Основні концепції історіософії

Лінійнийпід­хід до вивчення історичного процесу виявляється в по­глядах на всесвітню історію як на єдиний процес поступаль­ного розвитку, що передбачає існування взаємопов'язаних стадій соціокультурного розвитку людства.

А. Фергюсон виокремлював в історії людства такі стадії розвитку, як дикість, варварство і цивілізація, яким відповідали три основні стадії його господарського розвит­ку: збиральництво і мисливство, скотарство, землеробство. Таку точку зору поділяв і Тюрго, який з огляду на науко­во-технічний прогрес, економічні досягнення подав зага­льнолюдський поступ як пряму лінію, що підіймається вго­ру. Кондор­се дотримувався тріадної моделі людського прогресу, виокремивши три великі епохи в історичному плині люд­ства, він поділив їх на десять стадій відповідно до тези про неухильно зростаючий соціально-економічний і науково-культурний прогрес.

У цьому контексті досконалішою є лінійно-стадійна схема розвитку людства К.-А. Сен-Сімона (1760–1825), який не лише ретельніше врахував соціально-економічні реалії історичного буття суспільства, а й звернув увагу на генезу релігійно-культурних, наукових систем. Тому сформульовані ним чотири стадії поступу людства – фе­тишистська, антична, феодальна і суспільство майбут­нього – постають як більш реальна цілісна система, в якій кожна нова стадія є не лише досконалішою за попе­редню, а й наслідком кризи попередньої стадії, спричи­неної витрачанням нею своїх внутрішніх потенційних ре­сурсів майбутнього розвитку.

В основу запропонваного К. Марксомформаційного підходу до ана­лізу світового історичного процесу покладено ідею про шість (п'ять у радянській інтерпретації) суспільно-еконо-мічних формацій у розвитку всесвітньої історії: первісно­общинна, азійська, антична (рабовласницька), феодальна, капіталістична, комуністична. Визначальною основою ко­жної з них є відповідний рівень розвитку продуктивних сил і характер суспільних виробничих відносин, які виконують роль базису суспільства, їх особливості безпосередньо пов'язані з інтересами певних соціальних груп людей, що мають різне відношення до су­спільної власності, передусім до засобів матеріального ви­робництва. Особливості відносин між класами зумовлені динамі­кою суперечностей між продуктивними силами і вироб­ничими відносинами, що мають об'єктивний характер. То­му відносини між класами неодмінно загострюються, при­зводять до класової боротьби, внаслідок якої порушується домінуючий статус певного панівного класу, який з ча­сом, під тиском загострених суспільних суперечностей, поступається місцем новому зріючому класу. Апогею класова боротьба, за Марксом, набуває у капіта­лістичній формації, що неодмінно має призвести до проле­тарської революції та встановлення диктатури пролетарі­ату як перехідної ланки, неодмінної умови для становлен­ня нового (комуністичного) суспільства, в якому не існуватиме приватної власності, експлуатації, а отже, й кла­сів, настане соціальна та економічна гармонія.

Другим найвпливовішим напрямом лінійної філософії історії, зорієнтованим на осмислення історичного процесу як стадійного, є позитивістський еволюціонізм і неоеволюціонізм.

Еволюціоністську концепцію односпрямованого, повіль­ного, але неухильного поступу людства найбільш повно ре­презентують Г. Спенсер, у системі якого принцип еволюції вперше набув універсального значення, та англійський ет­нограф Едуард-Бернет Тейлор (1832—1917) з його фунда­ментальним дослідженням еволюції первісної культури.

Впливовий у XX ст. неоеволюціонізм репрезентував аме­риканський дослідник К. Поланьї. Він дослідив економіч­ні стадії поступу людства, виділивши у світовій історії економіки три основні періоди: первісну економіку, еко­номіку ранніх цивілізацій і ринкову економіку. Кожному з цих періодів відповідає особливий тип розподілу матері­альних благ. На стадії первісної економіки з її законом еквівалентного обміну домінує принцип реципрокції, згідно з яким кожен індивід вносить максимум у спільне надбання общини, щоб одержати для себе максимум шани і соціальних привілеїв. На стадії ранніх цивілізацій цей принцип ще діє, але домінуючим стає принцип редистрибуції − центра­лізований перерозподіл благ і послуг. На стадії ринкової економіки діють добре знані сьогодні принципи лібералізму.

Більш виразною є теорія стадій економічного розвит­ку іншого американського дослідника Волта-Вітмена Ростоу (нар. 1916), яка набула популярності у 50-ті роки ми­нулого століття. Започатковують його стадійну систему «традиційні» стадії з властивим їм низьким рівнем споживання, за ними – стадії «передумов», «піднесення», «наближення до зрілості», а увінчує її високоіндустріалізована стадія «масового споживання», якій автор приділяє головну увагу. Це було втілено в його концепції індустрі­ального суспільства, яка стала своєрідною альтернативою марксистському розумінню капіталізму як суспільно-економічної формації та протиставленням традиційному аграрному суспільству з його натуральним господарством. Темпи розвитку, структура «індустріального суспільства», згідно з Ростоу, залежать не від форм власності та суспіль­них відносин, а лише від рівня його індустріалізації.

Концепції єдиного індустріального суспільства знач­ну увагу приділив і всесвітньо відомий французький фі­лософ Раймон Арон (1905—1983). Р. Арон разом із В. Ростоу і Д. Беллом вважається творцем, провідним теоретиком концепції єди­ного «індустріального суспільства». На відміну від марк­систського формаційного підходу до соціально-історичного розвитку він розглядає історичний процес як перехід від «традиційного» (аграрного) до промислового («індустрі­ального») суспільства.

Погляди Арона мали величезний резонанс і значною мірою сприяли фор­муванню у 70-ті роки XX ст. концепції постіндустріального суспільства (Д.Белл, З.Бжезинський, Р. Гароді, А. Горц, П. Гудмен, К. Кеністон, О. Тофлер, А. Турен та ін.), яке часто тлумачать як суспільство інформаційне. Детальніше про нього в наступній темі.

Нелінійна, або плюралістично-циклічна, концепція визнає існування множинності самодостатніх історичних утворень із власною самодостатньою історією.

Представникаминелінійної концепції розвитку історії були Віко, М. Макіавеллі, Т. Кампаналла, Тюрго.

Данилевський, який розглядав історію людства як поліцентричне утворення, низку автономних послідовних і співіснуючих соціальних організмів. Він назвав їх «культурно-історич­ними типами», а на стадії зрілості, піку розвитку – «ци­вілізаціями». Таких «культурно-історичних типів» (циві­лізацій) він виокремлює десять: єгипетський; китайський; ассиро-вавилоно-фінікійський, халдейський (давньосемітичний); індійський; іранський; єврейський; грецький; римський; новосемітичний, аравійський; германо-романський (європейський); мексиканськийі перуанський та слов’янський.

У цих поглядах Данилевський зближувався зі Шпенглером, який також дотримувався думки, що історія є по­слідовністю самодостатніх, рівноцінних і одномасштабних індивідуальних одиниць, назвавши їх «культурами». Шпенглер виокремив усього вісім розвинутих культур, що пройшли всі стадії розвитку: античну, арабсь­ку, вавилонську, єгипетську, західноєвропейську, індійську, ки­тайську й культуру майя. Кожний з виділених ним культурних світів має ідентич­ний життєвий цикл, що нагадує життєвий цикл організму: зародження, зростання, розвиток, занепад і загибель. Натуралістичний погляд на історію позначається навіть на Шпенглеровій концепції вну­трішньої деталі окремо взятої культури, адже послідовність фаз у межах кожної культури має в собі не більше історич­ності, ніж наступність у декількох фазах життя комахи. Внутрішню цілісність кожної культури забезпечує її природний набуток, трансцендентний «прафеномен», що розвиває свої творчі можливості на стадіях зростання -розвитку, а вичерпує їх на стадіях старіння і смерті, зу­мовлюючи перехід її до нетворчої фази, на рівні буття якої не виникає вже нічого нового. Шпенглер називає фа­зу творчого занепаду культури «цивілізацією», на проти­вагу розумінню цивілізації як найвищого розвитку культури у Данилевського. Характерними її особливос­тями є дегуманізація, мілітаризація та бюрократизація, Домінують відверті скептицизм і нігілізм. Для західно­європейської культури, за прогнозом Шпенглера, настане така пора через два-три століття.

А. Тойнбі розглядає історію людства як круговерть цивілізацій, що змінюють одна одну, дола­ючи схожі стадії виникнення, розвитку, занепаду й заги­белі. Локальні цивілізації є рівноцінними, самодостатні­ми в усій своїй самобутності. Схема А. Тойнбі передбачає місце у всесвітньому історичному процесі й «неісторич-ному» Сходу, що так незатишно почувався у стадійно-формаційній схемі Маркса.

Дата добавления: 2015-05-22