Ян гус, жанна д'арк. 3 страница

Відомо, що Кант висунув категоричний імператив моралі, що має два формулювання. Перше зводиться до вимоги не робити іншому того, чого не хочеш, щоб зробили тобі (ми опускаємо тут специфічно наукову мову філософа); друге формулювання зводиться до заклику, що особистість не може бути засобом ні для чого – ні для праці, ні для насолоди. Особистість – тільки самоціль.

Я беру на себе сміливість доповнити це третім імперативом. «Особистість не може бути об’єктом, тобто тим, що протистоїть людині, а тільки суб’єктом. Як і Бог не може бути об’єктом – це тільки суб’єкт». Сенс тут у тім, що особистість треба зрозуміти, тобто включити у своє життя. Це і буде справжня толерантність. Відомий англійський письменник Олдос Хакслі навіть створив проект герменевтичного братства на кшталт чернечого ордену. Йшлося про організацію такого ордену, члени якого пропагують усім необхідність взаємопорозуміння та його техніку. Адже якщо Ж.-П. Сартр писав, що пекло – це інший, то для іншого пеклом є нерозуміння.

У сучасному світі проблема «третьої правди» означає «життя за зростаючою совістю», тобто таке життя, яке постійно наздоганяє совість, що рухається у височінь. У сучасному світі ми все частіше стикаємося зі складністю вибору та оцінки. Зараз вибір став багатопараметричним та багатокритеріальним. Це ускладнюється ще тією обставиною, що споглядається розкол загальної схеми моральної поведінки людини. Відомий соціолог Володимир Лефевр провів у Америці дослідне анкетування. В анкеті було фактично два запитання. Перше: з якої країни ви емігрували (тобто ваше походження). Друге питання включало три підпитання – чи вважаєте ви можливим брехати на судовому процесі, щоб врятувати невинного підсудного; чи вважаєте ви можливим брехати смертельно хворій людині, щоб полегшити її страждання; чи вважаєте ви можливим підказувати на іспитах. Інакше кажучи, чи вважаєте ви можливим використовувати зло в ім’я добра. І отримав вражаючі результати: 90% вихідців з країн, де був геноцид, де було масове знищення людей, відповіли «так», можливо використовувати зло в ім’я добра. А всі вихідці із Західного світу відповіли «ні», у жодному разі не можна брехати смертельно хворому, а тим більше підказувати на іспитах!

Узагалі розуміння духовності як руху за вертикаллю до чогось вищого чи, навіть, абсолютного, має свої обмеження. Справа в тому, що людина те, що є абсолютним, не вважає підсудним. А це зовсім неправильно. Все має бути підсудним! І тому виникає другий важливий принцип духовності ХХІ століття – принцип полісистемності, тобто в нашій діяльності жодна мета не повинна бути єдиною. Якщо це станеться, то вона перетвориться на предмет фанатичної віри. Навіть у таких випадках, коли метою є завдання виграти війну, треба мати на увазі систему цілей. Тобто виграти з найменшими втратами (людських, матеріальних ресурсів).

Усяка справа повинна мати підсистему цілей. І якщо цих підсистем нема – є небезпека фанатизму. А ХХ століття показало, що фанатизм є найбільшою небезпекою. Він часто перетворює чесних людей на носіїв зла. Ну, скажімо, такі безумовно чесні, безумовно видатні люди, як Ярослав Галан чи Микола Скрипник. Будучи чесними, вони фанатично вірили в класову боротьбу. А що таке класова боротьба? Це припущення конструктивності сил зла. І тому Галан виправдовував депортацію дітей з родин діячів УПА.

Але суспільство не вправі вимагати від людей постійних жертв, а тим більше смерті. Тільки ідеологія тероризму виходить із того, що смертна жертва – нормальне явище. Ми притримуємося мудрості наших прадідів, які вважали, що життя вище за штучні цінності. Це не заперечує права людини на жертву в ім’я, скажімо, патріотичних ідей. Але така жертва – проблема нашого особистого вибору. Бертольд Брехт підкреслював, що нещасним є те суспільство, яке потребує героїв. Якщо в суспільстві герой стає нормою, то виникає ситуація, яка спонукає до перетворення інших людей на потенційних жертв, тобто суб’єктів смерті. Розкриваючи цю ситуацію, ідеолог постмодернізму Умберто Еко в романі «Ім’я троянди» ілюстрував її в повчанні учителя учневі: «Бійся, Адсон, пророків і тих, хто є схильним віддавати життя за істину. Як правило, вони разом зі своїм життям віддають життя багатьох інших. Іноді – ще до того, як віддати своє життя. А іноді замість того, щоб віддати своє».

Ми в ХХІ столітті особливо гостро відчули складність проблеми практики. Усяка практика амбівалентна. Вона щось стверджує, а щось знищує. Це ще розумів. як відомо, Гете. В його поемі «Фауст» диявол виступає як цинік діяльності. Він спокушає чесного вченого Фауста вийти з лабораторії в практику і питає його: «Що ти хочеш?» І Фауст відповідає: «Я хочу, щоб усі люди були багаті». «Це дуже просто», - заявляє Сатана і випускає масу паперових грошей: у всіх кишені набиті, але інфляція їх з’їдає. Так само в результаті сатанинського будівництва каналів зростає піратство, що зводить нанівець позитивні результати мореплавства. Отже, діяльність потребує раціонально виваженого балансу позитивних і негативних наслідків. Але така виваженість становить неабияку проблему.

Так, у 1957 році з початком космічної ери Бертран Рассел написав статтю «Чому ми не повинні підкоряти зорі». Він міркував у ній, що людина всякий штучний результат дії розглядає з погляду його покращання. Тому вона не благоговіє перед продуктами повсякденної практики. Але оскільки в ході світової історії уся наша планета стала предметом практики, на ній не залишилось предметів сакрального споглядання. Єдиними об’єктами споглядання тепер можуть бути небесні явища. Тому чи не розширюємо ми сферу своєї дурості, починаючи підкорювати зорі? Адже невідомо, яка частка належить у людській природі дії, а яка – спогляданню.

Взагалі споглядання – це не є нірвана, це не є споживацька діяльність, завданням якої є не перетворення об’єкта, а його збереження, платою за що є зміна суб’єкта дії. Значення такої діяльності зараз дуже зростає, і, мабуть, всесвітнього значення набуває принцип благоговіння перед життям, принцип справжнього гуманізму… Зрозуміло, йдеться про ідеал духовного осягнення світу, але такий ідеал, який ставить реальні завдання.

З нормативним аспектом сучасної духовності пов’язаний і принцип несилового протистояння добра та зла. Цей принцип не є новим, але нині він набуває нового смислу та значення. Ми не кажемо, що проти ворогів суспільства не треба застосовувати насилля. Але важливо зрозуміти, що насилля застосовується не тоді, коли це можливо. А лише тоді, коли це необхідно. Крім того, треба завжди пам’ятати, що насилля веде до зла, іноді більшого, ніж те, на яке воно було націлене.

Зараз застосування принципу ненасильства зміщується більше в особистісну сферу. Це означає, що якщо від нас повністю залежить оголосити чи не оголосити когось ворогом, то краще цього не робити. Це буде суперечити сучасному розумінню духовності.

Новітнє розуміння принципу несилової боротьби добра і зла розкрив Михайло Булгаков в своєму романі «Майстер і Маргарита». В ньому, як відомо, дія відбувається в двох планах: вічному, нетлінному, й побутовому, часовому, нашому. В надчасовому плані виступає картина Голгофи, коли Христа ведуть на страту. Його учень – Левій Матвей – хоче врятувати вчителя від мук розп’яття і згадує, що процесія проходила повз хлібну лавку. Він біжить назад до неї і краде ніж, щоб убити вчителя і позбавити його ганьби страти. Але не встигає – сирійська ала оточує пагорб і ізолює жертву. Левій Матвей дивиться на розп’яття з іншого пагорба і проклинає Бога: «Чому я запізнився?» Те саме відбувається і в повсякденності. Маргарита каже Майстру: зачекай, я зараз піду, залишу чоловікові записку й через півгодини повернуся до тебе назавжди. І останнє, що Майстер бачив перед своїми очима, був її берет, рішучий погляд та смужка світла в передпокої. Маргарита повернулася назад, коли Майстра вже заарештували. І вона кричить:»Чому я запізнилася?» Ідея така – Добро завжди запізнюється на боротьбу зі Злом.

Інакше і бути не може. Адже в безпосередньому контакті добро може забруднитися від зла. Як же добро діє? Булгаков ілюструє це образом хустки Фріди. На балі у сатани з’являється дівчина Фріда, що задушила своєю хусткою позашлюбну дитину. І була покарана – злочинна хустка постійно потрапляла їй на вічі. Саме таким вічним, невблаганним та страшним нагадуванням і відчуттям того, що зробив злочинець, від чого нема куди подітися, діє добро в протистоянні злу. Зрозуміло, йдеться не про соціальний, а про особистісний план несилового зіткнення Добра та Зла.

На тлі нових інтерпретацій та феноменів духовності і в ХХІ столітті фундаментальне значення зберігає християнський Декалог, і насамперед трійця: Віра – Надія – Любов. Вона є наскрізною для європейської культури, хоч і набуває різного тлумачення в різні часи.

Так, для нашого часу близьким є сприйняття феномену віри Марією Скобцевою, що замість молодої жінки сама пішла в німецьку газову камеру. Вона вважала, що є два способи життя. Один – це ходіння по твердому ґрунту. коли можна планувати, передбачати та зважувати свої кроки. А інший спосіб життя – це ходіння по воді, коли вже не можна раціонально планувати та зважувати. Залишається тільки вірити, бо в жодну мить безвір’я можна піти на дно. Цей екзістенційний аспект віри і є знаменним для нашого тисячоліття.

Екзістенційний статус є притаманним і феномену надії, що сприяє

баченню себе в дзеркалі майбутнього. Надія була і залишається рятувальним символом у наш драматичний та незвичайний час. Не випадково втрата надії завжди вважалася смертним гріхом. Апостол Павел навіть говорив про «наднадію надії». В цьому ж сенсі висловлювалася Леся Українка, коли наполягала, що, втративши надію, таки надіється.

Щодо кохання, то при всій багатоманітності етнічних і соціальних аспектів любові до ближнього в цьому феномені звертає на себе увагу така обставина. Кожна людина, як відомо, завжди виходить із власної позиції, з того погляду на життя, який позначає її особистість. Людина не може виплигнути із самої себе; вона залишається для самої себе вихідним центром. І тільки любов є єдиним способом побачити Абсолютний центр в іншій особистості, тобто здійснити найвищий подвиг єдності з ближнім. Через любов виникає свого роду «хімія духу», що утворює «двійцю», яка йде до неба. Але таке сходження потребує великого досвіду життя і обтяжене невдачами та навіть катастрофами.

Підкреслюючи це, сучасний американський письменник У.Сароян малює сцену бесіди про сенс життя нещасного бродяги з юнаком. «Я, - каже волоцюга, - колись незмірно кохав одну жінку. Але вона кинула мене. Спочатку я шукав її, але потім зрозумів: кохання – складна річ. І починати його треба з простішого. Покохай спочатку хмарку, квітку, камінь. І потім через досвід почуттів сформуй образ справжньої любові. Ми ж у житті починаємо з найскладнішого – з любові до іншої людини. І тому зазнаємо поразки». Але в цьому полягає велика таємниця нашого спілкування, коли любов потребує поєднання з надією та вірою.

Отже, ми бачимо, що духовність, навіть в нові, інноваційні часи оновлення життя, потребує узгодження сьогодення з віковічними традиціями Святого Письма. Одним із важливих напрямів цього узгодження в ХХІ столітті є формування в контексті нового відчуття глобальності історії етики солідарності.

Справа в тому, що принцип монадності особистості є базою так званої ліберальної демократії, яку американські футурологи вважають навіть розв’язанням мети історії. Насправді ліберальна демократія з її апологетикою особистості породжує багато драматичних проблем. Найгострішою серед них є, зокрема, небезпека анархії, злочинів проти особи.

Історично злочини завжди здійснювалися в ім’я якоїсь мети – помсти, користі, демонстрації сили. Але зараз виникають у зростаючій прогресії нові різновиди злочинних дій, свого роду внутрішній тероризм у серці певного соціуму, коли людина озброюється гвинтівкою з оптичним прицілом, забирається на хмарочос і обстрілює невідомих їй перехожих. Пояснити це можна, в певному розумінні, дефектами ліберальної демократії, що пропагує рівні можливості для всіх людей стати, наприклад, президентом. Але кожна людина не може стати президентом чи навіть багатою або впливовою особою! Тому вона вважає, що суспільство обдурило її і заслуговує на помсту.

Духовною протидією вищезгаданій ідеології може бути не проста відмова від феномену монадної особистості, а постійна робота соціального інтелекту з розкриття трансперсональних основ такої особистості, тобто нова духовність, що визнається рухом углиб індивідуальної психології. На рівні індивіда завжди діють закони переконань. А це потребує формування консенсусу людей та балансу їхніх інтересів. Але духовність не може зупинитися тільки на визнанні плюралізму думок. Треба шукати їх вихідні, базові передумови. І тоді формування духовності в сучасних умовах починає орієнтуватись у напрямі виявлення загальних для людських спільностей структур у глибині індивідуальної психіки.

У глибинах психіки завжди відбувається перевірка власних переконань загальним досвідом, закодованим у нашій підсвідомості. Це і є най глибший рівень духовності. На ньому, за думкою Г.Померанца, дух скидає владу літери і перед нами відкривається Єдине. Тим самим закон індивідуальних переконань поступається перед етикою солідарності народів в її глобальному контексті.

Якщо скористатися сакральною формулою, то можна сказати: ми не знаємо, коли буде богоявлення. Але ми точно знаємо місце, де воно відбудеться. Це сфера нашої любові до ближнього, людської солідарності та нашої відкритості Духу».

2. Емелин В.А., Тхостов А.Ш. Вавилонская сеть: эрозия истинности и диффузия идентичности в пространстве интернета. – Електронний ресурс: [Режим доступу]: http://vphil.ru/index.php?option=com_content&task=view&id=678&Itemid=52. «Представим себе, что миллион обезьян научились стучать наугад по клавишам пишущей машинки, и что... эти обезьяны-машинистки усердно трудятся по десять часов в день на миллионе пишущих машинок различного рода... К концу года эти тома будут содержать точный текст всех книг на всех языках, хранящихся в крупнейших библиотеках мира.

Эмиль Борель

Мне кажется, даже если бы мы могли объединить Сетью всех возможных инопланетян в галактике — может быть, квадриллионы существ — и дали бы каждому несколько секунд для того, чтобы внести свой вклад в «Вики», мы не воспроизвели бы достижений даже одного среднего физика, не говоря уже о великом физике.

Джарон Ланир

Если предельно упростить функции интернета, то их можно свести к двум, хотя и связанным, но, тем не менее, достаточно автономным областям: информационному пространству и пространству коммуникации. Если предыдущие технологические усовершенствования, такие как радио, телевидение, книгопечатание, транспорт и пр. были более или менее линейными расширениями анатомических или физиологических возможностей человека [Маклюэн 2003], то интернет предполагает расширение или даже появление принципиально новых высших форм психической деятельности. Телевидение, печать, радио расширяли мир, но активность все же ограничивалась выбором из ограниченного меню передач или набора конкретных газет, интернет же позволяет найти то, что необходимо, даже если я не вполне понимаю направление поиска. Телефон, телеграф или почта позволяли быстро связываться с необходимым адресатом, но они не предоставляли таких возможностей поиска неизвестного адресата, как чаты, социальные сети, сайты знакомств. Все это безусловные блага прогресса, но небезынтересно задаться вопросом: а так ли они невинны? Не может ли быть так, что они незаметным для нас образом искажают те области человеческого существования, которые они призваны усовершенствовать или облегчить? И какова, наконец, плата за эти усовершенствования? Если побочным эффектом развития транспорта является адинамия, а следствием использования калькулятора – акалькулия, то к каким побочным эффектам может привести безграничное расширение информационного и коммуникативного пространства?

Дата добавления: 2015-05-22