Annotation 2 страница

Вона завжди вибирала не тих чоловіків. От і знову: зламані крила, сіль на щоках і пустка в серці. Зібрала докупи друзки вщент розбитих надій, укинула до сумки дві улюблені книжки, записника й носові хустинки та поїхала до бабусі. Ніщо так не лікує душевні рани, як її смачний і наваристий квасолевий суп, духмяно-золотавий м’ятний чай і балачки про все на світі. Коли роз’ятрене серце трішки заспокоїлося, а сірі сни змінилися на кольорові, їй стало значно легше дихати. Так дивно, але вона досі не помічала, як багато снігу насипало за вікном, повітря пахло святом і солодкою кутею! Наближалося Різдво. — Доню, а ти знаєш, яку цікавинку я тобі зараз розповім? — усміхаючись, промовила бабуся, замішуючи тісто на пироги. — Яку? — питально підвела вона очі з-під паруючої миски з гречаною кашею і завмерла в очікуванні чогось незвичайного. — Кажуть, що у Різдвяну ніч трапляються справжнісінькі дива й збуваються найпотаємніші бажання, — загадково розпочала свою розповідь бабуся. — Лишень не кажи, що ті бажання виконує рум’янощокий Дід Мороз верхи на круторогому олені! — спробувала пожартувати дівчина. — Переста-а-ань! — жартівливо насварила її бабуся. — Ми з тобою дорослі дівчатка й обидві добре знаємо, що Дід Мороз не їздить на оленях, а ходить пішки, з торбою подарунків за плечима. На оленях — то Санта-Клаус. Але я не про те. Тож хочеш — вір, а хочеш — ні, але рівно опівночі, на Різдво, коли зірки світять по-особливому яскраво, а сніжинки грайливо витанцьовують у повітрі, для людей відкривається небо. І лише той, хто по-справжньому вірить у дива, вийде опівночі на вулицю, закине голову догори й тричі голосно прокричить небу своє бажання, лише той, хто справді насмілиться так зробити, отримає те, про що так сильно мріє. Його бажання здійсниться! А найголовніше — небеса йому всміхнуться! Дівчина сиділа й слухала, жадібно ковтаючи кожне слово бабусі, аж коли опам’яталася: — Ба, і ти справді у це віриш? — скептично перепитала, приховуючи свій інтерес. — Звісно, що так! — бадьоро відізвалася бабуся, чаклуючи над вишневою начинкою для пирогів. — Ось тільки бажань у мене особливих нема: діти, внуки здорові, та й мені гріх Бога гнівити — в суботу ввечері по телевізору показують мою улюблену передачу, а поштар вчасно приносить листи. Чого мені ще треба? Інша справа — ти. — Я? — стиха озвалася вона. — Тобто ти хочеш, аби я посеред глупої ночі пішла надвір надривно гукати щось у темне небо? — Я не знаю, мені здалося, що ти цього прагнеш, — завважила бабуся, — та й бажань у тебе, мабуть, багато. Ти молода й віриш у дива! Чому б і ні? — Не знаю… — невпевнено повела плечима вона, колупаючи ложкою вже холодну гречану кашу. — Щось мені не дуже в це все віриться… Після святкової різдвяної вечері, коли кутя була по-особливому смачна, а родинна розмова — по-особливому тепла, всі потроху почали розходитися спати. — Я ще трішки подивлюсь отут телевізор, добре? — озвалася. — Добре, доню, — усміхнулася бабуся й хитро їй підморгнула, — дивовижної тобі ночі! Коли, здавалося, поснули вже всі навкруг, і навіть товстий рудий кіт мирно згорнувся калачиком у глибокому сні на дивані, вона глянула на годинник. 23:49. Час збиратися, якщо вона дійсно хоче це зробити. Як була — у піжамі — вступила босоніж у бабусині теплі бурки, надягла поверх татову куртку з величезним каптуром, ухопила в руки мобільний і гулькнула за двері, туди, де темно й літають сніжинки. Ніч стояла тиха, традиційно поскрипував під ногами сніг, і навіть жодний пес не подавав голос. Усі спали. «Ні, ну це ж треба до такого дійти! — подумки розмовляла вона сама із собою. — Усі нормальні люди сплять! Здавалося, спи й собі! Е, ні — див їй, бачите, захотілося!» Глипнувши на мобільний годинник, вона помітила, що вже час. Рівно північ. Підняла голову до неба й майже почула свій голос збоку — приглушений, кволий, ніби горло стискали сталевими лещатами: «Небо. Ти мене чуєш?..». І ще раз, але вже набагато голосніше: «Небо! Ти чуєш мене? Я хочу Кохання! Справжнього, вірного, взаємного Кохання!». Ще раз, утретє, її голос лунав уже так дзвінко, як тільки міг лунати голос людини, що сподівається на Диво: «Небо! Будь ласка! Почуй мене! Я прошу!». Умить звідусіль почувся шалений гавкіт сусідських собак. Розбуджені її гучним криком, вони повискакували зі своїх буд і добросовісно відпрацьовували смачні кісточки, котрі отримали на вечерю від своїх господарів. «Ну, хоч хтось мене таки й почув, — гірко всміхнулася сама собі, — тепер зі спокійною душею можна йти спати». Вона тихенько прошмигнула до себе у спальню, погасила світло й сховалася під теплою ковдрою. У сусідній кімнаті крізь сон усміхалася бабуся. А там, нагорі, розпочиналося її Диво. * * *

Рожеві серця квітнуть повсюди, кучеряві ведмедики з написами «І love you!» простягають свої кудлаті лапки для обіймів, коробки шоколадних цукерок — з гріховно-горіховою начинкою, смачною-неземною, перев’язані червоними стрічками — лежать стосами на вітринах магазинів, щокаті амурчики грайливо всміхаються й підморгують із вітальних листівок, невагомі повітряні кульки радують око своїми кольоровими суцвіттями, солодкі парочки на кожному кроці тримаються за руки, шепочуть потаємні слова кохання одне одному на вушко, королівські троянди пахнуть звабливо, традиційний Сєров душевно співає-ридає своє одвічне «Я люблю тебе до сліз» так, що хочеться й собі сісти та заплакати з ним за компанію. День Святого Валентина — не твій день, коли ти хоч і самодостатній, але самотній. Ось і знову в цей прекрасний День Усіх Закоханих вона була молода, красива, зваблива і. вже вкотре одинока. Та цього разу вирішила — досить! Немає Лицаря Серця? Ну то й що? А хто ж заборонив молодим із когорти «одиноких», попри всіх кучерявих ведмедиків світу й товстопузих амурчиків неба, радіти життю й бути щасливими? За кілька хвилин усі її самодостатні й самотні у той вечір подруги були в бойовій готовності: столик у танцювальному ресторанчику заброньовано, вперед! Черевички на високих підборах, вишукана сукня, прекрасна зачіска, яскрава усмішка й гарний настрій. «А ви, амурчики, тримайтеся сьогодні від мене подалі — мені й без вас весело!» — бадьоро промовила вона сама собі й потанцювала геть із дому. У той час як її підбори весело відбивали мотиви рок-н-ролу під захоплені погляди чоловічої половини глядачів на танцполі ресторанчику «Щастя є!», міський годинник показував рівно північ. На другому кінці міста, на Лівому березі Дніпра, у нетрях найнепримітнішої та сірої вулиці стояло авто з шашечками «ТАКСІ». Утомлений симпатичний водій уже вкотре глянув на свого годинника й подумав: «Час їхати додому. Свято скінчилося. І моя зміна теж». Він рефлекторно повів плечима, аби струсити з себе рештки втоми, сну та холоду, і вже простягнув було руку, щоби завести мотор, як раптом у вікно хтось постукав. Здригнувшись від такої несподіванки, власник авто опустив скло, щоби розгледіти у темряві посеред лапатих сніжинок усміхненого. китайця! «У цій частині міста? О такій порі — китаєць?» — щиро здивувався сам до себе водій. А китайців виявилося аж п’ятеро! Весело всміхаючись, вони утрамбувалися до нього в салон, немов івасі до консервної банки, і попросили відвезти їх у центр. Зітхнувши, він завів мотор і рушив з Лівого берега на Правий. У нього за спиною китайці весело гомоніли, перемовлялися між собою, жартували невідомою йому мовою ієрогліфів і загалом почувалися прекрасно! Він же дратувався й думав, що варто було б шукати нову роботу, бо таксі — то таки не його, та й фінансова криза вже ніби скінчилася. Аж ось і центр міста вабить своїми вогнями, обіцяє свято. От тільки йому знову повертатися в порожню квартиру, де на нього ніхто не чекає. Китайці розрахувалися, дружно побажали йому щасливого китайського Нового року, а ще: «Шасья, лубові, шюда!» — і розчинилися у нічному повітрі. «Ну, тепер можна й додому!» — подумки констатував він саме тієї миті, як озвався його робочий пейджер: «Набережно-Хрещатицька, ресторанчик „Щастя є!“, їхати на Поділ». «Останнє замовлення на сьогодні, — пообіцяв він сам собі, стартуючи у напрямку Дніпра, — а тоді — точно додому!» * * *

Майже годину вона намагалася викликати таксі, але марно! На всіх вистачає кохання у цьому місті, як і таксомоторів, окрім неї! Нарешті сонний оператор прийняла її замовлення. Таксі буде через п’ятнадцять хвилин! Сумочка-клатч, шубка-рукавички. Вона готова їхати — прощавайте, танцпол і веселощі! Випурхнувши з ресторану, вона ледве не гримнула на лід. Чіпляючись підборами за сніг, обережно і якомога граційніше поковзала до машини з шашечками «ТАКСІ». «Щастя таки є, бо мені вдалося викликати таксі!» — урочисто оголосила вона водієві, вмощуючись у салоні. Той здивовано озирнувся на неї й усміхнувся. А підступний товстопузий Амурчик уже випускав свої стріли одна за одною! Вони кулеметною чергою летіли спочатку в її, а потім — у його серце!.. Просто в самісіньке! Тієї далекої ночі, коли День Святого Валентина та китайський Новий рік ділили одну святкову сторіночку на календарі, дві половинки знайшли одне одного, а всесвіт став свідком народження ще однієї солодкої парочки! Тепер і він і вона знають напевно — дива трапляються! Варто тільки іноді піднімати голову до неба й усміхатися. І тоді небо обов’язково всміхнеться у відповідь.

Дмитро Безверхній
Чашечка дива

Ліка майже відразу звернула увагу на той запис. Спочатку він збентежив її, здивував, можливо, навіть збив із пантелику, але вона точно знала, що ті дивні, вишукано закручені вгору зелені літери їй не сподобалися. Біля невеличкої, ледь помітної серед безлічі велетенських монументальних будівель кав’яреньки висіла маленька дерев’яна дощечка, де й красувався той напис: «Вам бракує щастя? Завітайте до нас! Не втратьте рідкісної нагоди скуштувати трішки дива! У вас залишилося три дні». Наступного ранку в очі впала та ж таки дощечка: «…У вас лише два дні». Ліка страшенно не любила таких речей. Чого тільки не вигадають, аби принадити клієнтів! Зовні, на перший погляд, усе так гарно, романтично, навіть трішки сентиментально — зрештою зводиться до грошей. Маркетинговий хід, і не більше. Втім, слід визнати, що ті зелені літери все ж закарбувалися в свідомості дівчини. Вона постійно згадувала про те «диво». Яким воно може бути? Нащо взагалі існує? А може, для того, щоби такі ось люди, як Ліка, ніяк не могли знайти спокою — постійно, відчайдушно шукали-чекали дива? Того дня вона звичним маршрутом ішла на роботу. Нічого особливого. Світило вранішнє сонце, прохолодне — осіннє. Так, осінь уже встигла непомітно підкрастися зі своїми барвами, з вітром і ранніми заморозками, що срібною сивиною вкривали втомлені трави, з танцями листків, які зривалися, випурхували з дерев, мов налякані багряні метелики, та ось із такими сонячно-дощовими ранками. Осінь завше приходить нечутно. Погляд Ліки знову прикипів до невеличкої дощечки з написом, зробленим зеленою крейдою. Вона навіть зупинилася на хвильку. «Це ваш останній шанс скуштувати дива! Нагоди більше не буде…» «Останній… Більше ніколи… Ніколи дива… — ледь чутно промовила Ліка. Необачно вдихнула на повні груди повітря, і воно, холодне, обпекло її зсередини. — Нічого поганого не станеться, якщо я зайду. Ненадовго, на секундочку, на мить… час іще є». Непоквапливо, обережно, ніби з острахом, Ліка зайшла до приміщення. Затишно (як і всюди), приємно пахне (скрізь так), тихо (це й не дивно о такій порі). Сіла за найближчий столик, саме біля вікна. Поки що ніяких надзвичайностей. Замовила каву, без цукру. Принесли, ще й досить швидко. «І де ж те ваше обіцяне диво? Що ж я тут роблю?.. Та нехай, хоч кави вип’ю». Ліка зачудовано поглянула на вміст своєї чашки. Непроглядно темна рідина зачаровувала. Це як ніч, як чорнота, як таємниця… як… як справжній чар! Дівчина сподівалася, що зараз має щось статися. Обережно піднесла чашку, торкнулася її гладеньких країв устами, зробила ковток і… нічого! Ніякого дива! Ще ковток, ще… ще… ще! Вона пила свою каву, допоки відчула гіркуватий присмак гущі. Напій скінчився. Ліка крутила спорожніле горнятко в руках, намагаючись розгледіти там якісь знаки, проте старання виявилися марними. Потім Ліка вигорнула вміст чашки на блюдце. «Тільки не здавайся! Затямила?.. Це ж весело…» І тоді все сталося… Ні, гуща не перетворилася на щось неймовірне, звичайний собі залишок від кави. А от усередині, на самісінькому денці порцелянового горнятка щось було. Малесенькі, мізерні золотаві літери, що заледве поміщалися і тому тіснилися півколом: «Диво поруч! Тільки не забувай озиратися!». Вона декілька разів перечитала нехитрий вислів. Не знала, що й думати. Крадькома оглянула залу — ніде нікого. Потім покликала офіціантку. Майже відразу біля столика з’явилася невисока, гарно вбрана дівчина зі сліпучою професійною усмішкою. «Де ж мій торт і кульки, чи що там у вас дають під виглядом сюрпризу?» — подумала Ліка, а натомість не змогла вимовити ані слова. — Принести рахунок? — Так… тобто ні, — Ліка остаточно рознервувалася, заплуталась. — Погляньте сюди… Тремтячими руками простягнула дівчині своє допите горнятко з-під кави. Офіціантка довгенько дивилася на чашку. — Що, тріснута?.. Так? Хоча я не помітила нічого, — розгублено мовила красуня в коричневому фартуху з мішковини. — Принести вам іншу? — Та ні, погляньте… Ой, а тут дійсно нічого немає… Вибачте, принесіть краще рахунок. Ліка прожогом вибігла з кав’ярні. «Що за жартики? Знущаються, мабуть…» Вона цілком певна, що їй не привидівся той напис. І дівчина знала, як зможе відшукати підтвердження побаченого, — дощечка біля входу. Утім і тут розчарування. Відвідувачів зустрічав холодний, зроблений білою шкільною крейдою напис: «Сьогодні на десерт… за найнижчими цінами…». Однак Ліка вже знала відповідь на своє запитання — ці дива лише для неї. Відтоді кожного ранку, йдучи на роботу чи просто прогулюючись ще заспаним містом, її погляд мимовільно зупинявся на маленькій дощечці зі словами, написаними зеленою крейдою: «Диво — завжди». І не суттєво, як з’являлися ті написи… Вона знайшла те місце, де на неї щоразу чекала маленька чашечка запашного дива. І Ліка точно знала, що на самісінькому денці її горнятка з’являться чарівні золотаві літери, а отже, день пройде вдало, найголовніші дива попереду Ольга Рубанчук
Маленьке диво

Місто-казка… Місто-мелодія… Кожен, хто хоч раз побував тут, не втратить віру в диво. Львів дарує здатність бачити прекрасне в простому: в ранковому сонці, яке щойно прокинулося й відкриває замружені оченята назустріч новим пригодам; у подиху вітру, що пронизує душу й розповідає свою історію про втрачене й знайдене, бажане й реальне; у цвітінні відроджених дерев, їхній аромат манить, зачаровує, змушує поринути в найпотаємніші закутки власної душі; в заході сонця, який довершує картину ще одного дня, підсумовує чиїсь успіхи; в нічному місті, що відкриває свої таємниці лише найбільшим відчайдухам; в усмішці дитини, чи не найщирішій, бо діти прагнуть осягнути таїну світу й уміють дарувати щастя своїми вогниками в маленьких зіницях. Львів відроджує душу з попелу, зміцнює й уселяє надію. Зриває маски й оголює сутність, змушує згадати тих, хто дарує теплоту й радість, і подякувати, що вони є. Уперше, коли Марта потрапила до Королівства Лева, то навіть не уявляла, що ця подорож назавжди змінить її. Вона блукала вулицями, які манили своєю загадковістю, і відчувала, що всередині щось руйнується, народжуючи нові зірки й планети. Марта знала, яку силу мають слова, навіть невимовлені, лишень записані, але боялася знову осягнути їхню владу. Аж раптом — такий знайомий, рідний запах найсмачнішого, гіркуватого напою, кави… Марта опинилася в кав’ярні, гарній, затишній. Дівчина дозволила запаху заполонити її цілком, їй захотілося взяти папір і розповісти свою історію. Марта писала, не зупиняючись, тонула в своїх думках і мріях, лише зрідка відводила погляд на світло свічі, що стояла поряд. Потім завершила писати, вийшла з кав’ярні й побачила, як промені сонця відбивалися в усмішці маленького хлопчика, що стрімголов пролетів повз неї. Вона ще довго гуляла, слухаючи пісню вітру, осягаючи неосяжність цього старого добродія — Міста Лева. Недавно Марта заприсяглася більше не слухати свого серця, а тут, уперше за останній час, відкрила свою душу й не боялася, що може боляче вжалитися, бо знала: сьогодні трапилося її маленьке диво — місто-казка відродило її здатність вірити. Вона зупинилася на мить і побачила усмішку старенького дядечка, який крокував їй назустріч. Він подивився дівчині в очі і, здалося, тепер знав про неї все. Запитав: «Дівчино, намагаєтеся відшукати своє серце? Чи зберегти знайдене?». Марта всміхнулася, але не змогла промовити ні слова. Старенький продовжив: «Не соромтеся говорити про почуття. Ви, молодь, занадто старанно намагаєтеся заховати найпотаємніше, не здогадуючись, що серце не сховаєш і не змусиш мовчати. Лише справжні почуття можуть допомогти відшукати істинне щастя. Непотрібно закривати душу від подарунків долі. Ви така юна, та чомусь мені здається, що ваше серце зробить правильний вибір. Щасти вам у пошуках себе!». Марта дивилися, як віддаляється від неї цей старенький чарівник, і подумки дякувала своєму рятівникові. Поглянула на небо, всипане зірками, і відчула, що її серце вже зробило свій вибір. Воно обрало Його… Олесь Дмитренко
Як із десяти доларів з’явилося сто

Коли мені випала честь полетіти в Америку 1993-го, перед батьками постала дилема, де знайти гроші? Хоч у пісні й співається «І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, і рушник вишиваний на щастя, на долю дала», освітяни, проте, не наважувалися відпустити сина в дорогу з одним лишень рушником, за яким, до речі, довгенько простояли в черзі. Залучивши до фінансування проекту всіх родичів і знайомих, їм нарешті вдалося нашкребти фантастичну суму в розмірі… десяти американських доларів, за яку виклали цілу купу українських купонів. Виказувати комерційну таємницю сім’ї чесних громадян, які жили тільки на зарплату, не хотілося, тому залишалося одне: інформацію про статки тримати за зубами. Рушник і десять доларів — таки краще, ніж дірка від бублика. Аеропортом «Бориспіль» на той час називали обкладену стандартною сіро-брудною плиткою квадратоподібну будівлю з немитими вікнами. «Ви вже задекларували іноземну валюту?» — поцікавився чоловік у формі. Цокочучи зубами, я вписав у бланк уже відому читачам суму. «Десять доларів? — усміхнувся митник, ненароком оприлюднивши конфіденційну інформацію. — Цього вказувати не треба». Більшість українських делегатів полегшено зітхнули, бо й у самих — грошей кури не клюють. Тепер ховати було нічого, тож обстановка серед молоді швидко набула дружнього й розкутого характеру. Я перекинув через плече єдину сумку, що взяв у дорогу, і після благословення батьків почимчикував до паспортного контролю. До посадки півтори години, кафе-бар працював, дружина заможного спонсора нашої мандрівки залишилася вдома, тож ніщо не перешкоджало йому «відмітити» історичну подію — перший в пострадянському житті виїзд за кордон. Не гаючи часу, підприємець надудлився ще до посадки на борт. Добре, що в літаку були крісло й ремінь безпеки. Хоча меценат і тут не втратив нагоду вкотре хильнути чарчину безкоштовних алкогольних напоїв. Із Києва до Нью-Йорка летіти дев’ять годин, тому Покін (таке було прізвище бізнесмена) встиг покуняти. Нарешті літак приземлився. Наступного ранку мали летіти далі до штату Техас, тому перебралися до іншого аеропорту й очікували свого рейсу. Покін залишився вірним «традиції», тому вкотре відвідав кафе-бар. Про це засвідчила нестандартна хода згодом. Надворі вже стояла ніч, дехто куняв, ритм аеропорту поволі стихав. Неподалік тягнувся вільний ряд, на якому розташувалося африканське подружжя середніх літ. Чоловік, вочевидь, мав неабияку фізичну силу, про що свідчили підкачані плечі, біцепси, тріцепси й навіть долоня, якою лагідно обіймав плече своєї половинки. Дружина була втіленням жіночості: делікатна постава, тоненька шийка, худорляві плечі, втомлений, але щасливий вираз обличчя, що водночас свідчив про неабияку доброту, ласку й благовійний спокій. Білісінькі зуби обох якось особливо вирізнялися на темному тлі, коли виблискували у кожній усмішці. Шепнувши щось на вушко, чорнявий підвівся й пішов. Жінка посиділа трохи сама, розмірковуючи, мабуть, про останні слова чоловіка, й мирно задрімала. Тим часом, під впливом оковитої, півкулі Покіна раптово активізувалися. Меценат підходив до кожного несплячого учасника делегації, роздаючи всілякі вказівки: піди туди, принеси те, зроби інше. Вказуючи напрямок завдання, його рука простягалася вперед, а кінчик палиці з червоного дерева служив стрілкою компаса. Можливо, добродієві згадався якийсь фільм про американську, італійську чи бразильську мафію. Може, останній келих навіяв роздуми про життя Наполеона, Леніна, Муссоліні, — сказати важко. Втім накази лунали настирливіше, палиця розтинала простір інтенсивніше, а образ командора вимальовувався все чіткіше. На диво, жоден з наших не відмовився виконувати протиправні накази. Моєму обуренню не було меж. Невже через те, що хтось заплатив, людина має втрачати власну гідність? Доки накопичувався праведний гнів, меценат уже будив сплячих. Якимось дивом Надія Григорівна, керівник нашої групи, втихомирила доброчинця, після чого той сів осторонь, десь на годину поринувши у глибокі роздуми. Тепер він нагадував індіанського вождя. Бракувало хіба що пір’я в голові. Проте задумлива постать переймалася чимось іншим, аніж поводирі-тубільці. За цей час втомлена делегація встигла забути про тимчасову витівку самоспеченого штурмана, й тепер дрімали майже всі. Окрім мене, не спав Сашко Марущак, ще один-двоє неборак і спонсор, що втупив погляд у підлогу. Враз Покін підвівся. Дивна муза відвідала доброчинця, здалося нам. Чоловік повільно рушив. То була поважна хода. Так ступали хіба що рабовласники в колоніальні часи. Смугастий темний костюм, світла сорочка, контрастна краватка, нейтральний шарф, коричневі шкіряні туфлі й дерев’яна тростина вишневого кольору підкреслювали велич нічного обходу. Несподівано Покін завернув ліворуч — саме в той ряд, у якому самотньо відпочивала мешканка тропіків. Що задумав цього разу? — по нашій шкірі пробігся морозець. Дійшовши до середини, Покін зупинився точнісінько навпроти чорнявої жінки, яка тієї миті, ймовірно, бачила солодкі сни. Якусь хвилину непорушно п’ялився на обличчя, що відрізнялося кольором. Раптом різкий звук, відлуння якого розбудило весь термінал, змусив здригнутися кожного. То був звук удару палиці. Жінка заверещала. На щастя, Покін щосили вперіщив не по голові нещасної, а біля самісінького її вуха, влучивши в крісло. — А-ба-ба-ба… — забельботіла з переляку жінка. — Шо «а-ба-ба»? Шо «а-ба-ба»? — перекривив Покін, уявляючи себе, мабуть, колоністом. — А-ба-ба, — не зупинялася шокована африканка. — Я спрашиваю: шо за «а-ба-ба»? Ти нормальним язиком гаваріть умєєш? А-ба-ба! Від раптового повороту подій ми завмерли. Почулося скрипіння кросівок, що наближалися. Покін обурено озирнувся, щоб спланувати, як провчить порушника розваги. Та враз його гордовита постава змінила свою форму. Новоспечений колоніст якось поспішно опустив палицю, скоцюрбився і швиденько пошкандибав у протилежний бік від атлетичної постаті, що мчала до місця події. Чорнявий одним тільки поглядом міг знищити нежданого гостя, який зазіхнув на його дружину, аби тільки зловмисник наважився подивитися в очі. Завдяки немалій чорнявій п’ятірні на стінці «Ла Ґардії» мала от-от з’явитися свіжа яєшня. На втіху для спонсора, як і для всієї групи, чоловіка найбільше цікавило, чи все гаразд із дружиною. Він палко пригорнув її до себе, коли вона, здригаючись, ледь складала докупи рідні слова. Нам чомусь здалося, що все-таки то було «абаба», хоча важко уявити інший вислів, аби хто з нас опинився на місці постраждалої. Покін принишк і впродовж наступної години був тихше води, нижче трави. Однак щедрість стюардес на безкоштовні напої в літаку й сервіс офіціанток у кафе-барі досі впливали на поведінку гостя. Нові думки настирливо лізли в голову мецената. Хіба годиться скласти ручки? Пуститися навтьоки, як мокра курка? Не довести своєї правоти? Бажання відвести душу не давало благодійнику спокою. Усвідомивши, що встиг потурбувати кожного представника делегації, крім одного, Покін попрямував до мене. Отакої! Після випадку з чорнявою які завгодно думки виникали в моїй свідомості, адже спрогнозувати дії покровителя було неможливо. Я вже уявляв, як ухиляюся від удару палицею, ставлю блок від замаху кулаком або напружую прес від непередбачених обставин. Відновивши поважну ходу, спонсор повільно просувався, диктаторським поглядом оцінюючи підлеглого. — Гдє он? — Хто? — Мой син. — Мабуть, гуляє, — спокійно відповів я. — Ти ідьош і пріводіш мнє маєво сина! — палиця гуркнула об підлогу. — Нє отходя от каси. — Навряд. — Нє понял? — на обличчі Покіна застигло щире здивування, адже відмова пролунала вперше. — Цього не буде. — Пачєму? — Не маю бажання. — Павтаряю: ти ідьош і пріводіш мнє маєво сина. Нємєдлєнно! — ціпок гупнув об змелю вдруге. У відповідь я знехотя позіхнув. Передчуваючи, що примусити підлітка коритися було неможливо, Покін не міг допустити, щоб наказ не виконали. Після калюжі, в яку сів, зазіхаючи на африканську гостю, непослух означав би цілковитий крах авторитету. Тому питання було принципове: — Я даю тєбє сто долларов сишиа. Ти ідьош і пріводіш мнє маєво сина! На один долар в Україні можна непогано пожити, розумів я. Щоб назбирати десять зелених, довелося залучити багатьох. Сто доларів? Надто схоже на чергову вигадку. «Развод», як казали хлопці в дворі. Я зиркнув на Надію Григорівну, яка про всяк випадок стежила за поведінкою Покіна. Вчителька, ледь усміхаючись, кивнула. — Згода, — невимушено подав руку я, ніби пропозиція була звичною. Кілька пар очей зацікавлено стежили за діями мецената, якому нічого не залишалося, як гордовито дістати з піджака портмоне. Спочатку чоловік таємниче перелічив усі купюри. Після цього демонстративно вручив стодоларову банкноту. Поки спонсор не передумав, я не забарився взяти попередньо оголошений аванс. Не вірячи своїм очам, негайно зник у пошуках Покіна молодшого, який, імовірно, разом із іншими хлопцями вештався терміналом, вивчаючи чужоземну обстановку. На нашому поверсі його слідів не було, тож логіка підказала спуститися ліфтом донизу. Не встиг натиснути на кнопку, як двері відчинилися, і переді мною постав ніхто інший, як син Покіна, котрий ні про що не здогадувався. «Твій батько просив, щоб я тебе знайшов», — по-діловому повідомив я, оперативно виконавши завдання тимчасового шефа. Ось так із десяти доларів у мене з’явилося сто. Анна Яременко
Бабуся-зігрівальниця

Коли на вулиці мокро й сиро, то аж очам холодно. Хочеться їх кудись сховати, розташувати в місці з виглядом на теплий лимонно-корицевий чай, плетену ковдру й свічкові вогники. Але якщо ти вдома тільки думками, а тіло ще їде по місту в маршрутці, яка аж труситься від холоду, єдине, що лишається зробити, — це зажмуритися, щоби хоч очам було тепло. Звідки береться тепло в таку погоду? Буває, гріє думка про за-десять-хвилинне домашнє печиво й теплі батареї. А ще сидиш і згадуєш усі дрібно-приємні події дня. І від цього стає так тепло-тепло, наче мама щойно надягнула тобі плетену шапку. Охайно й чемно наступаючи на мої «домашні» думки, до мене підсідає бабуся. — Розкажу тобі вірша. Про Бога. — Дуже часто, випустивши з себе подібні слова, ми внутрішньо зажмурюємося й чекаємо реакції людей. Що вони зроблять? Що про мене подумають? Бабуся того не чекала. Лишень глибоко вдихнула — і полилася музика слів старенької християнки. Хороброї та впевненої. Вона говорила й не дивилася в очі. Промовляла так, наче стояла одна на величезній сцені серед десятитисячного стадіону. Вона не чекала реакції. І навіть не відразу помітила, що в мене вже точно як півхвилини котяться сльози. Я усміхаюся, а вони все одно котяться. Хто ж ця бабуся? Добрий і відважний янгол? І чому від її присутності стало не те що тепло — гаряче? Я плакала, бо не здатна так зробити, як вона. Може, через упередження. А може, через мої кавово-пряникові думки, якими вщерть засипана голова в маршрутці. Думаю про свої замерзлі ноги, вона — про замерзлі душі, що їдуть із нею в одному напрямку. Подякувавши за вірша, я вийшла на своїй зупинці. Зігріта й засоромлена. А через вікно маршрутки було видно, як моя бабуся тихенько підсіла до ще однієї «замерзлої душі», прихопивши із собою часточку тепла. Людмила Гридковець
Ранок посеред ночі

Це трапилося одного звичайнісінького осіннього вечора… Похмурий жовтневий день добігав кінця. Тоненькі дзюрочки води повільно стікали склом трамвайних вікон, полишаючи по собі візерунчаті смужечки. Легким барабанним дріботінням дощових краплин небо стукало в дахи міських будівель. Сонце давно заховалося за обрій, темрява пронизувала кожну клітинку тіла. Навіть стрункі красені ліхтарі у своїй шляхетній задумі не могли перешкодити цьому. Ніч огорнула, обплела невидимим павутинням холодного мороку все місто, весь світ. Уже немолода пані зійшла сходами старенького трамваю і, загорнувшись у вогку пронизливу темінь, почимчикувала безлюдними вулицями. Їй здавалося, що вона вже ніколи не добереться додому. Пронизливий вітер проймав аж до самісіньких кісток. «Це ж тільки жовтень, — подумала жінка. — А на що ж тоді чекати далі?» Змученою ходою вона ледь дошкандибала до метро. В обличчя їй ударило тепло, й на душі трохи розвиднілося. Поодинокі перехожі піднімалися назустріч ескалатором. Проте до низу вона їхала одна. І знову відчуття самотності й непотрібності огорнули її душу. Якоюсь дивною й незвичною була ситуація. І лише за кілька хвилин жінка збагнула її причину. Вона ніколи не була в метро сама. Порожня зала. Час ніби зупинився. У якусь мить навіть здалося, що його взагалі не існує. Як і не існує нічого більше, окрім цієї зали та самоти. Жінка непевними кроками підійшла до лавки, щоби присісти бодай на кілька хвилин до приходу потягу. І раптом погляд зупинився на іншому кінці сидіння. Там лежала якась книжка. Пані підійшла ближче, торкнулася її. На червоній обкладинці тисненими літерами виднілося — «Святе Письмо». Жінка розгубилася… Вона оглянула порожню залу, ніби сподіваючись віднайти власника книги. Однак на пероні й надалі не було ані душі. Вона несміливо взяла книжку до рук. Щось відбувалося цієї миті, щось незрозуміле й нове. Якийсь дивний трепет відчула всередині. Подібно до того, як юна діва дізнається про те, що її запрошено на перше побачення. Раптове осяяння в одну мить торкнулося всього її єства: «Ця Книга для тебе. Настав час для зустрічі». Несподівані сльози потекли її стомленим обличчям, і ніжна надія забриніла в серці. Вона ще до кінця не розуміла, що відбувається насправді, не знала, як реагувати на ці почуття, сльози… Була глибока ніч, та для однієї людини настав дивовижний ранок нового дня, де вже є місце Богові. Галина Манів
Найбільше з див

Дата добавления: 2015-05-22