Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Annotation 3 страница. Це було дивно. Так, це було дуже дивно

Читайте также:
  1. A) борьба с браконьерами. 1 страница
  2. A) борьба с браконьерами. 2 страница
  3. A) борьба с браконьерами. 3 страница
  4. A) борьба с браконьерами. 4 страница
  5. A) борьба с браконьерами. 5 страница
  6. A) борьба с браконьерами. 6 страница
  7. Annotation
  8. Annotation
  9. Annotation 1 страница
  10. Annotation 1 страница
  11. Annotation 2 страница
  12. Annotation 2 страница



Це було дивно. Так, це було дуже дивно. Вона не тиснула на нього. Вона була в зеніті свого неофітства й прагнула навернути всіх: подруг, рідню. Його єдиного оминула її навала. Так повелося змалечку — мабуть, відтоді, як мама пояснила їй, що треба ділитися, і вона відчула смак розділеної з кимось радості. Ось і зараз їй хотілося, щоб усі негайно зрозуміли, так само як і вона, що щастя тільки в Ньому, що людина перестає відчувати свою самотність лише з Ним, що сенс життя, якого марно шукають найкращі філософи, зовсім поряд, такий простий — у єднанні з Богом. Тепер вона це знає. Це навіть не назвеш знанням у звичайному розумінні. Знання, що пронизує всю твою істоту, наповнює, піднімає над землею, на яку ти впала в минулому житті, розчавлена відчаєм, і думала, що ніколи вже не зможеш звестися. І тепер ти з Ним, і всі любі тобі мають бути з Ним. Ну чому ж їм не збагнути? Вони мають негайно усвідомити, що нема безнадії, нема проблем, які неможливо розв’язати, нема туги там, де Він. Є тільки радість і тепло!.. А вони жили, як жили. Не хотіли нічого розуміти. І вона тиснула. На всіх. А на нього — ні. Дивно, що лише для нього в неї вистачало мудрості. Вона молилася за нього. І більше нічого. А ще — ходила до церкви. Не пропустила жодної неділі. Навіть коли в суботу вони поверталися з гостей після опівночі, наводила будильник і вставала. А він дивувався. Ніколи досі не бачив її такою рішучою. Це було ще одне диво — її ходіння до тієї церкви. Від якогось часу вона шукала Бога. Заходила до різних храмів. Найдавніших. Найкрасивіших. А Бога знайшла тут: у тісній бетонній «ненамоленій» споруді часів перебудови, що коли б не маленька позолочена цибулинка, то й на церкву була б несхожа. Дива сипалися на неї золотим дощем. Маленькі особисті дива — дива лише для неї: дуже легко покинула курити, раптом до неї заговорило Євангеліє, яке ще вчора здавалося мертвим, люди, котрим вона не подобалася, після її молитов за них, змінювали своє ставлення, і, головне, вона більше не почувалася самотньою, зникли депресії, що гризли її роками, — ці страшні весняні й осінні туги. Світ сповнився Божою присутністю. — Алло… Привіт! Ти чуєш мене? Так, вона чула. Його голос був не такий, як завжди. Він телефонував із відрядження. Цього разу з-під Львова. Коли їхав туди, вона молилася, щоби там він пізнав Бога. Бо ж Західна Україна була для неї твердинею віри. Він завжди їй дзвонив, коли кудись їхав, іноді — по кілька разів на день. У цьому не було нічого незвичного. Але зараз голос був не такий. Кволий. Наляканий. Нещасний. — Я чимось отруївся. Мені так погано. Я замовив каву. І коли офіціантка принесла її, побачив, що чашка немита, але все одно пив із неї. Я чимось точно отруївся. Що мені робити? — Ну що за дурниці? Поступово їй вдалося заспокоїти його і навіть поставити попередній діагноз. Це було схоже на напад сечокам’яної хвороби. Раніше з ним такого не траплялося. Недивно, що він злякався. Вона бачила, як дорослі чоловіки плакали й рачкували по землі, коли починався напад. Вона втішала його й радила, що робити. І зовсім не хвилювалася. Чому вона цього разу не хвилювалася за нього? Адже зазвичай їй вистачало й меншого, щоби почати панікувати. Вона ж тремтіла над ним, як над дитиною. Завжди. Але не цього разу. Тепер вона була спокійна. Ніби хтось шепнув їй на вухо: «Ця хвороба не до смерті». Він приїхав геть змарнілий, однак спокійний. Говорили про те, що сталося. Радилися. — Я злякався, що в мене те саме з нирками, що й у батька, — сказав він. Його батька вони поховали минулої осені. — Ну, звісно ж, ні, — відповіла. — Узагалі, нічого страшного. Сходимо завтра до лікаря, побачимо, чи великий камінець. — Я хочу похреститися, — раптом мовив він. Вона нічого не спитала, лише зиркнула на нього й відповіла: — Добре. Я поговорю зі священиком. Уже аж увечері наважилася повернутися до цієї теми: — А чого ти вирішив хреститися? — Знаєш, ми розмовляли з одним дідом. Його разом із родиною після війни вивезли до Сибіру. Він розказував, як їх вели снігами багато кілометрів, як цькували собаками, як падали й гинули одне за одним люди. У нього сльози стояли в очах. І він сказав, що його родині допомогли вижити віра й молитва. Лише віра й молитва. — І ти молився?.. Коли тобі було погано, ти почав молитися?.. — Так. Це було найбільше з див, подарованих їй Богом. Тепер вони були втрьох: він, вона й Бог. Заходило на весну. Все тільки починалося. ВІН І ВОНА




Вікторія Наймановська
Лист до майбутнього


Привіт, далекий невідомий. Ти мене зовсім не знаєш і навіть не підозрюєш, чий почерк зараз маєш перед очима. Я — твоє майбутнє. Не дивуйся, будь ласка. Адже таке у світі буває. Я ще не знаю, як ти виглядаєш, але впевнена, що невимовно добрий і усміхнений. Я бачу тебе наскрізь, хоча ніколи й не зустрічала. Хочеш, розповім, який ти? Маєш теплі руки, навіть узимку, тому й ніколи не носиш рукавиць, бо кажеш: «Що ви, я ніколи не мерзну!». Твій голос гарний, трохи холодний і хрипкий. Адже має бути щось прохолодне в такій теплій людині? Усмішка. Здається, що вона ніколи не сходить із твого лиця, лише змінює настрої. Твої очі — сині-сині в обрамленні чорних вій і волосся. Мені надзвичайно подобається чорне волосся… Саме зараз, не дочитавши й до середини, ти підводишся та йдеш за чашкою чаю. У тебе вона велика й зелена. Ти ж любиш цей колір? Я знаю це, бо й сама йду за своєю маленькою білою з пахучим гарячим напоєм. Ми схожі. Ти високий на зріст, у тебе широкі плечі й великі впевнені кроки. Я ж виглядаю значно меншою, з метушливими рухами й маленькими холодними руками. Колись, через багато років, я нишком надпиватиму чай із твого зеленого горняти, аж потім нестиму його тобі. Ти побачиш і не зрозумієш, навіщо я так роблю, а я сміятимусь і мовчатиму. Там завжди мій поцілунок. Це твій маленький оберіг. Колись прокидатимуся рано-вранці, щоби провести тебе на роботу, зробити канапки й налити чай у термос. Зачиню двері й чекатиму, чекатиму дзвінка, щоби почути хрипкуватий прохолодний голос: «Заварюй чай, я скоро питиму свій». Відразу бігтиму на кухню, щоб ось так поєднатися з тобою. Ти ще зовсім мене не знаєш. І, може, мій опис не сходиться з тобою справжнім, утім, коли ми зустрінемося, твої теплі руки зігріють мої холодні. І відтоді триматимуть їх завжди. Ірина Озарко
Бажання щирості

Усі її дні ставали схожими на якісь шалені перегони з недопустимо великою швидкістю. Не знала, чому так відбувається. Щойно закінчила університет, знайшла чудову роботу, яка в перспективі могла стати роботою її мрії. Таке бачать у хороших снах. Ну, принаймні, знайомі їй свідомі люди. Бо поки більшість її колишніх однокурсників перебували в пошуку, або перебивалися чимось зовсім невідповідним ані до сміливих юнацьких мрій, ані до амбіційних студентських планів, вона мала бажане. У неї не було коханого, тому що, власне, це не входило в її плани. А може, не лише тому. Зате її оточували прихильники й щирі друзі, яких вона дуже любила. За чимало кілометрів жили рідні, втім, кілометри не мають значення, коли ти любиш когось по-справжньому. Та все-таки щось було не так. Однієї п’ятниці, повертаючись додому, де на неї чекав руденький пухнастий котик, вона помітила на небі зірки. Нічого наче й дивного, адже там їм і місце, та вона останнім часом рідко піднімала голову догори. Прийшла додому, погодувала улюбленця. Хотіла сісти й подивитися якийсь позитивний фільм, але згадала про таке красиве зоряне небо. Заварила волошкового чаю й пішла на балкон. У повітрі пахло ранньою осінню, однак було ще тепло. Вона любила цю пору. Не «бабине літо», коли розумієш, що літо ось-ось закінчиться безповоротно і над тобою нависне сіре небо з темними вкраплинками хмаринок, з яких час від часу литимуть дощі, змушуючи не надто привітних і зовсім неусміхнених людей розкривати парасольки, а саме перехід літа в осінь. Цей період, немов затишна зала очікування на вокзалі, в якій ти змушена сидіти, якщо місто, в яке вирушаєш, не має прямого залізничного сполучення з містом, з якого від’їжджаєш. Ось ти заповнюєш час читанням книжок і журналів там, у цьому проміжному пункті, й добре знаєш, що залишила позаду, яку частинку шляху пройшла, і чекаєш того, що попереду. Сидиш собі й очікуєш потяга, раптом усвідомлюючи, що в цьому місті є не лише вокзал, а, як мінімум, вокзальна площа, на якій може бути багато цікавого — люди, тутешні голуби і якісь краєвиди. Розумієш, що тут існує щось не менш красиве від того, звідки ти їдеш чи куди намагаєшся дістатися. А може, й щось гарніше. От так само із цим переходом літа в осінь. Якщо придивитися, то обов’язково побачиш прекрасне. Сьогодні це неймовірне небо з яскравими зірками. Вона сіла на балконі, пригубила чай і побачила, як падає одна з тих світлих крапочок, малюючи на вечірньому небі великого міста тоненьку смужечку. Дівчина раніше ніколи не встигала загадати бажання, бо рідко в ті моменти, коли дивилася на небо, знала, чого хотіла. Та й узагалі, жінки, як правило, не знають, чого хочуть. Але цього разу в голові промайнуло: «От би щирості». Сама не зрозуміла, що загадала і чому, та замислюватися не було часу. Вона просто допила свій запашний чай і пішла вкладатися спати. Наступний ранок почався зі щирої такої вимоги її кота. Він неймовірно хотів їсти, вочевидь. А корму не було. Дівчина ліниво потяглася на ліжку, надягнула свій старенький спортивний костюм і вийшла з дому. Уперше за невідомо скільки часу вона не використала косметику, виходячи на вулицю. Хоч і не належала до тих дівчат, які не уявляють свого життя без помірного арту на обличчі. Навпаки, думала, що розмальовані юні дівчатка, які ще не мають навіть зморщок (а мати їх, власне, і зовсім не страшно, адже зморшки — маленькі відбитки твого життєвого досвіду, твоєї історії), наче щось ховають за тією маскарадною маскою. Ну, якщо не ховають, то приховують. Проте вважала, що підкреслювати очі кожна дівчина просто-таки зобов’язана. Вона любила чорну підводку в стилі Одрі Хепберн, але цього ранку, мабуть, їй хотілося бути не героїнею старого фільму, а собою. Вдихати справжнє повітря рідного вже для неї міста, всміхатися перехожим, а ще купити тістечок і шоколаду в улюбленій кав’ярні. Так і зробила. Виходячи з тісної, однак неймовірно затишної, хоча й завжди переповненої кав’ярні на розі, вона зіткнулася з якимсь спортсменом. Він біг, слухав музику, що наповнювала простір сонних вулиць міста, вилітаючи окремими нотками з навушників, і, на відміну від неї, не був таким замріяним. Вони попросили одне в одного вибачення, якось дуже щиро усміхнулися, і він сказав: — Ви вже, мабуть, побігали й устигли купити сніданок? Недарма ж кажуть, хто рано встає, тому Бог дає. Ви взяли моє улюблене тістечко. — Воно далеко не останнє в кав’ярні було, так що не переймайтеся. А ще я зовсім не з пробіжки й прокинулася, можливо, пізніше, ніж ви. Я належу до тих людей, які використовують спортивний костюм геть не за призначенням, а купляють його, стаючи жертвами реклами й пропаганди здорового способу життя. От лежить він у мене на полиці й витягається звідти лише для таких от випадків. Ну, тобто коли мій кіт будить мене у вихідний, виявляючи відсутність їжі… Пробачте, я заговорилася. Ви ж біжите кудись. — Та вже прибіг, мабуть. Вони зайшли разом до кав’ярні, де все дихало теплим світлом, а кава пахла карамеллю. Не знала, що буде далі, та зрозуміла: бажання, загадане на падаючу зіроньку, обов’язково збувається. Ярина Дейнека
Мелодія до чаю


Найбільше Єва любила Львів. У свої двадцять два вона встигла відвідати багато крихітних містечок і величезних мегаполісів, але їй неодмінно хотілося повертатися до Міста Лева. Їй подобалося блукати брукованими вуличками серед пронизаних легендами старовинних будівель, годинами просиджувати у кав’ярнях, де аж пахне тим особливим, навдивовижу львівським затишком, і пити гарячий чай у місті найсмачнішої у світі кави. У величній казковості Львова Єва отримувала неймовірну насолоду від гри вуличних музикантів. Здавалося, можна було б піти в театр чи філармонію, слухати шедеври світової музики у виконанні професіоналів, та їй ніколи цього не хотілося. Єві було не до душі сидіти тихо, дотримуватися правил етикету, занурюватися в сюжет якоїсь італійської опери й вимикати звук на мобільному. Їй здавалося, що це відбере трохи радості, справжності й невимушеності. Натомість Єва любила неочікувану й щиру музику, якої не треба чекати чи вмикати, а можна просто знайти серед поспіху й стурбованості великого міста. Дівчина, блукаючи вулицями, радо зупинялася біля немолодого гітариста з хрипким голосом чи біля скрипальки у білій сукенці й могла стояти, стояти, стояти, аж поки вони не закінчать свою гру. Усміхатися до них, отримувати усмішку навзаєм і думати про своє. Одного холодного осіннього вечора Єва, кутаючись у шарф улюбленого коричнево-рудого кольору, йшла проспектом на зустріч із давньою знайомою. Їй не дуже хотілося того побачення, тому кроки її були неквапливі. Раптом здалося, що вона чує скрипку. Єва зупинилася, пильно роззирнулася — нікого. Проте музика звучала дедалі голосніше. Дівчина чула гарну знайому мелодію, але ніяк не могла збагнути, звідки лине звук. Мимоволі Єва глянула на один із будинків і помітила у відчиненому вікні другого поверху юнака, що грав на скрипці! Він бачив, як вона зупинилась, як не могла зрозуміти, звідки лунає музика, і тепер дивився на неї з доброю, привітною усмішкою. Єва також усміхнулася і здивувалася, що її серце шалено закалатало. Хлопець продовжував грати, дивлячись дівчині у вічі, й вона не зводила з нього очей. Чомусь одразу пригадалися львівські музиканти, їхні мелодії, і Єва зрозуміла, що досі нікого й ніколи вона не слухала з таким трепетом, як оцього юнака цієї миті, який невідомо чому відчинив вікно в такий пронизливо холодний пізній вечір. Без будь-яких докорів сумління, не згадуючи про знайому, яка чекала на неї, і безсоромно ігноруючи телефон, що розривався від викликів, Єва сіла на лавку навпроти відчиненого вікна й слухала. Вона замерзла, теплий шарф зовсім не грів, тому починала тремтіти, але все одно не збиралася рушати з місця. Від музики ставало так тепло на серці, дівчина не могла покинути її недослуханою. Через кілька хвилин, що здалися дівчині короткою секундою, хлопець раптом обірвав свою гру, лукаво посміхнувся, поклав скрипку у футляр, зачинив вікно й зник у темряві кімнати. Єва відразу відчула себе самотньою, їй пригадалася пропущена зустріч із подругою, майбутні вибачення й пояснення, вона нарешті зауважила, що телефон уже давним-давно мовчить. Холоднішало, вітер посилювався, та дівчині не хотілося нікуди йти. Вона заплющила очі й чомусь вирішила провести цей сумний вечір ось тут, незважаючи на температуру повітря й підозрілі хмари над головою, що могли вилитися на неї дощем, а може, й висипатися першим снігом. Вона мріяла про те, як гарно було б, якби юнак дограв-таки ту чудову мелодію до кінця, і їй ставало аж боляче від того, що він отак просто зачинив у неї перед носом вікно. Раптом дівчина почула, що поруч неї хтось сів. «Ну ось. Навіть на одинці не вдається побути. Що за вечір?» — подумала розчаровано. Але її прикрі думки перервав приємний хлопчачий голос: — Тут за рогом є невеличка кав’ярня, моя улюблена. Щоби тобі не було так холодно, я дограю для тебе там. Якщо ти, звісно, не проти… Через кільканадцять хвилин, зігріта й утішена, Єва вже слухала Артурову (так звали юнака) гру, запиваючи радість гарячим ромашковим чаєм у кав’ярні, в місті найсмачнішої кави й найпривабливіших у світі молодих скрипалів. Ірина Озарко
Зустріч у кав’ярні

Цей день зовсім не виглядав таким, що стане початком її історії кохання. Його день теж не був на це схожий. Він узагалі про кохання рідко думав. Вони, власне, роздумували про різні речі. Кардинально різні. Вона вважала, що перед новорічними та різдвяними святами треба робити, як мінімум, п’ять вихідних днів, аби люди могли спокійно все купити, обдумати святковий стіл, прикрасити зелену красуню, насолоджуючись, усією родиною, а не, набігавшись у буденних турботах, в останній день старого року нашвидкуруч закидати якісь іграшки на гілочки. Вона зустрічала Новий рік завжди без новорічного настрою. Не в поганому, та й не в новорічному. До Різдва вже ставало трішки світліше: прикрашала до кінця будинок, із певним розчаруванням думала, що можна було б іще зробити, але не встиглося. Він любив ці свята, бо тоді в домі ставало затишно й тепло, але йому швидко набридали різдвяні вогники, і ялинка недовго застоювалася в їхній оселі — створила настрій, повеселила, послужила місцем для складання приємних сюрпризів, і досить. Він любив ці свята, але задоволення не розтягував. І взагалі, не надто багато уваги приділяв усій цій казковості. І в кав’ярню зимового вечора він і вона зайшли зовсім із різних причин. Вона — тому що в кав’ярнях наприкінці січня ще залишалися новорічні гірлянди у вигляді сніжинок, оленів та інших традиційних атрибутів, якими можна натішитися вдосталь, коли ти саме готовий прийняти дух Різдва, а не коли в передсвятковій шопінговій гарячці швиденько фотографуєш оленя з гірлянд і біжиш далі по магазинах. Він — тому що чекав друга, який затримувався, а на вулиці було занадто холодно — зима не відступала (а могла вже, для нього снігова королева мала зрікатися престолу з моменту завершення новорічних свят). І замовили вони різні напої: вона — какао, а він — американо з молоком. Та й сиділи в різних залах. Вона — нагорі біля вікна з оленем, за якими падав лапатий-лапатий сніг, а він — при вході, спиною до вікон. Вона допила какао, розплатилася й почала збиратися. Коли виходила, зронила рукавичку. Він її підняв. Вона усміхнулася та подякувала. А він роздратувався. Він узагалі не любив, коли в когось щось із рук падало. Але його вразила усмішка. Нічого наче й особливого, і водночас щось вражаюче. Утім, усмішка швиденько згасла, бо дівчина помітила його роздратований погляд. Отак і побігла собі. І думала про нього. Сильний, високий. І погляд. А він думав про неї. Єдине, що їх поєднало цього вечора, — це те, що жоден із них не розумів, сподобалися вони одне одному чи ні. Але відтепер вони щовечора заходили до кав’ярні. Уже з іншими думками — щоби розібратися. Ще раз побачити й усе зрозуміти. І, на жаль, у різний час. Та одного разу вона забула там шарф. А він зайшов якраз тоді, коли офіціанти його забирали. Він знав, що вона повернеться. Бо не може ж не повернутися — пам’ятав, як вона по-дитячому куталася в той шарфик, ігноруючи пледи, пропоновані затишною кав’ярнею. Підійшов до знайомого вже офіціанта й розглядав шарфик. На маленькій етикетці був записаний номер телефону. «Мабуть, знала, що загубить». Глибоко вдихнув, угамував хвилювання й зателефонував. На другому кінці почув: «Ну нарешті. Вже й не знала, що придумати». У захваті він не був, бо любив ініціювати взаємини, тому просто запитав, куди привезти шарфик. Тепер вони двадцять сьомого числа кожного місяця сидять у кав’ярні, сміються, розповідають історії, слухають, сперечаються (бо навіть у свята не можуть не сперечатися), погоджуються, ревнують. У них все стало інакше. Незмінними залишилися лише какао й американо з молоком та їхня щирість. Ольга Купріян
Пісня про гаманець

Готуючись лягати спати, Тереза стала на коліна й чомусь почала молитися. Так, як уміла, як ще в дитинстві її навчила бабуся. «Отче наш, що єси на небесах…» — шепотіла, адже не знала більше жодної молитви. Повторювала завчені рядки й тихенько, раз по раз, вставляла нові, лише свої прохання. Договоривши, Тереза подякувала Богові, невміло перехрестилася й, задоволена, пірнула під ковдру. Давно вони так не говорили, добра вийшла розмова. Терезі навіть здалося, що її невидимий співрозмовник усміхнувся їй такою ж невидимою, ледь відчутною усмішкою. «Усе буде добре. У кожного з нас», — пригадала слова пісні й заснула. День почався до болю рано. Терезі завжди боляче було прокидатися під будильник, їй би хотілося, щоби хтось дуже рідний будив її щоранку поцілунком у чоло, щоби лоскотав сонні стопи, бажав доброго ранку й приносив холодну каву. Кава майже вистигала б, поки той «хтось» оберігав Терезин сон. Раніше в Терези був Кіт, який м’яко заходив до кімнати, ставав якраз навпроти її голови й мовчки дивився на неї, аж доки вона не прокидалася від цього погляду. «Котику сіренький, не ходи по хаті. не ходи по хаті, не буди дитяти…» Кіт ніколи не нявкав, поки дівчина спала, Кіт стеріг її сон. Кіт її любив. Тереза прокидалася, муркотіла і йшла готувати собі й Котові сніданок. О п’ятій ранку, часом — о шостій. Одначе такі ранки, коли її будив люблячий Кіт, були в сотні разів приємніші, ніж початі з будильника. Нині в Терези не було ні Кота, ні того, хто б її любив та остерігав ранковий сон. Не було з ким ділити сніданки, дивитися фільми, сміятися, кому бажати доброї ночі. Вона майже не сміялася. Лише зрідка всміхалася, коли незнайомий чоловік у метро щоранку наступав їй на ногу, одну й ту саму, один і той самий. Тереза сідала у перший вагон на кінцевій станції, а він завжди заходив на наступній — високий, в окулярах, із книжкою. Властиво, через ту книжку він ніколи її й не помічав: заходив, ставав собі збоку, наступав їй на ногу й далі читав свою грубу книжку. Через три станції чоловік виходив, так само нікого не помічаючи. Терезу страшенно цікавило, що то за книжка, проте подивитися було ніяк: незнайомець загорнув обкладинку в папір, аби не забруднити, а може, щоби такі от надміру цікаві не зазирали до його книжок? Вирішила, що неодмінно скаже щось незнайомцеві, якщо той завтра вкотре наступить їй на ногу. Найпевніше, спитає, що то за книжка. Або чому він завжди наступає на її праву ногу. Може, тому що праву ногу вважають довшою за ліву й вона видається вперед і сама, незалежно від Терези, підповзає під ліву ногу незнайомого чоловіка з книжкою? Чи, може, тому, що незнайомець — шульга? («Хтозна, може, це й ніг стосується?» — думала, потираючи напівсонні пальці правої ноги.) Одначе цього ранку Тереза проспала. Уперше. У неї тепер не було Кота, а власний будильник не любив її. Зовсім-зовсім проспала, і тепер могла вже нікуди не поспішати. Цього ранку чоловік не наступить на її праву ногу, адже він ніколи-ніколи не спізнюється. Тереза неквапно встала, по-котячому потягнулася на ліжку, зварила собі кави з мускатним горіхом, надягнула найкращу сукню, накинула пальто й шалик і вибралася гуляти містом. Усе-таки не кожен день прокидаєшся без будильника — це треба відсвяткувати! Біля під’їзду сиділа незнайома бабуся. Її півколом оточили коти. Чорні, білі, сірі, смугасті, руденькі, плямисті, пухнасті й не дуже. Бабуся щось тихенько їм розповідала, наливаючи кожному в мисочку теплого молока. Тереза побажала їй і котам доброго ранку. На доріжці, що вела до зупинки, Тереза помітила збоку, в траві, невеличкий предмет. Нахилившись, дівчина розгледіла ошатний шкіряний гаманець. Імовірно, той, хто його загубив, уже давно на роботі або десь іще. «Треба забрати гаманець і розклеїти оголошення», — подумала й підібрала річ. Зробивши кілька кроків, дівчина спинилася, постояла трішки, покрутила знахідку в руках й звернула до парку — однак вона сьогодні нікуди не поспішає. Умостилася на лавці й почала розглядати шкіряну калитку. Розстібнула невеличку застібку. У гаманці було зовсім небагато грошей, якраз стільки, щоби вистачило на проїзд та обід. Кілька прострочених банківських карток, водійське посвідчення, знижки для продуктових магазинів і кілька фотокарток. Найцікавіше. Гаманець належав чоловікові, на три роки старшому за Терезиного тата, і в нього два дні тому був день народження. У чоловіка, Сергія, була сім’я: дружина й два хлопчики — їхні світлини Тереза саме тримала в руках. Обидва хлопчики подібні на маму, крім очей, очі в них були татові. Тереза не знала, скільки років ці світлини пролежали в гаманці, скільки тепер років хлопчикам, чи живуть вони досі з їхнім татком, чи щасливі вони з дружиною. Чи приносить він їй квіти, коли має в гаманці більше, ніж потрібно на проїзд та обід. Тереза не могла визначити, чи вважає чоловіка вродливим. Фото на водійському посвідченні було зроблено багато років тому, Терези ще й на світі не було. Чоловік був чорнявий і чисто виголений, із блискучими очима й ледь помітним усміхом на вустах. У той день йому, вочевидь, було радісно. Йому дозволили водити автомобіль. Можливо, він був закоханий? (Краватка ледь зсунулася праворуч.) Може, його дружина була в той час вагітна? Ось цим хлопчиком, котрий праворуч, він старший. Тереза дбайливо поскладала світлини назад, у гаманець. Вона обов’язково напише сьогодні оголошення й поверне Сергієві його річ. Тільки згодом, їй ще хотілося трішечки погуляти цим просторим парком. У такий час, та ще й у будень, парком неквапливо прогулювалися хіба молоді матусі з візочками й старенькі Терезині сусіди. Попереду на лавці дівчина помітила стареньке подружжя зі свого будинку: вони трималися за руки й мовчали. Раптом повіяв холодний вітер, дідусь пустив руку дружини й турботливо поправив їй шалик, аби ніде не продуло. Подумала, що їй давно ніхто не поправляв шалика, вже кілька років ніхто не тримав за руку, ось так, як тримає руку коханої жінки цей старенький. Хотіла б, щоби це були її дідусь і бабуся, щоби вони так само трималися за руки. Ніхто не стискав її пальці й не грався тонким зап’ястям. Стало заздрісно, вона розвернулася й попрямувала в глиб парку. Тут була калюжна осінь. Одна калюжа вистрибнула невідь-звідки. Раптом із сусіднього дерева злетів листочок і, кружляючи, впав посеред невеличкого плеса. Вона спинилася. Листочок був у формі маленького сердечка, калюжа — ідеально кругла, з рівними берегами. Тереза нахилилася й зазирнула в маленьке озерце дощової води. Звідти на неї дивилася дівчина, на якій був сірий шалик, а над нею — сіре з блакиттю небо, у руках вона тримала гаманець, точнісінько такий самий. Тереза поглянула на неї знизу вгору й не знала, як бути: привітатися, вклонитися, усміхнутися?.. Обрала останнє. Дівчина-з-калюжі відповіла усмішкою. Тереза подумала, що десь уже бачила цю дівчину. Обличчя було до болю знайоме, одначе якесь свіже й відкрите. Тільки жмутик зморщок біля очей. «У неї, напевне, немає турбот», — подумала Тереза. «У неї, вочевидь, зламався будильник», — вирішила дівчина-з-калюжі, помахала Терезі рукою й розпливлася ідеально круглими колами — на Терезине відображення впав листочок. У калюжі сіріла осінь, Тереза мовчки дивилася на своє відображення й усміхалася. Попереду впали три важкі краплі. Чотири. П’ять. Сім. Пішов дощ. Вона не любила парасольок. Раніше, коли ще не знала про себе цієї важливої обставини, Тереза постійно їх губила. Тепер вона просто гуляє під дощем і уявляє, що в крані знову відключили гарячу воду. Тереза не бігла, а прогулювалася під дощем у бік метро. Мокра-мокрісінька, лише притуляла до себе чийсь гаманець. Щойно вона помітила зелений вогник метро, їй ураз стало дуже вогко й холодно — захотілося погрітися й трохи обсохнути в теплі. Біля виходу скупчився натовп без парасольок. Люди стояли біля дверей сухі й чекали, поки вщухне дощ. Нервували, переступали з ноги на ногу, раз по раз визирали й підставляли руки під важкі краплі дощу. Так, наче з візерунку на калюжах не видно, що дощ і досі йде. Їй не хотілося проходити повз цих сухих, що бояться змокнути, звикли все прораховувати до найменших дрібниць і тепер картають себе за те, що прислухалися до не надто точного прогнозу погоди. Тереза оминула їх, мокра й усміхнена, щоб її, не доведи Господи, не жаліли. З метро до неї долинув жіночий голос, на диво мелодійний і водночас гучний. Пішла на голос: у вестибюлі метро стояв білий рояль, а за ним сиділа молода жінка з чорним кучерявим волоссям і звабливими вустами. Вона співала й акомпанувала собі на роялі. Тереза вслухалася: пісня була про. гаманець. Ураз її хтось легесенько торкнув за плече. — Дівчино, перепрошую. — тихо сказав хтось. — Це ваша річ? Тереза навіть не помітила, що й досі міцно тримала в руках чужий гаманець. Вона підвела очі й сполохано відсахнулася. Це був ТОЙ САМИЙ чоловік, який щоранку, крім цього, наступав їй на праву ногу, читав книжку, загорнуту в папір і ніколи-ніколи її не помічав. Це був той самий чоловік із гаманця. Той, котрий старший, котрим була вагітна жінка на фотокартці в час, коли в чоловіка, якому належить гаманець, необачно зсунулася краватка. Тереза впізнала його, він був схожий на батька. — Дівчино, перепрошую… — знову заговорив, — мені здається, я знаю цей гаманець… Це я його сьогодні вранці загубив. Це річ мого батька, він її забув удома й попросив мене принести… Мій батько працює в метро. Тереза мовчки віддала гаманець. Без сумніву, він каже правду. Його обличчя вона впізнала на двох світлинах: у хлопчикові й у батькові. Без сумніву, це гаманець його батька. Чоловік узяв річ і подякував. Запитав, що може зробити для Терези, щоби висловити свою найщирішу вдячність. Може, купити їй жетончик на метро? Може, вона хоче морозива? З Терези рівненькими струмочками стікала вода, й вона всміхнулася, коли уявила себе в такому вигляді з морозивом… Чоловік також усміхнувся й запропонував випити гарячого чаю. — Скажіть, що то за книжка, яку ви читаєте в метро? — несподівано спитала Тереза. Чоловік здивувався, почервонів і дістав загорнутий у папір томик. — Нестерпна легкість буття, — прочитала Тереза. — Це про що? — Про кохання, — відповів хлопчик зі світлини й усміхнувся, зовсім по-хлоп’ячому. — Це добре, — сказала Тереза. — Не варто витрачати свій час на книжки, в яких немає любові. Хлопчик зі світлини знову всміхнувся й почервонів. — Вибачте, я щоранку наступаю вам на ногу… Я ненавмисне. Бачите, мені інколи здається, що моя ліва нога чомусь довша за праву, і я не завжди правильно розраховую, де її поставити. — Неправда. Це моя права нога трохи довша за ліву, і я її завжди ставлю трохи вперед, бо рівняюся по п’ятах, — і собі всміхнулася Тереза й узяла його за руку. На якусь мить жінка з чорним волоссям і звабливими вустами припинила співати, торкнулася рукою білої кришки рояля й подивилася прямісінько на Терезу. Ольга Ткаченко
І тільки очі





Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 215; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2017) год. Не является автором материалов, а предоставляет студентам возможность бесплатного обучения и использования! Последнее добавление ip: 54.196.2.131
Генерация страницы за: 0.01 сек.