Annotation 7 страница

Понад усе на світі я люблю аромат кориці. Тонкий, терпкий, від нього по моїй спині біжать мільйони мурашок, примушуючи заплющувати очі, смакуючи, слухаючи, відчуваючи цей аромат усією шкірою. А ще більше я люблю каву з корицею. Звук тертки, об яку її натирають, аби насипати у філіжанку, наче скрипка, співає мелодію насолоди. Так я собі думала, заховавшись у куточку за стійкою у затишній кав’ярні. Столиків тут усього три, і мій дуже вдало невидимий ні дівчині, яка варить каву, ні іншим відвідувачам, ні перехожим. Мені треба погодувати малого. А тут затишно. Хоча кави зараз я майже не п’ю, але сьогодні дозволю собі маленьку порцію, з корицею. Малюк тихенько сопе, у мене на руці, йому тепло й затишно. Біля мене пахне на весь світ корицею та кавою. І душу затоплює якесь неймовірне відчуття щастя. Такого просто не буває. Такого просто не буває… Вдячність — ця вдячність і є моїм щастям. Більше нічого не треба. Усе є. Дякую Тобі. — Не може бути, — плакала я тоді, вперше запідозривши, що щось негаразд. — Мене не нудило, я нічого не відчувала, так не мало статися! У мене мільйони інших справ, планів! Як же тепер? — Ніяк, — байдуже відповіла подруга. А їй що? Хіба це її життя летить шкереберть? — Усе одно вже нічого не вдієш, та й я тебе знаю, ти і не «вдіювала б». Попсихуєш, минеться. І взагалі, тобі не можна нервуватися. Кажуть, вони там усе чують! — Я не можу не нервуватися! — ледь не кричала на подругу. — Ну, то понервуйся, хоча я раджу тобі валер’янку й прийом лікаря. Третя дитина! Тоді, коли, здається, нарешті трохи звільнилися руки зі старшими, коли вони виросли вже достатньо для того, щоби навіть на цілий день відпустити мене у справах, а іноді й залишитися в бабусі, спокійно читаючи книжки та розважаючи маленьку племінницю. Я так хотіла нарешті дістати свій наплічник і гайнути у гори з дітьми. Планувала влаштуватися на роботу, щойно й запропонували, а це і гроші й свобода робити те, що любиш. Третя дитина! А що скаже чоловік, думати було страшно. Він же ніколи не хотів третьої дитини. У душу отруйними гадюками заповзали чорні думки. Думати їх було одночасно страшно й солодко. А що, якби. Та я точно знаю, що далі думок ці спокуси не підуть. Не зумію. Потроху відпускає. Що вже зміниш? А чоловіка, чоловіка відпущу, коли захоче, точніше, коли не захоче. І дні попливли за днями. Нове життя десь там, де я його ще й не відчувала, зовсім не заважало. Ніжно-ніжно воно давало про себе знати сяючою усмішкою зранку, блискучим волоссям, солодким відчуттям майбутньої зустрічі. Та я мовчала. Ніхто не здогадувався. Не підозрював. Час дозволяв мені спокійно завершувати заплановані справи на найближчі півроку. Та одного дня довелося. Довго ховатися не виходить. — Я вагітна, — просто як обухом довелося оглушити чоловіка одного вечора. — Ще ніхто не знає, не здогадується. — Опа, — аж присів він. — І що? — Нічого. Я знаю, що ти не чекав і не мав такого бажання, але от, сталося. Боялася тобі казати. Тепер кажу. Якщо хочеш, можеш іти, дам тобі розлучення. — Здуріла? — Чоловік підпер голову рукою й уважно розглядав мене, як метелика під мікроскопом на зоологічному гуртку. Простягнув долоню, торкнувся лоба, наче міряє температуру. Задумливо мовив: — Жару нема. Точно здуріла. — Ну, ти ж не хотів, — почервоніла я. На цю фразу він лише плечима знизав. — Давно? — Чотири місяці. — Ага, — сказав він і замовк. І мовчав цілий вечір, ранок, пішов на роботу мовчки, повернувся мовчки. Усі мої думки, тіло, голос теж мовчали, стиснувшись від тієї тиші до розмірів сірникової коробки — бути непомітною, нечутною. Страшенно хотілося плакати. Чому він мовчить? — От, знаєш, — раптом його хриплуватий із незвичної мовчанки голос роздер нашу тишу. — Знаєш, що найбільш прикро? — Що? — винувато дивилася я на нього з-під лоба. — Що ти мені не довіряєш. Стільки часу мовчала! Нема у тебе совісті! — Я боялася! — Ага. Боялася. Ніби я статист. Чи садист якийсь. Чотири місяці мовчить! — Менше. Я сама пізно дізналася. — Та яка різниця, скільки? Я останнім дізнаюся ТАКІ новини! — Не останнім. Ще ніхто не знає. Ні мама, ні сестра, ніхто, тільки Віта. Вона знає, але нікому не каже. — Віта знає, а чоловік не знає! Зла на тебе не вистачає! — з дитячою образою в голосі буркнув він. Та я вже бачила, буря закінчується, не почавшись. — У лікаря хоч була? — Ні. — Точно здуріла, — повторив діагноз коханий, зітхнув, спіймав мене за руку й притягнув в обійми. — Будемо лікувати. Того вечора ми довго говорили. Так довго, як не говорили останніх років. десять. Планували майбутнє, розставляли подумки меблі у новому, більшому житлі, думали, що робитимемо. Я скорилася. Під аромат кориці з мого серця виповзали гадюки, а напруга останніх місяців розпрямлялася, відпускала, вистрелюючи спокоєм. А ще через п’ять місяців народився він. Малюк. Наша третя дитина. Маленька радість і велике сонце. Ніжність. Наше Диво. Той, кого ми любимо. Моя кава швидко закінчилася. Спогади відступили. Я знову опинилася у затишній кав’ярні. Солодкий запах кориці слабшав. Пора йти. Серце ще раз болісно стиснулося, коли я подивилася у спокійне личко сина. Нас чекають наші найкоханіші, найближчі. Ірина Мацко
Обійми мене

Опівночі, сидячи у теплому кріслі з горням щойно завареного чаю перед монітором, я раптом гостро відчула, що зараз дуже хочу обіймів. Так-так, саме обіймів. Не поцілунків, не кохання, а просто теплих рук, які б ніжним колом обвили мої плечі, і я потонула б у тих руках, надійних і сильних. Хоча, здавалося б, нащо вони мені? На вулиці мороз, вітер, сніг, а тут, у моєму кубельці, добре, затишно. Навіть киця зручно вмостилася на моїх колінах. Але… тебе нема. Ти зараз дуже далеко, напевно, теж думаєш про мене. Обійми… обійми… Що це таке? Як їх пояснити? Коли дві руки надійно, ніжно, тепло й щиро, наче крильми, охоплюють тебе. А в полоні тих крил хочеться залишитися, там так хороше… Чи гаряче й сильно, із жагою пригортаючи до грудей, чи трепетно та ніжно, як найдорожче у світі, з удячністю та невимовною любов’ю стискаючи за плечі, підтримуючи й заспокоюючи. Ще маленькою я дуже любила, коли мене брали на руки й притискали до грудей. Та що казати, хіба лише я? Усі хочуть обіймів. І це бажання супроводжує нас усе життя. Ми ж тільки народжуємося — і нас одразу обіймають, закутують, загортають, обгортають, зігріваючи й даючи захист. Так, саме захист, спокій і тепло дарують обійми, й саме цього ми так прагнемо… — Матусю, обійми мене… — просила я маленькою. І коли відчувала мамині руки на собі, весь світ був хорошим і привітним, а то в обіймах маминих був усесвіт, і я все могла. Ми часто обнімаємо дітей. Маленьких — більше, старших — менше. Вони ще й пручаються, мовляв, ми вже великі. Куди ви тут зі своїми ніжностями! Удають із себе дорослих і ховаються за зовнішніми колючками, хоча в душі часто, як маленькі кошенята, прагнуть любові, розуміння й… обіймів. — Обійми мене, коханий, — тонучи в його погляді та відчуваючи жар серця, шепотіла я. От і зараз мені так потрібні твої теплі руки, що міцно й надійно мене огортають… Але тебе нема… Давно нема… Та я чекаю… — Обійми мене, доню, — просили мамині очі, коли я вкотре приїхала навідати рідних, — мені так добре в твоїх обіймах. Як вони, старенькі, потребують від нас уваги й турботи. І хоч би скільки нам було років, прагнемо знову опинитися в тому надійному й теплому кільці рідних рук… Мабуть, не варто шкодувати обіймів, адже руки, наче крила, дані нам для цього. Від них тепло й затишно. І більшого щастя — немає. Ірина Мацко
Плетений светр

Сірий зимовий вечір віддавав свої володіння ночі. На плиті зашваркотіла кава, наче сварилася, що її так пізно взялися заварювати. Це тихе бурління-бурчання прокинуло, стрепенуло від сну, що вже підкрався. «Ні, спати я зараз не можу. Не заснути — одне бажання… Не заснути самій…» Холод пронизував уже просто нестерпно, гострим жалом упиваючись у тіло, в саме серце. Єдиним теплим джерелом є зараз оте, незрозумілої форми плетиво в руках. Єдиним порятунком. Хто б міг подумати? Але ще зовсім недавно ми щасливо сміялися разом, переглядаючи улюблену передачу та попиваючи запашне капуччино з веселих горняток у крапочку. Сміялися… Та розмова вже не клеїлася. Ніби різні світи, різні планети. Звук, слова летять і… не долітаючи, відбиваються й падають, не сприйняті, на підлогу. Різні мови. — Дивись, — кричала я, — намагаюсь, усе роблю для нас, люблю тебе. Та ти мені зовсім не приділяєш уваги, не говориш теплих слів… А я люблю тебе… «Себе, себе, себе…» — розумів ти. — Це я все роблю для нас. Як давно я просив тебе сплести мені светр, а тобі все ніколи… І знову прірва. Мовчання, вакуум. А що казати далі? Навіщо? Слова всередині у кожного, а зрозуміти дано не всім. Коли розійшлися, прірва здавалася ще більшою, нездоланною. Та думки були вже вільні. Вони снували, снували, аналізуючи й зважуючи, чіпляючись одна за одну. Чому так трапилося? Адже любили, горіли. І зараз заснути не можу, засиджуючись допізна, поки сон не зморить у кріслі, — тільки б не лягати у те порожнє ліжко… без тебе. Наче самі собою потрапили до рук спиці та клубок м’якої, теплої вовни, що залишився ще від маминого рукоділля. Думка за думкою, петля за петлею. Отак і наші вчинки, слова, дії, зачіпляючись одне за одне, створюють картину наших стосунків. Непомітно для мене половина светра була готова. І зараз, тримаючи його, відчувала у серці таке тепло, що жодний сон не міг би здолати. Тепер єдине бажання — закінчити справу. А далі що? Телефонний спів повідомлення розігнав думки. «Зустрінемося? Поговоримо? Скучив». «Так. Завтра. У нашій кав’ярні». На зустріч летіла, немов виросли крила. Плетений подарунок тихо лежав у пакеті, гріючи надію. «Усе налагодиться», — крутилося дзиґою. Так і сталося. — Ти дуже красива і дуже потрібна мені, — в його очах тієї миті купавсь увесь світ. — Я сплела тобі светр… — пересилюючи стиснуте від хвилювання горло, вимовила я. — Я тебе… — Не треба, я зрозуміла… І я… Нарешті ми сказали все зрозумілою для іншого мовою… Навчилися. Ірина Мацко
Крихти

Не знаю, чому мені дістаються лише крихти… Я збираю їх, вириваю, бережу, плекаю та охороняю, а інколи й сама їх вигадую, уявляю і… здається, що вони й справді є. Та коли зовсім уже голод допікає, коли хочеться вити від бажання насититися — зриваюсь і вириваю їх у інших. Чи втамовує голод пташина, коли збирає крихти? Довго, наполегливо, цілеспрямовано… Мабуть, утамовує. Крихти любові, крихти щастя… Коли вже вдасться вдосталь утамувати голод, що триває надто довго? Книга, що лежала переді мною, якось несподівано опинилася поряд, ніби кликала зазирнути в неї. Давно я не гортала Біблію… Колись, іще маленькою, читала її під пильним оком бабусі, вважаючи, що не можна отак змушувати дитину читати, якщо вона не хоче, хай навіть Біблію. Утім, бабуся вважала інакше. Стара книжка, написана ще старослов’янською мовою, сторінка за сторінкою, ставала дедалі зрозумілішою та цікавішою. Однак на цьому моє читання закінчилось. І от зараз — ця Книга. «Отож, пильнуймо про мир, та про те, що на збудування один одного!» (до Римлян 14:19). «Терпіть одне одного, і прощайте собі, коли б мав хто на кого оскарження…» (до Колосян 3:13). «Усе досліджуючи, тримайтеся доброго!» (1-ше до Солунян 5:21). Тримайтеся… Боже, а чи буває абсолютне щастя? В усіх розуміннях? Кожна мить, кожна хвилина? Чи, може, ті крихти, які я збираю, і є щастям? Адже саме по крупинці зібравши, починаєш відчувати їхню вагу й цінувати. Щастя абсолютне не сприймалося б так, як його окремі миті, яких очікуєш і особливо гостро відчуваєш. Моє серце й душу раптом заполонили особливі почуття. Радість, піднесення, блаженство і… щастя. А й справді… Як же назвати, якщо не щастям, веселі очі діточок, що сяють здоров’ям? Теплі руки коханої людини чи коротке повідомлення «Як ти, рідна?» посеред робочого дня від дорогої людини, гарячі поцілунки при зустрічі? Рідний голос батьків, які радіють злетам і заспокоюють при падінні? Задоволені личка твоїх малят, коли даруєш їм казку? Саме ці крихти і є щастям, любов’ю… Лише треба їх побачити й зібрати. Ірина Мацко
Нашепчу вам сон на вушко

Потяг цього разу надто довго повз темними полями, селами, біля заспаних хатин, ніби хотів показати, яка довга дорога додому. А бути вдома дуже хотілося. Хоч і минуло лише кілька днів, як я поїхала звідси, але серце стискалося щоразу, коли дивилася на книжечки, куплені в подарунок рідним малятам. Як вони там? Їздити на фестивалі, виставки доводилося нечасто. Та завжди тягнуло якнайшвидше повернутися. Не те, щоби поїздки не давали задоволення, адже така зайнятість була лише в радість, та ще й на хліб додавала чимало, але… над усе кортіло повертатися до рідних рученят, палаючих оченят і теплих обіймів. Ще трошки, ще кілька хвилин… Уже будинки рідного міста видно, виглядають де-не-де безсонними очима-вікнами. Ось і мій перон. Холодний, мокрий, але свій і від того теплий і рідний. Нарешті вдома. Тепер таксі — і за кілька хвилин я цілуватиму теплі личка моїх сонечок. Замок звично заскрипів, ніби привітавсь, і прочинив назустріч двері. — М-р-р-р-р-р, — муркотлива кішечка потерлась об мою ногу і відійшла вбік — мокра, холодна її господиня, але все-таки своя. Потягнулася солодко. — Хороше тобі, кицю, тут, удома, — прошепотіла я. — Тепло, сито, чого ще треба? А там така мерзлота. та нічого, головне, що я вдома. Як наші малята? Знову навчали тебе чогось? От шибеники малі! Мабуть, сплять. Піду до них. Привітаюся тихенько. У дитячій кімнаті пахло молоком і. дітками. Поцілувала старшу, потім маленького. Такі теплі, розніжені, солодкі… — Мої рідні… — притулилася щокою. Тільки носики сопуть. Лише б не розбудити. Якби не пізній час, зустріли б, як завжди, на порозі. Прибігли б, мало з ніг не збивши, і обійняли б міцно. — Скучила за вами… Ой, як скучила! Хоч як би добре десь у світі було, а тут, біля вас, мені найсолодше. На добраніч, мої хороші. Зайченята мої любі. Погріюся трошки біля вас. Прилягла. Притулилася до теплого волосся. Сопуть. А пахнуть як! Коли ще були маленькі — старшенька, а потім і менший, — як я любила тримати вас на руках. Ви засинали, повіки ставали важкими й оченята стулялися. Зручно вмостившись, ви мирно посапували, як от зараз. А я завмирала, щоби не розбудити, і лише вдихала ваш теплий запах дитини й молока. Які це відчуття! Аж у голові паморочилося. Мої дітки. Знайте, що я завжди буду з вами! Хоч би що сталося, хоч би як життя повернуло. Не знаю, як мені це вдасться, але вчитимуся, старатимуся, молитимуся за вас. Щоб у вас усе було добре, щоби ви були щасливі, навчуся вас розуміти, слухати, чути, підтримувати. Не знаю, чи сама це все вмію, але. ви мене навчите, добре, зайченята? Може, у когось це материнське почуття виникає по-іншому, але в мене прийшло відразу, як дізналася, що чекаю вас, першу, а потім і другого. Не хочу когось засуджувати, чи комусь докоряти, бо ж усяке в житті буває, але знаю про себе одне: тільки-но зрозуміла, що в мені є нове життя, — все, я відповідальна за це життя, не віддам його ні за що і нікому, не дозволю скривдити. Не лише через те, що це гріх чи моральні заборони. Просто НЕ ЗМОЖУ! Адже я така велика, сильна, доросла, і те маленьке життя всередині довіряє мені, і поки воно не народиться, має лише мене захистком. Як же я можу його зрадити? Ніколи! Отак і вас. Тільки дізналася — і все: не зачіпайте моїх зайченят! А тепер, мої любі, нехай вам насниться велика біла пухнаста киця, гарна й привітна. І я теж піду відпочину з дороги. На добраніч, солодкі… Оксана Радушинська
Іграшковий пес

— До обласного центру підкинете? — Чоловік вимок до нитки, і вода стікала по його худорлявому обличчі. — Сідай, — видихнув водій, витиснув педаль зчеплення й піддав газу. Авто легенько рушило. Віктор Геннадійович нахилився вперед і міцніше стиснув кермо. Двірники ледве встигали очищати скло від потоків води, що вже кілька годин поспіль лилася з неба. Нічого не скажеш: «чудове» продовження «прекрасного» дня. Зранку — сварка з дружиною, потім на роботі аврал (довелося їхати до дідька на болото, аби з партнерами всі питання узгодити), тепер ще цей попутник вимочить переднє сидіння — хоч викручуй. Навіщо було зупинятися? Невже досі не усвідомив, що за добро ніколи не відплатять добром? А вже мав би — п’ятдесят два роки, як-не-як. Ще ця вранішня сварка. Та має рацію Оленка, що тут казати, — зовсім часу він дітям не приділяє. Пізно одружившись, здавалося, не зможе хорошим батьком стати. Та й, думалося, не час пелюшками очепитись. Житимуть із дружиною для себе. А потім, коли Оленка подарувала первістка, а через два роки — ще й доню, — щастю меж не було! Спершу міг для них — трьох — небо прихилити: подарунки, відпочинок у санаторіях, будь-які забаганки. І до ладу все завжди. Дарма подейкували, що, мовляв, молода дружина багато клопотів завдасть. У Оленки стільки терпіння, стільки мудрості — дай, Боже, кожному! Присвятила своє життя йому й дітям. А що тепер змінилося? Нічого. Просто в нього — робота відповідальна, ніяких нервів, ніякого часу не вистачає. У Стасика — вік перехідний. Шкода, що Оленку образив, наговорив їй зайвого. — …У мене сьогодні день народження, — почулося раптом із правого боку. — Що? А, вітаю. — Віктор Геннадійович не був налаштований на розмову. — Ось як доводиться тридцятиріччя зустрічати… — попутник не помічав байдужого тону водія. — Удома висохнете, вип’єте сто грамів та й нормально зустрінете, — і чітка інтонаційна крапка вкінці, котра не передбачає продовження теми. — Я в обласну лікарню їду. — Хтось захворів? — швидше із ввічливості запитав Віктор Геннадійович. — Син. Завтра операцію робитимуть. Нирки… — А лікарі що кажуть? — Або ризик, або смерть. Водій зиркнув на незнайомця. Той дивився вперед на водяний простір траси. Темне волосся намокло й прилипло до лоба, губи тремтіли від холоду, хоча салон обігрівало тепло пічки. — Наші хлопчаки одного року народилися — на початку і в кінці, — продовжував попутник, здавалося, зовсім байдужий до того, чи слухає хтось його оповідь. — Часто жартували, що то від великого кохання. Ми з дружиною ще в школі закохалися, за кілька років потому одружилися. Старшенького, Олежку, він зараз у лікарні, дружина народила якраз на мій день народження. Отакий сюрприз приготувала! Ніби все добре було. Життя, як життя. Усякого траплялося. Робота. Її в селі знаєте скільки — на десятьох вистачить. А потім звичайний медогляд. Дружина вже місяць із ним у лікарні. А я туди-сюди їжджу. Отакий у нас із сином вийшов день народження. — Скільки йому сьогодні? — Чотири. Місто зустріло заплаканим кліпанням світлофорів і квапливими перехожими, що перебігали, накриваючись парасолями. Віктор Геннадійович зупинив авто біля невеличкого магазинчика й повернувся звідти з кумедним іграшковим цуценям. — Візьміть, це для сина. — Ні, дякую, я не можу. — Будь ласка, візьміть. Привітайте від мене хлопчика. І… щасти вам. Обом. Біля прохідної обласної лікарні було мокро й безлюдно. Віктор Геннадійович висадив свого попутника й скерував машину додому. Він знав, що підніметься зараз на третій поверх, відімкне двері знайомої квартири — і біля порога, махаючи хвостом, його зустріне старий лабрадор. З кухні смачно запахне вечерею, і Оленка вийде назустріч, усміхнеться, наче й не було ранкової сварки. І він винувато всміхнеться, ніби хлопчак. Стасик «висітиме» в Інтернеті, донька вже годину розмовлятиме по телефону з подружками. І буде затишно й тепло в цьому маленькому всесвіті, вікна якого омиває чудний січневий дощ, незримо з’єднуючи диханням сльотавого вечора з лікарняною палатою, де незнайомому хворому хлопченяті дарує щастя іграшковий пес. Надія Нарчинська
Щоби бути щасливими

— Тату! Та-а-а-ату! — Залопотіло п’ятами по голій підлозі. — Х-хе, та-а-а-ту, а які бувають діти? — Зацікавлено зирнуло по великій кількості розсипаного на столі столярно-інженерного начиння. — Цікаві! — У відповідь на мить блиснуло такими ж карими, з непідробною іскринкою очима, яка, мабуть, передавалася по спадковості. — Ану не чіпай, поклади! — ледь устиг зупинити на півдорозі до пункту призначення «цікавого шурупчика», і вже дещо лагідніше: — Тосю, ну скільки просити: на моєму столі ні до чого без мене торкатися не можна! І куди ти її, таку непосидющу, подінеш? Коли там за підручниками починається вік найбільшої цікавості? У три — три з половиною? А про вроджені випадки нічого немає? От уже два роки, як кінця-краю не видно… Спершу всі шафочки, полички, замочки. Далі — книжки, шпалери й інші паперові вироби, — чого не пошкодуєш заради творчого розвитку дитини. Але чим далі, тим більше кидало тата то в жар, то в холод від запитань свого чомучки, бо чекати чогось певного, тим паче намагатися прогнозувати запитання донечки, справа не те що марна, а просто безнадійна. От і зараз, ледь не отримавши інфаркт від такого крику, ніхто б не сказав, що після перегляду «Дискавері» вона скаже це. — Так що ти про дітей питала? — уже помітивши той незгасимий вогник цікавості (і на яких джерелах він працює?), що беззаперечно сповіщав про можливість тата ще на три-чотири годинки позбутися спокою через «допити» і на місяць гратися у схованки з гвіздками та шурупчиками, що вже встигли так сподобатися малій. Він вирішив пожертвувати меншим — покрутитися перед донечкою в розумних позах, разом пірнувши в таїни логіки й аналізу, симптоматики й індукції та інші глибини свідомого, за допомогою яких набуті знання (університету!) могли задовольнити малу. На «промах» тато права не мав. — Діти які бувають? — неохоче відриваючись від викрутки, повторила та. Тато продовжував працювати з гаєчками, не менше докладаючи розумових сил, з чого б почати. — Ну, бувають хлопчики й дівчатка… — Та отримав у відповідь такий погляд, що відразу вирішив конкретизувати: — Кх… А що саме тебе цікавить? Тося відвернулася від «шкідливого» паяльника (ти ба, який гарячий), ображено подмухала на пальчик (доки тато не побачив), сховала його за спину. І продовжила: — Ну, кажуть… (пху-пху… пече…) діти бувають здібні. А як це — здібні? Розумні, е-е-е… Цікаві, слухняні. Потім, талановиті. Є ще кіндери чи вундери… Зрозуміло (та… поле діяльності — два гектари). Тут по кожному пункту можна докторську захищати! Так, тільки без паніки. Тато все знає й усе зуміє. — Іди сюди, сонечко, — відклавши майстерські справи, посадовив Тосю на коліна, що вже хапалася перевірити наявність струму в розетці. Вони були такими схожими. Як тільки можуть бути схожими очі люблячого батька та безтурботна усмішка його дитини — дві копії картини рукою одного художника. Спокійно й вдумливо погладжуючи своє диво по голові, він тихо розпочав: — Знаєш, Тосечко, діти справді бувають різні. Не бувають, а просто — є. Це як не буває двох однакових… — тато замислився. — Дощів? — підняло заворожені оченята залюблене в усі калюжі «каченя». — Так, — усміхнувся, — як дощів, як хмарок на небі — удень і ввечері, як самих днів. Кожна людина з пуп’янку має свій унікальний, подарований Богом характер. От учора, пам’ятаєш, лив такий сильний дощ, ледь устигли сховатися! Мама вибігала, казала нам: «Такий хлющ — як із відра!». А ми з тобою дивилися у вікно й бачили, як наші квіти, ухиляючись від вітрових обіймів, тулилися до землі, а дощ усе сильніше хотів їх пригорнути, понюхати й поцілувати. Ти пам’ятаєш, коли вперше побачила абрикосовий цвіт і коли знайшла свою першу ромашку і першу бджолу? А був ще ж дощик тихенький-тихенький, теплий, як весняне сонечко, падав просто з неба і неначе вибачався за кожну зронену на нас краплинку, а колись прийшов дощик-забіяка і понадламував мамині улюблені хризантеми, пошурхотів листочками, подув у труби та ще курей полякав — і побіг куди знав. — Куди? — відізвалося відлунням, а погляд не міг відірватися від чарівника-тата. І як він міг одним помахом відкривати те, чого самій не видно? Наче розкриває книжку, ніби вводить у казку… — Не знаю, сонечко. Мабуть, у якихось своїх розбишацьких справах. А пам’ятаєш, у п’ятницю в бабусі ми зустріли дощик, що почав сильно крапати, надувати бульки, а потім перестав, неначе забувся? — То був дощик-забувака, — констатувала Тося. — А пам’ятаєш, Тосю, того, що трусив мілко-мілко… — Так-так, і ти говорив, що він сіє ситечком. Ми йшли з тобою шукати веселку, а ти сказав, що їх уночі не буває, бо вони бояться роздерти свої барвисті сукні зорями і рано лягають спати, щоби бути гарними й розумними, і що мені теж треба засинати. Тату, а зіроньки не хочуть спати вночі? Ти казав, що я твоя і райдуга і зіронька… А можна, я окремо буду: вдень — веселкою, а ввечері — зіронькою? І лягатиму спати… А, не лягатиму зовсім, добре? — вже заіскрилися зорі-оченята. — Ну, Тосю… — засміявся тато, не знаючи, що й сказати. Але мала непосидюча кнопочка сама врятувала ситуацію: — Тату, татусику, а що діти? — Лише в такі моменти батьківських моральних відкриттів Тося могла невідривно слухати, навіть не рухалася, мабуть, і не дихала, так старалася вловити кожен порух татових думок. — Діти, Тосечко, також бувають різними: хтось задумливий, хтось розгублений, як той дощик, хтось любить малювати й пускати літачки, а дехто може образитись і набурмоситись, як хмарка, через якусь дрібничку. Але, Тосю, всі дітки схожі. — Так? — Так, звичайно. Усі вони хороші. Діти поганими не бувають. Це істина. Як і дощик — хоч би яким він був — хоче принести землі радість, нагодувати рослинки й напоїти дерева, так і дітки — народжуються, щоби бути щасливими, сміятися кожному новому промінчику сонця такими ж сяючими усмішками, щоби ловити метеликів і безтурботно гратися, допомагати мамі (лише своєю присутністю!), щоби заспокоїти тата й бабусю, щоби бути бажаними й неповторними, і так самовіддано вчити всіх дорослих любити, а ще — відкривати свою душу світу, а ще… І хоч Тося більше відчувала, ніж розуміла батькові слова, але вже від самого їхнього звучання з татових вуст у неї не лишалося ні крапельки сумніву в їхній правдивості, і колись, звичайно, вона їх зрозуміє. Колись, напевно, почує їх від когось іще в глибокодумних трактатах про щастя і дивуватиметься: звідки я це все знаю? Бо десь далеко сховаються, але грітимуть усе життя татові слова: «Народжуються, щоби бути щасливими», — глибоко, просто в серці. Христина Шутенко
На станції метро

Вона стояла на платформі, чекаючи на прибуття електрички. Був пізній вечір, поїзди в метро вже ходили рідко, тому мала час подумати. Вона любила нічний Київ, дивитися на різнобарвні вогники в темноті, які, поєднуючись та освітлюючи вулиці, створювали якусь казку. Для неї. Сильний порив вітру кинув волосся їй в обличчя, повернувши до реальності. Вдихнула свіжого повітря й озирнулася навкруги. Ось сидить немолода жінка, на вигляд років сорока. Нічого особливого: чорне пальто, сумка через плече й два важкі пакети. Напевно, повертається звідкись, а може, навпаки, кудись їде. Трохи далі стоїть молодий хлопець у формі «Динамо» та з навушниками у вухах. Там пара закоханих цілується. Маленька дівчинка плаче, бо вже пізно й вона хоче спати, а її батьки засиділись у гостях. У кожного з них своя історія. І всіх звела на станції метро звичайна необхідність. Зараз вони сядуть у вагон, кожен вийде на своїй зупинці, і більше один одного не побачать. Від дивних думок її відволік звук потягу, що надходив. Зайшла у вагон, підкрутила звук у навушниках і продовжила свій шлях додому. Завтра неділя. Як вона раніше любила неділі! Але не тепер. Неділя означала ще один тиждень очікування. І на що вона сподівається? Невже він захоче зустрітися після того, що між ними було? А що було? Інтернет-листування, одне з десятків, яке вона підтримувала задля годиться? Дві зустрічі, кава та морозиво? Це ж нічого не означало. Принаймні, вона так думала. А виявилося, що ні. Лише тепер, через стільки часу, зрозуміла, що він таки означав для неї набагато більше, ніж усі інші, разом узяті. І хоча минув рік, ще плекала надію, що він погодиться зустрітися. А що вона скаже йому, коли подивиться в очі? І чи зможе взагалі на нього дивитися? Про що вони, люди з різних світів, говоритимуть? Стільки запитань у голові… Нарешті повідомлення — як завжди, не вміщується на екрані. «Привіт…» Вона всміхнулася та подивилася на чоловіка, який спав поруч. Вона знала той лист напам’ять, адже перечитувала його безліч разів відтоді, як вони почали зустрічатися, дивуючись своєму щастю. Тепер вірила, що одним повідомленням можна змінити власне життя. — Просинайся, коханий, — сказала вона й поцілувала… Анна Яременко
Про Найріднішого

Знаєш, пишу і вже бачу, як Ти усміхаєшся, читаючи мої стрибучі рядки. Ти завжди так робиш. А потім даєш мені згадувати нашу спільно-бурхливу пригоду, тиху зворушливу прогулянку, тицяння пальцями в зірки й розмови. Багато-пребагато розмов. Я не називаю це побаченнями. Це Розмови. О, я згадую, як Ти колись улаштував одну таку, та ще й на Свій День народження! Ех… Пам’ятаєш? Ми тоді плакали, сміялися, пригадували різні дрібно-приємні миттєвості. Знаєш, тоді, зрештою, збагнула, що таке займенник «ми». Скільки мого життя Тобою прожито? Здається, що на всіх моїх найяскравіших світлинах варто позначити Тебе… Ніхто так не вміє, як Ти. Отак узяти, підняти й підчепити в повітрі. Таке враження, наче мене тримають тисячі метеликів. Але ж я знаю, що то все Ти… Моя велика Взаємна Любове. Моя Розкоше. Моя Нагородо. Незаслужена. Ба навіть не завойована. Ти якось спокійно й хазяйновито ввійшов у двері моєї історії. Чи стукав? — Не знаю. Не пам’ятаю. Якось я надто рвучко відчинила двері. О, тоді Ти був незнайомцем. Але дивився й усміхався так, наче все життя був моїм сусідом. Кожна зустріч із Тобою — то якась відчайдушна подорож. І коли мені хочеться втекти кудись, Ти вже усміхаєшся, витягуючи з кишені квитка. Ми бували з Тобою далеко-далеко, і, знаєш, мені зовсім не страшно, коли Ти поруч. Так дивно, Ти питаєш мене: «Чого ти бажаєш?» — хоча й Сам прекрасно знаєш відповідь. Прагну прожити життя з Тобою. Так само мандрувати, сміятися й плакати від того, що ми разом. Чомусь завжди, коли поруч найрідніші, хочеться плакати. Бажаю так само чи навіть сильніше Твоєї присутності, Твоїх думок і, що там казати, Самого Тебе! І ще, Ти знаєш, хочу, аби наш із Тобою задум ожив. І хоч екватор — то не край світу, а лишень його половина, мені все одно мріється бути там із Тобою. Це як стрибок із парашутом, тільки десять тисяч разів поспіль! Закохані тримаються за руки, коли стрибають, однак я знаю, що Ти ладен сховати мене за пазуху, лишень би не лякалася. Ще, буває, йду за Тобою наосліп. О, я люблю так ходити. Бо знаю, що коли Ти знімеш пов’язку і вже можна буде бачити — неодмінно втрачу мову й знову захочеться міцно-міцно обійняти Тебе… Уже чекаю, коли обійму Тебе по-справжньому. Коли буде можна… Так дивно, я відчуваю, коли Ти мене обіймаєш чи дбайливо загортаєш у байкову ковдру. А чи відчуваєш мої намагання обійняти Тебе? Коли стараюся з усієї сили? Авжеж, Ти такий великий, що навряд чи вистачить моїх рук. А ще Ти мастак запитувати. Коли стою на зупинці, спізнююся на потяг чи чекаю в черзі — у голові спалахує одне з Твоїх «фірмових» запитань. О, і тоді дорогою ми довго-довго розбираємося, думаємо, аналізуємо й шукаємо вихід для мене. У такі моменти уявляю, як піднімаю голову й бачу, який Ти серйозний і не на жарт стурбований моєю халепою. Як же я люблю Тебе за отаку серйозність і турботу! Спокійно з Тобою. Але чомусь тремчу як осиковий листок. Мабуть, від щастя. Що маю Тебе. Великого. Доброго. Щирого. Визнаю, що Ти ніколи нічого від мене не приховував. Ну, хіба що трішки, коли мені того не треба було знати. Уже знову забаглося з Тобою кудись у мандри. Туди, де швидке завіконня, музика, шоколадка (ну, куди ж без неї’?) і Ти… Ми з Тобою бачили ранкові заспані нерозчесані Карпати й укладали сонце спати у Червоне море. Про що ще можна мріяти? Не буває мрії, більшої за Тебе. Хочеться мріяти Тобою. Дихати Тобою. Ховатися за Тебе й плакати від того, що Ти близько-близько… І от у такі моменти в мене завжди десь губляться слова. І зараз теж. Це так банально. Це так багато. Це все, що я можу… Я люблю Тебе, Ісусе.

Дата добавления: 2015-05-22