Tractatus Logico-Philosophicus

Відскановано: Людвіг Вітгенштайн. Tractatus Logico-Philosophicus// Tractatus Logico-Philosophicus. Філософські дослідження.- К..: Основи., 1995. с. 41-43

Людвіг ВІТГЕНШТАЙН

4.064     4.0641     4.1 4.11   4.111     4.112   4.1121     4.1122   4.113 4.114   4.115 4.116   4.12   4.121     4.1211   4.1212 4.1213   4.122     4.1221   4.123     4.124     4.1241

Кожне речення повинне вже мати якийсь зміст; ствердження не може надати реченню змісту, бо воно якраз і стверджує зміст. Те саме можна сказати про заперечення, і т. д. Можна було б сказати: заперечення вже має стосунок до логічного місця, означуваного запере­ченим реченням. Речення, яке щось заперечує, означає інше ло­гічне місце, ніж заперечене речення. Перше речення означає логічне місце з допомо­гою логічного місця запереченого речення, опи­суючи його як розташоване поза тим другим. Уже з того, що заперечене речення можна знов заперечити, видно, що заперечене вже є реченням, а не тільки ще матеріалом до речення. Речення показує існування й неіснування того чи іншого стану речей. Сукупність правдивих речень становить собою цілість природознавства (або сукупність природ­ничих наук). Філософія не належить до природничих наук. (Слово «філософія» має означати щось таке, що стоїть понад природничими науками або нижче від них, але не поряд із ними). Мета філософії — логічне пояснення думок. Філософія — не вчення, а діяльність. Філософська праця складається великою мірою з пояснень. Підсумок філософії — не «філософські суджен­ня», а пояснення суджень. Філософія повинна пояснювати й чітко розмежо­вувати думки, що звичайно бувають доволі темні й невиразні. Психологія не більше споріднена з філософією, ніж будь-яка інша природнича наука. Теорія пізнання є філософією психології. Хіба моє вивчення системи умовних знаків не відповідає вивченню процесів мислення, якому філософи надавали такого великого значення для філософії логіки? А вони здебільшого лише заплу­тувались у неважливих психологічних досліджен­нях, і така сама небезпека існує і в моєму методі. Теорія Дарвіна має з філософією не більше спільного, ніж будь-яка Інша природнича гіпотеза. Філософія обмежує коло суперечних питань у природознавстві. Вона має визначати межі мислимого, а тим самим І немислимого. Вона має обмежувати немислиме зсередини, че­рез мислиме. Показуючи ясно мислиме, вона тим самим пока­же немислиме. Усе, що взагалі можна подумати, можна поду­мати ясно. Усе, що можна виповісти, можна випо­вісти ясно. Речення може віддати всю дійсність, але не може віддати того, що йому треба мати спільне з дійсністю, щоб могти віддати її: логічну форму. Щоб спромогтися віддати логічну форму, ми мали б спромогтися стати зі своїм реченням поза логікою, тобто поза світом. Речення не може віддавати логічну форму, вона віддзеркалюється в ньому. Мова не може віддавати того, що віддзерка­люється в ній. Ми не можемо виразити мовою те, що саме виражає себе в ній. Речення показує логічну форму дійсності. Воно виявляє її. Так речення fа показує, що воно охоплює пред­мет а; двоє речень fa і gа показують, що в обох них ідеться про той самий предмет. Коли двоє речень суперечать одне одному, то це видно з їхньої структури; так само, коли одне речення виходить із другого. І т. д. Те, що може бути показане, не може бути ска­зане. Тепер нам зрозуміле також наше почуття, що ми маємо правильну логічну конструкцію, якщо тіль­ки в нашій системі умовних знаків усе правильне. Можна говорити в певному розумінні про фор­мальні властивості предметів і станів речей або ж про властивості структури фактів, І в тому самому розумінні — про формальні взаємозв'язки і взаємозв'язки структур. (Замість «властивість структури» я кажу також «внутрішня властивість»; замість «взаємозв'язок структур» — «внутрішній взаємозв'язок». Я впроваджую ці терміни, щоб показати, звідки походить змішування внутрішніх взаємозв'язків зі справжніми (зовнішніми) взаємозв'язками, таке поширене серед філософів). Проте існування таких внутрішніх властивостей і взаємозв'язків не можна стверджувати речення­ми,— воно виявляється в реченнях, які показують той стан речей і в яких ідеться про ті властивості. Внутрішню властивість факту можна було б та­кож назвати його рисою. (Десь у такому розу­мінні, як ми говоримо про риси обличчя). Властивість є внутрішньою, коли не можна на­віть подумати, що предмет, про який ідеться, не має її. (Ця синя барва І та Інша перебувають ео ірsо[139] у взаємозв'язку ясного з темним. Не можна навіть подумати, щоб ці два предмети не перебували в такому взаємозв'язку). (Тут умовному вживанню слів «властивість» та «взаємозв'язок» відповідає умовне вживання сло­ва «предмет»). Існування внутрішньої властивості можливої ситуації виражає не речення; у реченні, що репре­зентує ту властивість, її виражає внутрішня влас­тивість цього речення. Приписувати реченню якусь формальну власти­вість було б так само безглуздо, як і відмовляти йому в тій властивості. Форм не можна відрізняти одну від одної тим, що ми скажемо про них: одна має ту властивість, а друга ту, бо тоді малося б на увазі, що був би сенс окреслити обидві властивості обох форм.

Жан Поль САРТР

Дата добавления: 2015-05-22