Поняття соціального характеру у філософії Е.Фромма

№70

№69

№68

№67

№66

Билет

Билет

Билет

Билет

Билет

Розквіт та криза класичної філософії. Просвіта, романтизм, класицизм в європейській культурі. Передумови зародження класичної філософії. Німецьке просвітництво, його особливості: Лессінг, Шіллер, Гете. Лейбніцеанство і вольфіанство. Роль середньовічної містики і протестантизму. Романтизм, його вплив на філософствування. Специфіка і місце німецької класичної філософії в історії філософської думки. І.Кант, два періоди його творчості. Сутність "коперніканського перевороту". Головні питання, що цікавили Канта в критичний період. Метафізика і наука. Межі метафізики. Гносеологія і антропологія. Людина як громадянин світів природи, свободи і краси. Теоретичний і практичний розум, здатність судження. Агностицизм І.Канта. Українські студенти І.Канта: І.Хмельницький, Ф.Туманський, Я.Рубан. Суб'єктивний ідеалізм Й.Г.ФІхте, його полеміка з Кантом. Три підстави "Науковчення", Діалектика Фіхте. Проблема "іншого Я". Ф.В.Й.Шеллінг, головні проблеми та періоди його творчості, Натурфілософія і об'єктивний ідеалізм Шеллінга. Система трансцендентального Ідеалізму, її підрозділи і проблеми. Полеміка з Фіхте і Регелем. Філософія одкровення. Роль пізнього Шеллінга у загостренні кризи класичної філософії. Абсолютний Ідеалізм Г.В.Ф.Гегеля, його "енциклопедія філософських наук". Гегель як освітянин. Метафізичні підстави "Енциклопедії". Діалектика і діалектична логіка. Натурфілософія і філософія духу. Антропологічні погляди Регеля, його філософія історії. Система і метод; критичні зауваження Шеллінга щодо їх співвідношення. Полеміка Шопенгауера з Гегелем, Л.Фейербах як критик гегельянства. Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха, його натурфілософія і антропологія. Людина як природна, чуттєво-тілесна істота. Чуттєвість і розум. Спілкування та існування людської сутності. Любов як основа спілкування, Універсальність людини, Л.Фейєрбах і криза класичної філософії.

Романтизм в Україні, його стосунки з класикою. Проникнення ідей німецької класичної філософії в Україну в першій половині ХІХ ст.: ГГ.Лодій, Й.Шад, Д.Велланський (Кавунник), А.Дудрович, М.Максимович, та інші. Кла-сична освіта в Україні і Росії, її вплив на становлення класицизму в філософії. Два напрями професійної (класичної) філософії в Україні ХІХ-ХХ ст. - духовно-академічний і університетський. І.Скворцев, М.Карпов, Й.Міхневич, П.Авсенєв, О.Новицький, С.Гогоцький, П.Юркевич, П.ЛіницькиЙ, О.Гіляров, Г. Челпанов, О.Козлов, М.Трубецький, В.Зеньковський, Г.Шпет. Філософська творчість українських письменників та вчених. Т.Шевченко, М.Драгоманов, І.Франко, Л.Українка, В.ВернадськиЙ та інші.

Критика гегельянства слева (Л. Фейербах. К. Маркс и Ф. Энгельс) И справа (Шопенгауер, С. Кьеркегор и Ф. Ницше)

Первым против Гегеля выступил АРТУР ШОПЕНГАУЭР (1788-1860), наиболее систематически изложивший свои взгляды в большом философском сочинении «Мир как

воля и представление» (1819-1844). Основополагающим началом мироздания, по его мнению, является слепая, бессознательная сила — ВОЛЯ К ЖИЗНИ. Она бессмысленна потому, что каждый из нас обречен на смерть, а многие — на старость,

болезнь и страдание.

Однако именно воля к жизни забросила нас в чуждый, враждебный нам мир, соблазнив обманчивыми, призрачными приманками (первая из них — сексуальное наслаждение, инстинкт продолжения рода). За соблазны надо платить, и человек всю жизнь платит «по векселю», подписанному его отцом в порыве сладострастия. Тут уж не до оптимизма. «Оптимизм, — заключает Шопенгауэр, — самая безжалостная издевка над человечеством».

Імморалізм, аморалізм — еститичний принцип, що виправдовує егоїзм, індивідуаізм; негативне ставлення до загальнолюдських моральних цінностей. В качестве представителей Имморализма в новой философии можно назвать Ф. Шлегеля и Ф. Ницше. Шлегель, развивая теорию романтической поэзии, пришел к утверждению, что художник, поднимающийся в процессе творчества над низменным к бесконечному, становящийся гениальной личностью, устами которой говорит божество, не подвластен никаким нравственным ограничениям, никаким преградам, кроме тех, которые ставятся его собственной личностью, его «я», субъектом. Ницше, популяризовавший термин Имморализм, также исходит из культа личности.

ПЕРЕОЦІНКА ЦІННОСТЕЙ

Вираз із книги німецького філософа Ф. Ніцше "Воля до влади. Спроба переоцінки всіх цінностей" (1895).

Вживається у значенні: докорінний перегляд переконань, ревізія поглядів, теорій, що досі не викликали заперечень

Нігілізм — заперечення цінностей або заперечення усталених суспільством норм, принципів, законів.

Еріх Фромм запропонував підходити до нігілізму як до одного з механізмів психологічного захисту.

Поняття нігілізм також аналізується Райхом. Він писав про те, що тілесні характеристики (стриманість і напруженість) і такі особливості, як постійна посмішка, зверхня, іронічна і зухвала поведінка, — це все залишки дуже сильних захисних механізмів в минулому, які відокремилися від своїх вихідних ситуацій і перетворилися на постійні риси характеру, які проявляються як «невроз характеру», однією з причин якого і є дія захисного механізму — нігілізму

"Філософія життя" як філософський напрямок склалась у кінці XIX ст. головним чином у Німеччині та Франції. Виникаючи як опозиція класичному раціоналізму, вона звертається до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Саме поняття "життя" в руслі цих орієнтацій багатозначне і невизначене: воно трактується в біологічному (Фрідріх Ніцше, 1844–1900); космологічному {Анрі Бергсон, 1859–1941); культурно-історичному (Вільгельм Дільтей, 1833– 1911; Георг Зіммель, 1858-1918; Освальд Шпенглер, 1880–1936) планах. Цей поділ дуже умовний, тому що вказані моменти співіснують досить часто в рамках однієї концепції.

Основа життя, за концепцією Ніцше, – це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади. Життя для мене, підкреслює Ніцше, тотожне інстинкту зростання, влади, накопичення сил, зміцнення існування; якщо відсутня воля до влади, істота деградує.

Намагаючись звести різні якісні стани психіки до єдиної основи, Ніцше вводить поняття "воля до влади". Від психологічного трактування цього поняття він згодом переходить до онтологічної його інтерпретації, а також прагне на цій основі філософськи обґрунтувати культ надлюдини. Вчення Ніцше про надлюдину ґрунтується на таких положеннях: по-перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем "волі до влади"; по-друге, існує природна нерівність людей, обумовлена відмінністю їхніх життєвих сил та "волі до влади"; по-третє, сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв'язує себе ніякими морально-правовими нормами. Свій ідеал надлюдини Ніцше втілив у книзі "Так говорив Заратустра".

ПОЗИТИВІЗМ - філософія позитивного знання, що відкидає теоретичні спекуляції й умогляди, як засоби одержання знання. Огюст Конт (1798-1857). Його головні праці: шеститомний "Курс позитивної філософії" (1830 1842 р.) і чотиритомна "Система позитивної політики" (1851- 1854р.).

О. Конт і інші позитивісти заперечують можливість пізнати сутність речей. Наука з цього погляду повинна обмежитися описом явищ, їхнього співіснування (статика) і послідовності (динаміка). Дослідження сутніених і причинно-наслідкових зв'язків повинне бути виключене як "метафізичне", "ненаукове".

.Отже О. Конт (1798-1857). та його робота: "Курс позитивної філософії" Основні ідеї цієї роботи:

1.Спроба класифікації наук. Ієрархія наук повинна бути вибудована від простого до складного, при якій логічне робить історичне. Нижча ступінь - наука найбільш абстрактна й яка володіє найбільшою загальністю (математика, далі: астрономія, механіка, фізика, хімія. фізіологія, соціальна фізика - соціологія)

2.Намагався визначити науку по її предмету. Однак він виходив при цьому з кантівського ідеалізму, припускаючи, що науки мають справу з метафізикою, як з річчю. тому що речі не можна пізнати, тоді, метафізика повинна бути відкинута.

3. Намагається виявити закон 3 стадій розвитку пізнання і відповідності, типи світогляду.

a) Гелеологічна коли поводження адл визначається буйством фантазії, вірою в богів...

b) Метафізична - бої стає субстанцією...

c) Позитивна стадія - це стадія становлення наукового погляду на речі. Починається з з'єднання досвіду з абстрактним мисленням.

4,Позитивні науки - спроба створення наукової релігії. Вище поняття цієї релігії - людство як ціле. Минуле, сьогодення і майбутнє людства об'єднані містичним зв'язком. Власне кажучи єдине людство результат, але не передумова історичного процесу.

Англійський мислитель Герберт Спенсер (1820-1903) - один з ведучих представників соціологічного позитивізму й органічної теорії держави. Ця теорія одержала широке поширення в другій половині XIX століття під впливом успіхів біології і зоології. Спенсер виділяв дві стадії розвитку і відповідно два типи держави:

1) примітивний, військовий, чи хижацький,

2) вищий, чи індустріальний.

Він подібно Конту поставив завдання створити синтетичну філософію без самої філософії. По Спенсеру це уся філософія, але без метафізики, (так, як метафізика - це спроба судити про світ речей, що непізнаваний). Стрижнем єдності знань людей є ідея еволюції. Процес еволюції означає зростання визначеності виду. Спенсер виводив еволюцію з закону збереження і перетворення енергії, а останній із закону свідомості., тобто психічної звички людини.

Він думає, що наша ілюзія уроджених ідей є результат накопиченої спадковості. Те, що для виду апостеріорне для індивіда апріорно. Тобто в історичному розвитку досвід приводить до виникнення нових знань, а потім це нове підсилюється і передається як апріорне.

Богословие и метафизика, говорил Конт, были ранними стадиями в развитии человечества и должны быть оставлены нами как детские игрушки. Для неопозитивізму "третьої хвилі" була характерною радикальна антиметафізична налаштованість, – у формі теорії про те, що усі висловлювання, які не виводяться зі спостережень індуктивним шляхом і не є логіко-математичними істинами, є не просто ненауковими, а взагалі не мають права на існування: вони є метафізичними нісенітницями, що позбавлені будь-якого сенсу.

Постпозитивізм — це певна позиція в осмисленні філософських проблем, які виникають у зв'язку з розвитком наукового знання. Прибічники постпозитивізму багато в чому не згодні між собою, вони критикують застарілі уявлення неопозитивізму, але зберігають з ним спадкоємність. Основну увагу приділяють раціональним методам пізнання. Формування постпозитивізму пов'язане з виходом у 1959 р. книги К. Поппера «Логіка наукового відкриття» та у 1963 р. - книги Т. Куна «Структура наукових революцій». Характерна риса постпозитивізму - значна різноманітність методологічних концепцій та їх взаємна критика.

Один із представників цього напряму К. Поппер(1902-1994 рр.), англійський філософ і соціолог, розвивав ідеї критичного раціоналізму — теорію зростання наукового знання. На противагу як скептицизму, так і догматизму Поппер висунув принцип фаллібалізму — визнання принципової гіпотетичності будь-якого наукового знання.

До постпозитивізму належать також концепція наукових революцій Т. Куна; методологія науково-дослідних програм І. Лакатоса; «раціоналістична антропологія» Дж. Агассі; концепція У. Селларса та ін.

Постпозитивісти створюють різні образи науки на шляху її розвитку,

Американський філософ П. Фейєрабенд критикує кумулятивізм, згідно з яким розвиток знання відбувається внаслідок його поступового накопичення. Він - прибічник тези про неспівмірність теорій, для яких характерні різні поняття та концепції. Плюралізм повинен панувати не тільки в політиці, але і в науці. Таким чином, наука у Фейєрабенда постає як процес розмноження теорій, вона не має єдиної лінії. Філософ Т. Кун вважає, що в розвитку наукового знання особливу роль відіграє діяльність наукового співтовариства. Визначальна

«Дійсні філософські проблеми завжди укорінюються в проблемах сьогодення, які перебувають поза філософією».

Кун і Фейєрабенд висунули тезу про відповідність конкуруючих наукових теорій, тобто про відсутність спільних для них стандартів порівняння.

Соціально-практична орієнтація марксистської філософії.

К.Маркс (1818-1883 рр) є засновник системи, котра запропонувала якісно новий спосіб філософствування і ознаменувала початок виходу за межі усталеного (класичного) в епоху Нового часу способу мислення. Виявляється це насамперед в тому, що Маркс при вирішенні теоретичних проблем звертається до практики як найефективнішого і остаточного способу розв'язання соціальних завдань.

Найважливішими працями Маркса є: «Економічно-філософські рукописи 1844 року», «До критики політичної економії. Передумова», «Капітал», «Тези про Фейєрбаха» та ін.

У своїх вихідних засадах філософія марксизму є матеріалістичною концепцією. Матеріальний світ є вічним і безкінечним; його розвиток приводить до виникнення людини, якій притаманна свідомість. Свідомість є похідним від матерії феноменом. За Марксом, сутність і зміст свідомості визначається суспільним буттям людей, тими соціально-економічним умовами, в яких вони живуть. Ця, в цілому вірна думка, була гротескно перебільшена в марксизмі, внаслідок чого будь-які феномени духовної культури людства почали виводитися безпосередньо з економічних факторів, що, звісно, неправильно. І хоча в працях Маркса і Енгельса неодноразово вказується на відносну самостійність суспільної свідомості, все-таки в цілому філософія марксизму схилялася до економічного детермінізму, згідно з яким всі явища суспільного життя зумовлені економічними чинниками.

Одним із надбань марксизму є подальший розвиток діалектики. Основні діалектичні закономірності (єдності і боротьби протилежностей, • взаємопереходу кількісних і якісних змін, заперечення заперечення) були сформульовані Гегелем. Проте Гегель вважав, що вони є законами розвитку ідеї, духу. На протилежність Гегелеві Маркс розуміє діалектику як логіку розвитку явищ та процесів, які існують поза свідомістю і незалежно від неї. В марксизмі єдина матеріалістична діалектика виступає у двох різних, але взаємопов'язаних формах — об'єктивна та суб'єктивна. Перша з них — це діалектика розвитку самого об'єкта, тоді як суб'єктивна діалектика — це відбиток аналогів об'єктивної діалектики у свідомості людини.

Спираючись на здобутки попередньої філософської і економічної думки, Маркс аналізує буржуазне суспільство і виявляє його позитивні та негативні риси. При цьому варто пам'ятати, що Маркс є класичним європейським раціоналістом, тобто він оцінює світ в цілому і суспільство зокрема з точки зору їх розумності, досконалості. В цьому ракурсі капіталістичне суспільство виявляється вкрай не-розумним. Ця його не-розумність проявляється в тому, що: 1) два основних класи суспільства — робітники і буржуа — мають протилежні інтереси; 2) інтереси окремих власників засобів виробництва не співпадають, внаслідок чого між ними точиться конкурентна боротьба; 3) цілі та інтереси буржуазії не співпадають, а часто і суперечать цілям суспільства в цілому; 4) в цьому суспільстві існує відчуження людини від продукту праці, від самої праці, а зрештою, й від інших людей. Всі ці дисгармонії- ведуть до суперечностей між людьми, які переростають в соціальні катаклізми.

В ході вивчення специфіки капіталістичного способу виробництва Маркс доходить висновку, що в основі всіх соціальних суперечностей, а отже, й не-розумності суспільства, лежить приватна власність на засоби виробництва. Тому, за Марксом, розв'язання і усунення суспільних конфліктів можливе лише при умові знищення приватної власності. Приватна власність є найглибиннішим джерелом, витоком всіх соціальних бід і тому саме її потрібно ліквідувати. На цьому підґрунті Маркс будує концепцію «розумної» держави й розумного суспільства, в якому всі люди будуть мати рівні права, одинакові соціальні можливості для реалізації своїх сутнісних сил. Саме в цьому суспільстві, за думкою Маркса, будуть створені всі необхідні умови для всебічного гармонійного розвитку кожної людини. Єдиним реальним засобом знищення приватної власності і утворення нового соціального ладу Маркс помилково вважав революцію

Сучасна марксистська філософія про людину, її сутність та бутя.

Слід відзначити, що в сучасній філософській думці особливе місце займає марксистська філософія. З одного боку, вона продовжує традиції філософської класики (особливо німецької і, насамперед, гегелівської). їй властива опора на наукове світорозуміння, прагнення до раціонального пояснення природних і суспільних явищ, обгрунтування закономірностей соціального прогресу. З іншого боку - вона виходить за межі класичної традиції, що виражається в послідовному, неухильному і навіть підкресленому відстоюванні матеріалізму, органічно поєднаного з діалектикою, а також у розумінні людини як суспільної, практично діючої істоти, яка освоює і перетворює світ, реалізуючи і розвиваючи при цьому свою властиву сутність. Явно виражена активність, революційність є характерною рисою марксистської філософії.

Екзистенціалізм М. Хайдегера, Ж.-П. Спартра, А. Камю, К. Ясперса

Провідною формою сучасного філософського гуманізму є екзистенційна філософія. Одним з перших її представників був датський філософ Серен Юєркегор (1813-1855 рр.). На противагу жорстокій однозначності раціоналістичного тлумачення істини як знання незалежного від суб'єкта, К'єркегор висуває концепцію особистої (екзистенціальної) істини. Ідеї К'єркегора, щоправда, на деякий час були забуті. І лише в 20-і роки XX ст. німецький філософ МіХайдегер сформувалював філософське вчення, центральним поняттям якого постала «екзистенція» — людське існування.. Найбільш відомими представниками екзистенціалізму є К.Ясперс, А.Камю, Ж.-П.Сартр, Г.Марсель, М.Мерло Понті, Х.Ортега-і-Гасет та ін.

М.Хайдеггер (1889-1976 рр.) при побудові своєї системи виходить із положення про пріоритет людського існування стосовно всього іншого. На відміну від класичних філософських вчень про буття, які розглядають його як об'єктивний, незалежний від свідомості світ, Хайдеггер розуміє буття як поєднання тієї частини світу, яка залучена до людської діяльності, і самої цієї діяльності. Буття є неподільною конкретністю, яка переживається людиною, а не схематизоване за допомогою теоретичних абстракцій і категорій.буття, як це мало місце у традиційній філософії.

За думкою Хайдеггера, розуміння справжньої структури буття як певної єдності його часових характеристик (минулого, нинішнього і майбутнього) дає людині можливість відрізняти справжнє буття від несправжнього. Людина є істотою кінечною в часі, смертною. Тому в залежності від того, яка характеристика часу висувається на передній план (майбутнє чи нинішнє), людське буття буде справжнім або несправжнім. Якщо людина акцентує увагу на нинішньому часі, в якому над нею панують речі і знеособлені соціальні структури, -то її буття є несправжнім буттям; коли ж людина усвідомлює свою кінечність і приходить до свободи, тоді її буття є справжнім. Хайдеггер намагається наголосити на унікальності, самобутності кожної людини, яка завдяки власним зусиллям повинна пройти свій~ унікальний життєвий шлях. «Масова», «стандартизована» людина — це несправжня людина; в ній немає нічого унікального і неповторного, що "й робить людину індивідуальністю.

В такому підході і такій оцінці людини та її призначення проявляється гуманістична спрямованість філософії Хайдеггера.

А.Камю ((1913-1960 рр.) — французький філософ-екзистенціаліст, письменник, публіцист. Основна проблема творчості Камю — тема абсурду людського існування. Саме розгляду зазначеної проблеми присвячені праці «Міф про Сізіфа», «Калігула», «Бунтуюча людина», «Чума».

А.Камю прагне відповісти на запитання: «Як жити без найвищого сенсу і благодаті?», «Як жити у світі, де вмерла релігійна надія? Що її замінить?».

Вихідний пункт його філософії — абсурд, який ставить під сумнів цінності. А.Камю вважав, що сам по собі світ не абсурдний, він просто нерозумний, тому що він є позалюдською реальністю, яка не має нічого спільного з нашими бажаннями і нашим розумом.

Для абсурду необхідні людина і світ, знищення одного з них означає припинення абсурду. З констатації абсурду А.Камю робить два неправомірних висновки: про самогубство і «філософське самогубство».

З абсурду випливає заперечення універсальних етичних норм, що призводить до реалізації принципу «все дозволено». На думку Камю, абсурд не слід знищувати самогубством або «стрибком віри», необхідно його максимально повно позбутися.

Ще один відомий представник екзистенціалізму Ж.-П.Сартр (1905-1980 рр.) вихідним пунктом філософії вважає суб'єктивність індивіда. Екзистунціалізм, за Сартром, це єдина філософія, яка не робить з людини об'єкта, а утверджує ії існування як неповторної індивідуальності. Людина є істота вільна, яка бажає свободи не лише собі, а й іншим; людина ні при яких обставинах не може бути засобом, вона завжди є метою.

Сартр вважає, що сутність людського існування виражає свобода. Він протиставляє буття природи людському буттю. Це два протилежних види буття, причому матеріальний світ розглядається Сартром як постійна загроза людському життю і свободі. Людина постійно намагається подолати ворожість матеріального світу і тим самим зняти обмеження своєї свободи. Однак всі ці спроби закінчуються трагічно для людини: вона втрачає свою специфічність і перетворюється у річ серед інших речей. В природному світі, підсумовує Сартр, свобода неможлива.

Свобода неможлива і в соціальному житті. В своїх класових, професійних, соціальних функціях кожна людина подібна до інших людей і виконує ті функції, які нав'язуються їй зовнішніми факторами — суспільством. Її своєрідність розкривається в неповторності, унікальності, що виявляється в цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє, тобто свобода людини проявляється в її виборі майбутнього. Майбутнього ще немає, воно представлене множиною можливих варіантів і тому людина завжди знаходиться у ситуації вибору, яка і є єдиною справді людською ситуацією і свободою. Отже, саме вибір і свобода є вияв справжньої сутності людини.

Неокантіанство і Кант

.Кант (1724-1804 рр.) — родоначальник класичної німецької філософії, творець першої системи класичного німецького ідеалізму. Кант поєднував філософію з дослідженнями у галузі природничих наук.

«Зоряне небо наді мною і моральний закон в мені» — цими словами І.Кант виражає два основні напрямки і два основні джерела своєї філософії. Він прагнув дати філософське обгрунтування, з одного боку, законів природного процесу, а з іншого — людської гідності та соціальної рівності. У процесі розв'язання цих питань він піддав критиці стару матафізичну філософію.

Творчість Канте можна умовно поділити на два періоди:

1) докритичний (до 60-х рр. XVIII ст.), коли Ї. Кант виступає як стихійний матеріаліст, який обґрунтовує ідею саморозвитку природи. Питання про можливості людського пізнання Кант вирішує оптимістично.

2) критичний (з 70-х рр. XVIII ст.), коли Кант займається «критикою розуму» — змінюються його погляди на можливості людського пізнання. В цей час він будує свою систему агностицизму. Крім гносеологічної проблематики розглядає проблеми релігії, етики, естетики. Свою «критичну філософію» І.Кант виклав у трактатах:

«Критика чистого розуму» (вчення про пізнання), «Критика практичного розуму» (розкрито етичні погляди філософа), «Критика можливості судження» (вчення про доцільність у природі, основи кантівської естетики).

Кант ділить філософію на теоретичну і практичну. Він вважав, що вирішенню таких проблем філософії, як проблеми буття, моралі і релігії повинно передувати дослідження можливостей людського пізнання. Предметом теоретичної філософії є дослідження пізнавальної дільності і законів людського розуму і його меж.

Кант розумів, що прямолінійно відповісти на питання, зв'язані з проблемою пізнання світу, надзвичайно складно. Високо оцінюючи науку і силу філософського розуму, він все ж прийшов до висновку про існування межі пізнання. Крім того. Кант мав на увазі і принципову обмеженість суто наукового освоєння світу, про що дуже часто говорять сьогодні.

Теоретична філософія, відповідаючи на питання: «що я можу знати?», ділить світ на дві частини:

а) «світ явищ», або чуттєвий світ, де панують закони причинності і необхідності;

б) «світ сутностей», або «світ речей в собі», світ свободи. Ми пізнаємо світ не таким, яким він є насправді, а таким, яким він перед нами являється. Нашому пізнанню доступні тільки феномени (тобто прояви сутності), а сама сутність — непізнавана («річ в собі»). Кант заперечував безмежні можливості людського розуму. Там, в «світі речей в собі», знаходяться Бог, Душа, Воля. Ї тому людина не в змозі розкрити всі таємниці людського буття — довести існування Бога, безсмертя душі та інше. Їй це недоступно. Людський розум може пізнати тільки «світ явищ», а «світ речей в собі», тобто світ сутностей, закритий для людського розуму.

Кант вважає, що наукове пізнання є нескінченим процесом, абсолютного знання ні про що не може бути. Наші знання накопичуються^ але сутність речей залишається недосяжним горизонтом. Тому Кант виступає агностиком оскільки заперечує пізнаваність сутності. Насправді, пізнаючи явище, ми пізнаємо в деякій мірі і сутність речей.

Практична філософія, вважає Кант, вивчає суспільство, проблеми людської свободи і відповідає на питання: що я повинен зробити? на що я можу надіятись? хто така людина? Він розглядає людину як істоту, що існує як у «світі явищ» (тобто проявляється як емпірична, природна істота), яка підкоряється законом природи, так і в світі «речей в собі», де людина повинна підкорятись категоричному імперативу — моральному закону, обов'язку, совісті.

Покора перед обов'язком і повага до закону возвеличує людину над собою як частиною почуттєвого світу та перетворює її у вільну від природи та умов часу особу, яка є метою сама по собі.

Уся моральна теорія Ї. Канта грунтується на возвеличенні свободи людини. І.Кант шукає та вбачає свободу людини в її волі.

Таким чином, найвищою цінністю Кант проголошує людину, людське щастя і разом з тим гідність, високий моральний обов'язок. Вічні надії на щастя філософ ставить в тісний зв'язок з моральним правом на це, з тим, наскільки людина зросла себе гідною щастя, заслужила його своєю поведінкою.

Неокантіанство виникло у 60-х роках XIX ст., представлене в основному двома філософськими школами — марбурзькою: Герман Коген, Пауль Наторп, Ернст Кассірер та фрайбурзькою (баденською): Вільгельм Віндельбанд, Генріх Ріккерт. Вчення неокантіанства поширилося у Франції (Шарль Ренувьє, Отто Амлен), в Італії (Керрі Кантоні) та Росії (Олександр Введенський, Георгій Челпанов). В основі

неокантіанства лежить відтворення і розвиток ідеалістичних і метафізичних елементів філософії Іммануїла Канта, ігнорування її матеріалістичних та діалектичних елементів. Суть речей, явищ та процесів (за Кантом «річ в собі» або відкидається, або тлумачиться суб'єктивно-ідеалістично як «граничне поняття») пізнання, що розглядається як апріорне конструювання почуттів. Представники марбурзької школи особливу увагу приділяли ідеалістичній інтерпретації наукових понять та філософських категорій, тлумачили їх як логічні конструкції.

Основні досягнення Іммануїла Канта неокантіанцями розглядались як наочне відтворення (простір і час) і міркування (категорії) — суть основна функція об'єкта пізнання. Головною помилкою у пізнанні, що приводить до помилок, є визнання об'єктивності «речі в собі». «Річ в собі» представники неокантіанства різних спрямувань критикували, гадаючи, що «річ в собі» є лише завдання пізнання, кінцева, але не досягнена мета, позбавлена змісту. Як реакція на марксизм неокантіанство заперечує можливість існування і пізнання законів суспільства, навколишнього світу.

Ідея несвідомого і психоаналіз Фрейда

Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослідження природи людини: 1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу людської поведінки; 2) аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури особистості, оскільки, аналізуючи та оцінюючи людську діяльність, Фрейд повсякчас натикався на такі характеристики поведінки людини, які неможливо було пояснити особливостями її свідомого ставлення до дійсності та до самої себе. Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. З.Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав З.Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя. Інакше кажучи, психоаналіз не може вважати свідоме сутністю психічного, а має розглядати свідомість як якість психічного, яка може приєднуватись чи не приєднуватись до інших його якостей. Спочатку психіка у З.Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме — це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме — це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам'ять мислення та ін.). Свідомість Фрейд пов'язував в основному із сприйманням зовнішнього світу. Джерелом психічної динаміки, за Фрейдом, є бажання сфери несвідомого, що прагнуть розрядки через дію. Але для цього необхідно, щоб вони включились у сферу свідомості, яка управляє реалізацією актів поведінки. Можливим же це стає лише за посередництва передсвідомого, яке здійснює цензуру бажань несвідомого. (Цензура, за Фрейдом, це образне уявлення тих сил, які прагнуть не пропустити до свідомості несвідомі думки та бажання). Пізніше З.Фрейд уточнює, що психічна діяльність несвідомого підкоряється принципу задоволення, а психічна діяльність передсвідомого — принципу реальності.

Е. Фромм засновників неофрейдизму, Вся творчість Е. Фромма підпорядковане одній меті - показати, як соціум впливає на людину, на його можливості розкрити в собі ті потенції, що заклала в ньому природа і намітити шляхи зміни існуючого соціального порядку на благо людини.

вважає, що за допомогою фрейдівської теорії можна зрозуміти і пояснити, як життєва енергія, притаманна будь-якій людині від народження, впливає на розвиток суспільства, і як суспільство направляє цю енергію в правильне або неправильне русло, залежно від соціальних норм і встановлень, що панують у ньому. Сполучною ланкою між людиною і суспільством в такому випадку є характер, який виробляється у індивіда в кожному конкретному суспільстві. Це і є «соціальний характер».

«соціальний характер - це конкретний результат динамічної адаптації людського єства до умов, що існує на даний момент в тому чи іншому суспільному ладі. Зміни соціальних умов неминуче тягнуть за собою зміни в соціальному характері, тобто з'являються певні потреби і нові тривоги. Ці нові потреби є причиною появи нових, свіжих ідей, разом з тим допомагаючи людям підготуватися до їх сприйняття. Нові ж ідеї в свою чергу сприяють зміцненню та розвитку нового соціального характеру і обслуговують його функціональне навантаження».

функція соціального характеру полягає в тому, щоб формувати і направляти людську енергію всередині даного суспільства в ім'я продовження функціонування цього суспільства.

За Е. Фроммом можна виділити деякі типи характерів, загалом репрезентативні для різних груп людей у сучасних суспільствах. Такими типами характерів є «сприймає, експлуатує, накопичувальний, ринковий і продуктивний»?. певні соціокультурні умови можуть сприяти розвитку того чи іншого соціального характеру.

невротичний стан пацієнта в більшій мірі залежить від соціокультурної обстановки, ніж від його людської природи.

продуктивний людина постає як справді вільна особистість, вільна не "від", а "для". «Вільна» - для життя, любові і творчості, позитивного ставлення до природи і оточуючим людям. «плідна особистість» - це особистість, яка здатна любити іншу людину як рівного. у такої особистості домінуючою є установка на буття, а не на володіння

Дата добавления: 2015-05-22