Філософські ідеї в культурі Київської Русі. Філософські начала праукраїнської доби розвинулися в культурі Київської Русі, держави, в кордонах якої наприкінці IX ст

Філософські начала праукраїнської доби розвинулися в культурі Київської Русі, держави, в кордонах якої наприкінці IX ст. об'єднались споріднені племена, сформувавши високорозвинуту спільноту - українців-русичів. У межах києво-руської культури філософія виокремлюється як специфічний тип світопізнання і світорозуміння з-поміж міфологічного і релігійного світогляду, переплітаючись і співіснуючи з ними. Її піднесенню сприяли такі взаємопов'язані чинники:

1. Рівень тогочасного суспільного буття об'єктивно потребував для свого зростання нових світоглядних орієнтацій з пріоритетом розуму, авторитетом загального, що могла забезпечити лише філософія.

2. Атмосфера тогочасного суспільного життя з його демократичними традиціями розширювала простір для подальшого філософського виокремлення.

3. Культура києво-руського суспільства з широкою мережею монастирів, храмів, інших осередків освіти. "Ми не можемо сказати, який відсоток жителів користувався тоді цими засобами просвіти, але бачимо, що в Києві були люди на той час освічені, що там існувало літературне та розумове життя, а читання користувалось високою повагою.

Філософські ідеї в культурі Київської Русі

Філософські начала праукраїнської доби розвинулися в культурі Київської Русі, держави, в кордонах якої наприкінці IX ст. об'єднались споріднені племена, сформувавши високорозвинуту спільноту - українців-русичів. У межах києво-руської культури філософія виокремлюється як специфічний тип світопізнання і світорозуміння з-поміж міфологічного і релігійного світогляду, переплітаючись і співіснуючи з ними. Її піднесенню сприяли такі взаємопов'язані чинники:

1. Рівень тогочасного суспільного буття об'єктивно потребував для свого зростання нових світоглядних орієнтацій з пріоритетом розуму, авторитетом загального, що могла забезпечити лише філософія.

2. Атмосфера тогочасного суспільного життя з його демократичними традиціями розширювала простір для подальшого філософського виокремлення.

3. Культура києво-руського суспільства з широкою мережею монастирів, храмів, інших осередків освіти. "Ми не можемо сказати, який відсоток жителів користувався тоді цими засобами просвіти, але бачимо, що в Києві були люди на той час освічені, що там існувало літературне та розумове життя, а читання користувалось високою повагою.

Духовні начала праукраїнської культури, зокрема релігія українців-русичів, запліднившись християнськими цінностями, одержали імпульс, енергію до існування в нових історичних умовах. Відомо, що на рівні всезагальних, теоретичних, абстрактних понять і уявлень язичницькі вірування поступалися християнським ідеям, які, поза сумнівом, були досконалішими з огляду потреб дня - потреб вищого рівня пізнавального процесу, який передбачав абстрагування, опосередкованість, а не приземлення і безпосередність. На рівні буденного життя язичницькі уявлення існували в свідомості і звичаях українців, поєднуючись із християнською вірою. Та все ж християнство, запропонувавши складну систему пошуку загального, універсального, загальнолюдського, всеблагого, надало культурі русичів нового духовного спрямування, а його абстрактно-теоретичні категорії, уявлення та цінності сформували нові духовні ідеали, нове світовідчуття і світорозуміння, детермінуючи розвиток інтелектуальної та філософської думки. Ця думка, ввібравши в себе традиції вітчизняної, світової культури, зокрема античної та візантійської, значно розвинувшись, виробила власний стиль, сформувала засади, які визначають специфіку української філософської думки впродовж століть.

Києво-Могилянська академія

Києво-Могилянська академія довгий час була єдиним вищим загальноосвітнім, всестановим навчальним закладом України, Східної Європи, всього православного світу. Заснована на принципах гуманізму й просвітництва Академія не лише навчала молодь, але й поширювала освіту, знання, її вихованці відкривали школи, фундували бібліотеки, сприяли розвитку культури, мистецтва, літератури, музики, театру.

Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи. 1615 року ця школа отримала приміщення від шляхтянки Галшки Гулевичівни. Деякі вчителі Львівської та Луцької братських шкіл переїхали викладати до Києва. Школа мала підтримку Війська Запорозького і, зокрема, гетьмана Сагайдачного.

У вересні 1632 року Київська братська школа об'єдналася з Лаврською школою. У результаті було створено Києво-Братську колегію. Київський митрополит Петро Могила побудував в ній систему освіти за зразком єзуїтських навчальних закладів. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема польській та латині. Згодом колегія іменувалася Києво-Могилянською на честь свого благодійника та опікуна.

Києво-Могилянська академія була всестановим закладом. За статутом Академії, в ній мали право навчатися всі бажаючі. Навчались діти української аристократії, козацької старшини, козаків, міщан, священиків і селян.

Повний курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років. Але зважаючи на те, що вона була вищою школою, студенти мали право вчитися в ній стільки, скільки бажали без вікового обмеження.

Всього в Академії було вісім так званих ординарних класів, але кількість предметів сягала до 30 і більше. Всі вищі науки, починаючи з поетики, в Києво-Могилянській академії викладались латинською мовою.

Руська, або українська літературна (книжна) мова з часом завойовує все більший простір в Академії і в суспільстві. Нею писали твори, вірші, наукові, художні й політичні трактати, літописи, листи, судові акти, гетьманські універсали, укладали проповіді й повчання.

Згодом в Академії зростає інтерес до європейських мов. З 1738 р. до навчального курсу вводиться німецька, а з 1753 – французька мова. З середини ХУІІІ ст. вивчається російська мова, а також староєврейська. Остання – з метою поглибленого вивчення християнських першоджерел.

Відомо, що починаючи від Петра І ведеться наступ на українську мову, на її знищення. Приймається ряд заходів, “дабы народ малороссийский не почитал себя отличным от великороссийского”, в тому числі закони про заборону друку (з 1720 р.), а потім - і викладання українською мовою. Академії спочатку “рекомендується” перейти на російську мову, а з 1784 р. - суворо забороняється читати лекції “сільським діалектом” (тобто українською мовою), а лише російського і обов'язково “с соблюдением выговора, который соблюдается в Великороссии”.

В Києво-Могилянській академії зародився і став професійним театр. В народі ж особливо великою популярністю користувалися вертеп, інтермедія. Студенти самі готували інтермедії, драми, розучували канти й пісні, виготовляли все необхідне для вертепу.

Києво-Могилянська академія була центром філософської думки в Україні. Особливе місце серед філософів в Києво-Могилянській академії належало професорам І. Гізелю, Й. Конановичу-Горбацькому, С. Яворському, Ф. Прокоповичу. До речі, Феофан Прокопович започаткував в Академії (і в усій тодішній Російській імперії), вищу математику.

В Академії формувалась історична наука. Досить згадати, що літописці Роман Ракушка Романовський (Самовидець), Самійло Величко, Григорій Грабянка навчались в Академії. Їх “козацькі літописи” є прообразом сучасних історичних праць.

З другої половини ХУІІІ ст. Києво-Могилянська академія, після заснування університетів у Харкові й Москві, природно, почала втрачати пріоритетне становище єдиної вищої школи, хоча продовжувала гідно підтримувати свої досягнення й традиції. Прихильники Академії роблять непоодинокі спроби перетворити її на університет, тобто відкрити додаткові факультети, зокрема, правничий, медичний, математичний тощо. Але, незважаючи на всі прохання й докази необхідності цього акту, добитися згоди й матеріальної підтримки від Катерини II та вінценосних наступників не вдалося. Проводячи ворожу політику щодо України, спрямовану на знищення й бодай будь-яких ознак автономії й історичної пам’яті, позбавляючи її таких демократичних національних надбань, як гетьманство, Запорізька Січ, козацький адміністративний устрій, російський царизм знищив і Києво-Могилянську академію – осередок української освіти, культури й ментальності. За розпорядженням уряду, указом Синоду від 14.08.1817 р. Академію було закрито.

Філософія Г. Сковороди
Вихованцем Києво-Могилянської академії був видатний український філософ Г.С. Сковорода (1722-1794). Беручи до уваги досвід минулих наукових досліджень, не заперечуючи, а органічно переосмислюючи досвід та знання попередників. Зроблю спробу проаналізувати філософію Г.Сковороди у світлі сучасного бачення. Звертаючи увагу на проблеми, яких торкався Г.Сковорода у своїх філософських та літературних творах, ми доходимо висновку, що їхнє основне спрямування зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук. Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігій-но-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності. Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Мабуть, і тому Г.Сковорода прагнув одинокості, бо найвищим щастям він бачив досягнення глибин власної душі. Г.Сковорода не прагнув самоізоляції, він прагнув самовдосконалення. У міркуваннях про щастя Г.Сковороди є ще й такий важливий аспект. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю. Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Для того, щоб його пізнати, зовсім не обов'язково осягнути складну філософську матерію чи прилучитися до кола вибраних. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм, а так би мовити розум на достатність), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою. Особливістю філософії Сковороди є поділ світу на два начала: вічне та тлінне. Переважного значення філософ надає Вічному, нетлінному началу. Людина як мікрокосм містить у собі також два начала, які поєднуються один з одним: у тлінному відображається нетлінне. В людині над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя.

Характерними рисами філософії Г. Сковороди є діалогічність і символічно-образний стиль мислення. Філософію розуміє, як мудрість, як життя в істині, побудоване на засадах його вчення. Підґрунтя філософії Г. Сковороди становить його концепція про дві натури і три світи, згідно з якою світ складається з двох натур — видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тварі й Бога.
Вчення про дві натури пов'язане з концепцією про три світи, яка стверджує, що все існуюче поділяється на три види буття, або світи — великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія). Шлях пізнання невидимої натури — Бога — через пізнання людиною себе самої, своєї внутрішньої суті, „внутрішньої людини" можливий, на думку Сковороди, єдино правильний. Це переконання ґрунтується на засадничій тезі його філософії про паралелізм у структурі трьох світів: макро-, мікрокосму і Біблії. Виходячи з цієї тези, „внутрішня людина" у Сковороди водночас індивідуальна й над індивідуальна, космічна; її структура аналогічна будові великого світу. Тому людське самопізнання дає змогу пізнавати внутрішні закони природи.

Розв'язання наскрізної у філософії Сковороди проблеми щастя мислення ним через нове народження людини, через розкриття й божественної суті, виявлення таланту, закладеного в неї Богом, що забезпечує не зовнішнє вимушене заняття, а працю за покликанням. На думку філософа, духовне відродження людей, здійснення ними сродної праці автоматично призведуть до злагодженого функціонування суспільства.

Філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і «сродної» людській природі дії. V Видатним філософом-просвітителем, сучасником Г.Сковороди був Я.П.Козельський (близько 1728 — 1794). Свою основну працю —»Філософські пропозиції» Я.П.Козельський створив у 1768 p. Він продовжував філософію, впливу якої зазнав М.В.Ломоносов, навчаючись у Києво-Могилянській академії у 1734 р. Козельський був противником схоластики, теології, виступав з критикою вольфіанської метафізики. В теорії пізнання Я.Козельський виходив із сенсуалістичної позиції. Філософію розглядав як особливу галузь науки, яка охоплює «одні тільки генеральні пізнання про речі і справи людства», як визначальну роль соціального середовища у формуванні моральності людини. Він вказував, що просвіта і моральне вдосконалення народу можуть бути тільки результатом (а не передумовою, як вважали видатні представники французької філософії XVIII ст.) звільнення народу від соціального пригнічення, «полегшення його труднощів». Я.Козельський критикував принципи християнської моралі. Він був переконаним противником будь-якого самодержавства, засуджував дармоїдів, які живуть за рахунок «чужого поту», пригнічуючи «суспільне корисних людей». Його ідеалом було суспільство, в якому нема ані розкоші, ні злиднів, а приватна власність обмежена особистою працею і заслугами перед співвітчизниками; це суспільство засноване на обов'язковій для всіх суспільне корисній праці, на взаємодопомозі і повазі гідності людини; праця в цьому суспільстві — обов'язок людини.
Філософія Сковороди — це джерело справжнього гуманізму та співчуття людині. Вона змушує замислюватися над важливими питаннями життя. Філософа турбують вічні теми, які існують з часів виникнення людства. Він знаходить відповіді на багато запитань і ділиться ними з кожною людиною.
Тлумачення святого письма:
Самопізнання має ще одне велике значення: воно дає можливість пізнати ще й третій світ, третій елемент всесвіту - Біблію. Біблія завжди була незвичайною книгою для Сковороди. Саме з Біблії і почалося формування філософської системи Сковороди. Він її дуже добре знав, вільно цитував, складав часто цілі симфонії із біблійних текстів. Біографи Сковороди свідчать, нібито він ніколи не розлучався з Біблією, так і помер з нею. У його свідомості це була якась незвичайна величина, пізнати яку було потрібно кожному. І яких тільки імен, яких тільки назв не вишукував Сковорода, щоб достойно величати Біблію, з чим він її не порівнював.
Біблія - це світ символів, що відкривається тільки обраним. Вона, наче море: там, де вода стоїть тихо - ховається безодня, в якій сховані дракони, що гублять людей. Це бідна удова, що тужить за померлим чоловіком, це - аптека для душі, де багато-багато ліків проти різних хвороб. Біблія - стріла (Бога), що летить прямо до Бога; подібна вона й до мудрої і хазяйновитої людини, що своєчасно запаслася насінням для посіву, і врешті-решт - вона сам Бог!
Українська дійсність XVI-XVIII ст. дала приклад бурхливого духу вольності морального і політичного вибору, суспільного демократизму. Це був час наростання суб'єктивності українського суспільства, нагромадження гуманітарних цінностей культури з наголошенням ролі людини. Актуалізується поняття зрідненості внутрішнього осереддя особи з її зовнішнім світом - явище властиве для всієї ренесансної Європи, надто в протестанському тлумаченні Господнього покликання людини. Подальша історія України скдалася так, що з втратою самостійності в автентичній соціонормованій діяльності українське середовище позбавлялося природного життя у суспільній поведінці людей. Пасивніть і пристосування набувають нормативності серед певних верств народу. Корисливість та вимога переважно вмотивовують вчинки суспільної людини підмосковної України. Громадське життя покривається «плащом ліності», а дух примирення, невимогливості й упокорення передворюється в неофіційну ідеологію формування «малоросійства» як придатного для імперського політичного стану волі та мислення.
Сковорода не довіряє схоластичному і чисто раціональному поясненню світу і Бога. Він є обізнаний з:
а) систематично викладеними курсами філософії у Києво-Могилянській академії;

б) вихолощеням

Христової віри в колах українських священників, вірних Московському патріархові, а не своєму народу.
Імператив Сковороди «пізнай себе» має ширший зміст, ніж індивідуальний. Пізнати себе в тогочасному українському середовищі означало здійснити теоретичну рефлексію над самототожністю народного духу і продиференціювати суспільно-політичну та політичну реалії щодо минулого й прийдешнього України. Таким чином, філософія Сковороди, сформувавшись внаслідок попередньої розбудови гуманітарних вартостей, проявила потребу духовної рефлексії українського середовища над своєю природою і призначенням, як голос духа постала прагненням індентифікувати самосвідомість людини й народу, стала предтечею усвідомленого національного поступу.
«Споріднені» нахили людини легко відрізнити від «неспоріднених». Основними прикметами є їхня постійність і доступність. Поняття «потрібне співвідноситься в Сковороди з поняттям «легко». Справді природна потреба легкодосяжна. «Золотом можеш купити село, - повчає філософ, річ важку, бо не обов'язкову, а щастя як необхідна необхідність задурно завжди і всюди дарується.»
«Споріднена праця не лише засіб забезпечення матеріального існування. Вона цінна своїми наслідками, винагородою чи славою.» Вона є джерелом радості і щастя. Вона дозволяє знайти справжнє царство Боже у серці людини.

Світоглядно-методологічні засади філософії Шевченка
2.1 Елементи архаїзму та релігійної свідомості Шевченка
Поняття релігії має декілька різних трактувань. Частіше за все під релігією розуміють християнство та так звані аврамістичні релігії, до яких зокрема належать іслам та іудаїзм. Для всіх цих напрямків під релігією розуміється віра в певні надприродні сили, будь то божественна істота чи монотеїстичний Бог. Таке розуміння релігії поширюється також і на світоглядні системи Сходу, однак все ж не можна говорити про віру цих систем в щось надприродне.
За своє життя Шевченко найбільше контактував з представниками араамістичних релігій, переважну більшість яких складали християни і іудеї. Однак в період перебування на засланні Великий поет мав змогу також тісно спілкуватися з представниками мусульманства. За своє життя Шевченко дуже часто цікавився релігійною літературою, так великий інтерес у поета викликала література з історії християнства. Часом цікавився поет і мусульманською літературою.
Саме тому говорячи про релігійні погляд поета слід мати на увазі його ставлення до авраамістичних релігій, його розуміння основних ідей цих релігій та вироблення власних поглядів.
На релігійність Шевченка впливало одразу декілька чинників. Першим з таких чинників була традиційна українська селянська релігійність, котра спиралася в основному на праслов’янські вірування нашого народу. Саме з цим аспектом Шевченко познайомився раніше за все – одразу після народження.
Однак, також треба зазначити, що на думку визначного українського психолога і філософа Степана Балей: “якщо під релігійністю розуміти не догматизовану християнську віру, а високо розвинуту спосібність до дізнання космічних почувань, то Шевченка безперечно треба би зачислити до ряду релігійних людей”. Балей вважав, що, “в Шевченка була жива потреба вживатися в безмір вселенної, що давала йому хвилі космічного упоєння” [5, с.206]. Таким чином, говорячи про «дізнання космічних почувань» Балей тим самим вбачає в релігійних поглядах поета елементи «природних» архаїчних релігій. Архаїчні погляди проявляються і в деяких творах поета. Більшість з таких творів було написано під впливом романтичної традиції, до них належать балади «Русалка», «Причинна», «Тополя», та деякі інші. В окремих творах поета можна також зустріти ідею «божественності», притаманну саме архаїзму. Так у поемі «Гайдамаки» поет говорить до місяця:
“Ти вiчний без краю!.. люблю розмовлять,
Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,
Спiвать тобi думу, що ти ж нашептав. ” [6, с. 57].
Проте за більш ніж тисячу років існування селянська чи «природна» релігійність під впливом різних конфесій зазнала значних змін і набула християнського оформлення, так зване “двоєвір’я”. Особливо це проявлялося в різних обрядових практиках, прикладом яких є поема «Наймичка», де головна героїня:
“Й Маркові купила
Святу шапочку в пещерах
У Йвана святого,
Щоб голова не боліла
В Марка молодого.
І перстеник у Варвари
Невістці достала,
І, всім святим поклонившись,
Додому верталась. ” [6, с. 266].
Великий поет трактував Біблію не як сакральний твір, а як звичайний текст. Дуже часто Шевченко інтерпретував її в світському, а іноді навіть в вільнодумному плані. Цей факт підтверджують і рядки «Щоденника» (від 18 грудня 1857 р.), де він, зустрівшись з В.Далем, висловлює своє ставлення до “Апокаліпсису”: “Читая подлинник, т.е. славянский перевод Апокалипсиса, приходит в голову, что апостол писал это откровение для своих неофитов известными им иносказаниями, с целью скрыть настоящий смысл проповеди от своих приставов. А может быть и с целью более материальною, чтобы они (пристава) подумали, что старик рехнулся, порет дичь, и скорее освободили бы его из заточения. Последнее предположение мне кажется правдоподобнее”.
Ряд творів, «Марія», «Кавказ» «Саул», демонструють також і негативне ставлення Шевченка до біблійних сюжетів. В «Марії» Богородицю поет зображає як покритку, а Ісус Христос зображається звичайною людиною. Таке трактування для християнства взагалі недопустиме, тому «Марія» була піддана суттєвій критиці з боку різних християнських конфесій. Конфесії ще могли пробачити поету його вільнодумні фрагменти, але побудований на новозвітному матеріалі великий системний твір – ні. Однак таке трактування біблійних сюжетів зовсім не говорить про атеїстичні погляди поета, Шевченко всього на всього не бажає робити з релігії абстрактної сили, байдужої до потреб живих людей, що перешкоджає їх вільному розвитку, задоволенню внутрішніх духовних потреб.
В дев’ятнадцятому столітті українська православна традиція повністю зберігалася. Великий поет виявляв прихильність до цього «українського православ’я», одним із основних прихильників якого був Петро Могила. Однак і ця прихильність не була однозначною, оскільки в поезії «Сон. Гори мої високії»

2.2 Гуманістична сутність світогляду Шевченка
Поняття “гуманізм” виникло в XIV ст., коли внаслідок переведення шкільної реформи в Італії на зміну середньовічному trivium’у прийшли studia humaniora чи studium humanitatis (граматика, поетика, риторика, історія, моральна філософія). Відтак, інтелектуалістів стали називати “гуманістами”, підкреслюючи тим самим їхню обізнаність у класичному письменстві. На ґрунті розвитку моральної філософії та модерних виховних доктрин під ту пору сформувалося також широко трактоване поняття humanitas, яке було відповідником грецького παιδεία (виховання, освіта) і віддзеркалювало новочасне розуміння самої природи людини. Поняття “гуманізм” набуло поширення в європейській історії культури впродовж ХІХ ст. Сьогодні під поняттям “гуманізм” розуміється коло світоглядних настанов антропоцентричного ґатунку, а також віра в людину, в її можливості та високе покликання.
Про гуманістичні погляди Шевченка заговорили іще за його життя. Навіть саме його життя дуже часто розглядається як вираження людської гідності у найкращих його проявах. Це підтверджують і слова Миколи Старова: “серед страшних вбивчих обставин в суворих мурах "казарми смердячої" не ослаб духом, не впав у розпуку, але заховав любов до своєї долі тяжкої, бо вона благородна”. Всіма своїми діяннями і стражданнями, яких на його долю випало дуже багато, поет підтверджував свою віру в те, що моральну природу людини не можна зламати ніякими життєвими обставинами.
Ідеали гуманізму проявилися ще у ранніх творах поета, основною задачею яких була необхідність розкриття моральності, героїзму, патріотизму, а також надзвичайної душевної чистоти звичайної людини. В цих творах всі негативні персонажі не є об’єктом безпосереднього дослідження, всі вони є постатями другого плану, які поет ввів лише для того, щоб через контрастне зіставлення більш чітко виділялися образи позитивних героїв.
З плином років гуманістичні ідеали поета стають все більш універсальними. За словами не менш відомого українського поета Івана Франка той шевченківський ранній “український націоналізм звільна перетворюється сам у собі, перероджується в любов до всіх слов’ян, тиснених чужими, а далі в любов до всіх людей, тиснених путами соціальної нерівності, неправди й неволі” [11, с. 11]. Тривале перебування у в’язницях тільки підсилило цю тенденцію. Якщо звернутися до таких поезій 1847-1860 років, як «Неофіти», «Відьма» чи «Москалева криниця», то можна чітко прослідити тугу поета за правдою в людських стосунках, а також мрії про всепрощення. Багато хто вважав, що після заслання Шевченко повернувся перероджених християнином, який почав майже у всіх своїх творах активно пропагувати головні християнські ідеї. Щодо самого себе, своєї душі, то Шевченко щиро вірив у те, що після десятирічних страждань за Уралом його душа очистилась. Воно навчило мене, – писав Шевченко до Анастасії Толстої, – “як любити ворогів і ненавидящих нас. А цього не навчить ніяка школа, окрім тяжкої школи іспитів і довгої розмови з самим собою. Я тепер почуваю себе як не досконалим, то принаймні бездоганним християнином” (лист від 9 січня 1857 р.) [12, с. 147].

Дата добавления: 2015-05-22