АЛЕ, таким чином, 2 страница

75.“Філософія життя” (Ф.Ніцше, А.Бергсон) й психоаналіз (З.Фрейд).

Наприкінці XIX — у першій чверті XX ст. в Європі набула популярності «філософія життя», найпомітнішими представниками якої були Ф. Ніцше, 3. Фрейд, А. Бергсон, які відійшли від онтологічної та характерної для класичної філософії гносеологічної проблематики. Їх мало цікавив об´єктивний світ і наукова істина, а більше хвилювали людина, світ людського життя. А сама людина розглядалася ними насамперед як земна біологічна істота — з волею, інстинктами, підсвідомим.Філософія життя — напрям у некласичній філософії кінця XIX — початку XX ст., представники якого проголосили життя (в біологічній, психологічній формах) основним предметом філософії.Постала вона як своєрідний протест проти класичного гегелівського ідеалізму, який не переймався проблемою існування конкретної людини з її стражданнями і пориваннями. Виступила вона й проти неокантіанської та позитивістської версії філософії, яка зводила філософію тільки до аналізу методологічної проблематики науки. Філософія життя знаменувала собою поворот до людини, її проблем і переживань, до антропологічної й аксіологічної проблематики. Якщо для класичної філософії гаслом було «істина понад усе» (символом її може бути Д. Бруно), то для філософії життя — «людина понад усе». Це означало не просто переосмислення глибинних життєвих орієнтирів, але й переоцінку цінностей.Посилення раціональних елементів у культурі Ніцше трактує як занепад життя. Для нього життя є єдністю радості й болю, чимось на зразок «оптимістичної трагедії», він проголошує «так!» життю у всіх його виявах. Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу.Пізніше 3. Фрейд змушений був скоригувати свою систему, і дещо переглянути структуру інстинктів.Своєрідними і неоднозначними є уявлення Фрейда про суб`єктивну реальність людини. У праці “Я і воно” (1923) він розкриває структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: “Воно”, “Я” та Над-Я”. Вчення Фрейда, не будучи філософським, містить у собі значний світоглядний потенціал. Продовжуючи психоаналітичну практику, він від дослідження індивідуальної поведінки звертається до соціальної. Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного закону. Психіка, на думку Фрейда, - це засіб взаємозв’язку всіх епох. Зводячи людське життя до “інстинктивних нахилів”, Фрейд тим самим заперечує соціокультурні закономірності. Він ввів до наукового обігу ряд ідей та проблем, які показали, що рівень свідомості є невіддільним від інших глибинних рівнів психічної активності, без вивчення яких неможливо зрозуміти природу людини, запропонував новий підхід до пізнання людини, її духовного світу.

76. Філософія прагматизму (У.Пірс, У.Джеймс, Дж.Дьюї). Прагматизм, засновниками якого стали американський філософ Ч. С. Пірс, дослідники часто розглядають як "типово американську" філософію. Для цього є чимало підстав. Особливості прагматизму як (відносно) єдиного філософського спрямування можуть бути охарактеризовані наступним чином. Центр уваги філософів-представників прагматизму переміщається від науково-теоретичного пізнання до повсякденної практичної діяльності людини. А в ній на передній план виступають дії індивідів та акти дії, їх підстави, раціональні та емоційні елементи, оцінені у світлі критеріїв корисності, ефективності, контрольованості. Найбільша увага приділяється не абстрактним ідеям, а переконанням, віруваннями, які також розглядаються в якості правил, регуляторів дії та поведінки. Проблема "прояснення" думок і вірувань - стрижнева для філософії прагматизму. Представників прагматизму цікавить не стільки професійне, спеціальне філософське знання, скільки філософія, максимально наближена до "конкретного, доступному, до фактів, до дії, влади".

Згідно У. Джемсу істинними є лише ті положення, які найбільш пристосовані до практичної діяльності людини і людства. На думку Д, Дьюї для успішних пізнавальних дій людині властиво використовувати безліч методів. Отже, робить висновок автор, будь-яка істина носить умовний, договірний (конвенціальний) характер і визначається як корисність, живучість ідеї.

77. Екзистенційна філософія.

Екзистенціалізм вважають однією з провідних течій філософії Західної Європи XX ст. Він виник у 30-ті роки. Найбільшої популярності набув після Другої світової війни.Екзистенціалізм — суб´єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого виводяться з існування (екзистенції) людини. Саме поняття екзистенції, було впроваджене у філософію Керкегором, який різко протиставив суб´єктивне унікально-неповторне існування людини об´єктивному існуванню речей світу. Від Ніцше екзистенціалісти перейняли трактування людини як вольової істоти, а не розумної, що було притаманне класичній філософії Нового часу. Помітний вплив, особливо в методологічному аспекті (в способі обґрунтування, в категоріальному апараті), на його формування справила феноменологія Гуссерля. Це стосується насамперед феноменологічного розуміння відношення свідомості й світу, згідно з яким свідомість розглядається не як протилежне світові (не в площині гносеологічного, тобто пізнавального відношення суб´єкта і об´єкта), а як певний вид буття, тобто в онтологічному аспекті. Представниками цієї течії є німецькі мислителі М. Гайдеггер (1889—1976) і Карл Ясперс (1883—1969), французькі філософи Жан-Поль Сартр (1905—1980), Габріель Марсель (1889—1973) і Альбер Камю (1913—1969). Ранній Гайдеггер, Сартр і Камю намагалися розв´язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізній Гайдегтер, Ясперс і Марсель розглядали цю проблему в органічному зв´язку з ідеєю Бога.

78. Дохристиянські витоки української філософії.

Філософські надбання дохристиянських часів не є випадковими. Особливо якщо взяти до уваги тісні зв’язки тогочасної праукраїнської людності з основоположниками європейської філософії — еллінами, які, починаючи із VII ст. до н. е., упродовж одного-двох століть не лише заснували на Чорномор’ї десятки міст-держав, не лише створювали у різних куточках краю торговельні факторії, а й поширювали свою релігію та свою культуру. Пантеон еллінів та їх релігія помітно вплинули на корінне населення. Дотепер збереглися сліди еллінів у філософії. Це яскраво засвідчує творчість знаменитого мудреця Анахарсиса Скіфського, чиї філософські надбання належать до культурної спадщини українства, знаного не лише у Скіфії, а й в еллінській духовній культурі. Елліни навіть вважали його одним із легендарних «семи мудреців». У роздумах Анахарсиса дослідники вбачають зародки теорії судження, правил силогістики та атрибутивних відношень, які пізніше будуть розроблені Арістотелем; уявлень елеатів про суперечливість між даними чуттєвого спостереження та їх раціональним аналізом тощо. У контексті філософської думки докиєво-руського періоду дослідники звертають увагу і на імена Скіфа Боспоренина, Дифіла, Стратоніка.

Могутнім підґрунтям духовної культури українського народу, золотим віком гармонії у світосприйманні наших пращурів була язичеська минувшина, яку репрезентує геніальна пам’ятка — «Велесова книга» — літературний твір VIII—IX ст.

«Велесова книга» є живим свідченням язичеських уявлень праукраїнців, втілених у багатоманітних формах фольклору, системним виявом їх світосприймання і світорозуміння, прологом фіксованої історіософії українського народу. Визначальними реаліями тогочасного мислення були природа, закони Всесвіту і звичаєве право (Ява, Нава і Права). Книга засвідчує велич духу русичів, їх вірність поглядам та діянням предків.

79. Філософська думка часів Київської Русі. Філософські начала праукраїнської доби розвинулися в культурі Київської Русі, держави, в кордонах якої наприкінці IX ст. об´єднались споріднені племена, сформувавши високорозвинуту спільноту — українців-русичів. У межах києво-руської культури філософія виокремлюється як специфічний тип світопізнання і світорозуміння з-поміж міфологічного і релігійного світогляду, переплітаючись і співіснуючи з ними. Її піднесенню сприяли такі взаємопов´язані чинники:

1. Рівень тогочасного суспільного буття об´єктивно потребував для свого зростання нових світоглядних орієнтацій з пріоритетом розуму, авторитетом загального, що могла забезпечити лише філософія.

2. Атмосфера тогочасного суспільного життя з його демократичними традиціями розширювала простір для подальшого філософського виокремлення. Цьому сприяли такі чинники: суспільний лад, що його характеризували договірні відносини; пошанування прав і гідности індивідума; обмеження монархічної влади князя боярською радою й народним вічем; самоуправне життя міських громад; територіальна децентралізація на квазі-федеративний кшталт».

3. Культура києво-руського суспільства з широкою мережею монастирів, храмів, інших осередків освіти. «Ми не можемо сказати, який відсоток жителів користувався тоді цими засобами просвіти, але бачимо, що в Києві були люди на той час освічені, що там існувало літературне та розумове життя, а читання користувалось високою повагою..Не менш важливим джерелом української філософії києво-руського періоду є перекладна література, яку за спрямуванням змісту поділяють на кілька груп:— перекладна: Біблія та Євангеліє, праці отців церкви;— християнська література повчального змісту, яка уславлює чернецтво, аскетизм, самозаглиблення, моральне вдосконалення («Шестиднів» Іоанна Екзарха Болгарського, «Повість про Варлаама та Йосафа», «Повість про Акіра Премудрого», «Александрія» тощо);— праці енциклопедичного змісту, що містять відомості не лише з богослов´я і філософії, а й з історії, медицини, біології, географії та інших галузей знань («Ізборник Святослава 1073», «Ізборник Святослава 1076», «Палея Толкова», «Хроніки Іоанна Малали та Григорія Пісіда» та ін.);— праці з окремих галузей знань (Збірка «Фізіологи», «Історія іудейської війни» Йосипа Флавія, «Християнська топографія» Кузьми Індикоплова та ін.);— твори філософського змісту («Діалектика» Іоанна Дамаскіна, «Житіє» Костянтина (Кирила) Філософа, «Бджола», «Хроніки» Георгія Амартола, Георгія Синкела та ін.).

80. Філософська культура українського бароко (Києво-Могилянська академія).

Ідеї трьох європейських суспільних течій — гуманізму, реформації та раннього просвітництва — у складному синтезі наявні в філософських системах професорів Києво-Могилянської академії. Цей синтез, своєрідність якого зумовлювалась впливом духовно живої на той час традиції вітчизняної культури, що ґрунтувалась на здобутках княжої доби, надає своєрідне стилістичне забарвлення культурі України, що дає змогу розглядати її як добу українського (козацького) бароко. Починаючи з 30-х років XVII ст. й аж до кінця XVIII ст. саме культура бароко визначає своєрідність духовного, в тому числі й філософського, життя українського народу цієї доби.
В Україні основні принципи світогляду, що утверджується в культурі бароко, закладають плеяда професорів Києво-Могилянської академій С. Яворський, Т. Проколович, Г. Кониський, М. Козачинський, С. Кулябка, С.Калиновський та ін.
Центральним об'єктом дослідження барокової філософії, естетики та мистецтва є досконала людина, або «героїчна особа», яка втілює в собі не лише уявний ідеал, а й реально досяжний у цьому, земному житті.
В основі такого підходу лежать докорінні зрушення, що відбувались у світогляді тогочасної людини під впливом видатних наукових відкриттів кінця XVI — XVII ст. Утвердження геліоцентричної системи М.Коперником, Г.Талілеєм, Дж.Бруно і І.Кеплером, висновок про множинність світів і безмежність Всесвіту, ідея мінливості світу, що стверджувалась працями Г.Галілея, Х.Гюйгенса і І.Ньютона викликали потрясіння у світовідчутті тогочасної людини. Руйнувалась усталена, гармонійна картина Всесвіту, центром якого вважалась Земля, а на Землі — людина як вінець і мета творчої природи. Людина трагічно відчула свою самотність і недосконалість у безмежному світі. Перед новою філософією постає нагальна потреба дати нове трактування місця людини у Всесвіті, з'ясувати її зв'язок з усією природою і віднайти те особливе, чим все ж таки відрізняється людина від усього, що оточує її в навколишньому, мінливому і нескінченному світі. У центр філософії доби бароко владно висувається проблема «Людина і Всесвіт».
Ці риси знаходять свій вияв у філософії професорів Києво-Могилянської академії.
Києво-Могилянська колегія, згодом Академія, була заснована 1632 р. завдяки об'єднанню шкіл Київського братства і гімназії, відкритої при Києво-Печерській Лаврі. Засновником Києво-Могилянської академії був митрополит Петро Могила. З іменем Петра Могили пов'язано новий етап у розвитку полемічної літератури в Україні. Як і західноєвропейські вищі учбові заклади, Академія мала чітку структуру поділу на окремі класи з певним обсягом предметів, що вивчались в них.
У перших чотирьох загальноосвітніх класах учні здобували гуманітарну підготовку. Крім мов, викладалась арифметика, геометрія і музика. Після загальноосвітніх, граматичних класів приступали до вивчення поетики — один рік, риторики — один рік, філософії — два роки і теології — чотири роки.

81. Філософія Романтизму в Україні (П.Куліш, М.Гоголь, Т.Шевченко).

Інтерес укр. філософії до проблем людини, її духовного світу, свободи набуває своєї специфіки у формі типових рис передромантичної свідомості. Він стає пружиною філософсько-теологічної думки, яка веде до формування українського романтичного світогляду.

Видатний представник українського і російського романтизму - М. Гоголь. Його пошуки правди - це заглиблення в себе, у свою душу, бо через неї лежить шлях у світ. Світ відкривається людині у правді тільки завдяки його духовному відродженню, активності, а не раціональному пізнанню. Душа людини для Гоголя є не стільки шляхом пізнання, скільки його глибинним витоком. Гоголь називає душу "серцем".

Значний внесок у розвиток філософської думки в Україні вніс Т. Г. Шевченко (1814-1861). Усі перші твори Шевченка просякнуті мотивами боротьби за "волю" проти кріпацтва. Оспівуючи "вільне життя", він звеличив патріотизм пригнобленого народу в боротьбі проти польських, турецьких, татарських поневолювачів.

Головну причину поневірянь народних мас Шевченко вбачав у кріпацтві і гнобленні самодержавства. Революційний демократизм Шевченка з особливою силою виявився в його поезії, починаючи з 1844 р.

Соціологічні погляди Шевченка пройняті ідеєю розвитку. Шевченко не ідеалізував капіталістичне суспільство. Його революційно-демократичні погляди тісно пов'язані з його філософськими поглядами - матеріалістичними у своїй основі. Поет обстоював думку про безкінечність і вічність матерії. Природу Шевченко називав "безсмертною", в ній керує не хаос, а закономірність. Мислитель не має сумнівів у тому, що людина здатна пізнавати світ. Поезії Шевченка властиві елементи діалектичного підходу до явищ природи і суспільства. Він розглядав природу в постійному розвитку, а суспільне життя - як боротьбу пригноблених проти пригноблювачів. Поет-мислитель обстоював правдиве реалістичне мистецтво. Він визнавав важливу роль фантазії в творчості.

Його філософію можна характеризувати як "філософію трагедії". Т. Г. Шевченко ніби прийняв на себе усю трагедію українського народу.

Україна в творчості Шевченка - це і світ наявного буття, що є дисгармонійним і конфліктним, і екзистенційні стани буття, де тільки й можливо досягти ідеального існування, і джерело народної культури, що дозволяє виявити власну філософію життя.

Видатним представником "філософії серця" був письменник, критик та історик П. Куліш (1819-1897). Природа, на його думку, "влаштована божественною мудрістю", а свідомість існує незалежно від матерії, тому можливе безсмертя душі, потойбічне життя.

Виходячи з визнання національного духу як основи суспільного розвитку, Куліш створив теорію про особливості української душі, яка має дві сторони: внутрішню - серце (почуття) і зовнішню - мислення (розум).

82. Соціальна філософія М.Драгоманова, І.Франка.

М.Драгоманов. Особливу увагу М. Драгоманов приділяв гуманітарному знанню, яке, на його думку, є джерелом моральної обов'язковості, вважав, що кожний політичний діяч повинен мати гуманітарну освітуУ загальному розумінні для М. Драгоманова воно постає чимось близьким до історичного розуму Гегеля. Однак на відміну від останнього гуманітарне знання є відносним, бо його вияви у вигляді політики, правових, ідеологічних, моральних, художніх норм і принципів завжди оцінюються стосовно до гуманістичного самовідчуження особистості, до вимог розвитку живого життя.Зрозуміло, що, звертаючись до реалій життя суспільства, М. Драгоманов не міг не помітити ролі та значення в ньому економіки. Саме в економіці він намагався знайти причини експлуатації трудящих, підкреслюючи, що збагачення панівних класів відбувалося через недоплату працюючим, і звідси доходив висновку про те, що експлуатація буде існувати доти, поки усі фабрики і заводи, земля не стануть власністю тих, хто працює.

На думку І. Франка, як природа, так і суспільство перебувають у постійному русі. Суспільний розвиток вчений розглядав як закономірний процес поступу (поступального руху), в основі якого лежить суспільна праця, те плідне начало, що наповнює життя людей сенсом, пов'язуючи усіх людей, як дітей, в єдину сім'ю. Він повністю підтримував марксистське положення про те, що економічне становище народу є основою його життя, прогресивного розвитку суспільства.

В цьому відношенні для нього ставало незаперечним, що ґрунт історичного життя має бути давно готовий економічно і політичне, а переворот духовний та літературний наступає на економічному повороті. Проте беручи активну участь у робітничому русі Галичини, перекладаючи і пропагуючи твори К. Маркса та ф. Енгельса, І. Франко мав своє розуміння суті марксизму, особливо в осмисленні тих проблем, які пов'язані з характером суспільного розвитку, сутності і спрямованості суспільного прогресу. Спираючись на нові форми європейського робітничого руху, він розкривав і ті негативні наслідки, які можуть випливати з теоретичних положень, обґрунтованих марксизмом, на практиці.

84. Історіософська концепція В.Липинського.

Актуальність теми дослідження. Ім’я В.Липинського, як і переважної більшості українських мислителів початку ХХ століття, стало відомим для широкого кола сучасної української інтелектуальної громади лише в останнє десятиріччя. Першими його відкрили для себе науковці в галузі історії та політології. Максимальна виваженість позиції В.Липинського в інтерпретації політичних реалій України та історичної перспективи щодо державної інституалізації українського етносу, поміркований релігійний етос, засудження екстремних підходів до питання національної ідентичності сприяли збудженню зацікавленості його творчим доробком представників указаних напрямків гуманітарної науки з метою віднайдення поважних “рецептів” в умовах конструювання нових політичних реалій. В.Липинський як політичний філософ знаходився певний час в тіні свого ж власного авторитету як історика і соціолога. Введення історіософської концепції В.Липинського в загальноєвропейський контекст є актуальним у полі сучасних історико-філософських інтенцій, позаяк широке коло імен, допіру для нас відкритих, з об’єктивних причин досліджувались лише в межах об’єкта “самого по собі”, тобто упорядкування і структурування поглядів з метою “внутрішньої” класифікації, тоді як ми намагаємося розгерметизувати їх і підвести під “зовнішню” класифікацію.

83. Націософія Д.Донцова.Відчутний вплив на вітчизняну суспільно-гуманітарну думку справив глибокий аналітик і дуже своєрідний мислитель Дмитро Донцов (1883-1973). Уродженець півдня України (Мелітополь), він жив, навчався, працював у різних країнах. З-під пера мислителя вийшла низка праць; деякі з них стали засадами українського націоналізму. Всі ці праці позначені пристрасною аргументацією, динамізмом, ерудицією, інтелігентністю, переконливістю. Крізь усі праці послідовно проведена ідея самостійної, сепаратистської української держави. У філософському плані Д.Донцов сповідував позицію волюнтаризму, схиляючись до думки, що в самій нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає у тому, щоби своїми фанатизмом та силою волі змусити народ стати рішучим та незламним. Досить очевидним постає спорідненість думок Д.Донцова ідеям радикального ніцшеанства. Посилаючись на Ф.Ніцше, Д.Донцов засуджує "товариськість" як слов'янську рису, а натомість закликає: "Бути невблаганним і твердим до себе, щоб бути невблаганним і твердим до ворожих спільнот, і сил зовнішнього світу, і власної спільності". Філософським фундаментом світогляду Донцова стали волюнтаризм і ірраціоналізм. Наші провансальці, підкреслював він, будували свій національний світогляд на припущенні, що розум — це головний мотор психічного життя. Насправді ж, як пише Донцов, це глибока помилка. Головним мотором наших вчинків є власне бажання, афекти, пристрасті, за якими йдуть мотиви.

73. Основні риси та напрямки філософії ХХ ст.

XX ст. стало століттям величезних культурних змін і соціальних потрясінь: наукова революція на межі ХІХ-ХХ ст.; дві світових війни, поява фашизму і численних тоталітарних режимів, технологічна та інформаційна революція, криза культури, поява глобальних проблем, зростання могутності державного апарату та інформаційно-пропогандистської машини, дегуманізація людини.

Людство XX ст. опинилося в ситуації зламу усталених, “класичних” підвалин життя. Зазнали краху всі ті філософські доктрини класичної доби, що обіцяли відкриття абсолютних істин, торжество розуму і науки, перемогу “природного” доброго початку в людині, реальність “світлого майбутнього” для людства. Філософія XX ст. стала спробою пояснити процес руйнування соціальних та духовних структур західноєвропейського суспільства. Разом з тим, вона була покликана окреслити нову ситуацію, обгрунтувати принципи нового світорозуміння.

Філософські питання, які висунуло перед людством XX століття, - це своєрідні філософські антимонії або ряд антимоній, котрі пронизують усі виміри філософії як форми свідомості.

Сучасна філософія значно розширила спектр філософської тематики, в ній з'явилися нові проблеми, пов'язані з розвитком науки, техніки, з інформаційним вибухом, з появою глобальних проблем, а також нові аспекти проблем, що вважалися традиційними.

Суттєвими рисами філософії XX ст. є, по-перше, спеціалізація її шкіл і напрямів на вирішення різних проблем науки і людини; по-друге, зосередження зусиль на пошуках свого читача, “споживача” серед різних груп населення; по-третє, взаємозв'зок таких діалектичне пов'язаних тенденцій, як плюралізм і монізм, як вираз тенденції пошуку філософського синтезу вчень різних шкіл. Характерною рисою сучасної філософії стає відмова від надмірних амбіцій розуму, від віри у всевладність науки, від ідеї гарантованого соціального прогресу, тобто - перегляд традиції класичного раціоналізму. Якщо класичну філософію можна назвати філософією розуму і пізнання, то сучасна некласична філософія стає філософією людини і філософією мови.

Основними школами і напрямами у філософії XX ст. є позитивістський, антропологічний, релігійно-філософський, герменевтичний, неопозитивістський, постпозитивістський, психоаналітичний, персоналістський, феноменологічний та інші.

первинне сприйняття людини завжди буде помилковим?

Насправді

питання про правильність соціальної перцепції набагато складніше,

ніж здається на перший погляд.

Кожна (чи майже кожна) доросла людина, яка має достатній досвід спілкування, цілком здатна точно (у певних межах) визначити майже всі характеристики партнера.

Але ця точність буває тільки в зовсім нейтральних ситуаціях, тобто в ситуаціях, з яких штучно усунуті всі можливі взаємодії, спілкування, залежності, стосунки між людьми (а такі ситуації зустрічаються тільки в спеціальних експериментах і зовсім відсутні в реальному житті).

З іншого боку, майже завжди в реальних ситуаціях (які ніколи не бувають стерильно нейтральними) наявний той чи інший відсоток помилок.

Тому: чим менш нейтральні відносини, чим більше люди зацікавлені, тим більше ймовірність помилок. Це відбувається тому, що перед людиною ніколи не постає задача «просто сприйняти» іншого.

Перше враження — це не самоціль!

Образ партнера, що створюється під час знайомства, —

це регулятор наступної поведінки.

Завжди сприйняття когось іншого водночас є правильним і неправильним, воно більш точне відносно головних у даний момент характеристик, за якими ми будуємо поведінку, і менш точне відносно інших.

Розглянемо, наприклад, дію фактора «переваги» у ситуаціях нерівності соціального статусу. Правильна оцінка статусу викликає конкретну і найчастіше виправдану в даній ситуації поведінку. Але якщо дія даної схеми призводить до адекватної поведінки спілкування, то де починається помилка? Справа в тому, що «добудовування» образу іншого за схемою «переваги» відбувається за соціальним стереотипом, тобто шляхом, виробленим якоюсь соціальною групою (професійною, статевою, національною) для спілкування її представників із представниками інших соціальних груп. Скажімо, представники групи «маленьких» людей завжди повинні кланятися представникам групи «великих» людей. Як у «маленьких», так і у «великих» є уявлення один про одного — стереотип. «Маленькі» вважають, що всі «великі» — розумні, освічені, але байдужі до ближніх, люблять насолоди, і також дуже люблять, щоб їм кланялися. А «великі» люди — що всі «маленькі» нерозумні, докучливі, нічого не можуть вирішити самі і вічно чіпляються зі своїми дрібними проблемами, без допомоги вони просто пропадуть, і тому повинні кланятися. Кожному важливо вчасно визначити, хто в даний момент перед ним — «маленький» чи «великий». Визначити потрібно швидко, щоб зрозуміти — «кланятися» чи ні. І всі визначають швидко й легко («це видно неозброєним оком») — і роблять потрібні рухи тіла. Якщо спілкування обмежене (з тих чи інших причин) тільки цим міжгруповим рівнем, тоді в цілому необхідно спілкуватися тільки як представники груп (кланятися, наприклад), і ця схема сприйняття завжди приводить до успіху. Таким чином, у міжгруповій взаємодії схематичне, стереотипне сприйняття найчастіше буває виправданим і приводить до потрібних результатів, оскільки воно в даному випадку правильне.

Ситуації першого знайомстваналежать саме до міжгрупового рівня спілкування, оскільки для людей як соціальних істот головне — визначення питання про групову приналежність партнера.

Тому можна сказати, що перше враження завжди правильне?

o Проте: помилка, в тому, що стереотипізація викликає певну оцінку також невідомих, «не стосовних до справи» властивостей і якостей, а це може призвести до неадекватного спілкування надалі — за межами ситуації першого враження, коли спілкування стає міжособистісним, і буде потрібна точність у визначенні саме цих психологічних якостей.

20. Опишіть особливості сприйняття за умов постійного спілкування.

Особливості сприйняття заумов постійного спілкування

У постійному спілкуванні дія законів і результатів першого враження триває. Однак постійне спілкування не може задовольнитися тим списком приписаних партнеру рис і властивостей, що сформувалися в результаті першого враження.

У постійному спілкуванні стає важливим більш глибоке й об'єктивне розуміння партнера:

його актуального емоційного стану,

динаміки його ставлення до нас,

сприйняття ним ситуації.

Тут стереотипи мало допомагають, скоріше заважають.

У реальному спілкуванні ми майже завжди приблизно розуміємо, що відбувається з нашим партнером. Сприйняття іншої людини у спілкуванні дає нам матеріал для висновків. Інша справа, що ми не знаємо, який це матеріал, що ми, власне, сприйняли, і як це нам удалося.

Проте реальні підстави для розуміння іншої людини за її зовнішністю й елементами поведінки існують. Майже всі деталі зовнішнього вигляду людини можуть нести інформацію про її емоційні стани, ставлення до навколишніх людей і до людей взагалі, про її ставлення до себе, про те, як вона почуває себе у спілкуванні в даній ситуації.

21. Опишіть основні орієнтири, що несуть у собі соціально-перцептивний зміст.

Основні орієнтири, що несуть у собі соціально-перцептивний зміст:

обличчя людини,

жести,

міміка,

загальний стиль експресивної поведінки,

хода,

манера стояти,

сидіти,

звичні пози і їхня зміна під час розмови,

просторова орієнтація стосовно партнерів,

різні сполучення цих факторів.

Дата добавления: 2015-05-22