Ідея розвитку у філософії

Ідея розвитку виражає безповоротну, спрямовану, закономірну зміну матеріальних і ідеальних об'єктів. Тільки одночасна наявність усіх трьох вказаних властивостей виділяє процеси розвитку серед інших змін:

оборотність змін характеризує процеси функціонування;

відсутність закономірності характерна для випадкових процесів катастрофічного типу;

за відсутності спрямованості зміни не можуть накопичуватися, і тому процес втрачає характерною для розвитку єдиної, внутрішньо взаємозв'язаної лінії.

В результаті розвитку виникає новий якісний стан об'єкту, який виступає як зміна його складу або структури (тобто виникнення, трансформація або зникнення його елементів і зв'язків). Здатність до розвитку складає одну із загальних властивостей матерії і свідомості.

Істотну характеристику процесів розвитку складає час: по-перше, всякий розвиток здійснюється в реальному часі, по-друге, тільки час виявляє спрямованість розвитку.

Древня філософія і наука (натурфілософія, філософія природи) не знали ідеї розвитку в точному значенні цього слова, оскільки час тоді мислився як що протікає циклічно (по кругу) і усі процеси сприймалися як що здійснюються по заданій "oт віки" програмі (виникнення - становлення - зникнення - нове виникнення). Для античного світогляду не існувало проблеми безповоротних змін, а питання про походження світу в цілому і його об'єктів зводився головним чином до питання про те, з чого походить щось. Ідея замкнутого, досконалого космосу, що лежала в основі усього античного мислення, виключала навіть постановку питання про спрямовані зміни, що породжують принципово нові структури і зв'язки.

Уявлення про час і його напрям міняються із затвердженням християнства, що висунуло ідею лінійного (вперед, від створення світу) напряму часу, яка поширювалася ним, проте, лише на сферу духу (душі). З виникненням емпіричної (досвідченою, експериментальною) науки нового часу ідея лінійного напряму часу в дослідженні природи веде до формування уявленні про природну історію, про спрямовані, і безповоротні зміни, в природі і суспільстві. Переломну роль тут зіграло створення наукової космології (Коперник, Галілей, Ньютон) і теорії еволюції в біології (Дарвін) і геології. Ідея розвитку міцно затверджується в природознавстві і майже одночасно стає предметом філософського дослідження. Глибоку її розробку дає німецька класична філософія, особливо Гегель, діалектика якого є по суті вчення про загальний розвиток, але виражене в ідеалістичній формі (розвивається, еволюціонує абсолютна ідея, спочатку в логіці, потім в природі, історії, нарешті, в суспільстві і філософії). Спираючись на діалектичний метод (розгляд явищ в їх суперечності - теза і антитезис - і вирішення протиріч в синтезі, що є новим етапом розвитку), Гегель не лише показав загальність принципу розвитку (закон переходу кількісних змін в якісні), але і розкрив його загальний механізм і джерело - виникнення, боротьбу і подолання протилежностей (у думці, природі і суспільстві).

Цілісну наукову концепцію розвитку побудував марксизм (діалектичний матеріалізм). Розвиток розуміється тут як універсальна властивість матерії, як достовірно загальний принцип, службовець також (у формі історизму) основою пояснення історії суспільства і пізнання. Загальною теорією розвитку виступає матеріалістична діалектика, головна особливості процесів розвитку виражає зміст її основних законів, - єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін в якісні, заперечення заперечення: "Розвиток, як би що повторює пройдені вже східці, але що повторює їх інакше, на вищій базі ("заперечення заперечення"), розвиток, так би мовити, по спіралі, а не по прямій лінії; - розвиток стрибкоподібний, катастрофічний, революційний; - "перерви поступовості"; перетворення кількості на якість; - внутрішні імпульси до розвитку, що даються протиріччям, зіткненням різних сил і тенденцій, діючих на це тіло або в межах цього явища або усередині цього суспільства; - взаємозалежність і щонайтісніший, нерозривний зв'язок усіх сторін кожного явища (причому історія відкриває усі нові і нові сторони), зв'язок, що дає єдиний, закономірний світовий процес руху, - такі деякі риси діалектики, як змістовнішого (чим звичайне) вчення про розвиток" (Ленін). Діалектико-матеріалістичне вчення про розвиток склало філософсько-методологічний фундамент теорії революційного перетворення суспільства. Переробляючи і поглиблюючи гегелівську діалектику, марксизм показав принципову відмінність і в той же час органічна єдність двох основних типів розвитку суспільства - еволюція і революція (на основі вищезгаданих законів діалектики).

Ідея розвитку також була характерною і визначальною для позитивізму 19-20-го віків (Огюст Конт, Спенсер, Карнап, Поппер). Тут було поширено також уявлення про лінійний (прогресивному) розвиток природи і суспільства (наприклад, у вченні про поступальний розвиток пізнання у вченні О. Конта, в "законі трьох стадій", прохідних людством на шляху свого інтелектуального розвитку,:

1. Теологічна стадія (пояснення явищ на основі надприродного);

2. Метафізична стадія (пояснення явищ на основі абстрактних сутей, причин, понять, категорій);

3. Позитивна стадія (власне природно-научна: пояснення явищ на основі фактів і їх опису, який і є поясненням). Позитивісти були упевнені в тому, що сучасна цивілізація розвивається прямолінійно, прогресивно, поступально, неминуче. Ці ідеї піддалися критиці у філософії 20-го століття (коли виникли ідеї нелінійного, суперечливого розвитку, деградації, повернення назад, розвитку, що знову поновлюється, і так далі).

Практика соціальних рухів 20 ст. показала, що загальна висхідна лінія розвитку суспільства є результат діалектичної взаємодії безлічі процесів, в якій найважливіша роль належить цілеспрямованій діяльності народних мас, що спирається на пізнання об'єктивних законів історії. Розширилися самі уявлення про розвиток як в природних, так і громадських науках. У 20 ст. предметом вивчення стають передусім внутрішні механізми розвитку.

По-перше, біологія, а також історія культури показали, що процес розвитку неоднорідний. Якщо розглядати великі лінії розвитку (таку, напр., як органічна еволюція природи), то усередині них досить очевидна діалектична взаємодія різноспрямованих процесів: загальна лінія прогресивного розвитку переплітається із змінами, які утворюють т. н. тупикові ходи еволюції або навіть спрямовані у бік регресу. У сучасній науці розробляються спеціально-наукові теорії розвитку, в яких на відміну від класичного природознавства, що розглядало головним чином оборотні процеси, описуються нелінійні, стрибкоподібні перетворення.

По-друге, аналіз механізмів розвитку зажадав глибшого вивчення внутрішньої будови об'єктів, що розвиваються, зокрема їх організації і функціонування.

У сірок. 20 ст. намітилося відоме відособлення тих областей знання, які зайняті вивченням організації і функціонування об'єктів, що розвиваються. Виникли дискусії про пріоритет структурного або історичного підходу (що особливо активно розгорнулися в історичній науці, етнографії і мовознавстві, але що зачепили також і біологію), які знайшли своє вираження в ідеях такої філософської школи 20 віків, як структуралізм (у Франції), що приділяла головну свою увагу аналізу статичних (синхронических) і динамічних (диахронических) структур (у свідомості, в літературі, в науці і історії - Клод Леви-Строс, Ролан Барт, Мишель Фуко).

Дата добавления: 2015-05-22