системах, здатних до самоорганізації, завжди взаємодіє з кінцем через зіставленість первісної потенційності із завершальною актуальністю. Саме тому, як зауважує Гегель, «у стародавній Греції «ми» почуваємо себе як вдома», бо в ній знаходяться початки всіх форм європейської культури. А такі фундаментальні ідей сучасної наукової картини, як атомізм, еволюціонізм, принципи симетрії, хаосу та порядку, збереження енергії та руху, образи ефіру та меона (безодні), взагалі пронизують усю історію науки з найдавніших часів.

Згідно із закономірністю «раннього характеру майбутнього», більшість принципів соціалізму з'являється вже у християнських та дохристиянських общинах. Наприклад, у секті есеїв проголошувалась ідея рівності, суспільної рівності, було навіть уведено кандидатський стаж для вступу нових членів та звернення «товариш», не говорячи вже про утопію майбутнього раю та боговибраних шляхів до нього. Не дивно тому й те, що Закон про власність на землю, прийнятий у 1990 році Верховною Радою СРСР, збігається із земельним законом Стародавньої Спарти, де землею можна було володіти поза правом на її продаж, але з можливістю успадкування. Не випадково також, що у Стародавньому Єгипті існували суспільні форми типу радянських колгоспів. У них працювали люди («лаой»), що належали до сільської громади та не могли її самочинно залишити, мали свій наділ, але обробляли державну землю, одержуючи за плату натуральну платню.

Ще більш наочно «ранній характер майбутнього» виявляється в мистецтві, де, …, за кожним словом стоїть праслово, тобто існує символічне прозріння майбутнього. Найвиразніше воно виявляється в міфологічній, взагалі архетиповій формі засвоєння дійсності, яка є поширеною в мистецтві. Через такі засоби, як пише Т.Манн, міф чи архетип виступає як «первинний зразок, вихідна форма буття, позачасова схема, прадавня формула, в яку вкладається життя, що усвідомлює себе, намагаючись знову набути колись запрограмовані риси».

Типовим із цього погляду є печерний живопис Оріньяку, який виявляє дивну схожість із мистецтвом Пікассо. «Палеонтологічне мислення, - пише з даного приводу З.Абрамова, - виникає як яскравий спалах вогню в глибині століть. Надзвичайно швидко зростаючи від перших непевних кроків до поліхронічних фресок, мистецтво це також блискавично зникає. Воно не знаходить собі безпосереднього продовження у наступні епохи. Залишається загадковим те, як палеонтологічні майстри досягли високої довершеності і що то були за шляхи, якими у геніальну творчість Пікассо проникли відголоси льодовикового періоду».

Такі «петлі антиципації», чи випередження майбутнього, у минулому не випадкові, а узгоджуються із закономірностями нелінійних систем, що здатні самовпорядковуватися. У них, - підкреслює С.Курдюмов, - є зони, «де процеси йдуть так, як вони йшли в усьому об'ємі в минулому, а в певних зонах – так, як вони ще тільки повинні йти в майбутньому. Водночас усі ці зони існують нині. Це не просто міркування, але цілком точний математичний результат. Й у стародавніх вченнях ми теж знаходимо вказівку на те, що майбутнє та минуле переплітаються у сьогоденні».

Завдяки подібній зустрічі часів історія, яка, на думку І.Пригожина, також є відкритою системою, що самоорганізується, здатна утворювати особливі нелінійні ситуації, в котрих потенційне межує з реальним, визначаючи «сьогоднішнє» через «завтрашнє», де «зоря майбутнього мирно пасеться поряд із тінями минулого» (В.Хлєбніков).

Одним із проявів зустрічі колишнього та прийдешнього є архетипи, наскрізні структури діяльності, які, подібно до того, як геометричні параметри кристалічних форм задають у розчині реальні кристали, втілюють контури майбутнього, що нібито перекинуті в минуле. Через процеси контурної присутності майбутнього в минулому та теперішньому в культурно-історичному процесі можливі найнеймовірніші збіги подій, моделей, образів.

В історії з боку її культурного здійснення одні події можуть накладатися на інші, заміщувати їх, виступати максимами та символами одна одної. Так, у середні віки історія постає перед людьми через символічні конструкції Старого Завіту, що наповнюється смислами Нового Завіту. Кожен стародавній сюжет розглядається як алегорична фігура, що здійснюється в подіях пришестя Христа й Страшного суду.

Знаменно, що в середньовіччі життя людини соціально та психологічно будувалося таким чином, що, за «ефектом Касандри» (передбачення, що самозбуваються) у смисловому полі культури дійсно справджувалися деякі біблійні пророцтва. Структури середньовічної містерії ніби сполучались зі структурами середньовічної історії.

Такий символічний світ потенційних структур та актуальних значень, що визначається в екзистенційному часі, зорієнтованому на вічність, і характеризує метаісторичний аспект історії.

Дослідження метаісторії передбачає вивчення не того, що минає, а того, що зберігається, бо вона реалізується через синхронні виміри епох, їх збіжність, через «часовороти», які утворюються навколо наскрізних, стрижневих цінностей людства (Бога, Правди, Добра, Краси, Долі, Закону, Індивідуальності) та утверджують людину в її прагненні до нескінченного».

[1] Всі тексти-першоджерела наявні для опрацювання у даному документі.

[2] Хуліан Маріас навіть уважає, що «протягом останніх сторіч європейської історії занадто зловживали словом «проблема». Усяке питання стало іменуватися проблемою. І сучасна людина, особливо починаючи з минулого сторіччя, навчилася преспокійно почуватися серед проблем, забуваючи про драматичний характер, якого набуває ситуація, опиняючись проблематичною, коли більше не можна залишатись у попередньому стані, коли вирішення проблеми робиться нагальною необхідністю». Маріас звертає увагу на фундаментальний зв'язок між терміном «проблема» і грецьким словом problema, що означає «реальну перешкоду». «Греки вживали ще більш конкретний термін aporia, тобто відсутність пори, щілини, через яку можна було би вийти».

[3] Marsel G. Man against humanity. L., 1952. На с. 127 він говорить: «Як часто виходить, ідея і слово є знаком певного внутрішнього краху, і насправді слово намагається лишень вказати місце, де відбувся надлом… Ми втягнуті, таким чином, у процес компенсації і, звичайно, майже суцільно примарної компенсації, адже у цьому процесі ми намагаємось реконструювати в уяві те, що в реальності якраз руйнується. Люди не звертались би безперервно до ідеї «особистості», якби особистість не знаходилася на шляху до знищення».

[4] «З якого кута зору розглядаєте ви «людину»? – з економічного? з соціального? з психологічного? з релігійного?» – ось, безсумнівно, звичайна реакція на питання про людину. І якщо ви насмілитесь сказати: «ні з жодного з них», – ви будете піддані остракізму. Заперечення будь-якого «кута зору» рівносильне, в очах співбесідника, відмові від мислення взагалі.

[5] «…Я б навіть нікому не порадив її читати, за виключенням тих, хто захоче разом зі мною серйозно розмислювати, хто спроможний звільнити свій розум від співучасті почуттів і відсторонитись від усіляких упереджень» – говорить Декарт у передньому слові до своїх «Метафізичних розмислів» (Декарт Р. Избранные произведения. М., 1950. С.328.). Цей пасаж, насмілюся стверджувати, стосується осердя філософії. Ба більше, він вміщує зародок насправді генеративної ідеї, глибоко розробленої Гусерлем, – теорії самоочевидності.

[6]Саме це має на увазі Сартр, коли говорить, що «існування передує сутності або, якщо завгодно, що суб'єктивність повинна стати вихідним пуктом».

[7] Natanson M. Existential categories in Contemporary Literature // Literatura, philosophy and the Society. The Hague, 1962. P. 119-120.

[8] Як вказав Касирер у своєму «Нарисі про людину», для Платона людина є «такою істотою, яка постійно перебуває у пошуках самої себе, – істотою, яка у кожен момент свого існування повинна розглядати і ретельно досліджувати умови свого існування».

[i] Зрозуміло, «обертання» історії на минуле мало місце й у деякі інші епохи, особливо в епоху Відродження. Але тоді йшлося про перехід від традиційного до індустріального суспільства. Зараз же мається на увазі криза цивілізації, що була заснована на науково-технічному прогресі.

[ii] Див.: Гегель. Философия истории // Соч. – Т.8. – С.19.

[iii] Див.: Бердяев Н. Смысл истории. – Париж, 1969.

[iv] Див.: Бахтин М. Эпос-роман // Вопр. литературы. – 1970. №1. – С. 104.

Тема 4. Духовність як імператив в глобалізованому суспільстві ХХІ ст.

1.Кримський С. Б. Духовні принципи ХХІ століття / С. Б. Кримський // Ранкові роздуми. – К., Майстерня Білецьких, 2009. – С. 52-63.

«Про вступ у нове тисячоліття можна сказати багато, я хочу підкреслити лише один момент – ми вступили в нього, зустрівши дуже серйозні колізії, але не такі, про які свого часу писав Нострадамус (він уважав, що в ХХІ столітті настане кінець світу). Залишивши поки що ці пророцтва, я зупинюся на одному висловлюванні Вацлава Гавела, президента Чехії. Маючи на увазі перехід від тоталітарного соціуму до нашого посттоталітарного, він сказав, що раніше ми сиділи в зоопарку, нас випустили – і ми опинилися в джунглях. Так от, проблема і полягає зараз у тому, щоб протистояти цим «джунглям», а протистояти їм не можна тільки завдяки якимось матеріальним силам. Справа в тому, що «джунглі» є і в середині нас самих. І для того, щоб подолати їх, потрібні значні духовні зусилля.

Тут треба згадати відомий експеримент американського психолога Малькома, який поставив завдання студентам, щоб вони зіграли роль учителя. А перед ними сидів актор, котрий виконував роль учня, якому потрібно було вивчити п’ятдесят іноземних слів. Перед студентами поставили клавіатуру і сказали, що якщо уявний учень помилиться в перший раз, натискайте на ній першу кнопку і його вдарить слабкий електричний струм; якщо учень помилиться вдруге – натискайте іншу кнопку, що дає більш сильний струм. І так далі. А ось червону кнопку натискувати не можна – вона є смертельною для учня. Експеримент довелося достроково перервати, бо 60% студентів натискували саме червону кнопку. Вони не очікували, що в них приховуються такі сили зла. Декого навіть відправили до психіатричної лікарні із функціональними порушеннями психіки. Але експеримент показав, що ми не знаємо самих себе. Психологія стверджує, що тільки 5% людей знають про самих себе все. Тому потрібна духовність, що характеризує шлях до самого себе. Шлях, який людина проходить усе життя.

Адже духовність – це завжди ціннісне домобудівництво особистості. Це шлях до формування свого внутрішнього світу, що дозволяє людині не залежати повністю від контексту зовнішнього життя, тобто залишатися собі тотожним.

Причому, коли ми кажемо про особистість, то треба мати на увазі, що особистість – це не тільки неповторність індивіда, це й індивідуальна неповторність нації. Отже, нація повинна постійно звертатися до своєї «самості», відновлювати її, і через врахування своєї історії, свого історичного досвіду йти до самої себе. Тут духовність збігається з національною ідеєю. Це особливо яскраво виявляється стосовно українського етносу, який має велику історію.

Україні необхідна духовність, та духовність, яка викристалізувалася в греко-слов’янській православній цивілізації Київської Русі. Та духовність, яку у свій час втілювала Києво-Могилянська академія, яка була одним із чинників подолання епохи Руїн другої половини ХУІІ століття, загалом та духовність, яка зробила українську націю суб’єктом світової історії.

Треба підняти і таке питання. Як можна казати про духовність ІІІ тисячоліття, якщо духовність взагалі репрезентує весь ціннісний досвід людства. На це можна відповісти метафорично, як сказав свого часу російський поет О.Блок: «У ХХ столітті я відчув якийсь вітер з духовної Атлантиди, вітер, який почав віяти з часів Ісуса Христа; і зараз цей вітер посилився». В цьому метафоричному розумінні посилення духовного вітру ми і можемо казати про духовність ІІІ тисячоліття. Йдеться про актуалізацію того, що накопичило людство, насамперед того, що відповідає нашому часу. Йдеться також про нову інтерпретацію віковічних принципів. Можна говорити і про народження якихось нових явищ. Не можна, кажучи про нову духовність, якимось чином обійти стороною такий фундаментальний принцип, як любов для ближнього. Один польський ксьондз – це було не так давно – прибув до Парижа і випадково опинився біля мосту, який називають «міст самогубців». Він побачив юнака, що явно мав намір стрибнути з нього. Ксьондз підійшов до нього і сказав: «Я не буду вас умовляти не робити цього кроку, це ваша справа, вирішили – кидайтеся. Але у вас в кишені є гроші, а там, на розі вулиць, стоїть жебрак. Вам гроші не потрібні, ідіть і віддайте їх йому». Хлопець пішов і не повернувся. Це і є справжня духовність – служити іншим людям. Такі явища не втрачають свою цінність і в наші часи.

Ми говоримо про духовність як ціннісне домобудівництво, як заклик згори зробити те, що не робиться природним чином. Заклик, який потребує індивідуального розшифрування. Але при всьому тому не треба думати, що духовність зводиться тільки до ідей. Духовність – це спосіб життя. Російський словник Даля визначає духовність як те, що протистоїть плоті. Але, починаючи з Біблії, люди ніколи не протиставляли Дух та плоть. Навіть богослов’я вважає, що гріхи тіла менш важкі, ніж гріхи духу. Усякі гріхи – це насамперед гріхи духу. І духовність – це вся повнота буття людини, яка орієнтована й націлена духом. Ось чому її не можна зводити тільки до ідей.

Трагічне ХХ століття показало, що ідеї, особливо абстрактні, - це такі речі, які можна повернути і в позитивний, і в негативний бік. Вони дуже легко перекручуються. Це, зокрема, наочно показано в романі Василя Гроссмана «Життя та доля». За його сюжетом герой, сидячі в німецькому таборі, каже своєму товаришу по нещастю: «Я проти ідеї добра, тому що Гітлер може використовувати ідею добра для виправдання цього табору для «покращання раси». Але я – за доброту. Адже доброту, тобто людську якість, не можна таким чином спотворювати». Духовність – то і є формування людських якостей, тобто проблема, що для нас є дуже важливою.

Зараз, у ХХІ столітті, неможливо казати про якесь падіння духовності. Зайдіть у Києві до зали органної музики – вона заповнена; на «Петрівку» зайдіть, де люди не шкодують віддати за хорошу книгу 25 гривен і більше. Отже, справа не у відсутності духовності. Є інша небезпека: хибна духовність. А тиск хибної духовності дійсно є великою проблемою, коли виникає свого роду неоязичництво. Людина, зазираючи всередину себе, не бачить нічого, крім свого тіла; і тіло розглядається не як орган духу, а як «самість». Оце фізичне розуміння життєвих якостей дійсно породжує псевдо духовність.

З погляду розвитку людських якостей нині дуже важливою обставиною стало виникнення монадної особистості. Воно позначається новим завданням: не зводити всі проблеми до колективного способу вирішення, а доповнювати його здатністю особистісної репрезентації своєї епохи, нації, культури. Оця здатність репрезентації своєї нації, своєї культури й епохи і створює монадну особистість. Не випадково в наш час спостерігається криза масових політичних партій. Більше того, навіть у ХХ столітті такі монадні особистості, як Ганді, Мартін Лютер Кінг, мати Марія, Сахаров, Короленко, Грушевський відіграли більшу роль, ніж усі політичні партії разом узяті. Тому і виникає проблема доповнювати принцип «плеядності», тобто колегіального вираження, принципом монадності. Йдеться про доповнення одного іншим.

Ви скажете, що раніше теж були монадні особистості. Але то були вожді, пророки, святі. У наш час будь-яка людина має можливість стати монадою особистістю. Це нормальне явище розвитку людей ХХІ століття. Важливість цього явища полягає ще й у тому, що така особистість не протистоїть колективу.

Розвиток глибинної психології, в даному випадку дослідження Карла Юнга, показав, що чим глибше ми йдемо в середину індивідуальної психіки,

тим більш колективні структури ми зустрічаємо. І не треба виходити за межі особистості для того, щоб встановити її колективність, її соціальність. Треба знайти оці колективні структури всередині її свідомості. Карл Юнг сказав (може це крайнощі), що представникам однієї нації повинні снитися одні й ти самі суспільні сни.

Наведу такий відомий факт. У 1797 році англійському романтикові-поету Колріджу приснилося будівництво якогось великого палацу, який споруджує монгольський хан Кубла. Він прокинувся і вирішив, що це тема для поеми: написав декілька сторінок і чомусь кинув. Минув деякий час і в Парижі знайшли книгу, в якій було написано: У ХІІІ столітті хан Кубла побачив уві сні, що він зводить великий палац, але закінчити його не встигає. І от виходить, що двом людям, яких розділяють п’ять століть, сниться один і той самий сон про будівництво палацу, що не завершується, і про поему, яка теж не завершується. Вважається, що цей сон буде снитися, аж доки палац не постане. Тобто сон набуває архитипового значення.

Справа полягає не тільки в протистоянні колективності, а й в існуванні колективності всередині самого себе. Найбільш показовим у цьому відношенні є феномен національних архетипів. Кожний представник нації має щонайменше три фундаментальні архетипи. Це символічна трійця: Дім, Поле, Храм. Дім – святе довкілля буття; місце, де людина займає чільне місце. Звідси і Шевченкове: «В своїй хаті своя сила, і правда, і воля». Стосовно Поля мається на увазі не степ узагалі, а життєвий топос, те, що пов’язує стіл із навколишнім світом. А Храм – це святині, які сповідує людина. Отже, виходить, що є не тільки етнос як державне утворення, існує етнос і як внутрішнє утворення. Внутрішній етнос – те, що проходить крізь нашу особистість, і те, що є підставою наших транс персональних колективних уявлень. Узагалі, ми живемо в такому світі, де важливо всі соціальні процеси пропускати через свою внутрішню соціальність. Ця внутрішня соціальність є необхідною, як писав Микола Бердяєв, щоб не бути роздертим зовнішньою соціальністю.

Важливість такої внутрішньої соціальності має ще один бік. Вона дуже багато важить для розуміння сучасної ситуації боротьби Добра та Зла, яка зараз має один особистісний відтінок. У наш час треба усвідомлювати несподівані прояви в самому собі елементів зла, проти яких ти борешся. Ось тоді виникає конструктивний аспект боротьби. Йдеться про боротьбу, яка має особистісний аспект. У такому розумінні важливою є одна соціокультурна обставина, про яку інтелектуали почали казати ще наприкінці ХХ століття.

Річ у тім, що в сучасному суспільстві перестає діяти, в соціальному сенсі, «закон виключеного третього», тобто принцип «або – або», коли людина займає одну з протилежних позицій. І притому таким чином, що «третього» не дано. В нормальних умовах існування суспільства Бог не грає з людьми в шахи, тобто в чорне і біле. Між чорним та білим є певні фази переходів, є опосередковані ланки, які необхідно використовувати з метою консенсусу, домовленостей.

Є такий приклад сказаному. Видатний інтелектуал ХХ століття Мігель де Унамуно, який пережив ідеологію та практику і республіканців, і фашистів в Іспанії, на своєму робочому місці у парламенті написав:» Я – не партія, я – ціле» (щоби зрозуміти цей вираз, треба знати, що слово «партія» - від латинського «партикулярний» - приватний, точніше – частковий). Розуміння логіки цілого, яке стає над боротьбою крайнощів, це шлях до третьої правди.

Людина – істота вертикальна. ЇЇ життя вимірюється не кількістю років, а ступенями ціннісного сходження. Тобто можна прожити дуже багато років марно, а можна за короткий термін досягнути свого духовного космосу. Відомо, що життя людини нараховує в середньому 700 тисяч годин. З них 400 тисяч використовується на сон, обслуговування тіла, їжу, фізичні вправи і т. ін. А на життя, власне, внутрішнє життя людини, залишається 200 тисяч годин. І вся справа духовності зводиться до одного питання: як використати, як заповнити ці 200 тисяч годин? Це при тому, що ми витрачаємо два роки життя, щоб додзвонитися до своїх знайомих, і рік життя – на пошуки речей удома. Я не кажу вже, скільки годин ми втрачаємо перед світлофорами.

Отже, залишається дуже мало. Але час має таку чудову здатність – він розширюється від ціннісного, духовного наповнення. Ви пам’ятаєте, як у щоденнику Федір Достоєвський, що був засуджений у «справі петрашевців» до смертної кари, описує ті п’ятнадцять хвилин, які він провів на ешафоті перед тим, як його помилували. Письменник засвідчив, що він більше не знав таких багатих на зміст хвилин. А видатний аргентинський інтелектуал ХХ століття Х.-А.Борхес написав із цього приводу спеціальне оповідання «Таємне диво». Там ідеться про те, що Ярослав Хладік, якого німці засудили до страти, постійно відтворював у своїй уяві безсонний ранок, що завершується містичним залпом. Він зрозумів, що смерть, яка стоїть за його спиною, виявила те, що було найціннішим у його житті. Це п’єса «Вороги», яку він не закінчив. Тоді смертник звернувся до Бога із проханням дати йому ще рік, щоб завершити свій твір. І Господь оту хвилину перед залпом перетворив на рік, за який Хладік закінчив п’єсу, а після цього пішов з життя. Це метафора. Але ми дійсно можемо навіть мить перетворити на дуже великий час. Тільки це і є завдання духовності – і його потрібно виконувати кожному з нас.

Оце сходження до «третьої правди», сходження до логіки цілого, дає нам справжній погляд на відоме всім явище, що називається принципом толерантності. Цей принцип був відомий і раніше як вимого терпимості. Але зараз, я впевнений, він набуває іншого наповнення. Це не тільки терпимість, а й принцип розуміння.

Дата добавления: 2015-05-22