Арістотель як систематизатор античної філософії та логіки. За Арістотелем, філософія поділяється на такі частини: тео­ретичну, що вивчає проблеми буття, різноманітні його сфери

За Арістотелем, філософія поділяється на такі частини: тео­ретичну, що вивчає проблеми буття, різноманітні його сфери, походження всього сущого, причини різноманітних явищ («пер­винна філософія»); практичну, що вивчає діяльність людини та складові частини держави; поетичну, а також умовно виокрем­лену частину філософії — логіку.

Вчення про буття. Найважливішою частиною теоретичної філософії стала кри­тика ідеалістичного вчення Платона про ідеї як першооснову та істинне буття. Головною помилкою Платона Арістотель вважав відрив світу ідей від реального світу без будь-яких зв’язків з ото­чуючою дійсністю. Арістотель говорив, що немає чистих ідей, не пов’язаних з навколишньою дійсністю, насправді існують лише одиничні й конкретні предмети матеріального світу, які назива­ються індивідууми.

Проблема матерії. Арістотель визначав її як потенцію, обмежену формою. Матерію створює Бог як безформенну речовину, з якої виникає й складається предмет, вона є пасив­ною й не здатна саморозвиватися. Матерія є потенціал пред­мета. Зміна якості (матерії або форми) призводить до зміни сутності са­мого предмета. Вищою формою, до якої рухається все суще, є Бог як абсолютне буття поза межами матеріального світу.

Вчення про душу. Душа є носієм свідомості людини й водночас вона керує людським організмом. Душа має три рівні: 1) рослинна душа, що відповідає за реалізацію природних потреб розвитку й розмноження живого організму; 2) тваринна душа, що відповідає за харчування, ріст, розмноження, але, крім цього, має функції відчуття й бажання; 3) розумна людська душа охоплює всі перелічені функції й допов-нюється розумом і мисленням. Власне, ця функція виокремлює лю­дину з довколишнього світу. Таким чином, душу має тільки природ­не тіло: рослина, тварина, людина. Душа є формою живого природ­ного тіла. Саме вона надає життю змісту й сенсу.

Вчення про людину і суспільство. Щасливою людину робить добродійність. Чим вища вона, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні (як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом) та інтелектуальні. Людина — найвищий представник високоорганізованих тварин, але відрізняється від них наявністю розуму й мислення. Людина, згідно з його вченням, має вроджену потре­бу жити із собі подібними (потребу в колективі). Саме це зумо­вило виникнення суспільства. Суспільство у філософії Арістотеля — це великий колектив людей, які проживають на одній тери­торії та об’єднані мовою, родинними й культурними зв’язками, займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ. Голов­ним механізмом управління суспільством стає держава.

Дата добавления: 2015-05-22