Опишіть структуру правової культури

Що таке правова культура?

Правова культура є складною системою, що складається з взаємозв'язаних елементів і компонентів, якісні характеристики яких не співпадають з якісними характеристиками всієї системи. Це складний комплекс явищ суспільного життя, що включає правові норми, принципи правосвідомості, правовідносини, правову поведінку в процесі реалізації життєвих установок.

Під правовою культурою розуміється сукупність знань, цінностей і установок особи відносно права і можливостей їх практичного здійснення, суб'єктів правових відносин, що реалізовуються в процесі взаємодії.

У структурі правової культури виділяють два рівні:

1) рівень суспільних і правових інститутів як деяких об'єктивних структур, утворюючих правовий простір життєдіяльності людей і що створюють умови для реалізації їх прав;

2) рівень індивідуальної, групової, суспільної правосвідомості і поведінки, властивих соціуму.

Стан правової системи найважливіша передумова і умова формування і функціонування правової культури.

Носієм правової культури виступає людина, група, суспільство (народ). Правова культура особи і правова культура народу явища взаємообумовлені, оскільки головним в змісті правосвідомості народу є віддзеркалення і вираз справжньо людського, духовного.

Духовність, глибинна і невід'ємна якість культури, виражається у всіх формах суспільної свідомості, у тому числі і в правосвідомості, як на особовому, так і на груповому (суспільному) рівні. Ця якість охоплює всі цінності людства і людини істину, добро, красу, свободу, справедливість, відповідальність, борг і ін. Саме на його основі і формується, на переконання І. Ільіна, поняття Батьківщина як «духовна єдність народу» і держава як «духовне об'єднання людей».

Правова культура завжди спирається на державу. І якщо держава самоусувається і не створює умов для формування правової культури, то люди стикаються з безліччю перешкод, що обмежують їх права, можливості, рівноправ'я.

Правова культура складається із низки взаємозалежних елементів.

1. Рівень правосвідомості і правової активності громадян —

виражається у ступені засвоєння (вираження знання і розуміння) права громадянами, посадовими особами, спрямованості на додержання заборон, використання прав, виконання обов'язків. Кожен суб'єкт покликаний: осмислити, що право являє собою величезну цінність у сфері суспільних відносин; знати право, розуміти його зміст, уміти витлумачити ті чи інші положення закону, з'ясувати його мету, визначити сферу дії; уміти застосовувати в практичній діяльності набуті правові знання, використовувати закон для захисту своїх прав, свобод і законних інтересів; уміти поводитися в складних правових ситуаціях і т.д.

Рівень (обсяг) знання права залежить від того, чи є громадянин професійним юристом, працівником правотворчої або правозастосовної сфери або він займається іншою діяльністю.

Професіонал-юрист повинен досконало знати правові розпорядження. Громадянин-не юрист використовує мінімум правових знань, потрібний для його роботи, поведінки в побуті, сім'ї. Це насамперед знання принципів права, основних норм конституційного права (права і свободи, виборча система та ін.), трудового, сімейного, цивільного, підприємницького права, розуміння єдності прав і обов'язків, відповідальне ставлення до здійснення того й іншого. Громадянин у загальному вигляді повинен знати норми, що передбачають і регулюють юридичну відповідальність і загальний порядок притягнення до неї, вік, з якого настає юридична, передусім кримінально-правова відповідальність, для комерсантів — цивільно-правова відповідальність.

Існує такий феномен правової культури, як презумпція знання закону, що означає припущення (умовність) про знання особою закону, яке прийняте з метою нормального функціонування всієї правової системи і виступає неодмінною вимогою правової культури. Тому кожен громадянин має бути зацікавлений у правовій культурі. Наявність навіть чималих юридичних знань у громадян, посадових осіб ще не свідчить про високий рівень правової культури, тому що необхідно не тільки знати право, а й проявляти правову активність.

2. Стан юридичної практики:

а) рівень правотворчої діяльності і стан законодавства — виражається в досконалості змісту і форми нормативно-правових актів, їх якості, продуманості, узгодженості, культурі юридичних текстів, тобто в юридичній техніці підготовки, ухвалення та оприлюднення нормативно-правових актів, вирішенні процедурних законодавчих питань. Усе це разом узяте — показник рівня правотворчої (в тому числі законодавчої) культури;

б) рівень судової, правоохоронної діяльності і стан правозастосовної практики — виражається як робота правозастосовних, судових, правоохоронних та інших органів, що є показником пра-вореалізуючої культури посадових осіб, їх професійного знання законодавства, чітко налагодженої роботи з розгляду правових питань і доведення їх до повного юридичного вирішення.

Правозастосовна, судова, слідча, прокурорського нагляду, арбітражна, нотаріальна та інші види юридичної практики являють собою специфічне провадження, відповідним чином організоване і сплановане, її суб'єкти — юристи-професіонали. їх діяльність — показник рівня правозастосовної культури.

3. Режим законності і правопорядку — стан фактичної впорядкованості суспільних відносин, урегульованих за допомогою правових засобів, змістом яких є сукупність правомірних дій суб'єктів права. Непохитність правопорядку залежить від стану законності, без якої неможлива правова культура. Переконаність у необхідності додержання правових розпоряджень та їх додержання — основа режиму законності та правопорядку.

Всі перелічені елементи правової культури є юридичними явищами, що входять до правової системи суспільства.

Питання для індивідуальної роботи:

1. Розкрійте природно-правовий підхід до розуміння права.

2. Розкрійте позитивістський підхід до розуміння права.

3. Назвіть основні відмінності між природним і позитивним правом.

4. Розкрійте співвідношення права і закону.

5. Як реалізується право в державі?

6. Що таке владний потенціал, і який його зв'язок з правом?

7. Який механізм зв'язку влади і права?

8. Що таке «порядок» як об'єктивне явище?

9. Яку роль грають норми у встановленні правопорядку?

10.Як пов'язані з порядком звичаї, вдачі, традиції?

11.Що таке культура?

12.Яке місце правової культури в системі культури?

Література:

1. Бутенко А.П. Общественный прогресс и его критерии. — М., 1980.

2. Вала Л. Об истинном и ложном благе. О свободе воли. — М., 1989.

3. Злобин Н.С. Культура и общественный прогресс. — М., 1999.

4. Ильин И.А. Общее учение о праве и государстве // Соч.: в 10 т. — М., 1994. — Т. 4.

5. Ильин И.А. О сущности правосознания // Соч.: в 10 т. — М., 1994. — Т. 4.

6. Ильин И. А. Пути России. — М., 2007.

7. Кудрявцев В.Н. О правопонимании и законности // Государство и право. — 1994. — № 3.

8. Лукашева Е.А. Права человека и культура. — М., 1979.

9. Нерсесянц В.С. Право и закон: их различие и соотношение // Вопросы философии. — 2006. — № 5.

10.Ницше Ф. Воля к власти. — Харьков, 2004.

11.Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1992.

12.Пригожин И.Р., Стенгерс И. Порядок из хаоса. — М., 1986.

13.Философия права: учебник / под ред. О.Г. Данильяна. — М., 2005. — С. 211—230.

14.Швейцер А. Культура и этика. — М., 1991.

15.Шопенгауэр А. Мир как воля и представление. — М., 1992.

16.Юрчук В.С. Философия права: курс лекций. — М., 2008.

Список рекомендованої літератури:

Основна література:

1. Алексеев С.С. Философия права. — М., 2000.

2. Иконникова Г.И., Ляшенко В.П. Основы философии права. — М., 2001.

3. Керимов Д.А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права). — М., 2000.

4. Керимов А.Д. Основы философии права. — М., 2002.

5. Моисеев С.В. Философия права: курс лекций. — Новосибирск, 2004.

6. Нерсесянц В.С. Философия права. — М., 2005.

7. Тихонравов Ю.В. Основы философии права. — М., 1997.

8. Философия права: учебник / под ред. О.Г. Данильяна. — М., 2005.

Додаткова література:

1. Августин Блаженный. Исповедь. — М., 1991.

2. Аквинский Фома. Выдержки из работ // Антология мировой философии. — М., 1969. — Т. 1.

3. Аристотель. Соч.: в 4-х т. — М., 1983.

4. Бердяев Н.А. Государство // Власть и право. Из истории русской православной мысли. — М., 1990.

5. Бердяев Н.А. Оправдание неравенства. — М., 1990.

6. Бердяев Н.А. Экзистенциальная диалектика божественного и человеческого // О назначении человека. — М., 1993.

7. Бердяев Н.А. Царство духа и царство кесаря. — М., 2004.

8. Большая юридическая энциклопедия. — М., 2008.

9. Боргош Ю. Фома Аквинский. — М., 1960.

10. Бэкон Ф. Великое восстановление наук // Соч.: в 2-х т. — М., 1971. — Т. 1.

11. Вехи: сборник статей о русской интеллигенции. — М., 1990.

12. Гегель Г. Философия права. — М., 2000.

13. Гоббс Т. Левиафан // Соч.: в 2-х т. — М., 1991. — Т. 2.

14. Гроций Г. О праве войны и мира. — М., 1957.

15. Гумплович Л. Социология и политика. — М., 1895.

16. Гумилев Л.Н. От Руси к России. — М., 1992.

17. Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая степь. — М., 1989.

18. Древнекитайская философия. — М., 1972.

19. Джефферсон Т. Автобиография. Заметки о штате Виргиния. — Л., 1990.

20. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. — М., 1991.

21. Желтова В.П. Философия и буржуазное правосознание. — М., 1977.

22. Зорькин В.Д. Из истории буржуазно-либеральной мысли России второй половины XIX — начала XX в. — М., 1975.

23. Зорькин В.Д. Позитивистская теория права в России. — М., 1978.

24. Ильин И.А. Пути России. — М., 2007.

25. Кант И. Метафизика нравов — СПб., 1997.

26. Книга правителя области Шан. — М., 1993.

27. Конт О. Дух позитивной философии (Слово о положительном мышлении). — СПб., 2001.

28. Кобрин В.Б. Иван Грозный. — М., 1989.

29. Коркунов Н.М. Русское государственное право. — СПб., 2001. — Т. 1.

30. Ленин В.И. Государство и революция // Полн. собр. соч. — М., 1980. — Т. 36.

31. Локк Дж. Собр. соч.: в 3-х т. — М., 1988.

32. Лукьянов А.Е. Начало древнекитайской философии. — М., 1994.

33. Мамардашвилли М. Сознание и цивилизация. — М., 2004.

34. Маркс К. Энгельс Ф. Соч. — 2-е изд. — М., 1980. — Т. 4.

35. Макиавелли Н. Государь. Размышления о первой декаде Тита Ливия. О военном искусстве. — М., 1996.

36. Монтень М. Опыты. — М., 1998.

37. Монтескье Ш. О духе законов // Избранные произведения. — М., 1955.

38. Мудрость тысячелетий: энциклопедия. — М., 2004.

39. Ницше Ф. Воля к власти. — Харьков. 2004.

40. Новгородцев П.И. Об общественном идеале // Власть и право. Из истории русской правовой мысли. — Л., 1990.

41. Овидий. Метаморфозы. — М., 1977.

42. Платон. Собр. соч.: в 4-х т. — М., 1994.

43. Пирумова Н.М. Социальная доктрина М.А. Бакунина. — М., 1990.

44. Поляков А.В. Естественноправовая концепция В.С. Соловьева // Правоведение. — 1987. — № 4.

45. Посошков И.Т. Книга о скудости и богатстве / Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до конца XVIII в. — М., 1989.

46. Поучение Владимира Мономаха детям / Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до конца XVIII в. — М., 1989.

47. Радищев А.Н. Путешествие из Петербурга в Москву. — М., 1980.

48. Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре, или принципы политического права // Трактаты. — М., 1969.

49. Сен-Симон. Труд о всемирном тяготении // Избр. соч. — М.: Л., 1948. — Т. 1.

50. Сократ, Платон, Аристотель, Сенека. Жизнь замечательных людей. — М., 1995.

51. Соловьев В.С. Оправдание добра. — М., 1996.

52. Соловьев В.С. Право и нравственность // Власть и право. Из истории русской правовой мысли. — Л., 1990.

53. Соловьев С.М. Соч.: в 18 кн. — М., 1988-1993. — Кн. I — VIII.

54. Солоухин В.А. Древо. — М., 1991.

55. Тойнби А. Постижение истории. — М., 1991.

56. Токвиль А. Демократия в Америке. — М., 1992.

57. Т уманов В.А. Буржуазная правовая идеология. — М., 1971.

58. Убальдо Никола. Иллюстрированный философский словарь. — М., 2006.

59. Чанышев А.Н. Аристотель. — М., 1981.

60. Четвернин В.А. Современные концепции естественного права. — М., 1988.

61. Чичерин Б.Н. Избранные труды. — СПб., 1998.

62. Чистое учение о праве Ганса Кельзена. — Вып. 1. — М.: ИНИОН АН СССР, 1987. — Вып. 2. — 1988.

63. Хорос В.Г. Народническая идеология и марксизм (конец XIX в.). — М., 1972.

64. Цицерон. О государстве. Диалоги. — М., 1996.

65. Юрчук В.С. Философия права: курс лекций. — М., 2008.

66. Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М., 1994.

Дата добавления: 2015-05-22