Проблема людини у філософії Просвітництва

Ідеалізм лейбніца

Лейбніц був переконаним противником матеріалізму. Для ідеаліста Лейбніца незаперечно, що в рамках філософії дух має першість перед матерією, дух, вірніше душі - перед тілами, За допомогою матеріального як принципу не можна, по Лейбніца, задовільно пояснити єдність, універсальність, неперервність світу: це означало б звести дух, душі до матерії, до тілесного. Тим часом духовне, по Лейбніца, має свої особливі закони, які ставлять душі вище змін, що відбуваються в матерії. А от завдяки імматеріально, духовної субстанції і принципом неусвідомлених сприйнятті універсум як би збирається в міцне одухотворене, значить, живе єдність, яким легко управляє Вищий і найдосконаліший Дух, тобто Бог?

За допомогою такого міркування Лейбніц мислить подолати і дуалізм, і матеріалістичний монізм. Але тих, хто засумнівався б у знайденому філософсько-методологічному способі їх подолання, Лейбніц прагне переконати, посилаючись в кінцевому рахунку на теологічний і телеологічний принцип встановленої гармонії, широко поширений у філософії його часу. Отже, Лейбніц, розвиваючи вже згадану вище більш загальну ідею "репрезентації", стосовно до проблеми душі і тіла обгрунтовує свого роду ізоморфізм, тобто думка про те, що Богом спочатку встановлено відповідність субстанцій тіл і душ. І подібно до того, як кожне 1ело зачіпається всім, що відбувається у Всесвіті, так і ^ наша душа в кінцевому рахунку висловлює Бога і Всесвіт, всі сутності і все існування. У силу чого "взаємне співвідношення" субстанцій виглядає як їх "спілкування" - "єдино в цьому і полягає зв'язок між душею і тілом," - пояснює Лейбніц.

Французька філософія займає важливе місце в історії європейської і світової культури завдяки діяльності таких видатних представників просвітництва, як Вольтер, Руссо, Дідро, Гольбах, Гельвецій.

Жан Жак Руссо (1712 – 1778) – визначний французький просвітник, енциклопедист, філософ, соціолог літератор і педагог. Головними філософськими і соціологічними працями Руссо є: «розмірковування про походження та основи нерівності між людьми»(1775), «Про суспільний договір»(1762), «Еміль, або про виховання»(1762).

Основні проблеми філософії і соціології, котрі розглядав у своїх творах Ж. Ж. Руссо, можна звести принаймні до таких визначальних для його вчення положень:

- Проблема людини, її соціальне становище у суспільстві;

- Проблема походження і сутності соціальної нерівності та соціального гніту;

- Проблема договірної теорії суспільства і держави;

- Проблема виховання громадян.

Як ніхто з його попередників, Руссо стає на захист знедолених верств населення. Він засуджує соціально-політичне поневолення людини у сучасному йому суспільстві, її безправ’я і гноблення. Філософ щиро вірив у те, що цього ганебного стану можна позбутися, коли стати на шлях «просвіченого правління». Він був переконаний, що єдиний шлях подолання соціального поневолення – це Просвітництво. Філософ був упевнений, що «народи залишаться зневажливими, розбещеними і нещасними» лише доти, «доки влада з одного боку, а просвіченість і мудрість – з іншого, не вступлять у союз».

Далі. Зясовуючи походження та сутність соціальної нерівності і соціального гноблення, Руссо приходить до глибокого висновку: фундаментальними, критеріальними джерелами такого стану у суспільстві є виникнення приватної власності.

«Та людина, – писав Руссо, – яка, обкопавши і обгородивши певну ділянку землі, казала: «це моє» і знайшла людей, які були достатніми дурнями, щоб цьому повірити, була справжнім засновником громадянського суспільства».

Однак філософ, у принципі, не заперечував сам інститут приватної власності. Він виступав лише проти її надвеликого розміру і нерівномірного розподілу. Тому, щоб досягти соціальної рівності, необхідно повернути людей до того стану, в якому не буде великої приватної власності, а отже, і соціального поневолення.

Розглядаючи проблему суспільного устрою, Руссо прагнув знайти таку форму об’єднання людей, яка б захищала й охороняла своїм авторитетом гідність, честь, недоторканність, майно кожного громадянина. Руссо був прибічником демократичного буржуазного устрою – держави, котра основана на суспільному договорі він захищав думку про те, що народ має право на революційне повалення будь-якої влади, яка нехтує його життєвими інтересами.

Значним внеском Руссо у договірну теорію держави було обґрунтування ним трьох фундаментальних тез:

1. народ – суверенний;

2. суверенітет народу невід'ємних і неподільний;

3. законодавча влада належить тільки народу. Руссо вважав, що в законах, які приймаються, відображається «загальна воля» народу.

Свої педагогічні погляди Руссо протиставляв нормам старої феодально-кастової системи виховання. Він вимагав, щоб її метою була підготовка добро порядних, чесних молодих людей, котрі могли б утворювати високоморальну трудову сімю, здатну виховувати в такому дусі своїх дітей. Головним чинником цього повинні ж бути переконання й апеляція до їхнього розуму.

У з'ясуванні філософських питань Руссо дотримувався дуалістичних поглядів – визнавав існування двох рівноправних начал: матерії і духу. В теорії пізнання поділяв сенсуалістичне вчення матеріаліста Дж. Локка. Руссо критикував християнство, відкидав теологічну тематику усіх релігій, які суперечили «суспільному договору», і разом з тим прагнув обґрунтувати свою «громадянську релігію», вимагаючи, щоб «кожний громадянин» мав релігійні переконання. Руссо заперечував атеїзм, протиставляв свої погляди французьким матеріалістам. У питаннях світогляду дотримувався теїзму (від грец. teos – бог) – світогляду, в основі якого лежить розуміння бога, котрий не лише створив світ, але й втручається в усі його події. Філософ вважав, що Всесвітом керує мудра і могутня сила, котра є «благий бог».

Клод Адріан Гельвецій (1715 – 1771) – стійкий прибічник матеріалістичної філософії, зокрема сенсуалізму Дж. Локка. Заслугу останнього він бачив у тому, що англійський філософ за основу людських знань брав відчуття. Написав ряд змістовних праць: «про розум» (1758), в яких намагався на основі матеріалістичного вчення з'ясувати сутність людини і суспільства.

Сутність вчення К. Гельвеція: природа існує об’єктивно, незалежно від людини. Вона вічна. Ніким не створена. Є, була і завжди буде. Людина здатна пізнати природу її предмети та явища з допомогою відчуттів. Іншим засобом пізнання є мислення, котре розумів лише як комбінування відчуттів. Це досить спрощений підхід до такого феномену, як мислення, котре ґрунтується на відчуттях, однак до останніх не зводиться.

Особливу увагу Гельвецій приділяв проблемам людини, її вихованню, впливу на цей процес соціального становища. Гельвецій стверджував, що жодна людина не народжується доброю і що жодна людина не народжується злою. Люди народжуються не лише без ідей, а й без характеру і байдужі до морального добра і зла. Людина в колисці – ніщо, і її вади, її доброчесності, її штучні пристрасті, її таланти, її передсуди і, накінець навіть почуття себелюбства – все в ній нажите.

Гельвецій був глибоко переконаний, що моральність, справжня доброчесність людини залежить від соціального середовища, від державного устрою, правильних законів. Тому для доброчинного виховання потрібно скасувати ті закони суспільства, які є шкідливими для народу, і замінити їх на корисними для нього. Все суспільне життя, на думку філософа, цілком залежить від законодавства, а останнє повинне враховувати думку людей.

Ж.Ламетрі (1709 -1751 рр.) – французький філософ – матеріаліст Нового часу, Найбільш відома його праця «Людина – машина».

Ламетрі застосовує механістичний підхід до людини. Людина, на його думку, - це своєрідний складний механізм. Душа людини матеріальна і є двигуном людського організму. Відмінність людини від тварини лише кількісна: у розмірі та структурі мозку.

Тіло можна порівняти з годинником, і так само, як у годиннику, коли зупиняється одне коліщатко, не можуть крутитися й інші, так і в людському організмі порушення функцій будь – якого органу прииводить до зміни функцій інших. Ламетрі зробив спробу викласти процес поступового переходу від тварини до людини, показати їх схожість і відмінність, переваги людини перед світом живої природи. Природа створила не лише людину, а й усі живі істоти для щастя. Вона наділила всіх природнім законом, тобто почуттям, що навчає нас того, чого не ми повинні робити, якщо не хочемо, що інші не робили нам те саме.

50. Києво-Могилянська академія і філософія українського Просвітництва.

Братські школи відіграли значну роль в розвитку освіти, грамотності на теренах України. Вони мали досить широкий обсяг предметів, проте викладання наук у них не було систематизованим, мало фрагментарний характер. На низькому рівні було викладання латинської мови, без знання якої було неможливо освоїти духовні цінності Західної Європи. Не вистачало викладачів, тому братські школи не могли змагатися за рівнем професійної підготовки із західноєвропейськими колегіями, особливо єзуїтськими, що давали величезну ерудицію, вражали сучасників науковими формами викладання, надзвичайною педагогічною майстерністю професури, не кажучи вже про латинську мову, яка була прийнята за основу наукової підготовки і навчання якої було зорієнтовано не на середньовічну вульгату, а на зразки класичної античної літератури. Брак цих наукових засобів добре розуміли представники старого православ'я, але як ніхто інший усі обмеження наукових засобів братських шкіл того часу, сумнівні наслідки, що з них випливали, усвідомив П. Могила. Вихід з такого становища він вбачав у заснуванні в Україні таких навчальних закладів, які не поступалися б науковим рівнем західноєвропейським. З цією метою у 1631 р. ним була організована вища Лаврська школа, яка після злиття з Київською братською школою закладає основи Київської колегії, яка називається Києво-Могилянською, підносячи українську освіту на якісно новий щабель. Досить швидко колегія отримує загальне визнання і вже з середини XVII ст. цей вищий навчальний заклад починають називати академією. Однак польські королі не визнавали цього статусу. Його колегіум отримав при гетьманстві І. Мазепи, а основні привілеї академії (приймати і навчати дітей всіх станів, зберігати усталені структури і обсяг навчальних дисциплін, самостійність і самоуправління, які не підкорялися ні цивільній, ні військовій місцевій владі) остаточно були закріплені грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. Перш ніж перейти до розгляду діяльності Києво-Могилянської академії, доречно, хоча б коротко, зупинитися на особі її фундатора.

Просвітництво - антифеодальна ідеологія періоду становлення капіталізму, згідно з якою подолання феодальних відносин і встановлення нового суспільного устрою можливо за допомогою реформи і освіти.

Раннє Просвітництво в Україні зародилося як синтез двох суспільно-політичних рухів: гуманізму та Реформації. Поступово формуються його специфічні риси: розмежування сфери духовного впливу філософії і релігії, посилений інтерес до природознавства, відхід від спекулятивного осмислення природи. Зароджується і міцніє одна з основних ідей Просвітництва - ідея залежності суспільного прогресу від розповсюдження освіти.

У II половині XVIII ст., в епоху зрілого Просвітництва, яскраво виділяються такі його риси, як ідея цінності людини, концепція просвітницького абсолютизму, співчування за долю Вітчизни, бажання підвищити самосвідомість та самоствердження особи.

У розвитку духовного життя України II половина XVII ст. - це період формування світогляду Просвітництва. Це час активного засвоєння і осмислення вікових досягнень західноєвропейської культури, створення власних наукових традицій для розвитку філософії і науки Нового часу.

15 жовтня 1615 р. було засновано Київську Братську школу, звідки почалися витоки вищої освіти в нашій країні. Восени 1631 р. у Києві з'явилася ще одна школа, Лаврська. Заснував її архімандрит Києво-Печерського монастиря Петро Могила (1596-1647).

Братство і Лаврська школи об'єдналися і почали діяти з 1 вересня 1632 р. на території і в приміщенні Братської школи під назвою колегії, а з 1701 р. - академії.

Києво-Могилянська академія функціонувала як загальноосвітня вища школа до 1817 р. - до реформи в Росії, яка полягала у відокремленні світської освіти від церковної. У 1819 р. вона була реорганізована в Київську духовну академію, а світською вищою школою в Києві з 1834 р. став університет.

У другій половині XVII ст. Києво-Могилянська академія стає головним центром культури й освіти в Україні, центром основних наукових сил, що ідейно боролися проти католицизму, уніатської церкви. У філософії неподільно панували ідеї Арістотеля, який вважався найвищим авторитетом в усій класичній західноєвропейській філософській літературі. Увівши до своїх курсів філософії як ідеалістичні, так і матеріалістичні елементи вчення Арістотеля, київські вчені доповнювали, узгоджували, а іноді просто підмінювали-його погляди християнською теологією. Певну матеріалістичну тенденцію, що пробивалася крізь ідеалізм київських курсів філософії, можна пояснити як відбиття боротьби між номіналізмом і реалізмом.

Найбільш визначними діячами колегії, які читали курс філософії в різні роки XVII ст., були Йосиф Кононович - Горбацький, Інокентій Гізель, Йоасаф Кроковський, Лазар Баранович та Стефан Яворський. Курс філософії в Києво-Могилянській колегії поділявся, як і в Арістотеля, на три частини: логіку, фізику й метафізику. Проте читали переважно логіку й натурфілософію, метафізиці приділяли значно менше уваги. Досить широко викладали Арістотелеву метеорологію.

Дата добавления: 2015-05-22