Розвиток соціології в ХХ столітті

Восьмий період (10-50 роки ХХ ст.) - розквіт соціологічних вчень у США (Вільфред Парето, Фердінант Тьоніс, Гюстав Лебон, Лестер Франк Уорд, Уільям Мак-Дугалл, Франклін Генрі Гіддінгс,Питирим Сорокін)

У цей час стає відомим італійський соціолог, інженер та економіст Вільфредо Парето (1848-1923).

Слідом за дослідниками [10, с. 265], ми вказуємо як основні такі роботи В. Парето:

§ «Соціалістичні системи» (1901-1902);

§ «Підручник політекономії» (1907);

§ «Трактат всезагальної соціології» (1916);

§ «Перетворення демократії» (1921);

§ «Розум і суспільство» (1936).

Вважається [10, с. 265], що головними ідеями В. Парето, що стали надбанням історії розвитку соціологічної думки, стали такі:

v розробив теорію еліт;

v суспільство є системою, що знаходиться у постійному русі динамічної рівноваги;

v суспільство поділяється на еліту, що керує, і нееліту, що дозволяє собою керувати; така роздвоєність є соціальною гетерогенністю;

v соціальна гетерогенність детермінується біопсихологічними чинниками самих індивідів;

v соціальна гетерогенність притаманна усім суспільствам;

v зміна соціальних еліт є рушійною силою історичного розвитку суспільства;

v через теорію соціальних еліт В. Парето сьогодні досліджується механізм влади.

На межі XIX та ХХ століть виникає науковий напрям в соціології, який називають психологізм в соціології. Яскравими представниками напряму є такі мислителі: Лестер Уорд, Франклін Гіддінгс, Гюстав Лебон, Уільям Мак-Дугал.

В історії розвитку ідей соціології певну роль відіграв німецький соціолог

Фердінант Тьоніс (1855-1936).

Основні роботи Ф. Тьоніса:

· «Спільнота і суспільство» (1920);

· «Вступ до соціології» (1925);

· «Соціологічні етюди й критика» (1923-1929);

· «Етюди з філософії» і суспільствознавства в XVII ст.» (1972).

Ідеї Ф. Тьоніса ми викладаємо стисло, погоджуючись з авторами досліджень [10, с. 397], у таких пунктах:

- засновник соціології в Німеччині;

- розподілив соціологію на «загальну» і «спеціальну»;

- спеціальну соціологію розподілив на три підрозділи, а саме: 1) «чиста» соціологія, або теоретична соціологія; 2) прикладна соціологія; 3) «емпірична» соціологія, або соціографія;

- спеціальна соціологія вивчає суспільне життя;

- в основі соціального зв’язку поклав волю;

- деталізував і типологізував волю;

- був організатором великих соціографічних і статистичних досліджень;

- вивчав проблеми сім’ї, господарювання, міського і сільського життя, релігії, держави, політики, громад, думки і под.

Уорд Лестер Франк (1841-1913) – американський соціолог, засновник психологічного еволюціонізму в США, як повідомляє джерело [10, с. 401].

Основні роботи Ф. Уорда:

· «Психічні чинники цивілізації» (1897);

· «Нариси соціології» (1901).

Франк Уорд відомий в соціології такими основними, на наш погляд, ідеями:

o основою соціології слід вважати психологію;

o в соціології слід вивчати психологічні механізми суспільного життя;

o «еволюція ґрунтується на усвідомленому прагненні до прогресу» [10, с. 401];

o первинною соціальною силою є бажання індивіда;

o під бажаннями дослідник мав природні імпульси (голод, спрага, статеві потреби);

o на базі природних бажань формуються складні інтелектуальні, моральні та естетичні потреби;

o досліджував державу та її інститути: право, класи;

o соціологічні науки повинні стати теоретичною опорою для соціальних реформ.

Гіддінгс Франклін Генрі (1855-1931) – американський соціолог, президент Американського соціологічного товариства.

Основні роботи:

Ø «Дослідження теорії людського суспільства» (1924);

Ø «Засади соціології» (1988).

На погляд дослідників [10, с. 59], Ф. Гіддінгс зробив внесок в розвиток соціології такими положеннями:

§ вперше в історії соціології працював на посаді професора соціології (Колумбійський університет, 1894);

§ був прихильником ідей Г. Спенсера;

§ розглядав суспільство як фізико-психологічний організм;

§ соціологічний аналіз суспільства повинний поєднувати в собі дослідження об’єктивно-природних та суб’єктивно-психологічних факторів;

§ колективна свідомість повинна забезпечувати комунікацію людей і взаєморозуміння;

§ висунув концепцію соціальної структури;

§ в концепції виокремлював три класи: життєві, класи особистостей, соціальні класи;

§ активно пропагував нові концепції позитивізму і статистичного методу дослідження;

§ мав значний вплив на формування емпіричної соціології в США.

Лебон Гюстав (1841-1913) – французький соціолог, соціальний психолог, публіцист. Серед основних робіт значаться:

· «Еволюція і цивілізація» (1895);

· «Психологія народів і мас» (1896);

· «Психологія соціалізму» (1908).

Основними ідеями автори [10, с. 191] вважають такі:

Ø пропагував концепцію расового детермінізму;

Ø не розум відіграє основну роль в соціальних процесах, а емоції;

Ø висунув концепцію масового суспільства;

Ø концепція: наступить «ера мас», а за нею прийде ера занепаду цивілізації;

Ø промислова революція приведе людство до гуртування у натовп;

Ø натовп має руйнівну силу;

Ø люди у натовпі втрачають почуття відповідальності, ними керує закон «духовної єдності натовпу»;

Ø революція – це прояв масової істерії.

Мак-Дугалл Уільям (1871-1938) – англо-американський соціальний психолог, засновник інстинктивізму.

Основні ідеї дослідника відзначені в соціологічному словнику [10, с. 198-199]:

v запропонував теорію інстинктів;

v причиною соціальної поведінки людей є вроджені інстинкти;

v вважає, що поведінка людей – це гармонічна (від гр. «горме» - бажання) поведінка;

v «організм людини наділений вітальною енергією, яка проявляється в горме – рушійній силі інтуїтивного характеру і реалізується в дії інстинктів» [10, с. 198];

v інстинкт боротьби людини пов’язагний з гнівом і страхом;

v інстинкт втечі пов’язаний з почуттям самозбереження;

v інстинкт відтворення – з ревнощами і жіночою сором’язливістю;

v інстинкт придбання пов’язаний з почуттям власності;

v стадний інстинкт – з почуттям приналежності;

v серед основних інстинктів людини автор виводить соціальні такі інстинкти: сім’я, торгівля та ін.;

v основним інстинктом є стадний інстинкт; він утримує людей разом і є основою для інших соціальних інстинктів;

v наслідком дії соціальних інстинктів є зростання міст, колективний характер праці та дозвілля, масові зібрання;

v дослідник назвав 18 основних соціальних інстинктів.

Відомим представником продовження традицій класичної соціології слід вважати Питирима Сорокіна (1889-1968), який був російським і американським соціологом. Хоча народився й одержав освіту в Росії, згодом був висланий за її межі у 1922 році. Оселився в США і зробив славетною саме цю країну через досягнення в соціології. У 1930 році П. Сорокін – професор Гарвардського ун-ту.

Серед відомих праць П. Сорокіна називаються [10, с. 340] такі:

v «Система соціології» (1920);

v «Соціологія революції» (1925);

v «Соціальна мобільність» (1927);

v «Сучасні соціологічні теорії» (1928);

v «Соціальна і культурна динаміка» (1937-1941);

v «Соціокультурна причинність, простір і час» (1943);

v «Американська сексуальна революція» (1956);

v «основні тенденції нашого часу» (1964);

v «Соціологічні теорії сьогодні» (1966).

Основними ідеями дослідника, на погляд авторів соціологічного словника [10. с. 340], були такі:

· представник інтегрального напрямку в соціології;

· автор теорії соціальної стратифікації і соціальної мобільності;

· розробив предмет і структуру соціології;

· розробив механізми і шляхи соціального розвитку, соціальної нерівності, соціальної структури суспільства, соціокультурної динаміки, конвергенції соціальної системи;

· створив інтегральну соціологію через об’єднання всіх аспектів вивчення суспільного життя;

· соціологія повинна будуватися за типом природничих наук [7, с. 38];

· слід вивчати світ таким, яким він є;

· суб’єктивізм в науці неприпустимий;

· слід вивчати тільки ті взаємодії людей, які можна виміряти і вивчити;

· соціологія повинна позбутися філософствування, умоглядства;

· слід розірвати з монізмом і визнавати, що причинами певних соціальних явищ та процесів можуть виступати декілька причин;

· уся соціологія може бути розподілена на теоретичну і прикладну;

· об’єктами вивчення в соціології можуть виступати соціальна поведінка і діяльність людей, соціальні групи і структура суспільства в цілому, соціальні процеси суспільства;

· розробив теорію цінностей і культурної динаміки.

Дев’ятий період (60-80-ті роки ХХ ст.) - розшарування та пошук загальної теорії соціології (Дж. Геллап, Т. Парсонс, Р. Мертон, Ю. Хабермас, Г. Гарфінкель, Дж. Александер, Дж. Мід, Е. Гофман, Н. Смелзер, А. Шюц та інші).

Далі подається стисла розповідь про основні, з нашого погляду, соціологічні школи та напрями зазначеного періоду (60-80-ті роки ХХ ст.).

Джорж Геллап (1901-1984) – американський соціальний дослідник, «ініціатор розвитку і застосування сучасних методів розгляду вибірки при вивченні громадської думки» [10, с. 53].

Метод Дж. Геллапа став настільки відомим та поширеним, що сьогодні при проведенні соціологічного опитування вживається термін «опитування Геллапа».

Толкотт Парсонс (1902-1979) – американський соціолог.

Основні праці:

«Структура соціальної дії» (1937);

«Соціальна система» (1951);

«До створення загальної теорії дії» (1951; у співавторстві з Е. Шилзом);

«Економіка і суспільство» (1956; у співавторстві з Н.Смелзером);

«Соціальна структура й особистість» (1964);

«Суспільство: еволюційні і порівняльні перспективи» (1966);

«Соціальна система й еволюція теорії дії» (1977);

«Теорія дії та умови людського існування» (1978).

Як свідчать автори соціологічного словника [10], головними соціологічними ідеями Т. Парсонса та заслугами слід вважати такі:

v заснував теорію дії;

v заснував системно-функціональний напрямок в соціології;

v «висунув завдання побудови загальної соціологічної теорії» [10, с. 265];

v розробив формалізовану модель системи дії, до складу якої входять підсистеми: культурна, соціальна, особистісна, органічна; згадані підсистеми знаходяться у відносинах взаємо обміну;

v елементи взаємообміну такі: мова – на загальному рівні системи дій; задоволення – при взаємообміні між організмом і особистістю; емоції – між культурою і соціальною системою; гроші, влада, вплив – на рівні соціальної системи;

v зробив аналіз проблеми стабільності і виживання суспільства як соціальної системи;

v вважав, що соціальна зміна є «рухом від одного стану рівноваги до другого», що «зміни в системі досягаються в ході диференціації» [10, с. 265].

Нейл Смелзер (нар, 1938) – американський соціолог, професор Каліфорнійського університету в Берклі, віце-президент Міжнародної соціологічної асоціації. Досліджує проблеми економічної соціології, теорії колективної поведінки, теорії соціальних змін, методології порівняльних досліджень.

Основними роботами вважаються такі:

Ø «Теорія колективної поведінки» (1962);

Ø «Соціологія економічного життя» (1965);

Ø «Соціологія» (1988).

Роберт Мертон (нар. 1910)- американський соціолог, учень П. Сорокіна і Т. Парсонса.

Основні роботи:

§ «Соціальна теорія і соціальна структура» (1957);

§ «Соціологія науки» (1973);

§ «Методи вивчення соціальної структури» (1975).

Мертон Р. пише свої роботи переважно у формі есе.

Розробив такі теорії:

o структурний функціоналізм;

o теорію аномії;

o концепцію бюрократії;

o соціологічну концепцію розвитку і спрямованості науки;

o концепції соціологічних теорій середнього рівня; саме середній рівень спрямований зв’язати макро- і мікрорівні в соціології (або, іншими словами, зв’язати загально-теоретичний рівень соціології з емпіричним рівнем соціологічних досліджень).

Юрген Хабермас (нар. 1929) – німецький соціальний філософ, ідеолог руху «нових лівих» в Західній Німеччині.

Основні праці:

· «Структура політично-функціональної громадськості» (1962);

· «Пізнання та інтерес» (1968);

· «До логіки соціальних наук» (1970);

· «Теорія комунікативної дії» (1981).

Головними соціологічними ідеями автори соціологічного словника вважають такі:

v досліджує активну, політично-функціональну громадськість;

v здійснює пошук шляхів, що ведуть суспільство з кризи;

v основними на шляху виходу людства з кризи є міжлюдські взаємодії – інтеракції (комунікації);

v виділив три види інтересу: 1) «технічний», пізнавальний інтерес (в технічних науках); 2) «практичний» інтерес (міжлюдська інтеракція); 3) «звільнюючий» (емансипований) інтерес.

Гарольд Гарфінкель (нар. 1926) – американський соціолог, працював під керівництвом Т. Парсонса (з 1946 до 1952) у Гарвардському університеті.

Основні заслуги перед соціологією такі:

засновник соціологічної школи етнометодології;

досліджує методи, що використовують люди у повсякденному житті для описування й осмислення своєї діяльності.

Основний твір – «Дослідження з етнометодології» (1967) – служить базовою працею, в якій автор висунув «концепцію людської взаємодії і спілкування, взаємного розуміння людьми одне одного» [10, с. 52].

Теодор Адорно (1903-1969) – німецький соціолог, соціальний філософ, музикознавець. Заснував Франкфуртську школу критичної теорії.

На думку авторів соціологічного словника найбільш цікавими є такі роботи Т. Адорно:

«Вступ до соціології музики» (1962);

«Негативна діалектика» (1967);

«Призми» (1967);

«Діалектика Просвітництва» (1973; у співавторстві з М. Хоркхаймером);

«Естетична теорія» (1984);

один з авторів книги «Авторитарна особистість» (1950).

Слід зважити на те, що основні ідеї соціологічного кшталту в творчості Т. Адорно були такими:

Ø відчував вплив марксизму і тому вважав, що соціальна теорія «повинна зберігати критичну спрямованість» [10, с. 7];

Ø критикував ті теорії, які не передбачали можливості соціальних змін;

Ø історія людства, на думку Т. Адорно, це – «рух до цивілізації, яка не вдалася, яка пов’язана з патологічним протистоянням (що постійно загострюється) суспільством природі і втратою індивідуальної свободи» [10, с. 7];

Ø критикував сучасну масову культуру;

Ø сучасна культура – це продукт індустрії з метою маніпуляції масами;

Ø розробив методологію соціології музики і літератури з позицій неомарксизму;

Ø сьогодні вважається, що погляди Т. Адорно були песимістичними, елітарними.

Десятий період (90-ті роки ХХ ст. – 10-ті роки ХХI ст.) – постмодерний період розвитку соціологічної науки.

Сьогодні соціологи 10-х років XXI століття тільки напрацьовують дослідницькі концепції, узагальнюють досягнення в соціології. Їх праці ще пишуться. Майбутні критики праць сучасних соціологів ще не закінчили вузи і не сформувалися як вчені. Саме тому ми не маємо можливості зробити хоча б мінімальний огляд сучасних ідей соціології. Однак, протягом викладення матеріалу у наступних лекціях ми будемо мати змогу робити критичні зауваження щодо сучасних соціологічних теорій.

5. Українська соціологія: персоналії, наукові школи та інститути

Для викладення матеріалу щодо досягнень на ниві соціологічних досліджень нам знадобилося зробити детальний аналіз тих персоналій, що були подані в соціологічному словнику [10]. Оскільки ми пропонуємо періодизацію процесу розвитку соціологічних знань за хронологічним порядком, остільки далі, розповідаючи про українські здобутки на теренах соціологічної науки, будемо звертатися до двох періодів розвитку соціології в Україні:

I період - розвиток соціологічних знань у працях тих, хто, на жаль, пішов з життя.

II період – розвиток сучасних соціологічних знань у працях тих дослідників, які сьогодні активно продовжують вивчення соціальних процесів, законів та механізмів.

До першого періоду розвитку соціологічної думки в Україні ми відносимо таких дослідників, політичних діячів та мислителів (перелік йде за алфавітом).

Антонович Володимир Боніфатійович (1834-1908) – історик, археолог, представник позитивізму. Відомий своїми роздумами про націю В.Б. Антонович зробив внесок в розвиток етносоціології. Його основні здобутки вилилися у таких працях:

§ «Моя сповідь» (1862),

§ «Три національні типи народні» (1888).

Основні ідеї:

o нація – це «група людей, що об’єднані спільною натурою, хистом, вдачею, дотепністю, темпераментом» [10, с. 12];

o ознаки нації мають два типи: ті, що дані від природи; ті, що набуті в процесі культурного й історичного розвитку;

o «ознаки нації визначають характер народу, його суспільність, політичний стан, здатність до розвитку» [10, с. 12];

o серед національних ідеалів є український (правда, громадська активність, рівноправність);

o позитивна риса українців – етичний критерій (етично все те, що є справедливим).

Антонович Дмитро Володимирович (1877-1945) – політичний діяч, історик, мистецтвознавець, соціолог. Відомий як соціолог мистецтва.

Основна праця – «Українська культура: лекції за редакцією Дмитра Антоновича».

Основна ідея - розвиток суспільства йде паралельно розвитку культури.

Бочковський Ольгерд Іпполіт (1884-1939) – соціолог, публіцист, політик.

Основні роботи:

v «Націологія і націографія як спеціальна соціологічна дисципліна для наукового досліду нації» (1927);

v «Народження нації» (1939).

Головними ідеями Борковського О.І. є такі:

соціологія – це наука про суспільство, предмет вивчення якої є народ і нація;

основні рушійні сили суспільства – інтеграція та диференціація;

«виступав проти позитивістського ототожнення законів природи і суспільства» [10, с. 28];

важливий напрям соціологічних досліджень – народотворчий процес;

у народотворчому процесі є два етапи: етногенез і націогенез;

етногенез: від становлення народу до утворення нації; тривав до Великої французької революції; результат – утворення «етнографічної сировини»;

націогенез (почався з XIX ст) супроводжується процесом перетворення народу з «етнографічної сировини» у новітню націю, якій притаманна тільки її національна свідомість;

виділив дві дисципліни про націю: націологію і націографію.

Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951) – мислитель, політик, громадський діяч, письменник.

Основні праці:

· «Про мораль пануючих і мораль пригноблених: одвертий лист до моїх читачів і критиків» (1911);

· «Відродження нації» (1920).

В історії розвитку соціологічної думки В. Винниченко залишив такі ідеї:

v прихильник соціалістичних ідей;

v мав вплив західних лібералізму та гуманізму;

v вивчав характер української нації і державності;

v основна риса українців – безбуржуазність, відсутність експлуататорських класів;

v держава – це основний засіб національного і соціального визволення українства;

v запропонував теорію національного героя, згідно з якою національні герої з’вляються під час великих національно-соціальних катаклізмів; в силу обставин національні героїх ставали такими;

v розробив власну політично-соціологічну концепцію «колектократії» (30-40-і роки ХХ ст.): найефективніші засоби розв’язання соціальних, економічних та політичних конфліктів.

Вовк Федір Кіндратович (1847-1918) – етнограф, антрополог, політик.

Основна праця – «Студії з української етнографії та етнології».

Важливі ідеї для соціологічної науки:

§ соціологія – наука про суспільне життя, яка є складовою антропології;

§ хронологічно розвитку соціології передують геологія, палеонтологія та біологія;

§ вважав, що основним джерелом розвитку суспільства є еволюція;

§ закони розвитку біології повинні пояснювати закони розвитку суспільства;

§ досліджував розвиток етнологічних спільнот і соціальних інститутів (наука, релігія, сім’я).

Грушевська Катерина Михайлівна (1900-1943) – соціолог, фольклорист, етнограф.

Основні праці:

§ «До соціології старцівства» (1926);

§ «Спроби соціологічного об’яснення народної казки» (1926).

Головні ідеї соціологічного кшталту:

· соціальні чинники впливають на індивіда;

· суспільство є колективною діяльністю, яка підпорядковується законам, що не залежать від індивідуальної волі;

· соціологія – це наука про громадянство, про взаємодії різних суспільних груп;

· досліджувала генетичну соціологію, соціологію літніх людей;

· суспільство «кристалізується» через розподіл на маленькі групи, колективи, організації, що об’єднуються за спільністю інтересів; такої спільності не може бути у великих соціальних груп; такі об’єднання громадян мають містичні соціальні завдання, вони впливають на життя суспільства (таємні політичні організації, масонські ложі);

· створювала теорію соціологічного пізнання казки.

Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) – історик, соціолог, громадський і політичний діяч.

Перший Президент Української Народної Республіки. Автор 2 тис наукових праць з історії, літературознавства, культури, освіти.

Народився у селі Хелмі (теперішня територія Польщі) у сім’ї вчителя. Дитинство провів у Ставрополі, на Кавказі.

Освіту здобув у Київському університеті (закінчив у 1894), захистив магістерську дисертацію. Працював у Львівському університеті з 28 років.

Грушевський є автором фундаментальної праці – багатотомної “Історії України-Руси”.

Основні ідеї М. Грушевського:

- українська демократія повинна взяти за своє укріплення ідеї української демократичної державності, її поширення в громадянстві, виховання його в почуттях обов’язку перед нею;

- необхідна ідея національної злагоди;

- повинна бути приватна власність на землю;

- революційні зміни більш швидкі, але є ризик втратити все;

- еволюція більш тривала, але дозволяє зберегти все;

- українцям потрібно внутрішньо об’єднатися, але не за рахунок репресій та примусу.

Обіймав посади:

- професор Львівського університету;

- голова Наукового товариства імені Шевченка;

- голова Українського наукового товариства в м. Київ;

- організатор і керівник Українського соціологічного інституту;

- академік Всеукраїнської Академії наук, Академії наук Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Головними працями М.С. Грушевського вважаються такі:

· «Початки громадянства (Генетична соціологія)» (1921);

· «Проект соціологічного інституту; Проект законопроекту про Соціологічний інститут» (1992).

Основні ідеї в соціологічних дослідженнях М.С. Грушевського такі:

Ø досліджував чинники соціальної еволюції;

Ø з’ясовував закони суспільного розвитку та сутність соціології;

Ø досліджував генетичну соціологію;

Ø критикував західні теорії соціології;

Ø завдання соціології – вивчення соціальних процесів у суспільстві; при такому вивченні випадкове повинно відкидатися, увага повинна бути зосередженою на типових явищах та процесах, на постійному;

Ø значення соціології полягає в тому, щоб допомогти людині «зрозуміти суспільство, в якому воно живе» [10, с. 77];

Ø головними тенденціями суспільної еволюції є «диференціація та консолідація, чи вічна зміна, чергування індивідуального самозадоволення і колективізму» [10, с. 77];

Ø використовував поняття «спільнота» (гемайншафт) і «спілка», «суспільність» (гезельшафт) для характеристики стану суспільства на різних етапах соціальної еволюції

Драгоманов Михайло Петрович (1841-1895) – політик, громадський діяч, вчений і публіцист.

Основні праці:

§ «Чудацькі думки про українську національну справу» (1916);

§ «Що таке українофільство?» (1916).

Досліджував коло таких питань:

o соціальні зміни;

o співвідношення історії і соціології;

o питання національності;

o проблеми прогресу.

Головні ідей в соціології:

v соціологія – це наука про суспільство;

v на суспільство дивився як на еволюційне утворення;

v соціальні зміни можна розуміти через природничі науки;

v економіка та соціальні відносини підлягають органічній еволюції;

v зміни в державі і політиці залежать від еволюції економіки і соціальних відносин;

v захищав соціологічний підхід до історії;

v кожна наці має певні ознаки (мова, будова тіла, одяг, звичаї);

v прогрес – це якісна характеристика розвитку суспільства; першопричина прогресу полягає в об’єктивному росі історії; шляхи прогресу можуть набувати мирних і немирних форм.

Звоницька Агнеса Соломонівна (1897-1942) – перша жінка-соціолог в Україні. Неопозитивіст.

Основні праці:

«Досвід теоретичної соціології. Соціальний зв’язок» (1914);

«Про нові течії вивчення особистості» (1919).

Головними ідеями в соціології були такі:

Ø основною одиницею соціологічного аналізу є соціальний зв’язок;

Ø в основні людського життя лежить спілкування між людьми;

Ø необхідний вияв соціальних зв’язків – це зовнішні об’єктивні норми і внутрішні суб’єктивні орієнтири;

Ø емоції допомагають встановити соціальні зв’язки;

Ø підкреслювала соціальне у відносинах і вчинках людей.

Ковалевський Максим Максимович (1851-1916) – історик, етнограф, соціолог, політик, академік Петербурзької Академії наук. Редактор енциклопедії «Украинский народ в его прошлом и настоящем». Окрім згаданого видання доклав зусиль до написання і видання таких своїх праць:

· «Сучасні соціологи» (1905),

· «Соціологія» (1910).

Основні соціологічні ідеї:

§ був представником українського лібералізму;

§ соціологія – це загальна теорія соціального розвитку;

§ основний соціальний закон – прогрес;

§ сутність прогресу – в зростанні солідарності;

§ солідарність повинна супроводжуватися соціальним порядком, наявністю соціальних інститутів і соціальних зрушень;

§ виступив проти суб’єктивного методу в соціології;

§ наполягав на визнанні принципу закономірності при вивченні соціального життя.

Туган-Барановський Михайло Іванович (1865-1919) – економіст, соціолог.

Туган-Барановський М.І. запропонував такі погляди:

- суспільство складається з окремих відносно автономних індивідуальностей, які наділені волею;

- воля детермінує мотиви і потреби індивідуальностей;

- автономні індивідуальності об’єднує у суспільстві економіка.

Основні праці:

v “П.Ж. Прудон. Його життя і громадська діяльність” (1891),

v “Д.С. Міль, його життя і вчено-літературна діяльність” (1892),

v “Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя” (1894);

v “Теоретичні основи марксизму” (1905);

v “Сучасний соціалізм в його історичному розвитку” (1906);

v “Основи політичної економії” (1909).

Туган-Барановський М.І. довів у своїх працях, що не можна всі форми, зазначені у назвах праць, виводити з виробництва і виробничих відносин. На розвиток економічних процесів мають серйозний вплив такі соціальні феномени, як національна історична свідомість, релігійність народу, моральні норми. Автор праць стверджує, що:

o сутність історичного розвитку людства полягає у переміщенні людського життя з нижчих фізіологічних потреб у сферу вищих, духовних;

o насильство над людиною є свідченням пригнічення її духовних сил;

o прояв класової ненависті є протилежністю духовності;

o цінність економічних перетворень автор визначає через верховенство людини;

o аналізуючи трудову теорію вартості, довів її неспроможність.

Основа праця – «Теоретичні основи марксизму» (1906).

Головними соціологічними ідеями вважаються такі:

v критикував марксизм;

v досліджував проблеми соціального розвитку, класи, класову боротьбу;

v основний чинник соціального розвитку – господарство як сукупність людських дій, що спрямовані на зовнішній світ для створення матеріальної обстановки; така обстановка необхідна для задоволення людських потреб;

v соціальний клас – це суспільна група, «члени якої перебувають в однаковому економічному становищі суспільного процесу присвоєння праці інших груп» [10, с. 396];

v виділив три класи капіталістичного суспільства: наймані працівники, капіталісти, землевласники;

v інтелігенцію не вважав самостійним класом.

В Україні кінця XIX - початку XX століття з’являються мислителі, які починають розробляти у рамках класичної проблематики філософії, нові проблеми – соціальної філософії. Серед представників авангарду розвитку філософії слід назвати таких членів київської “громади”:

- професор Микола Іванович ЗІБЕР (1844 - 1888),

- лікар Сергій Андрійович ПОДОЛИНСЬКИЙ (1850 - 1891),

- письменник, поет, соціолог Іван Якович ФРАНКО (1856 - 1916).

Професор Микола Іванович ЗІБЕР (1844 - 1888) закінчив юридичний факультет Київського університету, захистив магістерську дисертацію, був активним учасником соціально-політичного життя університету і міста Києва.

Основними заслугами у діяльності М.І. Зібера можна вважати такі:

- критика ідеї народництва;

- апелювання у своїх роздумах та доведеннях до положень видатних на той час закордонних фахівців (Адама Сміта, Давіда Рікардо, Карла Маркса, Гегеля);

- доведення історичної неспроможності законсервувати минуле у сферах суспільного буття, в соціально-економічних процесах;

- ствердження того, що суперечності лежать у царині розвитку економічних процесів.

Учень М.І. Зібера – Сергій Андрійович ПОДОЛИНСЬКИЙ – народився у сім’ї поміщика, село Ярославка Звенигородського повіту Київської губернії. Під час слухання лекцій на природничому факультеті, які читав М.І. Зібер, С.А. Подолинський захопився ідеями викладача і став його учнем.

Після закінчення університету з відзнакою С.А. Подолинський виїжджає до Франції, де й продовжує свою освіту у сфері медицини. У 1876 році у Вроцлаві він захищає докторську дисертацію, після чого повертається в Україні. Тут С.А. Подолинський відкриває приватну лікарню в селі Ярославка. Але пізніше повертається у Київ, де й читає лекції з медицини на курсах медсестер.

Пізніше їде знову за кордон. На початку 80-х років XIX століття зустрічається за кордоном з Драгомановим і видає у Женеві часопис “Громада”.

Відомі праці С.А. Подолинського:

· “Про багатство і бідність”,

· “Про хліборобство. Як, де земля поділена і як би треба її держати”,

· “Народна гігієна в Україні”,

· “Життя і здоров’я людей в Україні” та ін.

Основними ідеями С.А Подолинського можна вважати такі:

- спирався на принцип історизму;

- критикує народників;

- через призму філософських категорій розглядає сутність приватної власності;

- приватна власність є причиною соціальної несправедливості;

- критикує той факт, що фабрики і заводи належать невеличкій купці багатіїв;

- зазивав трудящі маси до повстання проти багатіїв;

- зазивав відібрати у багатих їх заводи і фабрики та поділити їх між общинами, що організовані на основі відсутності найманої праці;

- через такий перерозподіл у суспільстві запанує рівність, справедливість, економічний добробут.

Іван Якович ФРАНКО – великий син українського народу.

Народився у селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в сім’ї коваля. Освіту посів у Львівському університеті, який закінчив у 1880 році.

Ступінь доктора філософії здобув у Віденському університеті у 1893 році. Науково-літературну спадщину І. Франка утворюють біля 5 тис творів. Значна кількість їх присвячена проблемам філософії та соціології.

Ідей І. Франка можна викласти у таких скупих рядках:

- розвиток України в історичному плані філософ розглядав у контексті надбання самостійності й незалежності усіма пригнобленими народами Австро-Угорщини;

- незалежність України виводилася Франком з економічної незалежності країни;

- у праці “Поза межами можливого” І. Франко доводить, що національно-економічні питання самі по собі штовхають будь-яку націю до політичної самостійності;

- Франко негативно ставився до пропаганди класової боротьби;

- у передмові до збірки “Мій ізмагард” Франко називає вчення про класову боротьбу релігією, яка ґрунтується на ненависті, закликає до відбирання та незаконного розподілу відібраного.

Дата добавления: 2015-05-22