Різні підходи до періодизації розвитку соціологічної думки

Додаткові джерела, що рекомендуються

Основні джерела, що рекомендуються

ІСТОРІЯ СОЦІОЛОГІЧНИХ ВЧЕНЬ

Питання для обговорення

1. Різні підходи до періодизації розвитку соціологічної думки.

2. Докантівські ідеї про суспільство (I тис. до н.е.- ХIХ ст.).

3. Виникнення науки «Соціологія» (XIX-поч. ХХ ст.).

4. Розвиток соціології в ХХ столітті.

5. Українська соціологія: персоналії та наукові школи.

1. Бачинин В.А. Соціологія: Три курси лекцій студентам-юристам. – Харків: Консул, 2003. – 576 с.

2. Короткий тлумачний словник української мови: Більш як 6750 слів / За ред. Д.Г. Гринчишина. – К.: Рад. Шк.., 1988. – 320 с.

3. Кравченко А.И. Социология: Учебник для студентов вузов. - Екатеринбург: Деловая книга., М.: Логос, 1999. - 368 с.

4. Маркович Д.Ж. Общая социология: Учебник / Пер. с сербского. - М.: ВЛАДОС, 1998. - 432 с.

5. Радугин А.А., Радугин К.А. Социология: Курс лекций. – М.: Центр, 2000. – 244 с.

6. Словарь иностранных слов. – М.: Рус. яз., 1990. – 624 с.

7. Соціологія: курс лекцій / За ред. В.М. Пічі. – Львів: Новий світ, 2002. – 302 с.

8. Соціологія: Підручник / За ред. В.Г. Городяненка. – К.: Освіта, 2002. – 245 с.

9. Социология / Под ред. В.И. Курбатова. - Ростов на/Д.: Март, 1998. - 512 с.

10. Соціологія: терміни, поняття, персоналії: Навчальний словник-довідник / Укл.: В.М. Піча, Ю.В. Піча, Н.М. Хома та ін. / За заг. ред. В.М. Пічі. – К.: Каравела, Львів: Новий світ-2000, 2002. – 480 с.

11. Фролов С.С. Социология: Учебник. - М.: Логос, 1996. - 360 с.

12. Абаев Н.В. Чань-буддизм и культура психической деятельности в средневековом Китае. – М.: Наука, 1983. – С. 10.

13. Галич М. История доколумбовых цивилизаций / Пер. С исп. Г.Г. Ершовой и М.М. Гурвица; Вступ. Ст.. Ю.В. Кнорозова. – М.: Мисль, 1990. – С. 254-255.

14. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М.: Высш. школа, 1991. – С. 10-11.

15. Сократ // Современная украинская енциклопедия. – В 16 т. – Т. 13. – Х.: Клуб семейного досуга, 2005. – С. 270-271.

16. Сократические школы // Современная украинская енциклопедия. – В 16 т. – Т. 13. – Х.: Клуб семейного досуга, 2005. – С. 270-271.

17. Цицерон. Діалоги. О государстве. О законах. – М., 1966. – С. 20.

18. Ващенко Г. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. – С. 18-24.

19. Вернадский В.И. Живое вещество. – М., 1978. – С. 46.

20. Вернадский В.И. Размышление натуралиста. – Кн. 2: Научная мысль как планетарное явление. – М., 1977. – С. 67.

21. Донцов Д. Підстави нашої політики. – Відень, 1921. – С. 72, 77.

Автори соціологічного словника [10] пропонують розглядати історію розвитку соціологічних ідей, яка містить чотири етапи.

I етап пов’язаний з іменами О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса.

Етап «глобальних концепцій розвитку суспільства» [10, c. 363]. Під час першого етапу розвитку соціології відбувається перехід до позитивної науки. Фіксується поява нових – загальних – теорій, іноді такі теорії були близькими до абстракцій.

II етап автори пропонують пов’язати з такими іменами: М. Вебер, Г. Зіммель, Е. Дюркгейм. На цьому етапі відзначається важлива думка мислителів про те, що закони суспільства принципово відрізняються від законів природи та від абстрактно-теоретичних методів пізнання. Дослідники починають критикувати абстрактні теорії першого періоду.

III етап (20-40-і роки ХХ ст.) – це праці, пов’язані з розвитком таких напрямків в соціології, як: структурно-функціональний аналіз, конфліктний, системний підходи, формулюються положення символічного інтеракціонізму. Розвивається активно емпірична соціологія. Вперше в соціології фіксується формулювання методу збору й аналізу емпірічної інформації, також з’являється теорія виміру. Тепер вже соціологи «виходять за межі академічних установ» [10, с. 363].

IV етап (друга половина ХХ ст.) позначається усвідомленням необхідності синтезу теорії та емпірики. Цей етап пов’язують з іменами Т. Парсонса та Р. Мертона.

Саме на четвертому етапі розвитку соціологічних ідей фіксується пошук загально соціологічних теорій, набуває розвитку спеціальна соціологічна теорія - «теорія середнього рівню».

Теорія середнього рівню – це теорія, що знаходиться між першим (теоретичним) і третім (емпіричним) рівнями соціологічних знань. Саме положення середнього рівню дозволяє згаданій теорії органічно пов’язувати верхній і нижній рівні. Теорія середнього рівня вивчає проблеми, пов’язані з окремими галузями соціології. Поняття «теорії середнього радіусу дії» увів у науку Р. Мер тон в 1947 році. Через вивчення проблем середнього рівню, на думку Р. Мертовна, можна реально здійснювати управління суспільством. Сьогодні у теорії середнього рівню вивчаються, наприклад, такі напрями: соціологія особистості, соціологія сім’ї, соціологія праці, соціологія побуту, соціологія міста, соціологія села, соціологія освіти та таке ін.

Саме в цей – четвертий – період розвитку соціологічних ідей позначається розквіт вітчизняної соціології

Інші дослідники, наприклад [3; 7; 10], пропонують усю історію соціології як науки розподілити на три основні періоди:

1) період античних вчень;

2) період середньовічний і період Нової доби;

3) період сучасності (XIX і XX в.в.) [3, с. 8].

2. Доконтівські ідеї про суспільство

На правах дослідника ми пропонуємо свій оригінальний підхід класифікації соціологічних вчень.

Весь історичний зріз теорій, що були запропоновані протягом історії розвитку людства, ми розглядаємо з хронологічної точки зору і з позицій доцільності залучення поданої соціологічної інформації. Таким чином, ми пропонуємо розташувати періоди розвитку соціологічних знань у такому порядку.

Перший період (II-I тис. до н. е. - I тис. н.е.) - давньосхідні філософські знання з аналізом соціологічної проблематики (Давній Китай, Давня Індія).

Найвідомішим мислителем Давнього Китаю був Конфуцій (551-479 рр. до н.е.). Він став засновником міцної філософсько-соціально-психологічної течії, напрямку в багатьох суспільних науках. Такий напрямок називають конфуціанство.

У творі «Лунь-юй» («Бесіди та висловлювання») Конфуцій приділяє увагу таким питанням:

Ø життя держави;

Ø моральної поведінки людини у суспільстві;

Ø проблемам сім’ї та принципам управління;

Ø пошуку основних етичних атрибутів ідеальної людини (цзинь-цзи) – «шляхетного мужа»;

Ø пропагуванню таких концептів, як: «гуманність», «справедливість», «синовня повага» та т.ін.

Конфуцій виступав за необхідність наслідування народних свят. Саме в народних святах мислитель вбачав прояв демократичності, засіб емоційної розрядки для нижчих прошарків населення, засіб управління народом з боку правителів Давнього Китаю. Конфуцій писав: «Не можна тримати лук постійно натягнутим, не відпускаючи його час від часу, як не можна тримати постійно розслабленим, не натягуючи його» (цит. за: [Абаев, с. 28-29]).

Рядки не менш відомої праці Давнього Китаю «Рігведа» свідчать, що божества Мітра і Варуна встановили космічний порядок через обряди жертвування. Саме жертвування виконувало функцію ритуалу, яка щільно пов’язана з функцією інтегруючою. Виконання ритуалу жертвування вело до упорядкування відношень між членами певного колективу, одночасно викликало у них відчуття солідарності. Такий ефект фіксувався, тому що виконання обряду вимагає певної єдності поглядів, дій, соціальних правил існування [Абаев, с. 25].

Де у чому інший погляд на проблеми суспільства, його культури, особистості та її соціалізації і виховання мали представники соціологічних думок Давнього Китаю, яких сьогодні називають даосистами чи даосами. Напрям в філософії отримав назву даосизм і зародився у давнину в Китаї в середину I тис. до н.е.

Даосизм виступав проти упорядкування суспільства за правилами Конфуція. Представники даосизму вбачали в людині втілення всезагальних і універсальних закономірностей структурної організації і функціонування світу. Головним завданням даосистів було виявлення в людині споконвіку закладеного в неї космічного начала. Через досягнення контакту з космічними силами людина стає членом тріади «Небо – Земля - Людина».

Даосизм в трактаті «Дао-де цзин» має такі основні, на нашу думку, соціологічні ідеї:

· виступали проти некерованих пристрастей людини, проти грубості та прагнення будь-якою ціною нажити гроші;

· суспільство знаходиться у стані хаосу, який можна подолати через самовдосконалення, через злиття з Космосом.

Історія розвитку культури Давнього Китаю дозволяє констатувати, що в одному з найвідоміших творів чаньської літератури «Линь-цзи лу» («Записи бесід Линь-цзи»;V-VI ст. н.е.) автор аналізує поняття «особистість» і вибудовує всю свою філософію на розмислі про роль людини у суспільстві. Соціалізація особистості, за згаданим документом, відбувається протягом усього життя людини, здійснюється «у процесі її активного функціонування як суб’єкту різних видів» соціальної «діяльності і через таку діяльність» [Абаев, с. 10].

Другий період (I тис. до н. е. – I тис. н.е.) - доколумбівський досвід аналізу суспільства у вченнях дослідників життя індіанців американського континенту (іконічні свідчення про соціальний устрій давніх цивілізацій, що мешкали на територіях сучасних країн Америки: Колумбії, Венесуели, Чілі, Сальвадору, Гватемали, Юкатану).

Дослідник Мануель Галич [13] повідомляє про те, що вже у VI-V століттях до н.е. на американському континенті фіксується активність високорозвинених цивілізацій народів, які звали себе астеки, чічба, муїски, майя та ін. Дослідник Ф. Посада писав, що «держава чичба знаходилася ще на стадії формування та до моменту конкісти там вже існували соціальні стосунки … рабовласництва» [13, с. 255]. У згаданий час – 1 тис. до н.е. – на територіях сучасного американського континенту вже існував феодальний устрій у племен індіанців ацтеків і майя. Племена чічба переживали перехід від варварства до класового суспільства.

За свідченнями перших конкістадорів (завойовників), ми дізнаємося про те, що на американському континенті існувало суспільне життя за давніх часів. Під час розкопок Текішкіака, Вальсекильо, Санта-Исабель-Истапана та Тепешпана (прадавні міста) встановлено, що «людина жила на цих землях більш як 10 тис. років тому» [13, с. 104]. Саме в ті часи зародилося велике плем’я астеків, які заснували імперію. Дослідник-історик М. Галич повідомляє: «Суспільство астеків розподілялося на соціальні групи – кальпуллі. У місті існували соціальні квартали ремісників. Над усіма стояв плакатекулті – «владика усіх людей». Він здійснював верховну владу – військову, політичну та релігійну…» [13, с. 119]. Основна частина суспільства астеків складалася з землеробників та ремісників, яких називали «вільні общинники». Ремісники мешкали у спеціальних кварталах – ювелірів, тих, хто складав мозаїки, каменерізів, майстрів прикрас та пір’я, будівників, гончарів та ін. Велику групу населення складали невільники – тлатлакотін, які працювали за примусом. Іншими словами, у давніх індіанських племенах існувало класове суспільство за багато років до того, як ознаки його з’явилися в суспільствах Європи та Азії.

У другий період розвитку соціологічних знань не фіксуються наукові дослідження у сучасному смислі, але дослідники-археологи та історики знаходять до сьогодні золоті вироби і прикраси, які майстерно зображують соціальну нерівність та класове розшарування суспільств давніх індіанців.

Третій період (друга половина I тис. до н.е. – V-IV ст. до н.е.) -давньогрецькі та давньоримські соціологічні знання дософоклового часу.

Давньогрецькі джерела соціологічних знань (Сократ, Гомер, Демосфен, Ісократ, Гесіод, Есхіл, Аристофан, Софокл, Еврипід, Плутарх, Лукіан).

Сократ (470-399 рр. до н.е.) – філософ, який вперше в історії розвитку наук увів у науковий обіг поняття діалектики – принципу, що стверджує постійний безперервний розвиток усього існуючого у Всесвіті. Для соціологічної науки відкритий Сократом діалектичний принцип відіграв найважливішу роль, оскільки і сьогодні соціологи визнають процес соціальних змін як прояв діалектики суспільства, природи, Всесвіту.

Для людей ХХI століття важливим є й те, що учні Сократа (Ксенофонт та Платон) утворили продуктивні школи філософії, в яких пропагували початкові знання про суспільство, його устрій, специфіку в різних країнах при різних правителях. Серед таких наукових сократичних шкіл слід назвати:

Ø платонівська Академія;

Ø мегарська школа;

Ø елідор-еритрійська школа;

Ø кіренська школа;

Ø школа кіників.

Демосфен (384 – 322 рр. до н.е.) – грецький оратор, що став відомим завдяки своїм промовам проти Філіппа II (твір «Філіппики»). Основними ідеями, що близькі до сучасної соціології, ми вважаємо такі:

· зазив до свободи;

· зазив до озброєної боротьби;

· критика влади за невміння керувати народом;

· критика національної приналежності македонського царя, як представника тієї країни, в яку «не можна навіть назвати з повагою», в якій «не можна навіть невільника порядного купити» [14, с. 10-11].

Ісократ (436 – 338 рр. до н.е.), що прожив 92 роки, не виступав публічно.

У своїх «промовах» Ісократ проголошував такі основні, на наш погляд, ідеї, що пов’язуються з соціологічними знаннями:

· вихваляння соціального ладу монархії;

· вихваляння македонського царя як нащадка грецького героя Геракла;

· суспільство тільки тоді є сильним, коли об’єднується проти ворога;

· протиставляв Схід та Захід як два соціокультурних середовища;

· засуджував багатство азіатських народів;

· засуджує «зайвих» людей у суспільстві Греції;

· «зайвих», у яких немає засобів існування, слід переселити на спеціальні азійські землі, побудувати для них міста, дати їм освіту і використовувати їх проти варварів як захисний бар’єр.

Феофраст, Теофраст (справжнє ім’я Тортам; 372-287 рр. до н.е.) – філософ та знавець природних наук, який першим у наукову практику ввів метод спостереження за явищами природи. Для соціології метод спостереження є важливим, тому що саме, спостерігаючи за поведінкою людей, ми можемо встановити ступінь їх соціальної дії та взаємодії, віднести людей до певної соціальної групи, інституту, класу.

В одному зі своїх трактатів («Характери») Феофраст подав опис 30 типів людей, використовуючи результати спостереження. У кожного з тридцяти описаних типів характеру автор виокремив певну домінуючу рису: підступність, нахабність, лестивість, жадобу, догідливість, іронічність та таке ін. З соціологічної точки зору Феофраст подав різні типи індивідів.

Вихідцем з Лікею, заснованому Аристотелем у 335-334 рр. до н.е., був Дікеарх ( років народження та смерті якого не подають автори [14, с. 57] ) – у творах якого занотовані соціологічні знання. У творі «Тріптолікс» автор вважає ідеальною формою держави такі, яка може суміщати елементи монархії, аристократії та демократії. На нашу думку, подібна інформація була висловлена паралельно з відомими думками Платона та Аристотеля.

Епікур (341/340 народився) – відомий філософ епохи еллінізму, утворив свою філософську школу епікурейську. Для соціологічних досліджень цікавий тим, що у своїх працях (їх нараховується до 300 свитків) мислитель стверджував таке:

· суспільство виникло штучно, через угоду людей атомарних, тобто таких, що жили у віддаленні від інших людей;

· мета угоди: взаємна користь, прагнення не творити один одному злого і шкоди;

· усі люди мають одне уявлення про справедливість: справедливість – це те, що базується на користі, яку люди отримують від взаємного спілкування один з одним; однак таке різне уявлення у різних географічних регіонах породжує різні конкретні норми суспільного існування; звідси – різні звичаї та закони;

· при всьому тому люди забувають, що слід пам’ятати про те, що закони та звичаї повинні служити взаємній користі; в основі суспільства лежить вільне волевиявлення людей, їх угода.

Давньоримські джерела соціологічних знань ми знаходимо у цілої плеяди мислителів (Плавт, Еній, Теренцій, Катон, Цицерон, Лукрецій, Катулл, Вергілій, Горацій, Ті булл, Проперцій, Овідій, Тіт Лівій, Сенека, Нерон, Петровій, Федр, Марциал, Пліній Молодший, Тацит).

Четвертий період (V-IV ст. до н.е. – I-III ст. н.е.) – «золотий» період розквіту давньогрецьких та давньоримських наук з аналізом суспільних відносин (Демокрит, Сократ, Платон, Аристотель; Цицерон, Цезар).

Платон (428/427 - 348/347 р. до н.е.) створив працю "Держава". Основні положення Платона, проголошені їм у праці, що випливають:

- держава можна побудувати за допомогою теорії, науки;

- суспільство перебуває у стані хаосу;

- існує розподіл праці і соціальне розшарування членів держави;

- у кожнім стабільному суспільстві варто вичленувати як мінімум три класи: вищий клас, середній і нижчий;

Аристотель (384 - 322 р. до н.е.) створив ряд праць, що відносяться своїми положеннями до сучасної соціології. На думку Аристотеля, у суспільстві повинне бути також три класи: плутократія (багаті), середній клас і пролетаріат.

Усі люди повинні не каратися за провини, але утворюватися морально. Усе достоїнство суспільства міститься в прагненні не до загальної рівності, а до вирівнювання життєвих шансів. Можна і корисно мати приватну власність. Використовувати ж її необхідно правильно, тобто за законами совісті і честі. Приватне володіння стимулює появу багатих і бідних. У свою чергу, це породжує прагнення до милосердя. Але, на думку Аристотеля, у державі середній клас повинний бути дуже сильним.

Марк Тулій Цицерон (106 – 43 рр. до н.е.) – великий римський оратор, письменник, політичний діяч, філософ. Цицерон славетний тим, що уклав класичну латину, яку пізніше назвали «мова Цицерона». До нас дійшли 58 промов Цицерона, найкращими з яких називають чотири промови проитКатіліни. Праці Цицерона, в яких є соціологічна інформація, такі:

· «Про оратора»,

· Про закони»,

· «Про державу».

Основними ідеями згаданих творів, на нашу думку, слід вважати такі:

o республіканська влада повинна мати ознаки монархії (консульство, а при необхідності «обмежена у часі і просторі диктатура» [14, с. 216]), аристократії (сенат) та демократії (трибуни, народні збори);

o виступав проти відчуження державного апарату від римського народу;

o істинна держава – «надбання народу», народ – це «не будь-яке об’єднання людей, зібраних будь-яким чином, а з’єднання багатьох людей, що пов’язані між собою угодою у питаннях права і спільності інтересів» [15, c. 20].

П’ятий період (V – XV ст.) - «чорний» період Середньовіччя (Августин, Фома Аквінський, Еразм Роттердамський).

Августин (IV-V ст.) представляв суспільство осередком боротьби за існування між добром і злом, між грішним і праведним, божественним.

Хома Аквінський (XIII в.) написав трактат "Про правління князів", у якому аналізує праця Аристотеля, інтерпретує його положення, намагаючись з'єднати його з навчанням про церкву. Влада з'єднується автором з церквою, що представляється Хомі в якості найяснішої і кінцевої надприродної мети. Не можна відринути і теорії Нікколо Макіавеллі (1469 - 1527 гг.), що вперше звернувся до теорій Аристотеля і Платона і спробував на базі їхніх вчень утворити нове, своє.

Макіавеллі написав працю "Государ". Власне, добуток "Государ" - це праця про поводження і тактика верховного вождя, керівника держави. Жорстокість прославляється Макіавеллі в припустимих межах. Жорстокість стає підгрунттям керування державою. Правитель не повинний виконувати усіх своїх передвиборних обіцянок. Жорстокість і зло - ознаки твердої руки правителя. На думку Макіавеллі, злі справи варто діяти відразу, але не поступово.

Шостий період (XVI-XVIII ст.) - доконтівські соціологічні знання.

По шляху розвитку ідей соціології йде відомий мислитель Томас Гоббс (1588 - 1679). Створив теорію суспільного договору. По думці Гоббса, у суспільстві не може бути тільки згода, тому що люди не завжди прагнуть до співробітництва між собою. Люди прагнуть шукати суспільство, у якому були б для них пошана і вигоди. Основою суспільства завжди була пристрасть одних підкоряти собі інших.

Гоббс створює трактат "Про громадянина", у якому автор пропонує вважати основними два принципи існування суспільства:

1) люди не можуть народитися з прагненням до суспільства, і 2) цивільне суспільство є результат побоювання одних перед іншими.

Гоббс вважає, що всі люди від природи рівні і прагнуть в однаковій мірі заволодіти тим, чим вони не усіх можуть володіти. Суспільством керує постійне прагнення вижити, боротьба за існування.

Усе суспільство можна розділити на три форми правління: демократія, аристократія, монархія.

3. Виникнення науки «Соціологія» (XIX-поч. ХХ ст)

Сьомий період (XIX- початок XX ст.) - зародження соціології як науки (О. Конт, Г. Спенсер, К. Маркс, Е. Дюркгейм, М. Вебер, Г. Зіммель).

На сучасному етапі варто згадати про мислителя Огюста Конта (1798 - 1857 р.), що уперше визначив назву дисципліни "соціологія", її предмет і методи.

Заслугами О. Конта варто вважати також декларацію наступних положень:

1) відмовлення від питань, вирішити які наука не може в силу принципової неможливості вирішувати такі питання; розглядати можна тільки ті проблеми, який можна вирішити за допомогою досвідів, експериментів;

2) пропозиція власної класифікації наук, місце соціології серед який визначається як вище, узагальнююче;

3) індивід - абстракція, суспільство доступне вивченню з глобальних позицій, особистість - з індивідуальних позицій;

4) спроба ввести системний підхід у соціології;

5) навчання соціології складається з двох частин: соціальна статика і соціальна динаміка;

6) людське суспільство у своєму розвитку проходить три стадії: теологічну, метафізичну, позитивну;

7) ринок убиває людини;поділ праці веде до ворожості в суспільстві;

8) держава - гарант порядку;

9) індивід повинний підкорятися суспільству і поважати його.

У сукупності всі положення теорії О. Конта можна назвати, слідом за автором теорії, "позитивної религією".

Видатний філософ і соціолог англієць Герберт Спенсер (1820 - 1903) запропонував органічний напрям в соціології. Головною працею вважається «основи соціології» (1896).

На наш погляд, основними соціологічними ідеями Г. Спенсера були такі:

1) уведення в науковий обіг як терміну, так і теорії аналогії між біологічним організмом та еволюцією, з одного боку, і соціумом, з іншого боку;

2) соціум вважається надорганічним організмом;

3) усе у соціумі відбувається так, як і в еволюційному процесі природи, тобто все проходить шлях від простого до складного;

4) організм складається з таких трьох систем:

а) регулятивна система;

б) система, що виробляє засоби для життя;

в) розподільча система.

5) джерелом класових відмінностей є завоювання: «переможці утворюють панівний клас, а переможені стають рабами» [10, с. 366];

6) соціологія повинна вивчати не суспільство, а його складові елементи, функції і взаємозв’язок між складовими;

7) заклав основи структурно-функціонального напряму в соціології і сприяв виникненню функціоналізму.

КарлМаркс (1818 - 1883) не може розглядатися нами як тільки проповідник і популяризатор ідей соціалізму. Маркс - автор теорії соціального конфлікту. Вважається, що розвитку соціології сприяли положення теорії Маркса, що пропонував тільки революційний шлях розвитку суспільства. Реакцією на його теорію стали інші теорії, що пропонували реформи замість революції. Теорія Маркса визнає поділ праці. Критикує капіталізм як квінтесенцію антагонізму. На думку А.И. Кравченко [7, с.19], Маркс звернув занадто прискіпливу увагу на негативні сторони і наслідки процесу поділу праці в суспільстві. Мислитель загострив увагу на безробітті, експлуатації, зубожінні мас.

Прогресивними для розвитку соціології вважають [7, с. 34] ідеї Еміля Дюркгейма (1858 - 1917), що також продовжив у своїх роботах обговорювати проблему соціальної солідарності. Основні роботи Е. Дюргейма є: «Суспільний поділ праці» (1893), «Правила соціології» (1895), «Самогубство» (1987), «Примітивна класифікація» (у співавторстві з М. Моссом, 1903), «Елементарні форми релігійного життя» (1912).

Заслуги Е. Дюркгейма перед сучасною соціологією можна сформулювати у таких декількох пунктах [10, с. 99]:

засновник сучасної соціології;

визначив предмет соціології та її автономію;

у соціологічному аналізі використовував колективістський підхід;

соціологічний метод повинний мати справу з соціальними фактами;

досягнення власного інтересу приводить до соціальної нестабільності, що можна від слідкувати у різних формах девантності (наприклад, в самогубстві);

розрізнив форми соціального порядку в традиційних суспільствах і в сучасних суспільствах;

у традиційних суспільствах соціальний порядок базувався на спільних переконаннях, на консенсусі і знаходився у межах колективної совісті;

процеси урбанізації і механізації суспільства ведуть до руйнування такої «первісної», традиційної форми соціального порядку; соціальний порядок у таких умовах стає проблематичним;

індустріалізація суспільства пов’язана з багатьма конфліктами;

у розвинутих суспільствах повинна виникнути нова форма соціального порядку, яка засновується на органічній солідарності;

соціологія повинна вивчати соціальні фактори, а не індивідів;

індивіди формуються і обмежуються соціальним середовищем;

вивчаючи специфіку самогубств у різних народах, дійшов висновку про необхідність класифікувати самогубства на такі чотири види:

1) егоїстичні самогубства;

2) аномічні;

3) фаталістичні;

4) альтруїстичні самогубства.

вважав, що соціальна небезпека йде від тих індивідів, які не орієнтуються на соціальні норми, тобто знаходяться у стані аномії;

ідеї Е. Дюркгейма лягли в основу Дюркгеймівської соціологічної школи, представники якої відстоювали такі принципи засновника:

v соціологія повинна бути позитивістською (досвідною);

v лібералізм – основа соціології;

v соціалізм має прогресивне значення через реформаторський характер;

v віра у антиклерикальну основу суспільства;

v глибока віра в соціально перетворюючу силу науки;

v дотримувалися гасла солідаризму, спрямованого на мирне усунення класових конфліктів.

Згідно Е. Дюркгейму, поділ праці є сила творення суспільства. Професійний зріст членів суспільства розглядається дослідником як гарант посилення суспільства і його систем. Дюркгейм Е. уводить поняття колективної свідомості, що відрізняється від поняття індивідуальної свідомості. Колективна свідомість "цементує" суспільство і зберігає його від деградації і неузгодженості.

Усі соціальні інститути, як вважав Е. Дюркгейм, базуються на договорі про співробітництво, про взаємодію. Таку взаємодію автор теорії називає соціальною взаємодією. Дюркгейм Е. доходить висновку: ступінь роз'єднаності в поглядах сильніше стимулює міцність суспільства, ніж подібність поглядів і устремлінь.

Макс Вебер (1864 - 1920) – німецький соціолог, соціальний філософ та історик, засновник ідеї розуміючої соціології і теорії соціальної дії. Він висунув ідеї, протилежні ідеям К. Маркса.

Основні роботи Макса Вебера:

· «Об’єктивність» (1904);

· «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905);

· «Про категорії розуміючої соціології» (1913);

· «Господарська етика світових релігій» (1913-1919);

· «Політика як покликання і професія» (1919);

· «Господарство і суспільство» (1921).

Макс Вебер працював у таких університетах:

o Фрайбургський (1893-1986),

o Гейдельберзький (1896-1898, 1902-1919),

o Мюнхенський (1919-1920).

Основні заслуги М. Вебера автори соціологічного словника [10] вбачають у такому:

1) «запропонував чіткий систематичний підхід до понятійного апарату соціологічного аналізу;

2) послідовно відстоював ідею соціологічної науки, яка повинна приділяти увагу проблема пояснення соціальної дії;

3) глибоко і тонко підмітив основні характеристики сучасної індустріальної цивілізації у великій кількості різноманітних галузей» [10, с. 32];

4) визначив ключові питання і проблеми, що викликали широкі соціологічні дискусії;

5) зробив внесок в філософії соціальних наук;

6) може називатися раціоналізатором в науці;

7) запропонував вчення про протестантську етику;

8) ідентифікував ставлення соціологів до вчення Карла Маркса;

9) зробив аналіз сил політики щодо німецького суспільства.

Вебер М. ставив на перше місце індивіда. Усе суспільство розвивається, на думку М. Вебера, завдяки культурі. Соціолог М. Вебер заперечує колективну свідомість і виступає за узвишшя ролі особистості, її мотивів, інтересів і свідомості.

Заслуга Вебера у введенні в соціологію необхідності не тільки статистичного підрахунку, але й аналізу його результатів з погляду логіки і мотивів досліджуваних фактів.

Вебер запропонував теорію соціальної дії, відповідно до якої існує поділ на чотири типи соціальної дії: цілераціональний, ціннісно-раціональний, традиційний та афективний. Останні два типи автор теорії відносить не до соціології.

На думку соціолога А.І. Кравченка [7, с. 21], Вебер - засновник сучасної проблематики соціології, її батько, її С. Бах, тому що створив основи соціології загальної, її методології, соціальної бюрократії, соціології релігії, соціології міста і соціології праці, соціологію права і соціологію музики, економічну соціологію, зробив аналіз стародавніх цивілізацій.

Наразі, можна умовно назвати батьками соціології як науки таких видатних вчених:

У розвиток і становлення соціології як науки зробив вагомий внесок Георг Зіммель (1859-1918). Працював на посаді професора в Берлінському та Страсбурзькому університетах. Зіммель Г. є автором праць з естетики, епістемології, філософії, історії та соціології. За інформацією біографів [10, с. 134-135], як дослідник знаходився в опозиції щодо структурної соціології (представник О. Конт, наприклад).

Написав понад тридцять наукових книг, серед яких основними вважаються такі роботи:

Ø «Проблеми філософії історії» (1892);

Ø «Філософія грошей» (1900);

Ø «Соціологія» (1908);

Ø «Конфлікт і групові зв’язки» (1912).

Основні ідеї Георга Зіммеля ми викладаємо у такому трактуванні [10]:

1) історичні та соціологічні події кожної епохи є унікальними і тому не можуть узагальнюватися;

2) суспільство – це комплекс взаємозв’язків між людьми;

3) влада заможних залежна від підлеглих верств населення;

4) увів у науковий обіг термін і поняття «формальна соціологія»;

5) можна відокремити форму взаємодії від її змісту;

6) різні змісти взаємодії можуть мати одну й ту ж форму;

7) вважав приоритетним у соціології математичний (статистичний аналіз даних);

8) захищав ідею того, що при соціальній взаємодії двох сторін неважливим слід вважати зміст сторін (у ролі сторін соціальної взаємодії можуть виступати що індивіди, що країни, що соціальні класи);

9) захищав ідею: в різних суспільствах, в різні історичні періоди виникають конкретні соціальні типи; при цьому соціальні типи не залежать від характеру епохи, бо вони – типи – є загальними, універсальними поняттями;

10) досліджував феномен соціального розвитку;

11) вивчав соціальну диференціацію як характеристику соціального розвитку;

12) досліджував виникнення грошової економіки;

13) висунув альтернативну марксистській трудову теорію вартості з позицій феноменології.

Дата добавления: 2015-05-22